Видавництво Богдан

Про першу книгу "Річки Лондона"👇Констебль-стажист Пітер Ґрант мріє бути детективом у могутній і престижній Поліції Лондона. Та його начальник планує призначити його до відділу розгляду справ, де найбільшою загрозою є хіба поріз папером. Але однієї ночі, під час розслідування вбивства, йому вдається взяти свідчення від очевидця, що виявився привидом. Здатність Пітера розмовляти з мертвими привернула до себе увагу інспектора Найтінґейла, останнього чародія Англії, який розслідує злочини, пов’язані з магією та іншими проявами жахливого.Тож тепер Пітер Ґрант має омріяну роботу констебля-детектива і… роботу практиканта-чародія, першого в Англії за минулі п’ятдесят років. Справи, які йому доводиться розплутувати, дещо зовсім інші, ніж він собі уявляв: гнізда вампірів у Перлі, мирні переговори між ворожими богами Темзи, розкопування могил на Ковент-Ґарден… і хвиля жорстоких та дивних убивств, пов’язаних зі злостивим мстивим духом, що мав згинути давним-давно та повертається у світ живих, як і магія.

ФРАГМЕНТ 📌📑______«Приблизно через годину, коли Іва складала книги на полицю, її перервав дзвінок у двері. Вона злізла зі стільця й рушила до дверей. У дверях стояв бригадир. Мабуть, у ремонтної бригади перерва, екскаватор на задньому плані затих, а робітники безцільно снували біля виритої ями.— Ум, пані, можете на хвилю... — почав він.— Так, слухаю? — усміхнулася Іва.Чоловікові було не до сміху.— Ем, можете піти зі мною?Іва кивнула, взула сабо й рушила за чоловіком. Маленький копач був зовсім не іграшкою, а дуже ефективною машиною: за неповні дві години вирив траншею пів метра завширшки, добрий метр заввишки та майже п’ять метрів завдовжки. Від краю дороги майже до будинку.— Здається, у нас проблема, — повідомив бригадир.— Не розумію, — мовила Іва.Вона, як і робітники, стала на краю ями, дивлячись на купу землі, змішану з камінням, уламками скель і залишками трав’яного покриття. Вона очікувала геть поіржавілу трубу, воду, яка б’є з неї, гігантську калюжу чи якусь подібну аварію, якої не вдасться швидко ліквідувати, шалені кошти, і, до того ж, кілька днів без води. Але було не те. По суті, не було нічого, лише вирита траншея та де-не-де серед ґрунту виднілася поверхня неушкодженого водопроводу.— І що не так? — запитала Іва.— Ось тут, — відповів бригадир, указуючи ногою на щось у ямі. Предмет був світлим і подовгастим.— Що це?— Кістка.— Кістка? — нарешті Іва розгледіла.Близько пів метра завдовжки, з одного боку потовщена, другим кінцем встромлена у землю. Це потовщення, наскільки вона пам’ятала зі школи, називається головкою. У ямі лежала стегнова кістка ссавця.— Тварини? — поцікавилася вона.— Боюся, що людська, — припустив бригадир.— Із чого ви робите такий висновок? — запитала Іва.Питання було риторичним, тому прозвучало не дуже переконливо. Іва вже сама знала: те, на що вона дивиться, є частиною людського скелета. Вона не боялася знахідки, але підозрювала, що та ускладнить благодатне раювання у Колодязях.— Із чого такий висновок? — перепитав бригадир. — Досвід... і оце, — він ногою вказав на щось у ямі. Неподалік з ями стирчала частина людського черепа з оголеними блискучими зубами…»

ФРАГМЕНТ 📖____«…Цей будинок прозвали «Маєтком Блиску Очей». Хоча за своїми розмірами він не дотягує до справжнього маєтку, в його назві це не головне. Головне — це «Блиск Очей». Ці слова можна побачити зовні на стінах, поручнях сходів і старих віконних рамах.Із уст в уста передають моторошні легенди, що тут мешкають істоти не з нашого світу. Люди — просто зникають у цьому будинку, немов розчиняючись у часі. Жодних слідів боротьби чи втечі, жодних речей. Єдине, що від них лишається, — це погляд, який відблискує у вікнах, коли хтось проходить повз. Кажуть, що кожен із них отримав те, на що заслужив.— Хай там як, ми забили всі вікна, тому ваших поглядів уже ніхто не помітить, — засміявся Вадим, інструктор із компанії «FreeDOM». Але, оскільки більше ніхто не підтримав його сміх, він прокашлявся й забрав усмішку зі свого обличчя. — Легенди — вбік, переходимо до привітань, а далі — до діла. * * *П’ять по восьмій показував механічний настільний годинник, що стояв на серванті.Антон підійшов ближче. Секундна стрілка звично тікала й бігла вперед, повільно ведучи за собою і хвилинну. Здавалося, працює нормально, але тривога чомусь не зникала. Він підійшов до вікна у вітальні. Між дошками також гуснула темінь, хоча він добре пам’ятав, як учора звідти пробивалися смуги світла знадвору.— Дивно, — стиха проказав сам до себе. * * *Усі інші мовчки кивнули один одному й узялися до пошуків. Вони обнишпорили кухню вздовж і впоперек, але так і не змогли нічого знайти. А зі щілин між дошками забитого вікна проглядалась усе ще лише тьма. Усі з розчаруванням повернулися до вітальні, впавши, де хто міг. Втома і розпач непомітно наповнювали кімнату, аж поки знизу раптово пролунав тягучий скрегіт металу. * * *Раптово, без жодного попередження, Діма тричі грюкнув кулаком по дверцятах, і усі троє завмерли, аж поки він вибухнув реготом.— Бачили свої пики?!— Це не смішно! — визвірилася Аня. — Якщо там справді щось є?— Ми шо, малолєтки якісь? — посерйознішав Діма. — Відчинемо і побачим. Якщо єнот чи борсук — значить, є прохід. Візьміть лахміття і палку, щоби прогнати цю тварь.Аня знайшла якесь старе шмаття, Антон узяв стару іржаву лопату. Ключі були вставлені у колодку, тому лишалося лише їх провернути та відчинити дверцята.— Готуйся! — скомандував Діма.Антон і Аня мовчки кивнули. Він прокрутив ключа й акуратно зняв колодку, щоб не створити зайвого шуму, а потім на один-два-три різко прочинив одні дверцята. Усі з осторогою заглянули — нічого. Антон спокійно прочинив другі дверцята, але моментально завмер. Два білі ока блискотіли з глибини. Це не були очі тварини…»Оповідання "Маєток Блиску очей" Віталій Левченко

"Ревізія", Ремігіуш Мруз7/10 ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️Видавництво: @bohdan_books«Ревізія» — третя книга циклу — ще раз нагадує, що в цій історії немає нічого випадкового. Події тут тісно переплетені з першою книгою, і відчуття таке, ніби старі рішення повільно, але вперто наздоганяють героїв. Це той тип детективу, де справа не закінчується разом із вироком. Хоча ми й самі здогадувалися, що той сірий кардинал ще вилізе назовні й почне, як ляльковод, знову смикати за ниточки 😈⠀Це юридична історія, яка швидко виходить за межі залу суду. Тут багато того, що зазвичай лишається за дужками: закриті спільноти ромів зі своїми законами, межі яких краще не переходити, і напруга між тими, хто колись був друзями, а тепер стоїть по різні боки барикад — формально в межах закону, але фактично по різні сторони правди. І дедалі чіткіше стає зрозуміло, що не кожен з нашого бравого дуету нині знаходиться на світлому боці сили 😭⠀Мені сподобалося, як у цій книзі показані персонажі без глянцю. Алкоголь тут — не риса «для драматичності», а симптом втоми, внутрішнього вигорання й глибоко захованих травм дитинства, про які ми нарешті починаємо по крихтах дізнаватися. Роми (цигани) — не тло і не екзотика, а окремий світ зі своїми правилами і традиціями, які або приймаєш, або тобі не поздоровиться. Це історія про стереотипи й про те, як легко маніпулювати громадською думкою, спираючись саме на них. А злочин, з якого все починається, настільки жорстокий, кривавий і по-справжньому лякаючий що аж кров холоне у жилах 😱⠀Тут так багато деталей, що буде складно щось пояснити без спойлерів. Єдине, що можу додати: без мафіозних кланів і «старих друзів» ця частина заграла б зовсім іншими фарбами 😈Усю книгу Кордіан стоїть на роздоріжжі, а Хилка — буквально хитається над прірвою. І зрештою один з них обирає правильний шлях, тоді як для іншого все завершується більш неоднозначним чином. Усе це створює відчуття напруженого, живого середовища, в якому помилки мають реальну ціну 🍷⠀Після «Зникнення» я очікував більш передбачуваного розвитку, але «Ревізія» пішла іншим шляхом. Вона не поспішає пояснювати й не підказує, кому варто співчувати, постійно змушуючи переглядати власні висновки. Герої тут не типово хороші чи погані. І Хилка, і Зордон мають свої недоліки, які показують їх не з найкращого боку. Так, у них купа проблем, але саме внутрішня боротьба робить цих персонажів живими, правдивими і до біса реалістичними 😈⠀Моя оцінка — 7 пляшок текіли 🥃 з 10. Це книга, яка точно не стане улюбленою у цьому циклі, але насправді вона й не намагається сподобатися читачеві. Вона працює по іншому, тисне через внутрішні конфлікти, зламані зв’язки й рішення, які впливають не лише на теперішнє, а й на майбутнє. Судові баталії тут, звісно, важливі, але вони радше тло для особистих драм, де кожен вибір має свою ціну. І після фіналу, який, як завжди, шокує неочікуваними поворотами й відкриттями, стає абсолютно ясно: цій історії далеко до завершення — вона лише зайшла на нове, значно небезпечніше коло й продовжує набирати обертів з кожною новою книгою 🛞#відгуки_від_вира #детектив #трилер #РемігіушМруз #Ревізія #ХилкаіЗордон #Богдан #ЧитаємоБогдан

📝Ніщо не варте муки бути пережитим, що не було спершу витвором уяви, бо тоді море було б тільки солоною водою…У творах Романа Ґарі є щось таке ж божевільно-прекрасне, таке ж незбагненне, таке ж фатально-оптимістичне, як і вся його постать. Зрештою, він був безнадійним оптимістом, що жив і творив на власних умовах, і так само пішов із життя. «Я добре розважився. До побачення і дякую» - цими словами він попрощався із світом.Роман «Летючі змії» - це теж своєрідне послання світові. Тут він роздумує про любов і відчай, про памʼять, людську гідність і війну.Його герої трохи божевільні - настільки, щоб вижити у хаосі світу, де лиш забуття дає сили йти далі.Хоч, Людовік «Людо» Флері не обдарований блаженством забути бодай щось - він має віняткову памʼять і живу уяву. Його рідна Нормандія була окупована німцями упродовж чотирьох років. Для Людо та його дядька Амбруаза, майстра повітряних зміїв, це були чотири роки надії й очікування, коли «їм [летючим зміям] знову буде вільно піднятися високо в небо і рушити в гонитву за блакиттю», коли Франція знову стане вільною, а мрійники - оплотом «народної памʼяті.📝[…]мрійники інколи мають останнє слово і не всі мрії завжди розбиваються.Дрібкою безумства також позначена романтична історія стосунків Людо та польської аристократки Лілі БроницькоїЇї образ ілюструє крах старих ідеалів і, водночас, є джерелом віри в переродження. Щоб «вижити і вберегти рідних», Ліля йде не «співпрацю» з загарбниками й кардинально перебудовує власний світогляд. Звинувачення в колабораціонізмі ставить її на шлях відновлення, бо «краще почуватися жертвою несправедливості, ніж почуватися винною». Інший персонаж, що мав би уособлювати культурний опір і відданість ідеалам «справжньої Франції», — шеф-кухар Марселен Дюпра — викликає масу суперечливих думок. За допомогою кулінарного мистецтва, яким завжди славилась Франція, він ніби сигналізує, що є речі, які неможливо знищити зброєю. Тому ресторан «Кло-Жолі» продовжує працювати у звичному ритмі навіть в роки окупації й приймає під своїм дахом високопоставлених нацистів. Марселен щиро вірить, що саме культура, або ж історична памʼять, мусить дати опір агресору.Напевно, у збереженні культурних і моральних цінностей автор бачить найбільшу перемогу людства. Ця книга є палким і надихаючим закликом до гуманізму - єдиної валюти, якої ніколи не торкнеться інфляція.#мій_читацький_щоденник#читаємоБогдан📚"Летючі змії", Ромен Ґарі* Відгук

🍎Назва: Завжди й Довіку. Приспаний принц.🥀Жанри: фентезі, драма, романтика.🪾Видавництво: @bohdan_books✨Кількість сторінок: 568 с.✅Книга: 1/3.Очікувала я на щось більш романтичне. Отримала ж казковий пост-апокаліпсис, але саме завдяки цьому стало набагато цікавіше читати.Мені дуже сподобалося, як авторка прописала світ, поступово збагачувала його новими деталями і вміло вплітала свої інтерпретації казок у події – особливо зачепив Румпельштільцхен, оскільки нагадав свого тезку з серіалу «Якось у казці», що додало атмосфері нотку ностальгії.Райн я так і не змогла проникнутися, та й, як не дивно, лиходії здавалися колоритнішими, ніж інші – а таке у мене вперше😂Ще я не очікувала любовного трикутника, при чому тут він прям погано прописаний і лише на якийсь час затримував прогрес.Майже до кінця не покидало відчуття, що перша книга – лише довга зав'язка до основних подій. Проте кінцівка дещо змінила думку.Читати далі однозначно буду, бо все ж таки світу вдалося мене зачепити.✨4/5.#читаємоБогдан

З перших сторінок, книга починається неспішно, в розміреному темпі, побудова за форматом збірника оповідань, котрих сюжетно об'єднує тільки головний герой Піркс (обожнюю такий формат, вітання "Конану-кіммерійцю" та першим книгам про Ґеральта).Перша оповідка - про студентські роки Піркса, навчання в льотній школі та перший політ. В цій розповіді пілот постає в ролі звичайного студняка - невпевненого в собі, котрий переймається за здачу екзамену більше, чим за самого себе, та шукає способи "відкрити форточку", щоб залетіла халява.Тут же, чітко простежується жанр книги - тверда, вінтажна НФ, для розуміння котрої потрібно, іноді, заглядувати в підручник з фізики чи інженерії. В той же час, мова оповіді легка, жива та художньо насичена.Ну, думаю, початок непоганий, подивимося, як далі піде. А далі - я випав з госпітальної реальності на декілька днів, "з'ївши" книгу за два присяди.З кожним новим оповіданням автор розкриває котрусь нову фантастичну тему - страх холодних обійм космосу, дослідження системного фронтиру, навіть підіймаються питання наявності душі чи свідомості у штучного інтелекту. В той же час, сам пілот Піркс, на мою думку, розкривається, як чудово прописаний персонаж. Він, водночас - і кваліфікований фахівець, професіонал своєї справи, котрий нею горить, і, в той же час - звичайна, жива людина зі своїми переживаннями, захопленнями та страхами. Ба, більше, фінали деяких оповідань - відкриті, підіймають цікаві теорії та наштовхують на роздуми.В цілому, можу щиро рекомендувати дану книгу для ознайомлення всім любителя фантастики, загальний вайб під час читання нагадав мені дитячо-юнацькі роки зачитування Бредбері, Шеклі та Верна.Усіх з Новим роком та бережіть себе 🫡 2/2#читаємоБогдан#читаємо_фантастику#відгук_в_пікселі

Відгук natalia_chaikovska__❤️Вчора почала читати і вчора закінчила. Читала до пізньої ночі, бо після половини книжки реально не могла відірватися. Це було не стільки моторошно, як неймовірно закручено, поєднано так, що на перший погляд здавалося, ті речі, які автор склав в єдине ціле, неможливо обʼєднати, однак йому це вдалося втілити.Переказувати сюжет не буду, бо кожна думка, яка зʼявляється, може бути спойлером.Тож розкажу про загальну атмосферу і мої враження.Це не перша книжка автора, яку я прочитала, але мабуть, саме ця історія сподобалася найбільше. Особливо фінал, коли автор підводить, натякає, а коли приходить усвідомлення того, до чого все йде, я починала повертатися до попередніх сторінок, аби збагнути, яким фактам не надала значення.Це історія, в якій є кохання, інтриги, ненависть і поєднання минулого і сьогодення. Є злочини, які сталися давно і які сталися зараз. І ті деталі пазлу, який до першої половини книжки ніяк не можна скласти, згодом стають чіткішими.У мене були певні підозри щодо агентки ФБР, але я не думала, що все обернуться саме так.Щодо діянь завідувача психіатричного центру, то тут я була приголомшена.А той чоловік, котрого ми бачимо з самого початку, чоловік, який йде голим вулицею і несе відрубану голову… чоловік, який бажає розмовляти лише з агенткою… ну, це було круто і майстерно закручено. І навіть ті, хто начитався багато трилерів, буде здивований. Ну, я була, а потім, відклавши книжку, довго не могла заснути.Однозначно раджу.Це глибоке занурення в психологічний світ персонажів, яких намагаєшся зрозуміти, але це не завжди вдається.«День, коли втрачено розум» Хавʼєр Кастільйо

Відгук Volodymyr Ishchenko❤️Джон Скалці "Товариство захисту кайджю"#читаємоБогданВидавництво Богдан переклад Анатолій Саган, 264 с.Якщо ви раптом, до цих пір, ще не купили і не прочитали книгу Джона Скалці "Товариство захисту кайджю" нумо, негайно це зробіть! Якщо вам сподобався цикл Скалці "Війна старого", ця теж обов'язково зайде!Це той самий класичний "фірмовий" Скалці, який полюбився мені с перших трьох книг Війни старого. Як зазначив сам автор у післямові, Товариство захисту кайджю це не серйозна симфонія, а легенька попса – прослухав пару хвилинок пісеньку і в гарному настрої з посмішкою йдеш собі далі займатися своїми справами. І дійсно, тут немає складних увертюр, ніяких довжелезних описів на десятки сторінок якихось зарозумілих наукових досліджень чи технологічних процесів. Все відбувається через діалоги, з гумором, сюжет розгортається у фірмовому стилі Скалці, тому читається дуже легко та швидко. Я прочитав ці 260 сторінок не напрягаючись за два дні, в при бажанні можна було б і за день. Сам роман був написаний всього за декілька місяців у 2021 році і в 23-му отримав нагороду Локус як найкращий фантастичний роман року.Події відбуваються у наш час, в нашому світі, під час пандемії ковіду, автор неодноразово згадує популярні фільми, серіали тощо – звісно ж і Ґодзіллу, і Тихоокеанський рубіж, а ще Парк Юрського періоду, Зоряні Війни, Дивні Дива, Сутінки і навіть Ніла Стівенсона з його "Снігопадом". Головний герой Джеймі Ґрей в пошуках роботи під час пандемії коронавірусу, випадково приєднується до таємної організації ТЗК, в якій працює його приятель Том. Він і запропонував Джеймі попрацювати з якимись великими тваринами у польових умовах в якості вантажника і носія. Вони летять у відрядження в якусь глушину, чи то до Гренландії, чи до Канади і наївний Джеймі гадає, що буде наглядати за полярними ведмедями, тюленями чи китами ха-ха, як же він помилявся..Джеймі опиняється на таємній базі, де як з'ясувалося є прохід у паралельний світ, альтернативну Землю, яка покрита непролазними джунглями і яку населяють величезні дивні створіння, названі кайджю на честь японських монстрів з фільмів. ТЗК (яка і є Товариством Захисту Кайджю) ще з 1950-х років вивчає та опікується цими тваринами, які до речі і не тварини зовсім, а цілі екосистеми і які ще до всього є ходячими ядерними біо реакторами. Ось це природньо не могло не зацікавити не тільки науковців, а ще й не дуже порядних військових та бізнесменів, яких не цікавить екологія, а потрібні тільки надприбутки та зброя. Є тут звісно і головний злодій, з яким вступають у боротьбу захисники кайджю, але про це вже дізнаєтеся самі, прочитавши цю чудову книгу. Моя оцінка 9/10.

Відгук malynka__❤️щиро вважаю, що книжка «Послухач» – неймовірна й рідкісна знахідка. Уже з перших сторінок я зрозуміла, що від цієї історії просто неможливо відірватися. Авторка створила складний і похмурий світ, але знайомить із ним так обережно й делікатно, що хочеться не зупинятися, а лише досліджувати далі.головна героїня [12-річна Ілан] надзвичайно жива, допитлива й непосидюча дівчинка. Її думки, маленькі радості та великі страхи передані настільки щиро, що дуже швидко починаєш дивитися на цей світ її очима. Ілан належить до поневоленого народу склянарів – людей, які володіють рідкісним даром відчувати скляніт, дивовижний мінерал, що став їхнім благословенням і прокляттям. Після Великої війни склянарів загнали в гето без жодної надії на порятунок чи рівність.події роману відбуваються у постапокаліптичному майбутньому – у 2346 році. На схід від Дувальських [колись Уральських] гір лежить мертва пустка, на заході – вціліла Європа. А просто на її межі виживає народ майстрів-склянарів, які тримаються за традиції та оповіді, бо позбавлені права читати й писати. Їхня історія передається усно, від батьків до дітей, у легендах, казках і піснях. Завдяки цьому світ у романі відкривається не через сухі пояснення, а через побут і людей, що в ньому живуть.одна із найсильніших сторін цієї історії – це її м’яка, дуже ніжна оповідь. У ній немає зайвого драматизму, але є відчуття, що між рядками приховано набагато більше, ніж сказано. Стеглікова не тисне на читача, а дає простір, щоб відчути, осмислити й прожити цю історію самостійно.мені неймовірно хочеться взяти до рук продовження, щоб знову зануритися в цей темний, але дивно теплий світ. Хочу побачити, як ростиме Ілан, як вона впорається зі своїм даром і, звісно, які таємниці цей світ ще приховує.я щиро рекомендую цю історію. Впевнена, що «Послухач» Петри Стеглікової вразить вас так само глибоко, несподівано й по-особливому, як і мене.#послухач #петрастеглікова #читаємобогдан