«Вікторіанська психопатка»✍🏻 Вірджинія ФейтоЯ, здається, знайшла ідеальну книжку для тих випадків, коли хочеться вікторіанської готики, але не типову історію про «таємничу гувернантку в похмурому маєтку». Бо Вініфред Нотті приїжджає до Енсор-гаусу саме в ролі гувернантки. Але дуже швидко стає зрозуміло, що з цією жінкою щось, м’яко кажучи, не такВона має навчати дітей французької, читати їм казки перед сном, займатися рукоділлям із Друзіллою та готувати Ендрю до майбутнього навчання. Друзіллі тринадцять, Ендрю близько дев’яти, а їхні батьки — містер і місіс Паундс — являють собою окремий прекрасний букет вікторіанської гидоти. Він — хтивий і неприємний тип, який дуже швидко починає цікавитися новою гувернанткою,класика ж. Вона — холодна, мстива жінка, яка, наприклад, змушує Вініфред спати в собачій будці 😁І десь між французькою, уроками рукоділля, прогулянками маєтком та розгляданням потворних портретів Вініфред дедалі частіше випускає назовні свою «темряву».Тішить, що автор не намагається переконати нас, що вона хороша. Навпаки. Персонажка прекрасно розуміє, що з нею щось не так, і сама розповідає про свої дивні імпульси, насильницькі фантазії та минуле. Її внутрішній монолог — це взагалі окремий вид насолоди, єі бо. Він максимально сухий, саркастичний і цинічний. Вініфред постійно думає те, що нормальна людина хоча б постаралася не сказати вголос, а вона часом ще й примудряється це сказати. Словами вам не передати, як мені це подобається)Власне в цьому, певно, і «фішка» цього твору.Бо ми чудово розуміємо, що Вініфред — небезпечна психопатка. Але паралельно спостерігаємо за людьми навколо неї й бачимо, що цей «високий» вікторіанський світ теж далеко не такий пристойний, а місцями і гірший. Тут дорослі поводяться огидно, дітей виховують так, щоб вони були «видимими, але нечутними», жінок контролюють, а за красивими манерами та дорогим одягом ховається купа абсолютно мерзотних речейМинуле Вініфред відкривається поступово, уривками, і тоді стає зрозуміліше, звідки взялася ця її «темрява» і чому поява саме в Енсор-гаусі зовсім не випадковість. Вона приїхала туди вже з певним планом, а ще на початку книжки фактично попереджає нас, що до Різдва мешканців будинку чекатиме дуже…цікавий фінал.І виходить, що інтрига тут не в тому, чи станеться щось страшне, а в тому, ЯК САМЕ Вініфред до цього прийдеФейто класно гралась з моїми очікуваннями. Ти сидиш і думаєш: «Ну добре, ця жінка явно зараз когось вбʼє ». А потім фігакс, вона робить щось абсурдне, гидке або чорнющо-смішне, що залишається тільки «шо???🙂»Зазначу, що гумор тут дуже специфічний. Він не знімає напругу, як зазвичай заведено. Радше навпаки, робить деякі сцени ще більш моторошними. Особливо через контраст між абсолютно буденним тоном Вініфред і тим, що вона розповідає. Дуже ДУЖЕ точно підходить діагноз психопатки. Не для красного слівця назвали Є тут трохи горору. Є смерті дітей, смерть тварин, насильство, кров і доволі неприємні фізіологічні подробиці. Тому якщо вам гидко від детального опису всякого м’яса — краще знати це заздалегідь і пройти повз)Але я б не назвала «Вікторіанську психопатку» твором, що тримається суто на шок-контенті.Головна фішка цієї книги саме особистість Вініфред. Вона дуже ненадійна оповідачка, і деякі сцени навмисно залишають простір для того, щоб читачі могли щось додуматиЩе мені сподобалося, що книжка така коротка. Вриваєшся в сюжет —> відбувається купа звиздецю —> фіналу. Нема місць які просідали б у сюжетіА фінал, до речі, саме такий, якого й варто було чекати від цієї історії. Я не розчарувалась. І я вже мовчу про конкретні подробиці, бо їх реально ліпше самому прочитати ніж почути у переказіОтже. «Вікторіанська психопатка» — це суміш вікторіанської готики, чорної комедії, психологічного хорору і дуже, дуже хворої уяви. Не секрет, що я це обожнюю, тож метч стався)Видавництво Vivat 🌟