Нарешті подивилася другого Аватара (2022), який пропустила, бо того року взагалі не дивилася кіно. Його зараз активно критикують, бо попереду третя частина кіно саги Джеймса Кемерона. Коротко: це дуже красиве кіно навіть на маленькому екрані ноута (уявляю як було в кіно). І так цікава думка закладена в середину: пацифізм це фігня. Якщо хтось приходить в твій дім і хоче тебе колонізувати, поневолити, захопити твої ресурси або банально вбити, то в тебе є 2 варіанти: вмерти/здатися або боронитися. У сучасному світі не залишається безпечних островів, куди можна звалити (ну або вони тимчасово безпечні). Головний герой весь фільм намагається втекти від боротьби, вберегти родину від ворога, але зі злом не можна піти на компроміс, заключити піз діл чи щось таке. І після багатьох спроб та помилок, всі доходять до головного: б'ються. Пацифізм загалом дуже коштовна штука, собі її можуть дозволити ті, хто сидить в умовній безпеці, чий дім ще захищають умовні племена лісу чи хз там хто по дорозі зла. І Кемерон дуже трагічно та сльозливо показує результати всіх цих пацифістських штук, коли во зтикаються зі злом. Хто там бачить заклик до миру у всьому мирі - не знаю, ідея тут просто - бийся, або вмирай. Тепер хочу ту третю частину в кіно побачити, бо походу там будуть романи ворога з місцевими сепаратистами та зваблення зрадників. Мені, людині з Донеччині, цю інтерпретацію подивитися цікаво. Після перегляду згадувала всю фільмографію Кемерона, бо там любимка на любимці. Намагалась осмислити його улюблені теми та ідеї. І випадково дізналася, що він за походженням взагалі то канадець, який освіту та кар'єру побудував в США. Це багато чого пояснює.Нагадаю, що все в світі суб'єктивно, і те, що подобається мені, може не сподобатися вам. І те, що я побачила в цьому фільмі, ви могли сприйняті по-іншому. Тому не треба коментарів з намаганням мене образити чи переконати в чомусь.
росіяни урочисто відкриють будівлю театру (збудовану на місці зруйнованого у 2022 року) 25 грудня у Маріуполі. Як думаєте - дату обирали спеціально? Відкриють прем'єрою "Аленького цветочка" і виступом колективів з санкт-петербурга. А ще там в репертуарі "Метель" пушкіна (куди ж без нього) та дві англійські комедії (які і до цього так любили в театрі). А на новенькому сайті з адресою точка ру у розділі колектив та керівництво - половина знайомих облич. І звичайно ж вони займаються виключно мистецтвом, вони поза "політикою" і служать високій меті. Мета настільки висока, що пофіг на 600+ загиблих у цій будівлі від російського авіаудару. І коли на відкритті росіяни будуть ще раз розказувати про "підрив театру Азовом", всі ці митці будуть аплодувати.Мені кілька разів люди з окупації закидували, що ми (ті, що виїхали) намагаємося їм зіпсувати свято. В місті повно руїн, і відкриття театру з ялинкою на Театральній площі буде справжнім святом для всіх маріупольців та особливо дітей. А наше критиканство псує настрій. Більше 70 років під дитячим майданчиком в Театральному сквері було кладовище німецьких солдат часів Другої світової. І багатьом було пофігу. Як тепер пофіг на місце загибелі стількох містян, частина з яких була вкатана росіянами в бетон, спалена в крематорії та розтрощена в бетонну крихту для будівництва нових доріг. Ну вибачте, що існують ще люди з емпатією та крихтою гідності, щоб публічно казати очевидні речі - росія знищила залишки старої будівлі театру і збудувала новий виключно для приховування доказів та використання цієї трагедії для пропаганди. І точно не з думкою про маріупольців. Насправді всі ці коментарі про "псування свят" йдуть від невідомих мені коментаторів. Мої знайомі там звичайно ж сприймають це як акт знущання. Але ви не побачите їх в соц.мережах і вони не будуть коментувати ваші пости. Бо навіть думки про російську вину в трагедії театру та міста тягнуть за російським законодавством на 10 років. Тому і виходить наче кожен маріуполець там скажено радий урочистому відкриттю і вже біжить за квитками на постановки вєлікой російской культури.Загалом, мені від новин з Маріуполя вже давно ні холодно і ні жарко. Відчуття, що це інше чуже місто. Але є віра, що колись дуже далеко він таки знову опиниться під контролем України. Просто цікаво, що зроблять з будівлею? Меморіальний музей? Єдине, що мені точно відомо - тепер театр дуже дуже дуже дуже драматичний.
Мої враження від другої частини кіно-мюзиклу "Чародійка" (Wicked)Якщо коротко: мені сподобалося, тим більше, що я його дуже чекала після минулорічної першої частини. А ще ховалася від спойлерів, бо це фільм по бродвейському мюзиклу 2003 року, який зробили по книжці 1995 року, яка натхнена оригінальною історією 1900 року «Дивовижний чарівник Країни Оз». Все не так складно, як здається — це додаткова історія про двох відьом (Глінду та Ельфабу), які майже фігують у сюжеті про дівчинку з Канзасу Дороті. Можливо, ви знаєте їх всіх по вкраденій книжці радянського письменника Волкова "Чарівник смарагдового міста".Всесвіту 125 років, фанатів море, всі пісні вже давно залюблені. А я в минулому році, коли прийшла на першу частину (або акт у театрі), то мліла від несподіваних для мене гумору, іронії, сарказму, переплетіння музичних жанрів, неймовірної краси костюмів та декорацій, принца Фієро (мій гілті плежер Джонатан Бейлі), а також чудової хімії між головними героїнями (поп-діви Аріани Гранде та музичної ікони Сінтії Еріво).В першій частині мені сподобалося буквально все. Одне з найкращих кіновражень минулого року, тому очікування від другої частини були високі. Виправдались вони на 4 з 5. Тобто це хороший фільм, мені сподобався, але перша частина залишила після себе відчуття, що це начебно класична голлівудська казочка, але дуже дуже красива, дуже дуже музична, смішна, місцями пародійна на інші голлівудські казочки, а ще намагається нести дійсно важливу для сьогодення історію про дискримінацію, диктатуру та маніпуляції. Якщо в першій частині ми нікуди не поспішали, знайомилися з героями, дуркували, сміялися, співали, закохувалися і лишень в кінці дізнавалися неприємну правду, і додавали екшену. То в другій частині вся іронія, пародія і гуморески зникли. А це робило Чародійку своєрідною серед параду пластикових голлівудських блокбастерів.Так, друга частина більш драматична, доросла та серйозна. Але як тільки герої грають драму, сльози — це перетворюється на пафос і ту саму несправжність, яка тепер вирує в майже кожному фільмі. Подій тут море, в кожного персонажа колізія на колізії, і є враження, що повирізали якісь частини сюжету, бо епізоди наче і не пов'язані з собою.Драматичний кінець і його розв'язка загалом залишають дуже багато питань: де хто був, що робив, чому прийняв такі рішення. Здалося, що за останні 20 хвилин фільму творці вирішили закрити всі сюжетні арки махом, що залишилося після себе дивний присмак обману.Але Чародійка досі один з найяскравіших фільмів року, акторська гра тут на рівні, музичні номери прекрасні. На пісні No Place Like Home (Нема такого місця як дім) мене, безхатьку, розбило на сльози. А на кількох дійсно юмористичних моментах я гигикала як не в себе.Отже, ставлю фільму тверду четвірку і йду далі слухати саундтрек на репіті. P.S. Я взагалі не люблю жанр мюзиклів, але є мої улюблені — з красунчиком Джоном Траволтою "Бріолін" (1978), легендарний "Звуки музики" (1965), містичний з Девідом Боуї "Лабіринт" (1986), провальний "Кішки" (2019) та ось тепер Чародійка.
Сьогодні був день Маріуполя для мене. Бо одразу кілька маріупольців написали по різним питанням. І побачила незнайому маріупольку в тредс, допис якої мене надихнув на роздуми.Є люди в Маріуполі, які зараз там почуваються набагато краще, ніж до вторгнення. І мова не про божевільних бабусь, які мріяли про комсомол. І не про відвертих зрадників, які працюють в адміністрації. І навіть не в рекетирів, що віджали чуже майно.Там настав зірковий час посередностей. Наприклад, зам декана стала деканом. Вчителька хімії директором. Продавець - власницею. І так можна довго продовжувати. Посередні заклади на фоні відсутності конкуренції збирають клієнтів, бо нема альтернативи. Кожен, хто в Маріуполі 2021 і не мріяв про кар'єру, тепер може щось таки добитися. Звичайно ж, визнаючи все, що захочуть окупанти. Побачила допис дівчинки 20 років, яка розказувала, що 3 роки в SMM, має 10 постійних клієнтів, і її профіт в 3 рази перевищує середню зп у місті. І це місто - окупований Маріуполь. У 17 років в 2022 вона починає працювати. І в її профілі такий треш-контент, який в Маріуполі 2021 в неї ніхто б не купив. Але в Маріуполі 2025 10 клієнтів. Тому що нема людей, нема вибору, проф вимоги знизилися.І ця дівчинка знімає кафе, косметику, квіти, море, одяг. І на тих фото все виглядає наче вона живе у звичайному місті. Живеться їй наче дуже добре. І вона така щаслива. І бачить розвиток, перспективи, планує відпустки.17 років це дитина. І SMM квіткового магазину хороша тема. Але щось так гірко.
Цієї ночі, під стукіт дощу й тягар думок, я увімкнула Everybody Scream від Florence and the Machine — і опинилася в туманних полях середньовічної Британії. Там, де полюють на відьом-жінок. Де серця розбивають мечем і піснею. Де крик — це молитва, а музика — єдина форма виживання.Альбом звучить, наче заклинання: дикий, містичний, жіночий, страшний і прекрасний.Ran to the ancestral plane, but they all showed up drunk and insaneWhen I asked what I could offer themThey said, “Gin and tonic or lithium”I asked, “Which way should I go?”Through cigarette smoke, they said“Child, how would we know?”Після кількох невдалих і самоповторних альбомів, на мою думку, Флоренс зробила те, що вміє найкраще — сплела чарівну магію з різних жанрів: від фольклору з флейтами — до рокових ритмів, що розбивають землю.У цих піснях танцюють відьми під арфу, вона сама закопує розбите серце у саду, і кожна нота дихає темною поезією. Я навіть не можу назвати улюблені треки — бо цей альбом звучить як одна велика історія, з якої важко вирвати хоч один подих окремо.Ці 12 пісень упали в моє серденько міцно,бо я зараз в сумному стані — і її слова влучали болісно точно.Doing the work and sleeping aloneDownloading “Revelations of Divine Love” on my phoneTrying to read, but getting distractedTrying to live, but feeling so damaged.А може мені так подобається, бо створення платівки долучилися немовірна Міцкі, Аарон Десснер з гурту The National (він разом з Тейлор Свіфт працював над її альбомами Folklore, Evermore, Midnights, TTPD) та гітарист Марк Боуен з британського рок-гурту IDLES.31 жовтня 2025 року — ідеальна дата для релізу альбому про полювання на відьом. Everybody Scream — саундтрек для світу, який котиться у пітьму. Хоча б звучить гарно:))) Виглядає, як поки мій улюблений реліз року.
Зараз проходжу стажування у Нац худ галереї Литви і буду проводити подію. Дуже переживаю, бо литовська частина для мене нова. Прогулянка міською пам’яттю: Вільнюс і Маріуполь - Віртуальний тур від Марії КутняковоїЗапрошуємо у віртуальну подорож зміненими ландшафтами Вільнюса та зруйнованого війною Маріуполя у читальній залі Національної галереї мистецтв. Ми порівняємо зображення Старого міста Вільнюса до і після Другої світової війни, згадаємо місця, де колись стояли будівлі або які зазнали радикальних змін. Фотографії Маріуполя, міста, знищеного війною, відкриють інший вимір міської втрати.👤 Гід прогулянки — Марія Кутнякова, стажерка Національної галереї мистецтв, українська журналістка, фотографка та артменеджерка з Маріуполя.📍 Локація: читальна зала Національної галереї мистецтв, просп. Конституції 22, Вільнюс 🗓️ Дати: вівторок, 4 листопада, 18:00 — українською неділя, 23 листопада, 15:00 — англійською 💬 Вхід вільний — реєстрація за посиланням: https://forms.cloud.microsoft/e/yKwVGZxw2i
Мене вчора ментально підкосила історія про вбиту росіяни бабусю в Херсоні. Вона пасла кіз і вони вполювали її з дрона і добивали кіз. Ніякого логічного пояснення цим діям, крім жорстокості нема. Вони сиділи за екраном та полювали на бабусю з козами. Мене не дивує жорстокість цих гадів. Я її ще в Маріуполі надивилась. Але такі історії розривають серце.Зараз намагаюся менше дивитися новин, бо вони здебільшого погані. Як і соцмережі, де повно негативних коментарів та срачів псевдоекспертів. Доначу і намагаюсь допомагати людям та війську. Берегу свою кукуху🙏Тут намагаюся ділитися позитивом. На нього теж отримую хейт. Все розумію, але не хочу бризкати злістю та ненавистю на ворогів, та навіть деяких українців. Це точно не позиція "я внє політики" та "за мир у всьому світі". Просто не маю на все це сил, бажання.Розумію, що зі сторони здається, ніби я живу своє краще життя безтурботно та люксово. Магія соцмереж + не хочу ділитися побутовими та іншими траблами тут. Багато працюю, роблю тут проєкти про Україну та Маріуполь, вчу литовську та покращуюю англійську. Правда відчуття, що стою на місці і тільки вигрібаю проблему за проблемою.До чого це я. Вчора плакала, сьогодні встала і пішла на роботу з думкою, що треба себе на вихідних чимось порадувати. Можливо піду в кіно, або буду малювати осінню картину.
Моє рев’ю альбому Тейлор Свіфт “The Life of a Showgirl”, який вийшов минулого тижня й уже встиг зібрати чимало критики — навіть від її власних фанатів.На мою думку, це не найкращий і не найгірший альбом Тейлор. Це доволі сильна поп-робота з кількома танцювальними хітами, драматичними історіями й часткою шоу-бізнесних скандалів. Відома своїм сторітелінгом, Свіфт знову демонструє майстерність у Father Figure та Elizabeth Taylor, але іноді впадає в крінж та слабшу лірику в Wood, Wish List і Honey. Та це, безперечно, не злочин.Причин для критики багато:1️⃣ Тейлор сама підняла собі планку — після ліричної глибини Folklore чи танцювальних бенгерів 1989, очікування автоматично стають завищеними.2️⃣ Вона — одна з найвідоміших артисток сучасності. Більше уваги — більше думок, у тому числі й негативних. Будь-який пост про неї, позитивний чи критичний, завжди викликає хвилю реакцій.3️⃣ І, можливо, не всі одразу зрозуміли концепт цього альбому.Протягом двох місяців Тейлор презентувала ідею шоуґьорл — як у кабаре чи Вегасі. Ми очікували куліс Eras Tour, театру, танців, блиску. Але насправді отримали п’ять пісень про кохання до її нареченого, сумну історію про шкільного друга, роздуми про тиск суспільства, алюзії на життя Елізабет Тейлор, метафори маскулінності та жорстокості шоу-бізнесу, діс-трек суперниці, розмову про культуру відміни — і нарешті саму The Life of a Showgirl. На перше враження — хаотично.Та якщо дати альбому трохи часу, усе стає на свої місця. Тейлор прямо каже: це історії не зі сцени, а з її власного життя. У цьому житті розквітає роман, на неї сиплеться хейт від колег і критиків, триває боротьба за свою музику з колишнім “батьківським” фігурою, а сама вона, перебуваючи на вершині слави, уважно вдивляється в досвід інших жінок, які також живуть між тріумфом і вразливістю.Основна валюта цього альбому — м’який, приємний софт-рок: акустичні гітари, туманні синтезатори, делікатні оркестровки та хриплуватий бек-вокал. Місцями — найкращий вокал у кар’єрі Тейлор.Father Figure — моє сонце цього альбому. Сильні треки — Elizabeth Taylor і Cancelled, танцювальні — Faith of Ophelia, Actually Romantic та Opalite. Найслабша ланка — традиційний “трек 5”, який цього разу не витягує драматичну планку. А сексуальні алюзії у Wood — справжня крінжатіна. Навіть очікуваний фіт із Сабріною Карпентер не став тим хітом, на який усі сподівалися.📈 Попри суперечливу реакцію, загальна оцінка альбому — близько 70 балів (від жорстких до схвальних рецензій).💿 Він уже став найпродаванішим альбомом року — понад 4 мільйони копій — і побив кілька стрімінгових рекордів. І ясно одне: такої сили впливу не досягти лише зусиллями фанатів.У підсумку The Life of a Showgirl — це не альбом для швидкого прослуховування, а радше дзеркало самої Тейлор у моменті: сильної, вразливої, саморефлексивної артистки, яка знову ризикує бути собою перед публікою. Тут менше театру, ніж обіцяла обкладинка, але більше правди, ніж у будь-якому її попперформансі. І саме тому, попри всі суперечки, цей альбом заслуговує, щоб його не просто почути — а прожити.7/10
В Литві працівники культури та мистецькі установи вже кілька тижнів протестують проти нового міністра культури. Він не має мистецької освіти і ніколи не працював в культурі. А ще він від нової партії "Заря Немана", яка потрапила в парламент вперше в минулому році і можливо має російські корені. Її представники активно критикують Україну, підтримують Трампа, проти мігрантів, а ще специфічні фрікові постаті. Після минулорічних виборів, коли ліберальна партія перемогла консерваторів (які 8 років були при владі), але вирішила утворити коаліцію в т.ч. і з Зарею Немана — в країні триває парламентська криза.Влітку з поста зняли прем'єр-міністра після журналістських розслідувань щодо його не зовсім законних справ з нерухомістю і не тільки (слідство триває). Тож Кабінет Міністрів пішов у відставку, і після перемовин коаліції Міністерство культури перейшло Зарі Немана. А її голова назначив свого родича міністром.Це підняло хвилю протестів у мистецьких колах. Мітинги, відмови у патронаті. І ось тепер 5 жовтня буде страйк попередження. В установах будуть слухати твір литовського композитора Чьорльоніса "Море".
Буквально в першу годину в Україні мені зустрівся львівянин, який вирішив перевірити мій спротив дебілизму: за його версією Україні треба перестати давати зброю і тоді наша влада домовиться про мир з путіним. Що краще жити в окупації, ніж у війні, і що Україна спеціально завищує наші втрати серед військових та цивільних (є фейкові могили і нема вбивств Бучі і т.п.), щоб у партнерів отримувати допомогу. Що ми теж бомбимо російські міста та вбиваємо цивільних (тисячі!). Що наші вороги це Америка та Європа, а з Китаєм та Росією ми маємо дружити і віддати, що вони там хочуть.Я 20 хвилин його спокійно слухала і намагалася поділитися своїм досвідом з Маріуполя, історіями з окупації та моїх знайомих українських військових. Спростувати російську пропаганду, яку він транслює.Але він так мене дістав, що я зробила дуже погану річ: вдала, що маю сили відмінського роду і зроблю йому причину. Побачила, що він людина віруюча і з міфічним уявленням про світ. І прокляла. На нього це справило враження, втік швидко і хрестився.Не думаю, що це була хороша реакція, бо я не вірю в це, але у його випадку я його задавила ментально. Він мене дуже сильно вибісив: своїм корінним україномовним львівянством, трьома квартирами та гівном у голові. Я розумію, що це дурень і точно не представляє прекрасне місто Львів. Але ж я теж не залізна людина. Тому він пішов з прокляттям, а я з поганим настроєм, який скоро виправила чудова кава та зустрічі.
TGLIST.COM.UA
