Я хочу те, що в них. ✨Страх, кохання, радість, ненависть, надія. До п'яти років людині дозволяли насолодитися даром мати власні почуття, а потім Вищі насильно забирали це в мешканців, залишаючи їм лише спотворене почуття згуртованості та можливість відчувати фізичний біль. Людські почуття існували у скляних прозорих кулях, які ховали у головній будівлі, яку кликали "Будинок душ". Бездушних вчили тому, що мета їхнього існування — працювати на благо їх міста та бути корисними для суспільства, беззаперечно виконуючи будь-які накази Вищих. Місто імітувало звичайне людське життя до приходу нової влади, але всі містяни були як порцелянові ляльки.Кім Синмін народився, виріс та продовжив своє життя у місті працюючи на посаді секретаря у Будинку душ. Ця посада дісталась йому від батька, який був відправлений у "відрядження", але так і не повернувся. Жоден з родини Кім не відчув нічого, коли дізналися про зникнення глави родини.Кожен день Синмін починав та закінчував однаково: прокинутись, поснідати, відпрацювати дев'ятигодинну зміну, повечеряти, заснути. І так по колу, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком. Синмін не відчував потреби до змін, але щось дрібне раз на день дряпало його у зоні, де повинно розташовуватися серце. І це фізичне відчуття нагадало про себе у Синмінів вихідний, коли він побачив те, що йому приходило лише у снах. Щирі усмішки, тихий сміх та легкі дотики двох хлопців на сусідній лавці. Що це? Чому вони виглядають інакше? А я можу так само як вони? Завдяки своїй посаді Синмін вияснив хто це був. Хлопці на пару років старші за нього та працювали у тому ж самому Будинку душ, у сховищі Скляних душ. Чан та Мінхо прийшли на свої посади одночасно, на рік раніше за Синміна, але за які заслуги ніхто не знав, а записів у реєстрі не було. Неможливо. Дивно. Цікаво.Синмін відчував дряпання кожен раз, коли зустрічався поглядом з одним з них. Чому? Хто вони? — Віднеси ці документи у Сховище душ. Скоріше.На стіл Синміна приземлилась кіпа списаного паперу. Судячи з першого листа, це були нові зареєстровані людські кулі. Хлопець кивнув та вмить відправився виконувати наказ. У зазвичай тихому темному приміщенні чується чиєсь важке дихання, нерозбірливий шепіт та щось схоже на скиглення від болю. Поклавши документи на стіл при вході, Синмін повільно покрокував у глиб рядів з кулями в пошуках джерела звуку. Двоє робітників сховища, ховаючись поміж полицями, стискали одну на двох сяючу скляну кулю. Чан торкався Мінхо вільною від кулі рукою, поки інший блукав вустами по його шиї. Скляна куля сяяла дужче, коли хлопці зустрічалися губами один з одним. Яскраві промені від кулі губилися між пальцями, постійно змінюючи інтенсивність світла. Побачене змусило Синміна відчути ріжучий біль у грудях. Схопившись за сорочку, хлопець позадкував назад, врізаючись в одну з поличок. Тьмяні скляні кулі дзенькнули вдаряючись одна об одну, тим самим привертаючи увагу двох працівників сховища. Синмін зривається з місця, намагаючись втекти та залишитися непоміченим. Біль у грудях стає все нестерпнішим з кожним новим вдихом. Що він бачив? Що вони робили? Чому йому боляче? Я хочу те, що в них.Усвідомлення скоєного приходить не одразу. Синмін стоїть посеред нічного міста тримаючи у руках яскраво сяючу скляну кулю. Теплі промені лоскочуть шкіру. Вага кулі приємно відчувається у руці. Синмін усміхається, його переповнюють почуття. Почуття Чана та Мінхо. Їхнє кохання, яке вони ховали від всього світу між рядами з загубленими тьмяними душами.Погляд опускається додолу й з очей течуть сльози. Гарячі, солоні на смак, сльози. Біля Синмінових ніг лежать Чан та Мінхо. Їхні руки тягнуться один до одного, а на їхніх грудях повільно розквітає багряна пляма. Синмін вкрав та привласнив їхні почуття, тим самим вбивши обох. Він плаче та усміхається. Він вбив за почуття.#замальовка