17 березня ми покинули Маріуполь. За день до цього ледь не загинули у театрі, прибігли у філармонію, де теж було багато людей. Всю ніч були обстріли. Вранці ми заплатили гроші чуваку, який напхав з десяток людей у авто і поїхав через Приморський район до виїзду на Мелекіно. Ми їхали по пр. Нахімова, бачили море і дим над містом. На виїзді був український блокпост, де нас водій і висадив, бо далі по трасі росіяни та днрівці відбирали транспорт та стріляли по машинам.Українські військові нас проінструктували: видалити з телефонів переписки та фото, викинути всю укр символіку, не розмовляти українською, на питання росіян відповідати ввічливо і бути на словах за путіна і т.п. А ще не сходити з траси, бо поля заміновані, йти уважно і обходити міни. Побажали успіху. Нас було десь 10 людей, в тому числі мама з маленькою дитиною та бабуся. І ми йшли морозними полями та дорогою, де було купа спалених авто та техніки. Ми не одні були такі, сотні людей теж пішки виходили. І сотні машин. Це мене вразило, бо багато з них були пусті, з 1-2 людьми. Ніхто не зупинявся. Багато були напхані речами, з чемоданами на даху та не з закритими багажниками, повними лахів. Я розуміла, що люди боялися пускати незнайомців. Але в них, що не було сусідів та родичів, яких можна було взяти з собою? Не пустили навіть маму з дитиною. Так, були авто, де сиділо багато людей. Але більшість все ж були пусті. Це боляче.На блокпостах нас особливо не питали та не оглядали: майже всі жінки, пішки, без речей. Дивилися документи і як під копірку розповідали, що прийшли нас звільняти, що обстрілює місто Україна. Всі мовчали і слухали. А між блокпостами Обговорювали. З цих 10 людей, що йшли з нами- ми не знали нікого. Одна бабця була явно вата, але шокована танками та авіацією. Та був чувак, який обкладав лайкою русню.На одному з блокпостів російські солдати запропонували підвести маму з дитиною на Ростов. А коли вона почала відмовлятися, просто посадили в авто і поїхали.Ми йшли трасою, було дуже холодно, кішка в переносці влаштувала концерт та качелі, а я боялася обертатися і дивитися на місто позаду. Чогось здавалося, що якщо побачу його - то перетворюся у сіль від сліз.І вже на підході до Мелекіно зупинилося авто. Там був чоловік, який чітко сказав: "Хто за Україну - сідайте!". І ми сіли. Він їхав в Мелекіно і сварився на росіян та на місцеву вату. А ще жалівся на рідну матір з росії, яка подзвонила йому і привітала з визволенням. І вже в його машині я обернулася і подивилася на Маріуполь. Він весь був в диму від вибухів та пожеж. Замерзлий та у звуках обстрілів. Мій останній спогад про нього. Дуже сильно сумую,  і розумію, що той Маріуполь ми втратили назавжди. Зараз це чуже зле жорстоке місто.