birudeboysdog fanfiction🩷💜💙

Сьогодні 8-го травня святкує свій день народження чудова авторка Омбра!🥰І користуючись святковою нагодою, хочу поділитися роботами Омбри, які дуже раджу прочитати😌🌞 Anyone can be anything. You can be everythingТепла історія, яка змусить вас і посміятися і поплакати, і від суму, і від щастя. Історія про те, як разом уживаються людина Джісон і янгол Мінхо. І як людина може врятувати свого янгола-охоронця. Як вони можуть врятувати один одного. Мотивуюча, надихаюча та дуже прониклива робота❤️🌞 October, 3 Любі дурники мінчансони🥰 Вони не можуть один без одного, але розуміють це не всі і не одразу. Відповідальний Чані-хьон примудряється розплутати вузлики незгоди між двома іншими. А потім дехто допомагає Чану зрозуміти і розплутати власний клубок почуттів😉 Дуже цікавий розвиток стосунків між персонажами.🌞 it's the time to rise up Це коротка, але неймовірно чудова робота, яка затягує вас у танцювальний вир. Без імен, лише відчуття, лише змагання, розуміння без слів — лише рухами тіла. Історія спалах, яка розгорається на початку й іскриться пристрастю, плавно згасаючи наприкінці. Робота, яка точно зворухне щось усередині і подарує естетичну насолоду🙂‍↕️Щиро бажаю авторці натхнення та вагончик вільного часу для творчості! З нетерпінням чекаю на нові історії❤️

#фанфікзадонат #відгукВідгук на роботу Руді (birudeboysdog) When love is a gun separating me from youРобота є сонгфіком, тому перед читанням для ще глибшого розуміння тексту варто прослухати складений авторкою плейлист, що додається в нотатках на початку. І вслухатись/вчитатись в лірику.Одразу скажу було важко читати, і я несвідомо відкладала цю роботу на потім, хоча прочитати дуже хотілось. Важко в емоційному плані, текст звісно ж, як завжди, чудово написаний. Це історія про втрату і про зцілення; про горе і про кохання; про загубленість, але зрештою про віднайдення свого нового шляху.Коли я читала у голові постійно малювалось сіре і похмуре місто, яке лише іноді перебивалось сонячною дниною. Такий загалом і є настрій твору. Головні герої – Фелікс і Чан – знайомляться на зібранні для людей, які у своєму житті втратили когось близького і вчаться жити з цією втратою. Фелікс після втрати коханої пустився в подорожі і таким чином одного дня опинився в туристичному містечку Сокчо. І в цьому місті проживав молодий рибалка – Чан, який продовжував займатися справою, яку любив його дідусь. Тож зустріч Фелікса і Чана можна назвати випадковою, але разом з тим і доленосною.Хлопці майже одразу виявили, що вони обидва австралійці, тож для обох це відчувалось, наче зустріч з рідною людиною. Не дивно, що вони так швидко знайшли спільну мову (буквально). Їхні розмови сповнені розуміння, легкості та австралійського сленгу. Інколи ці розмови важкі, коли вони діляться сокровенним, проте між ними не виникає щільної завіси через те, що вони відкриваються мало знайомій людині. Навпаки, ці розмови створюють між ними міцний зв'язок. Розвиток їхніх стосунків написаний так м’яко, вони поступово стають ближчими, і це гарно видно саме у взаємодіях. Тобто їхні розмови завжди були і є щирими та відвертими, а от саме те, що їх вже тягне один до одного помітно у діях. Хоч вони і роблять вигляд, що вони просто mates:)І все-таки одного разу вони заступили за умовну межу. Пройшло багато часу, багато спільних затишних вечорів, розмов та відвідувань красивих місць, багато спільних обідів та вечерь. І один випадковий рух переводить їхні стосунки в іншу площину. У площину Крісового ліжка, якщо цікаво. Це стається ніби і різко, але одночасно це найвдаліший момент, саме на цьому етапі оповіді ти й очікуєш цього від них. Все, що між ними стається відчувається правильним та природним. Хочеться, щоб після цього вони зажили довго та щасливо. Проте Чанова спроба зізнатися в почуттях, що так швидко була зупинена Феліксом, дає зрозуміти, що принаймні Фелікс зараз не готовий виводити стосунки на такий рівень, хоч якби він не бажав Чанових дотиків та його тепла. Та й узагалі не можна сказати, що Фелікс думав про якісь там рівні стосунків із Чаном. Його серце все ще належало коханій, яку він боявся відпустити. І одночасно його серце так хотіло прийняти нове кохання, але незагоєна рана не давала цього зробити.Фелікса насправді тут можна розбирати до кісточок. Його шлях проживання втрати коханої жінки сповнений такого болю, що слова зав’язуються металевою проволокою зі шпичаками навколо горла. Якщо ви емпат, то емоції прописані в тексті проїдуться по вам неодноразово. Це було боляче, але гарно. Нестерпно місцями, адже хотілось Фелікса схаменути і сказати “Не тікай!” Нестерпно через те, що ти вже бачиш, що йому ось-ось має стати краще, що він ось-ось має переступити сходинку, де його чекає зцілення, але наче підсковзується на ній і вирішує зовсім покинути ці сходи. Його внутрішня боротьба і самосаботаж просто не дають йому підніматись далі, адже він зрадить її, якщо покохає когось іншого. Не може відпустити і боїться, що триматиме її вічно. Ці протилежні думки супроводжують його весь час, терзають його душу, не даючи поглянути на речі ще під якимось кутом. Ох… Я занадто поринула в його персонажа, бо Руді не дала шансу цього не зробити. Почуття і емоції вплітаються у речення, між рядками, і так насичують увесь твій шлях читання, що важко, важко не проникнутись ними.

🤩 У сяйві софітів: шовк і денім au tag: #silk_denim_ff 🤩Статус: 1/?Опис:— Поводишся так, ніби це якась гра?— Для мене все — гра, Мінхо, і я гратиму доти, доки не побачу, на що ти здатен заради своєї цілі. Готовий ти захищати свою геніальність до останнього, чи втратиш надію посеред шляху і зламаєшся — це те, що мене дійсно цікавить. А не якісь твої тряпки.Лі відчув як долоні мимоволі стискаються в кулаки.— Ти відповіси за ці слова, — він зробив плавний, майже непомітний крок вперед, і по шиї Хана поповзли сироти від відчуття небезпеки. — Я не забуду цього.Він зміряв відображення хлопця в костюмі поглядом і кутик його губ смикнувся, а Джісону раптом захотілось опинитись десь далеко-далеко від цього небезпечного блиску в очах чоловіка за спиною.— Я тебе повзати змушу на цій роботі. Землю жерти в ім'я бренду. Ти не вийдеш з цього офісу цілим, Хан.Джісон раптом пошкодував про те, що так необачно погодився на співпрацю з найстрашнішим модельєром країни. Хайпу хотів... Тепер аби вижити. 🤩Персонажі: Лі Мінхо|Хан Джісон|Со Чанбін|Хван Хьонджін|Ян Чонін|Чон Уйон|Бан Крістофер|Лі Фелікс|Кім Синмін|Кім Хонджун🤩Пейрінги: Лі Мінхо/Хан Джісон, Хван Хьонджін/Ян Чонін, Со Чанбін/Бан Крістофер, Лі Фелікс/Кім Синмін[ редагування: @narcisticsana] [обкладинка: @swagmoonart]

Профіль імператора загострився в переконанні, наче викарбуваний на денаріях. Невпинний не дарма.— Хіба Рим не величний достатньо? Не стане прекрасним у мирі?Долоня відірвалася від плеча, кісточки пальців неквапливо гладили щоку.— Немає міри величі, немає межі прекрасного. Але ти, майбутній консуле, посприяєш тому, аби ми цієї межі торкнулися.Бін зашепотів:— Консул це…— Це ближче, ніж претор.— Я не жадаю влади, мій імператоре.Синмін схилився, лоскотав вуста диханням, коли прошепотів:— Усі жадають, Біне. Ти жадатимеш влади так само, як жадаєш мене. 🪙 🪙 🪙Постав вибір між любов’ю до імператора та вірністю Риму. Вільному, демократичному і справедливому Риму, не жорстокій імперії загарбників, що омивають землі кров’ю, підносять крадене в мусейонах на знак «вдячності за завоювання». Любов претора не була сліпою. Він бачив, на яке чудовисько перетворився любий ним Рим і яке любе ним чудовисько керувало легіонами. Імператор Синмін Невпинний не помилявся у своїх судженнях, бачив людей наскрізь — це й робило його стільки ж мудрим, скільки й небезпечним. Влади жадають усі, так чи інакше. Хтось мусив покласти всьому край.До місяця врожаю колись ледь заповнена зала повнилася трофеями, реліквіями, статуетками й записами. Імператор йшов на крок попереду Біна, мовчання оселилося між ними, підкреслювало як віддалилися вони за ці місяці.Змовники застали його зненацька, імператор бився, неначе звір, і лише одне спинило його: погляд на відблиск кинджала в тремтливій руці. Здивування сяйнуло в очах.— І ти, Біне?Глибина подиву похитнула намір, але було запізно.Бездиханне тіло обм’якло в руках, пальці покоїлися на Бінових, стиснутих на руків’ї.Його імператор вбачав ворогів усюди, не довіряв охороні, і не дарма, чекав зради від кожного прихильника. Але не було міри Синміновій любові, не було межі її сліпоти до єдиного, кому довіряв.Бін не жадав влади. Не жадав нічого, окрім стати ним — бездиханним, омитим слізьми людини, що кохала недостатньо, аби лишитися засліпленим, аби зрадити вірності ідеалам.

Я хочу те, що в них. ✨Страх, кохання, радість, ненависть, надія. До п'яти років людині дозволяли насолодитися даром мати власні почуття, а потім Вищі насильно забирали це в мешканців, залишаючи їм лише спотворене почуття згуртованості та можливість відчувати фізичний біль. Людські почуття існували у скляних прозорих кулях, які ховали у головній будівлі, яку кликали "Будинок душ". Бездушних вчили тому, що мета їхнього існування — працювати на благо їх міста та бути корисними для суспільства, беззаперечно виконуючи будь-які накази Вищих. Місто імітувало звичайне людське життя до приходу нової влади, але всі містяни були як порцелянові ляльки.Кім Синмін народився, виріс та продовжив своє життя у місті працюючи на посаді секретаря у Будинку душ. Ця посада дісталась йому від батька, який був відправлений у "відрядження", але так і не повернувся. Жоден з родини Кім не відчув нічого, коли дізналися про зникнення глави родини.Кожен день Синмін починав та закінчував однаково: прокинутись, поснідати, відпрацювати дев'ятигодинну зміну, повечеряти, заснути. І так по колу, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком. Синмін не відчував потреби до змін, але щось дрібне раз на день дряпало його у зоні, де повинно розташовуватися серце. І це фізичне відчуття нагадало про себе у Синмінів вихідний, коли він побачив те, що йому приходило лише у снах. Щирі усмішки, тихий сміх та легкі дотики двох хлопців на сусідній лавці. Що це? Чому вони виглядають інакше? А я можу так само як вони? Завдяки своїй посаді Синмін вияснив хто це був. Хлопці на пару років старші за нього та працювали у тому ж самому Будинку душ, у сховищі Скляних душ. Чан та Мінхо прийшли на свої посади одночасно, на рік раніше за Синміна, але за які заслуги ніхто не знав, а записів у реєстрі не було. Неможливо. Дивно. Цікаво.Синмін відчував дряпання кожен раз, коли зустрічався поглядом з одним з них. Чому? Хто вони? — Віднеси ці документи у Сховище душ. Скоріше.На стіл Синміна приземлилась кіпа списаного паперу. Судячи з першого листа, це були нові зареєстровані людські кулі. Хлопець кивнув та вмить відправився виконувати наказ. У зазвичай тихому темному приміщенні чується чиєсь важке дихання, нерозбірливий шепіт та щось схоже на скиглення від болю. Поклавши документи на стіл при вході, Синмін повільно покрокував у глиб рядів з кулями в пошуках джерела звуку. Двоє робітників сховища, ховаючись поміж полицями, стискали одну на двох сяючу скляну кулю. Чан торкався Мінхо вільною від кулі рукою, поки інший блукав вустами по його шиї. Скляна куля сяяла дужче, коли хлопці зустрічалися губами один з одним. Яскраві промені від кулі губилися між пальцями, постійно змінюючи інтенсивність світла. Побачене змусило Синміна відчути ріжучий біль у грудях. Схопившись за сорочку, хлопець позадкував назад, врізаючись в одну з поличок. Тьмяні скляні кулі дзенькнули вдаряючись одна об одну, тим самим привертаючи увагу двох працівників сховища. Синмін зривається з місця, намагаючись втекти та залишитися непоміченим. Біль у грудях стає все нестерпнішим з кожним новим вдихом. Що він бачив? Що вони робили? Чому йому боляче? Я хочу те, що в них.Усвідомлення скоєного приходить не одразу. Синмін стоїть посеред нічного міста тримаючи у руках яскраво сяючу скляну кулю. Теплі промені лоскочуть шкіру. Вага кулі приємно відчувається у руці. Синмін усміхається, його переповнюють почуття. Почуття Чана та Мінхо. Їхнє кохання, яке вони ховали від всього світу між рядами з загубленими тьмяними душами.Погляд опускається додолу й з очей течуть сльози. Гарячі, солоні на смак, сльози. Біля Синмінових ніг лежать Чан та Мінхо. Їхні руки тягнуться один до одного, а на їхніх грудях повільно розквітає багряна пляма. Синмін вкрав та привласнив їхні почуття, тим самим вбивши обох. Він плаче та усміхається. Він вбив за почуття.#замальовка

КУДИ ПОДІЛИСЯ ФАНФІКИ З АО3???запитаєте ви мене, і я відповім: більшість з них відтепер відкриті лише для зареєстрованих користувачів.Чому? Тому що база ао3, без згоди авторів та самого сайту, була завантажена для навчання ШІ Huggingface, modelscope та datafish (один з трьох навіть росня).Якщо з першим наразі намагаються вирішити ситуацію, то з двома іншими все не так просто.Детальніше про ситуацію є ось тут на реддіті, але якщо дуже коротко: гівно гівна.Мої тексти, як і тисячі інших, вже злиті цим ШІ, але їх закриття для незареєстрованих користувачів може теоретично вберегти їх від подібної долі у подальшому. Все це дуже гівняна ситуація.Я пишу не для того, щоб ШІ на мені вчився, а для того, щоб ваш день ставав трошечки краще від читання хорошої історії. Тепер цього досягти складніше, оскільки багато хто з моїх читачів не реєструвалися на ао3.Не знаю і що робити з майбутніми текстами, які мали б вийти вже ось-ось...Такі невтішні справи.Вибачте за незручності.Telegram🔮| Замовити✨| Дяка🧋

Момо та Найон – корпоративна подорож.Найон не сильно любила проводити час із колегами поза межами робочого часу, але була рада побачити нові місця. Момо ж приїхала просто тому, що вже не могла сидіти одна в чотирьох стінах. А назойливі колеги довкола хоча б трохи створювали ілюзію того, що вона не є одиначкою в цьому світі.Дівчата просто співіснували в компанії, працюючи на різних поверхах. Знаючи лише ім'я одна одної. Ніколи не спілкувались й майже не пересікались. Проте, коли під час відпочинку до Момо почав лізти їхній колега, відкрито намагаючись затягти її в ліжко – саме Найон стала щитом справедливості для неї.– Не знала, що ти любиш зустрічати світанки, – Найон приєдналась до неї десь о четвертій ранку, закутана в ковдру з ніг до голови. Момо не планувала зустрічати світанок, її просто мучило безсоння.– Я теж цього не знала... – тихо відповіла дівчина, дивлячись вперед. Як десь з-за густого туману над озером пробивалися поодинокі промені сонця. Найон подивилась на неї, нічого не відповівши. Накинула на чужі плечі частину ковдри, підсівши ближче. Тяжість її голові на передпліччі виявилась для Момо заспокійливим ефектом. А обійми в поєднанні із ковдрою дарували тепло, як виявилось, змерзлому тілу.– Туман занадто густий, ми так нічого не побачимо... – прокоментувала Найон, насупившись.– Я вже побачила сонце, – ледве чутно промовила Момо, потайки кинувши погляд на маківку поруч...#записки_banghanseo