Маша поганого не порадить

В будівлі бібліотеки Короленка та Центру стартапів 1991 росіяни відкрили музей Поле битви Маріуполь, де розказують про "визволення міста" у 2022 році. І я з того ржу, бо ніякої битви саме в цій будівлі не було. Вона знаходиться навпроти пологового будинку, який росіяни 9 березня 2022 року розбомбили. Вибуховою хвилею в будівлі винесло всі вікна та двері, і протягом кількох місяців вона стояла порожня - з неї виносили меблі та техніку, а також книжки! (за що мені особливо приємно за маріупольців, які виносили бібліотечні фонди).І що мене найбільше веселить, що на другому поверсі музей, а перший здають в оренду. Як можна здавати в оренду поле битви та "визволення Маріуполя"?😂😂😂 А ще мене веселить той факт, що місто в окупації, а перший поверх так і не належить адміністрації. Типу яка б влада не була, а віджимати міські будівлі ніхто не перестає:)Хто не знає, то будівлю відкрили в радянські часи саме як центральну міську бібліотеку. В 1990-2000 якось віджали у бібліотеки перший поверх і він перейшов у приватну власність, а у 2018 бібліотеку взагалі виселили, залишивши їй маленьке приміщення. Чи то так було задумано, чи то після протестів містян бібліотеці дали частину будівлі колишнього банку на Грецькій. І у 2019 на другому поверсі запрацював Центр розвитку стартапів 1991, у якому я радісно працювала. Бо це була класна штука для регіону, яка вже давала зміни. І єдиний її мінус, це вся ця ситуація з приміщеннями: по факту, сам центр не мав відношення до всіх цих перестановок, а як некомерційний проєкт ГО та міської ради заїхав у відремонтовану на європейський гранд будівлю. Тим не менш, ситуація загалом була не ок, але нова/стара будівля бібліотеки/банку була класна, і там ще планувалась реновація, так що наче все закінчилося щасливо. А ж поки не прийшов руський мір, який тепер здає в оренду цілі поля битви:(

Маріуполь змінив свій зовнішній вигляд після Другої світової війни, коли радянські війська масованими бомбардуваннями звільняли його від німців та під час військових дій було пошкоджено до 70% житлового фонду. Попросила штучний інтелект показати, як виглядали б зруйновані будівлі, якби вони вціліли.1. Будинок Хараджаєва - зведений 1875–1876 роках для Александра Давидовича Хараджаєва, колишнього мера Маріуполя. Знаходився на місці одного з будинків зі шпилем в самому центрі міста.2. Будівля земської управи (повітова земська управа) - адміністративна споруда повітового земства, побудована в 1875–1876 роках і розташовувалася на вулиці Земській. Її фундамент вцілів, згори добудували планову панельку.3. Каплиця (Царевича) при церкві Марії Магдалини - побудована після 1895 року. Демонтована у 1933–1934 роках радянською владою. Знаходилася на перетині проспекту Миру та вулиці Грецької. Стара церква Марії Магдалини раніше стояла поруч в Театральному сквері.(Всі назви сучасні, а не як тоді вони називалися).

Приблизно о 12:00 на громадському мовнику Литви з'явилася інформація, що з Білорусі летить шахед. Спікера Сейму повели в укриття. Ні сповіщень, ні листівок. В мене було багато роботи, тому я вирішила подумати про це пізніше.Через 30 хв з'явилась інформація, що це не Шахед, а саморобний літаючий дрон з фанери. Що він десь біля кордону впав. Потім частково зник зв'язок в старому центрі Вільнюса, бо там умовний урядовий квартал. Потім було багато новин, інфи. Виявилося, що то всього навсього розвідувальний дрон Герань, який росіяни вже більше року активно використовують в Україні для збору інформації та розпорошення сил ПВО. В ньому нема бойової частини.Тим не менш, військова авіація НАТО в Литві та Польщі піднімалася, дивилася, хвилювалася. Всі служби були в бойовій готовності.Я так і не зрозуміла, хто і як його збив, або він впав. Але шороху навів нормально. Як сказала моя знайома - покакало все НАТО, Цікаві часи. росіяни як завжди буе. Донатьте на ЗСУ:)Це звичайно все сумно і трошки смішно, але зараз в Литві дощ з громом і моя сестра думає, що то ракети.

Мій улюблений місяць року — липень. Це іронічно, бо в мене алергія на липу. Загалом, літо улюблений сезон бо море, відпочинок, тепла погода (я ще та мерзлячка). Чому липень найкращий? Бо посередині, літо вже в розпалі, але ще не закінчується. Червень може бути холодним, серпень теж. А липень ідеально. Звичайно, що все це пов'язано перш за все з Маріуполем і його кліматом. В серпні вода цвіте, багато водорослі та медуз. Я ж обожнюю море. І дуже за ним сумую. Загалом, моє улюблене море Азовське. Мілководне, теплезне, зі своїм кольором та пісочком, пріснувате. Ідеальне. Вже четверте літо я без нього. Раніше мій купальний сезон починався в травні, іноді могли теплоти прийти так рано. Максимум в червні. І ось 1 липня, а я ще не купалася, бо річки це завжди холодно, джерельні озера теж. В Литві тисячі озер, але я звикла до води +22-+28. А литовці купаються собі у +18 і радіють. Виходить, що за моєю логікою — липень втратив всі свої аргументи. Не факт, що буде тепло, не факт, що буду купатися. І відпустки/відпочинку у липні вже нема. Але я досі люблю липень❤️

Новий закон про множинне громадянство, це така цікава штука. Одним дає, а в інших забирає.⛔️ Несе небезпеку для мешканців окупованих територій:1) Закон оновлює ст. 19 Закону «Про громадянство», визначаючи підстави для втрати громадянства при «добровільному набутті» громадянства держави-агресора (РФ) .2) Однак на ТОТ багатьом людям російське громадянство нав’язували або отримували автоматично — змушували під тиском .3) При цьому закон не чітко окреслює, що саме вважатиметься «недобровільним»: які дії визнаються примусовими, хто доводитиме цей факт — невідомо.Мова йде про мільйони людей. ✅️Але нарешті робить те, що ми мали зробити ще в 1991 - полегшити процеси репатріації. Мільйони українців до здобуття Незалежності жили в інших країнах та з іншим громадянством. Багато виїхало за останні роки і отримали нові громадянства, а їх діти ніколи і не мали українського громадянства. Тепер діаспора зможе по спрощеній процедурі вирішити ці питання. Нам потрібні люди, потрібно заохочувати повертатися.✅️ значно спростить отримання громадянства іноземцям, які у ЗСУ.✅️ 90% біженців після 2022 року мешкають у країнах, де теж є множинне громадянство. Якщо вони хочуть отримати нове, то можуть не відмовлятися від українського.⛔️ але це відкриває ринок землі, надр і т.п. для іноземців, які можуть таким чином отримувати громадянство виключно за для купівлі/продажу. Далі додумайте самі.⛔️Більше того, хіба всі питання по громадянству не мають виноситься на референдум. В минулому році Литва, у якої теж є закон про одне громадянство, виносила це питання на референдум. Не змогли:( ⛔️українське громадянство не можуть отримати росіяни + 11 країн. Але в росії мільйони етнічних українців, родини яких туди могли депортувати. Також є у списку Сирія, біженці з якої активно їхали в Україну від режиму Асада. І через дії режиму Асада страждають (який вже і не діє).

Третій день сперечаюся онлайн з жінкою з Харкова, яка каже, що Харків ніколи не захоплять росіяни, а Маріуполь захопили, бо містяни не захищали його. В мене нема питань до оборони Харкова та мужності харків'ян, захисників міста та України. Але навіщо писати дурню про Маріуполь? Я відповіла їй, що це не так, що містяни та оборонці міста робили неймовірні речі, щоб стримати ворога, в тому числі відвертаючи сили противника від інших напрямків. Але вона не може заспокоїтися і наводить приклади, що Харків ближчий до російського кордону і що його захищати складніше за Маріуполь. Розумію, що веду діалог з дурочкою, але так хочеться достукатися. Поступово пояснювала їй, що кордон в нас був майже на околиці міста, бо її окупували у 2014му. Що містяни та оборонці тримали цей кордон 8 років з перманентними обстрілами противника. І що Харків ніколи не був оточений, і ніколи над ним не літали літаки та не била артилерія без наявності жодного українського ПВО. І що дуже багато цивільних містян намагалися допомогти, і пішли в ТРО, і маріупольські патрульні, і прикордонники і всі всі всі. І що Харків ніколи не був 3 місяці без світла, води, газу і зв'язку. І слава богу! І щоб такого з ним не було!І що нема моря, з якого можуть бити кораблі. Це не змагання, кого сильніше обстрілює росія. Не не змагання, яке місто сильніше постраждало. Але чому так важко людям, які не були в Маріуполі у 2022 році, зрозуміти, що оборона міста 86 днів це неймовірний подвиг і справжнє диво у тих обставинах, в яких опинилося тоді місто. І що географічне розміщення, кількість населення та розміри впливають на багато факторів. І нести подібну пургу про маріупольців, це дуже жорстоко. Вишенька на торті, що пише вона все це з Німеччини. А я з Литви. Але справа в тому, що я була в Маріуполі і тому можу хоч щось про це написати. І теж впевнена, що ніхто ніколи не захопить Харків. Але вона пише про Маріуполь, де ніколи не була і вочевидь не чула про події 2014, і пише про Харків і як харків'яни його захищають, сама ж взагалі не там.Мені на голову не налазить, чому не можна пишатися, підтримувати та говорити про своє місто, не принижуючи та не звинувачуючи інші окуповані міста України?

Мій випускний 2009 в Маріуполі проходив в "Гусях лебедях". Ми святкували трьома класами з батьками та вчителями. Здавали по 1000 грн (125 дол). Це було з фото, відео, стрічками випускників, квітами та всім всім. Здавати можна було все одразу та по 100 грн на місяць протягом 11го класу. Кілька людей не хотіли йти в ресторан, тому їм було менше.Загалом мені сподобався і останній дзвоник, і випускний концерт, і церемонія вручення дипломів. Тільки ресторан був дивним.За ті гроші ми винаймали весь ресторан з 2 поверхами та літнім майданчиком. Коли ж ми туди приїхали, то виявилося, що територією ще ходять люди і невідомо коли підуть. Їжа була так собі, алкоголь в нас був в обмеженій кількості. На кожен стіл видавали по пляшці вина. Хоча на батьківських столах все було. Звичайно всі проносили алкоголь і нишком його пили. Мені мала пронесла пляшку шампанського. Я її пила під столом тихенько. Пішла танцювати, а коли повернулася - пляшка зникла. Десь через 2 години всі були п'яненькі, а музика стала фуе. Я наїлася, напилася, натанцювалася. І о першій ночі відчалила додому. Пропустила церемонію зустрічі світанку.На наступний день треба було прийти прибрати після церемонії вручення дипломів та отримати додаток до диплома (це був хитрий шантаж, щоб ми прийшли поибирати). Виявилося, що багато хто отруївся, чи то нажерся алкоголю, чи то зїв щось. Люди відходили по кілька днів. А я того літнього черневого дня вийшла зі школи з відчуттям неймовірного щастя.А у вас що по випускним/останнім дзвоникам?

18 березня 2022 року ми зустріли в селищі Мелекіне, недалеко Маріуполя. До нього ми добиралися пішки + на авто за день до цього. В Мелекіне на той момент вже вибралися тисячі маріупольців, покидаючи місто, яке штурмувала та обстрілювала з усього російська армія. Були зайняті всі бази відпочинку, дитячі табори, дачі та будинки селян.Всі йшли, їхали до школи та сільської ради. В школі бути сотні людей, хтось виходив чистенький з авто, хтось був в пропалених куртках та з брудним одягом. З дітьми, тваринами, валізами. Найголовніше, що там був зв'язок!, а ще можливість зарядити телефон. Це здавалося дивом, бо ми взагалі не знали новин. В холі стояло 2 черги — на зарядку телефонів у розетках та в шкільну їдальню. На той момент ми нормально не харчувалися з 10 березня, більше тижня на холодному пайку з обмеженою водою. На видали по тарілці якогось рагу, а в крані туалету можна було набрати холодну воду. Мені здалося, що я в раю. Там ще й можна було помити руки та обличчя. Але піднявся галас, і виявилося, що їжу роздають не всім. А тим, хто на неї здавав гроші. "Люди, которые живут в школе, сдали деньги на овощи и приготовили рагу. На каком основании посторонние берут еду?!", — кричала директорка школи. В цей момент в Маріуполі буквально вмирали з голоду, тому не дивно, що люди кинулися до їжі."Я больше не буду открывать школьные кабинеты для новоприбывших, потому что вы портите мебель и как потом дети будут учиться?!", — продовжувала директорка. На її очах розгорталася найбільша військова операція за останні 80 років, але вона не хотіла пускати на підлогу класів людей, які вийшли з пекла. В місті щодня гинули сотні/тисячі, а вона виганяла нас на вулицю. Там було -3 і вечоріло. Нас було сотні.В школу зайшов чоловік у цивільному, чи то місцевий чиновник чи вже росіянин, і сказав, щоб всі йшли в автобуси на Ростов, які стоять на шкільній парковці. Одразу стало зрозуміло, чому директорка виганяє зі школи. Хтось побіг одразу в авто, хтось категорично відмовлявся, хтось радився та сумнівався.Ми (я, мама, сестра и сусіди) розуміли, що в Ростов нам не можна. Це може бути квиток в один кінець, але де ми будемо ночувати? На вулиці в холоднечі? І тоді ми почали дзвонити всім. Я відкрила контакти в телефоні і почала надзвонювати кожному в алфавітному порядку. І дозвонилася до Тані, яка нас врятувала (розкажу згодом).Чомусь мені так запам'яталася та директорка з противним голосом, яка сварилася через рагу та меблі. Завжди боляче, коли таку бездушність роблять наші люди. Від росіян ти очікуєш всього, а ось така побутова ницість чогось так зачіпає. Я іноді думаю, як там та школа, чи все окей з меблями, як там пані директорка? Але не хочеться фокусуватися на цьому злі.В школі ми зустріли купу незнайомців, які робили для нас добро. Бабуся дала моїй сестрі носовичок, бо була нежить. Незнайома дівчина поділилася рідким милом, а чоловік привітав нас з виходом з міста і дав шоколадку. Ви розумієте, що тоді коштувала шоколадка? А ще ми зустріли хлопця з драм театру, в нього була порвана куртка після авіаудару, а ще в нього була папуга! Без клітки, просто сиділа на його плечах. "Коли вдарили, то клітку завалило, і я подумав, що все — вона загинула. Покликав, а вона вилетіла звідкись і сіла мені на плече. Так ми з нею йшли разом сюди". Я тримала її в руках, коли він ходи в чергу в їдальню. І хоч та школа, той страшний гамір сотень загублених людей, пошуки, дзвінки та крики роблять ці спогади дуже неприємними. Але все одно найбільше я згадую саме цю папугу в моїх руках і як до нас додзвонилася неймовірна Таня, сказавши: "Маша, отставить панику. Сейчас я все организую!".

17 березня ми покинули Маріуполь. За день до цього ледь не загинули у театрі, прибігли у філармонію, де теж було багато людей. Всю ніч були обстріли. Вранці ми заплатили гроші чуваку, який напхав з десяток людей у авто і поїхав через Приморський район до виїзду на Мелекіно. Ми їхали по пр. Нахімова, бачили море і дим над містом. На виїзді був український блокпост, де нас водій і висадив, бо далі по трасі росіяни та днрівці відбирали транспорт та стріляли по машинам.Українські військові нас проінструктували: видалити з телефонів переписки та фото, викинути всю укр символіку, не розмовляти українською, на питання росіян відповідати ввічливо і бути на словах за путіна і т.п. А ще не сходити з траси, бо поля заміновані, йти уважно і обходити міни. Побажали успіху. Нас було десь 10 людей, в тому числі мама з маленькою дитиною та бабуся. І ми йшли морозними полями та дорогою, де було купа спалених авто та техніки. Ми не одні були такі, сотні людей теж пішки виходили. І сотні машин. Це мене вразило, бо багато з них були пусті, з 1-2 людьми. Ніхто не зупинявся. Багато були напхані речами, з чемоданами на даху та не з закритими багажниками, повними лахів. Я розуміла, що люди боялися пускати незнайомців. Але в них, що не було сусідів та родичів, яких можна було взяти з собою? Не пустили навіть маму з дитиною. Так, були авто, де сиділо багато людей. Але більшість все ж були пусті. Це боляче.На блокпостах нас особливо не питали та не оглядали: майже всі жінки, пішки, без речей. Дивилися документи і як під копірку розповідали, що прийшли нас звільняти, що обстрілює місто Україна. Всі мовчали і слухали. А між блокпостами Обговорювали. З цих 10 людей, що йшли з нами- ми не знали нікого. Одна бабця була явно вата, але шокована танками та авіацією. Та був чувак, який обкладав лайкою русню.На одному з блокпостів російські солдати запропонували підвести маму з дитиною на Ростов. А коли вона почала відмовлятися, просто посадили в авто і поїхали.Ми йшли трасою, було дуже холодно, кішка в переносці влаштувала концерт та качелі, а я боялася обертатися і дивитися на місто позаду. Чогось здавалося, що якщо побачу його - то перетворюся у сіль від сліз.І вже на підході до Мелекіно зупинилося авто. Там був чоловік, який чітко сказав: "Хто за Україну - сідайте!". І ми сіли. Він їхав в Мелекіно і сварився на росіян та на місцеву вату. А ще жалівся на рідну матір з росії, яка подзвонила йому і привітала з визволенням. І вже в його машині я обернулася і подивилася на Маріуполь. Він весь був в диму від вибухів та пожеж. Замерзлий та у звуках обстрілів. Мій останній спогад про нього. Дуже сильно сумую,  і розумію, що той Маріуполь ми втратили назавжди. Зараз це чуже зле жорстоке місто.

16 березня 2022 року російські літаки скинули дві авіабомби на Маріупольський драматичний театр, де переховувалися сотні людей. Від удару зруйновано концертну залу, бокові стіни обвалилися, поховавши тих, хто готував їжу. Почалася пожежа, охопивши горище, малу сцену та верхні поверхи. Ранковий час удару було обрано, щоб завдати максимальної шкоди — вдень у театрі збиралися тисячі маріупольців у пошуках інформації, рідних, ліків, їжі та евакуації. Місто три тижні перебувало в блокаді, без зв’язку, під постійними обстрілами. Навколо театру люди готували їжу, набирали воду, організовували виїзд, тому авіаудар вразив велику кількість мирних жителів. Задня частина театру частково обвалилася, коридори були заблоковані. Після вибуху дехто тікав, інші — шукали рідних чи допомагали пораненим. Будівля палала, в сквері лежали тіла, а люди кричали та намагалися розбирати завали голими руками. Незабаром почався артобстріл, що спричинив паніку. Поранених виносили вручну, лікарень майже не залишилося, швидка не працювала. Театр згорів за кілька годин, і всі, хто лишився під завалами, загинули. Кількість жертв досі невідома — від 100 до 1000 осіб. Після окупації росіяни таємно знищували тіла у крематоріях, а театр стерли з лиця землі. Окупанти спершу заперечували загибель людей, потім применшували масштаби трагедії, а згодом почали звинувачувати Україну. Світла пам’ять загиблим. Ми маємо відновити імена тих, хто назавжди залишився у серці Маріуполя. Вони заслуговують на гідне вшанування.