Маша поганого не порадить

В школі на 9 травня нас тягнули до пам’ятників визволення міста від нацистів. Начастіше це був Камінь на Бульварі 221-ї стрілецької дивізії. Ми туди дружньо йшли зі школи, клали квіти і на цьому все. Ніколи за всі роки нам ніхто нічого не розказав про цю дивізію і яке вона має відношення до Маріуполя. А це була 221-ша стрілецька Маріупольсько-Хінганська Червонопрапорна ордена Суворова дивізія, яка звільняла Маріуполь, Мелітополь, Вінницю у 1943, а потім була перекинута у Фінляндію, а далі брала участь у Східно-Прусської операції (де захоплювала околиці Кенігсбергу ака Калінінграду), і в 1945 боролися у Азії в рамках Хінгано-Мукденській операції. Тобто звільняли Україну від нацистів, потім трошки покошмарили Фінляндію, відтяпали Прусію, а там Південний Сахалін, Курільські острови, та створили передумови Громадянської війни в Китаї (і комунізацію його) та Корейської війни (і шизу Північної Кореї). Беззаперечно, їх подвиг боротьби з нацизмом не має меж, як і участь у злочинних військових походах комуністів. А ще нею керував Іван Іванович Блажевич, який насправді Іонас Блажявичюс – литовець, який з 15 років в Червоній Армії, ідейний комуніст, який пережив сталінський терор, застав окупацію союзом рідної Литви та загинув у Австрії за місяць до капітуляції Німеччини. В минулому в мене не було ось цього дуального сприйняття, бо загалом якось в нас в школі і Радянський Союз не називали окупантом (як це чітко артикулюють в країнах Балтії), і той факт, що радянщина захопила пів Європи після війни, теж чітко не проговорювався. Вже потім у дорослому віці я дізналася і про дивізію, і про те, що найбільші руйнування Маріуполя у Другій світовій завдали коврові бомбардування радянської авіації під час його визволення. Я наївно думала, що всі ці фото з руїнами – це справа рук німців. Ні, це виключно їх вина. Але ми ж знаємо як радянщині та путінщині насрати на цивільні жертви. 8 травня – День пам’яті, який тягнеться до сьогодні. Ми знову воюємо з фашистами, які так само влаштовують тортури, табори, коврові бомбардування, голод і смерть. Пам’ятаємо всіх, хто загинув в тій та цій війні. Хочеться сказати - ніколи знову - але як бачите, не виходить.

Дуже сподобався докфільм "Океан Ельзи: Спостереження шторму", який подивилася завдяки Ukrainos kino dienos | Дні українського кіно у Вільнюсі. Океанів люблю з дитинства, і була дуже рада бути на їх концерті у Маріуполі у 2016му❤️ Весь час щось ставало на заваді, щоб опинитися на їх стадіонах на День Незалежності, але вірю, що ще буде можливість🇺🇦Знятий та змонтований фільму чудово: багато архівних відео, фото, інтерв'ю всього золотого складу. Хоча десь з середини фільму, коли хронологічно доходимо до 2005 року, коли з гурту пішли 3 учасники, то стрічка перетворюється на історію Святослава Вакарчука. Але це так і у житті. Вони досить відверто, але етично говорять, що того часу він зловив зіркову хворобу і перетягував ковдру на себе, тому люди і пішли. І останні 20 років там було ще 4 учасники, які змінювалися. Океан таки став гуртом Святослава. І це все ж вплинуло на якість музики (на мою скромну думку). Перші альбоми набагато цікавіші за останні. Та й рокова складова стала меншою за попсову (у цьому нема нічого поганого).Для мене завжди був загадкою альбом Gloria (2005), бо він за якістю чудовий, але створений фактично Вакарчуком після виходу трьох учасників гурту. Завжди було цікаво, якщо він зміг створити цей чудовий альбом без них, то чому якість після нього так впала? Докфільм дає відповідь таку: альбом створений як раз з метою доказати, що Святослав і сам може створити якісну музику, тобто на дуже живій емоції. І тепер назва альбому, і пісня "Без бою" заграли для мене новими фарбами.Класно було дивитися в кінотеатрі, бо люди підспівували. А ще виявилося, що Океан планував їхати у Маріуполь у лютому 2022, і дати концерт.

Вже чула історії, що люди йдуть фільму. Чатково через те, як рекламується фільм: його представляють як комедійну мелодраму про весілля. А це доволі чорна трагікомедія про складну тему для США – масові вбивства у школах. Емма, героїня Зендаї, у 15 років планувала розстріляти своїх однокласників, записувала прощальні відео, і вчилася стріляти з батьківської рушниці. Бо в новій школі в неї не було друзів, її ображали, а естетика підліткових вбивств здавалася привабливою. Але вона цього не зробила, бо напередодні стався інший масовий розстріл, вбили її однокласника і спільна травма об'єднала клас, Емма знайшла друзів, почула відгуки на подію і стала активісткою проти вільного продажу зброї. І ось ця історія закрутила сюжет у драму. Розумієте, чому в тій самій Америці люди зляться на стрічку.Емма розказує це за келихом вина з Чарлі та друзями. В її розумінні – вона цього не зробила, тому проблеми нема. Але от подруга Рейчел, яка сама зізналася, що в дитинстві на ніч закрила дитину в шафі, сприймає все жахливо – її родичка постраждала у масовій стрілянині. Рейчел накидується на Емму і саботує весілля, де вона дружка.Чарлі наступного дня розпитує Емму про деталі, не пропонує їй допомогу, не проявляє емпатію, а виступає учасником допиту. Думаю, якби зізнання відбулося наодинці і він не бачив реакцію Рейчел, то його сприйняття ситуації була б іншим. У нього наче немає своєї думки, як сприймати зізнання коханої. Йому страшно, він явно їй не довіряє і весь час шукає поради у інших. Розпитує колегу, що б та робила на його місці, і коли отримує засудження, то мало не зраджує Еммі. Зупиняється, і теж майже робить злочин.Звичайно, все це перетворюється на повний хаос на драму. І тут гра Патінсона стає краще, коли його герой пережив кризу, і майже з розбитим серцем намагається виправити ситуацію.Красиве завершення стрічки відкритим фіналом. Знайомство пари почалося з помилки Чарлі, але Емма запропонувала йому почати знову і дала йому другий шанс. І коли вони знову зустрічаються, Емма знову пропонує почати з початку. Наче весь час вибачає людей, а вони не дають їй цього другого шансу.В мене досі нема чіткого усвідомлення, чи вірно обрана форма для теми фільму. Бо емоційно важкі моменти часто перебиваються жартами, іронією та сарказмом. І гумор не той, який знижує градус стресу, це якісь гойдалки. Наприклад, Емма, підліток з гвинтівкою, намагається записати предсмертне відео, але комп'ютер весь час лагає. І наче посмішка виникає, але вона зовсім не весела. Водночас, життя в нас теж іноді схоже на трагікомедію. Найбільше мене зачепило і змусило задуматись досить філософське питання: чи є наші попередні травми виправданням нашим діям, і як суспільство впливає на нас. Чарлі вигадує трагічні події дитинства Емми, щоб виправдати її помилку. Він каже друзям, що подібні історії часті у США, і багато людей можуть думати про таке, а ми і не в курсі. В той час як Емма частково пояснює своє бажання стрілянини – романтизацією самогубців у соцмережах. Багато тем для обговорення та внутрішнього діалогу.Головне, що можу сказати - ця мерзенна подруга Рейчел головна скотиняка. Її хочеться весь час побити, бо вона не тільки розкручує молодят на зізнання, засуджує, а потім приходить на весілля, щоб іронізувати та хіхікати. Подібні люди вам точно траплялися у житті, і акторка тут зіграла на 100%.P.S. Попала на спецпоказ фільму у Вільнюсі, де кидали весільні букети та проводили конкурси. І коли ведуча спитала, хто за команду Джекоба (відсилка до Сутінок) - і в залі була тиша:)))) Овації на команду Едварда:))))))

8 днів була в Україні. Моя логістика:З Вільнюса у Львів автобусом якщо пощастить можна добратися на 16-20 год, але можна стояти на кордоні довго. Тому я завжди намагаюся перетинати потягом. Цього разу були дешеві авіаквитки до Кракова за 20 євро, тому полетіли втрьох туди, там пересіли на потяг до Перемишля. Не було дешевих квитків, тому взяли за 23 євро. Класний потяг, їде 2,5 год. Пообідали та погуляли Перемишлем і сіли на потяг до Львова — 1000 грн (17 євро). Їхали 3,5 год (це вже з кордоном). В потязі ти лише чекаєш, коли прикордонники самі до тебе приходять. Вийшло 12 год з Вільнюса до Львова — 1,5 год літак, 2,5 год один потяг, 3,5 інший + пересадки та очікування в норм режимі, з обідом та прогулянкою. У нас не було багато речей, тому нам такий варіант підходить. Я завжди оберу пересадки, ніж той клятий автобус. Вийшло 62 євро. Автобус можна купити за 30-60 євро, як пощастить. Виїхали о 8 ранку і о 20 вечора були у Львові.Ми їхали в Україну по кільком питанням до пенсійного фонду, банку та податковій, а далі мені треба було по роботі в Дніпро. Тому мама з сестрою зі Львова поверталися у Вільнюс: потягом до Варшави (пересадка на Раві Руській), йде 9 год і коштує 46 євро. 1,5 год пересадка на Варшаві Заходній і нічний автобус до Вільнюса за 15 євро. Всього 61 євро. Дорога була з 13 год дня до 7 ранку = 18 год. Але була можливість повечеряти у Варшаві, трошки поросходити ноги. Але і нічний автобус таке собі задоволення. Ми завжди обираємо Люкс Експрес, бо там комфортно, завжди за графіком і класні водії. Я ж далі їхала до Дніпра. Був дуже класний жіночий вагон. Сіла о 23 і о 12 мала бути в Дніпрі. Але були 3 евакуації з потягу, сидіння на морозі в полі. І приїхала я о 16. Вважаю, що мені ще пощастило. Коштував квиток 900 грн. Все було топ, якби не росіяни.Повертатися в Литву я вирішила через Одесу, щоб вперше протестити аеропорт Чіснау, Молдова. Їхати з Дніпра на Одесу було швидше, ніж на Львів + можливість побачити море. Я мала їхати нічним потягом з Дніпра, але вирішила здати квиток і поїхати автобусом, щоб уникнути шахедів та евакуацій. Що можу сказати: ми дійсно доїхали за 7 год, але як! Це була маленька маршрутка, де мої ноги просто не втискалися в сидіння, водій смалив, слухав російський шансон і весь час розмовляв телефоном, їхав на швидкості 100+ км по не зовсім чудовим дорогам. І не дозволяв людям виходити на зупинках. Хоча ми кожен раз стояли 10-15 хв, поки всі покувалися і виходили. Але він весь час кричав, щось там мухлив з грошима. І ці 7 год мені далися важкувато. І це було 1000 грн. Таке собі задоволення.Назад їхала з Одеси 16 год, але через свої перестороги. Я всюди брала час з запасом, раптом десь я загублюся, або довго будемо стояти на кордони. Автобус за 1000 грн з Одеси до аеропорту Чіснау їхав 4,5 год. Класний, комфортний. На кордоні ми були 30 хв, з яких 20 хв просто чекали на повернення паспортів. Там зробили спільний пункт і ти конрдон проходиш один раз, тобі одразу 2 печатки в паспорт ставлять. Дуже зручно. Аеропорт Чіснау теж класний, можна спокійно поїсти не за всі гроші світу. Але я 5 год там чекала рейсу до Варшави, бо був запас. І потім ще 3 год була у Варшаві, бо був запас. Загалом в дорозі я була 4,5 год автобус, 1 год літак до Польщі і 40 хв літак до Вільнюса. Весь інший час я тусила в двох аеропортах. Але якби я їхала з Дніпра на Вільнюс, то це було б 30+ годин.Дорога в мене звичайно вийшла ого го і по грошам і по часу і по логістиці і по моїй втомі. За 1 день я 12 год летала та їхала з Литви до Львова. Потім ніч в потязі на Дніпро, потім автобус на Одесу, і знов майже весь день з Одеси на Молдову, Польщу та Литву.Львові ми нічого не порішали, у Дніпрі була роботка, а в Одесі було море❤️ Якби не росіяни, то сиділа би я в Україні і ніякими б покатушками не займалася. Бо обстріли були в усіх містах, всюди були поранені та влучання. І так кожен день.

Через мої пости складається враження, що я багато думаю про трагедію міста. Насправді, моє коло спілкування онлайн частково досі складається з маріупольців. А там де 2 маріупольця - там і розмови про 2022, до 2022 і окупацію. Також я людина комунікаційна, завжди розповідала про Маріуполь, і якось перестати про це говорити не хочеться. Плюс я вірю в те, що про нього важливо говорити іншим українцям та іноземцям. Ну і Маріуполь це моя травма. Точніше вона наша з вами колективна. І говорячи про неї офлайн та онлайн я допомагаю вийти своєму болю. Моя бабуся пережила Другу світову. Їй було 16, коли вона бкла змушена покинути Маріуполь, 19 коли вона повернулась. І якось я не пам'ятаю, щоб хтось говорив про ПТС, колективну травму і щось таке. Виходило, що наступила перемога, всі почали все відбудовувати, створили музеї, меморіали, пам'ятники. І все.Тепер я розумію, що бабуся часто говорила про війну, про Маріуполь до 1941 (і як він змінився після війни), евакуацію, повернення додому, відбудову. Найчастіше згадувала батька, якого розстріляли німці. І плакала 9 травня. До самої смерті до 2014му. 69 років болю. У її першого чоловіка, який воював, була епілепсія після контузії. А ще вона згадувала всіх, хто загинув. Моя бабуся по татові теж мала епілепсію після контузії від авіаудару - їй тоді було 6 років.Ще були історії діда по мамі, який був підлітком, опинився в окупації і потім був депортований з родиною.І всі вони про це говорили. Через 50-60 років. Повторювали ті самі історії, іноді згадували нові. І я ці історії пам'ятаю, хоча їх давно нема в живих. І я тепер переповідаю вже свої історії. І це, напевно, вже до кінця життя.

Вже 4 роки борюся з агресією, яка виникає, коли хто небудь скаже щось погане про Маріуполь, маріупольців. Той, хто не жив там, і не був навесні 2022. Коли звинувачують, роздають поради, настанови та просто ображають. Я можу за кілька секунд перейту у фазу "готуюсь бити в лице". Поки ще такого не було, але срачі та розрив спілкування був.Мені не подобається відчувати таку агресію, хоча логічно я себе розумію. Працюю над цим. Поки вдалося прибрати свою участь з онлайну. Це вже перемога.Буквально на днях мала розмову з чоловіком з Тернополя, який розпитував про Маріуполь. І після моєї розповіді, що в нас не було зв'язку, світла, води, газу, опалення під час боїв. І він з посмішкою сказав:- Треба було будувати енергонезалежні будинки з роздільним водопостачанням.І я за 3 секундм перешла у стан агресії з бажанням вдарити його в лице. Він щось таке побачив, що аж помарнів. Але я взяла себе в руки і спокійно сказала:- Який сенс в енергонезалежності, якщо твій будинок зник після авіаудару?І пішла. Зі сторони це виглядало з мого боку максимально некрасиво. Але той факт, що я таки його не вдарила - вважаю перемогою.Я намагаюся взагалі менше говорити про Маріуполь. Хоча здається, що про нього треба говорити завжди. Ну і агресувати теж намагаюся менше.

Другий день у Львові намагаємося, щоб моя сестра з пожиттєвою інвалідністю з дитинства пройшла ідентифікацію і отримала довідку про отримання/не отримання виплат (нам це треба для литовських соцслужб). Поки нічого не виходить, кожна держ установа відправляє до іншої. То не вистачає якихось документів, то пропонують знову пройти медкомісію (замість ліквідованої МСЕК), то потрібні якісь довідки, то нема інформації в якихось базах.Ми морально були до такого готові. Проте не були готові, що такі проблеми будуть ще в купи людей, які не є ВПО, біженцями, а знаходяться за місцем реєстрації. Вже наслухалися страшних і смішних історії. Ніде ти так не відчуваєш Україну, як в коридорі в живій черзі в держ установу.Поки моя улюблена наша історія: соцзахист вимагає довідку, йдемо в ЦНАП. ЦНАП дивується нахєра нам треба ця довідка і куди вона нам треба. Обидві інституції в одній будівлі. ЦНАП відправляє нас назад в соцзахист, де нам видають довідку для соцзахисту. Тобто соцзахист сам для себе🤣В перерві пішла в аптеку за ліками. А там випадково поклали мені чужий препарат. Вже після дивлюся, а це рецептурний сильнодіючий антидепресант. Всесвіт відчуває, що мені потрібно, він говорить зі мною і посилає знаки. Я знаю і чую!!!!!! Дякую!

17 березня 2022 ми чотирьох (я, мама, сестра та кішка) вийшли пішки з  Маріуполя до селища Мелекіне. Нас таких було тисячі, що вибиралися з міста, йшли замінованою трасою, вздовж спалених авто та танків, через ворожі блокпости. Йшов сніг, людей було багато, їхали автівки - десь було дуже багато людей, а десь речей (ось це злило). Ще більше злили напівпорожні авто. По дорозі навіть встигли посперечатися з якоюсь бабкою, яка не вірила, що Маріуполь обстрілюють росіяни. Мовчки вислуховували на російських блокпостах завчені солдатами текст про "це Україна бомбить", "ми вас спасаєм". І йшли далі в невідомість.Десь далеко було чутно літаки та вибухи. Не хотілося обертатися і бачити сторозтерзане рідне місто. Мені здавалося, що якщо зроблю це - перетворюся на стовб солі. Все ж наприкінці нашої кількагодинної подорожі ми опинилися на пагорбі, звідки відкривався краєвид на море та Маріуполь. Він весь був в диму, з видимими пожежами в різних місцях. Зимово похмурий. Побитий.4 роки. Я ніколи стільки не була поза містом. Страшенно сумую, місцями зла, місцями заплакана. Можливо колись таки обернуся стовбом солі, бо є відчуття, що більше такого Маріуполя не побачу. Але люблю, пам'ятаю і чекаю наступної зустрічі❤️🇺🇦

Дуже важлива для Cult.Ukraine зустріч - «Книжкова війна: що відбувається з бібліотеками в окупації».На 18% скоротилася кількість бібліотек в Україні від початку повномасштабного вторгнення. Це майже кожна п’ята бібліотека. 237 бібліотек зруйновано повністю, 975 пошкоджено, 510 втратили всі фонди, 5,3 млн примірників книг знищено. Цифри, книги, люди, міста. Втрати, втрати, втрати.Про це говорили на нашій зустрічі «Книжкова війна», присвяченій роковинам 24 лютого. Уже три роки ми щомісяця проводимо зустрічі про українську культуру Cult.Ukraine в бібліотеці Адама Міцкевича. І лютий завжди особливий і сумний місяць - бо говоримо про війну.Книжки - це частина інформаційного, культурного та освітнього фронту. Після анексії Криму росіяни закрили половину бібліотек, зокрема кримськотатарську бібліотеку імені Ісмаїла Гаспринського. Книги вилучають, цензурують, знищують. Відпрацьована століттями імперська політика діє й сьогодні.На зустрічі говорили з директоркою Центральної міської публічної бібліотеки ім. В. Г. Короленка (Маріуполь) Viktoria Lisogor. До 2022 року в Маріуполі було:- 15 бібліотек: 10 для дорослих і 5 дитячих- 380 тисяч книжок- 70% фондів російською, 30% українською (болісне співвідношення, яке водночас спростовує міф російської пропаганди про «знищення всього російського» в Україні)- понад 100 бібліотекарів.І все це знищено. Під обстрілами, після мародерства та російських набігів книги, меблі — усе втрачено. Чотири будівлі бібліотек зруйновано. А ті, що зараз працюють в окупації, наповнені новими привезеними російськими книжками. Знищено бібліотеки університетів (у ПДТУ відкрито палили українські книжки, що збереглися), приватні унікальні колекції.І попри це багато бібліотек продовжують працювати в екзилі. Вони заново збирають фонди, читачів, говорять про свої рідні міста. Наприклад, Обласна дитяча бібліотека з Донецька вісім років працювала в Маріуполі, а після 2022 року продовжила роботу на новому місці. Центральна бібліотека ім. Короленка тепер працює в Дніпрі.І такі історії надихають. 🙏

Аватар: вогонь і попілМені дуже-дуже сподобався. Плюсів фільму додало, що я його дивилася на свята з родиною у гарному настрої та в IMAX. І все одно в трьох моментах пустила сльозу. Бо я людина емпатична, а фільм іде більше 3-х годин. Хоча цей час не відчувається затягнутим (дуже часто я фільми довше 2-х годин додивляюся з молитвою про їх закінчення), він насичений подіями, але вони не змонтовані як кліп у TikTok.Звичайно ж, це дуже красиво. Аватари - найкрасивіші фільми, і деталізація в них неймовірна. Було б дивно, якби за стільки років виробництва кожна деталь не виглядала б досконалою. Ніхто не може дозволити собі працювати над постпродакшеном роками. Тільки Джеймс Кемерон. І тільки він може знімати екшн-сцени, від яких у тебе нема запаморочення голови від безкінечної зміни кадрів. Джеймс таки король блокбастерів.Акторська гра. Знаю, що багато хто не хоче визнавати тут акторів, бо вони ж сині, але Зої Салдана показала горе Нейтірі та її проживання втрати так сильно, що цим можна тільки захоплюватися. Всі сцени з нею - від плачу до битв - це серце історії.Антагоністи. Полковник Майлз Куорітч з кожним фільмом подобається мені більше і більше. Живий, мертвий, білий, синій - він поводиться як справжня падлюка, але це настільки логічний, завершений персонаж. Останніми роками всі антагоністи виглядають карикатурними та нікчемними, що коли бачиш його посмішку та чуєш дебільні жартики, то аж тепліше на душі. І в цій частині він зустрічає свою божевільно прекрасну жіночку Варанг, тож разом вони створюють небувалу пару злодіїв. Уна Чаплін тут прекрасна — від божевільних очей до кінчиків пальців у вогні. Сцени, де вони вступають у двобій із Нейтірі, - мої найулюбленіші: ну де ми ще побачимо битву таких жінок?У «Аватарів» багато хейтерів, які критикують сюжет та його повторюваність. Тут мушу зазначити, що частина битви третьої частини повторює битву з другої частини. Повалений корабель, вогонь та море, родину героя беруть у заручники, і він біжить їх звільняти та вступає у двобій зі своїм давнім ворогом. Типу в нас історія не повторює одні й ті ж самі сюжети? Наприклад, ми воюємо з одним і тим самим ворогом століттями. А ви тут до «Аватара» претензії пишете.Я останні роки трошки поїхала кукухою, і тепер усе сприймаю через призму нашої війни та свого досвіду там. Передивлялася нещодавно першого «Аватара», і на сцені, коли люди розтрощили домівку на’ві і ті йдуть з пораненими в інше місце та плачуть, дивлячись на свій розбомблений дім, я ридала як побита собака.В третій частині мене зачепили теми втрати близької людини та переживання горя, взаємодія різних поколінь та самоідентифікації. Момент, коли навіть у війні величезні створіння намагаються тримати нейтралітет, проводячи безкінечні наради, - ууу, нам це знайомо (і ще схоже на нараду ентів у «Володарі перснів»). Сильний діалог, коли Нейтірі говорить про ненависть до людей, а Джейк їй нагадує, що він теж людина і діти їх також. Наші качелі ненависті сьогодення.Але найбільше зачепив конфлікт полковника та його сина. Полковник усе життя виховувався армійською машиною, загинув, виконуючи жорстокий наказ згори, і тепер опинився в тілі на’ві. Але поводить себе як людина. Йому пропонують зануритися у новий світ Пандори та подивитися на всю ситуацію по-іншому. Але він уперто від цього відмовляється. Джейк влучно йому говорить: «Перестань жити спогадами мертвого, побач світ навколо». А ось його син виріс на Пандорі, вихований на’ві і поводить себе як на’ві. І зустріч зі справжнім батьком для нього - ніщо: для нього батько той, хто виховав, а дім - Пандора, а не невідома Земля. Тобто батько в тілі на’ві усвідомлює себе людиною, а син у тілі людини хоче бути на’ві. Розумію, що комусь ця історія здасться нісенітницею, але мені вона дуже нагадує кризи ідентичностей багатьох громадян України після радянщини та імперщини.