Я люблю обирати книжки спонтанно, керуючись чим завгодно, крім чужих відгуків і власного смаку. «У книжки нуль читачів? Бідна… Буду першою!» «Невимовна назва? Загорніть!» «(Всліпу тикаючи пальцем у підбірку в інтернет-архіві): Ця!» Хто давно читає канал, можливо, пам’ятає, як я влаштувала флешмоб і передивилася купу фільмів з однаковою (нецікавою) назвою — щоб розширити горизонти.Тому мене одразу заінтригував експеримент письменниці Філліс Роуз, яка обрала рандомну поличку в міській бібліотеці і прочитала всі книжки, що на ній стояли — з цього народилася її власна книжка, The Shelf: Adventures in Extreme Reading (2014). Мені близький цей підхід — вважати, що популярність або забуття тієї чи іншої книжки часто мало чим обґрунтовані, і натрапити на щось круте можна в найрандомнішій вибірці.Що в The Shelf приємного: випадкова поличка принесла гарний діапазон книжок, від супер-відомих («Привид опери» Леру) до порівняно забутих («Граф Луна» Лернет-Голенії), два обскурних феміністських романи, які мене дуже зацікавили (Call me Ishtar і Just Like Beauty), і неминучу порцію трешу, до якого Роуз ставиться великодушно — мене б ніяка жіноча солідарність не змусила хвалити готичний роман, де винуватцем виявляється НЕПЕРЕНОСИМІСТЬ ГЛЮТЕНУ. 70-річна Філліс Роуз на диво відкрита для нового, пише грайливо, а місцями, коли треба поставити на місце ґейткіперів — навіть грубо.Що в The Shelf буде неприємного, я могла і здогадатися, бо крім різних Леру і Лероєв між LEQ і LES умістився Лермонтов, і, не наївшись загадкової душі з першого разу, Роуз перечитує «Героя нашого часу» ще ТРИЧІ, щоб зрештою видрочити в собі любов до нього. В цій частині погано все, від згадки «sea of Avov» (sic) до насмішок авторки над людиною, яка олівцем обурено підкреслювала в книзі імперіалістські наративи; Роуз сприймає симпатію невідомого читача до черкесів як SJW-дивацтво. Але це можна скіпнути — натомість глава про небажання чоловіків читати «жіночу» літературу дуже хороша, як і глава про те, яким чином бібліотеки закуповують нові книги і позбуваються старих — мені як несправжній бібліотекарці було цікаво, і принцип «подобається маловідома книжка? піди попроси її в бібліотеці, навіть якщо не плануєш зараз читати, подовж їй життя» звучить добре.
Часто бачу, як наші люди, чий досвід заперечують і висміюють твіттерські іноземці, у відповідь бажають їм пережити те ж саме. Цей роман Патриші Локвуд — історія про те, як щось подібне здійснилося. Героїня 24/7 шитпостить на заборонені теми, поки в її родині не стається подія, яку неможливо пост-іронічно обіграти і якою неможливо поділитися в сирому вигляді — принаймні з тими, для кого жінка звикла генерувати жарти про сексі Сталіна. Це частково автобіографічна історія про те, як з terminally online людиною стається щось дуже, дуже реальне.Як і всі романи, що покликані передати дух часу, цей занадто сильно старається (і старання окупилися — в 2021, коли він вийшов, цей роман був просто ВСЮДИ). Проте Локвуд дійсно вдалося передати — якщо не цайтґайст в цілому, то принаймні фундаментальну химерність соцмереж. Ні, не те, що в інтернеті є окремі дивні місця типу сабредітів, де люди обсесивно обговорюють свої уражені грибком язики, — а саме те, що інтернет в цілому химерний. Якось під час скролінгу героїня п’є чай, бездумно кудись ставить чашку, не може її знайти — і тіло абсурдно підказує, що вона поставила її «в телефон». Власне, це книжка про те, як люди втрачають в телефоні щось відчутніше за час, увагу, персональні дані — і чашки; але — і це не менш абсурдно! — дурацькі меми та інший брейн рот в критичний момент вистрибують звідти і стають панацеєю, як магічні помічники в казках, що чим незугарніше виглядають, тим більше користі приносять.Героїня пов’язує свою інтернет-залежність із сімейною історією: її прабабка, щоб мати можливість постійно спостерігати за маленьким сином через вікно, прив’язувала його до кілка на подвір’ї. Локвуд не уточнює, чия потреба їй передалася — прабабкина (бути завжди в курсі) чи хлопчика (бути прикутим до дратуючого, але знайомого простору). У всіх нас, мабуть, живуть обидва імпульси. Тільки хтось має привілей відключитися, а хтось — потребу в будь-який момент знати, звідки там «загроза ОТРК/ЗРК». Думаю, Локвуд не образилася б на мене за таку маніпуляцію. Вона прекрасно знає, що немає ніяких «всіх нас».The words shared reality stretched and stretched, flapped at the corners like a blue felt blanket, and failed to cover everyone’s feet at once, which all shrank from the same cold. Picture the blanket with its wide satin hem, for didn’t we all have the same one?PS Хто читав український переклад, розкажіть мені, як там переклали/адаптували оті binch/sneaze! Я в голові стільки варіантів з укртві прокручувала...
Коли готувала цей бонус, прочитала цікаву книжку про Аніму в романах Генрі Райдера Гаґґарда. Там авторка, крім усього іншого, травить різні байки, що ілюструють гостру інтуїцію цього письменника.Наприклад, в одному романі Гаґґарда про Єгипет фігурують бродячі музиканти, чия поява кожного разу віщує біду. Письменник вигадав цих музикантів — але пізніше дізнався, що місцеві дійсно вірять у те, що п’ятеро демонів у образі музик із флейтами і тамбуринами приносять нещастя тому, хто почує в пустелі їхню гру. Причому єгиптолог Ґастон Масперо, який розповів про це співпадіння Гаґґарду, зазначав, що забобонні місцеві дуже неохоче поділилися з ним цією інформацією.І тут мені згадався подібний образ в якомусь фільмі. Де ж я це бачила? Східного флейтиста, який приносить майже апокаліптичне нещастя мандрівнику, який його випадково зустрів?.. Місяць сушила собі голову; зрештою зупинилася на тому, що це у мене в пам’яті так перекрутився фільм Born of Fire.Але сьогодні сталося бінго: це сербський фільм Variola Vera — майже горор, заснований на реальних подіях (епідемії віспи в Югославії 70-х). На початку стрічки герой, що подорожує арабською країною, купляє флейту у вуличного музиканта, не дуже того музиканта роздивившись — ну і, власне…А як згадала: та ось завдяки черговому антивакс-дискурсу в США, охохо ехехе.
До речі про метафікшн: не сподобався один недавній роман, написаний професійною перекладачкою про досвід перекладу, — але я зрозуміла, що не хочу писати про нього нічого поганого. Авторка явно приємна людина (і дуже проукраїнська) — але мене зупиняє навіть не це, а те, що я, по ходу, сама по собі не гейтерка, я люблю любити і відтворювати цей мем.Проте один момент хочеться на майбутнє зафіксувати. Гаррісон у своїх не-мемуарах радить письменникам-початківцям: You aren’t a reader any more. You’re a writer, so don’t try to get reader kicks from the act of writing. From now on the satisfactions will be elsewhere. Не намагайтеся, коли пишете книгу, кайфувати як читач. Я думаю, це стосується взагалі багатьох: в тому числі й перекладачів, які пробують себе в створенні художніх текстів і продовжуть шукати від цієї діяльності перекладацького кайфу, і блогерів-turned-письменників. І всяких сраних подкастерок, ехехе.Але, дотримуючись етики «навіщо лаяти щось, що тебе вкурвило, коли можна порадити те, що тобі цікаво»: якось провтикала, що крута перекладачка (і письменниця!) Ната Гриценко почала вести свій канал @holistictranslator, і це прям дуже пізнавально про залаштунки.
Письменниця Ріккі Дюкорне любить все, що я лише стримано поважаю — вундеркамери, метафікшн, «Гуллівера» і «Алісу», Девіда Лінча, dada, все яскраве, маньєричне і сюрреалістичне. Але попри це неспівпадіння смаків, вона так пристрасно декларує своє кохання, що я винесла з цієї збірки есеїв цілу купу нових імен, з якими хочеться запізнатися: Mary Caponegro, Can Xue, Jurgis Baltrušaitis — вони самі звучать як невелічкі скарби, які хочеться сховати в ямці за склом (думаю, Дюкорне сподобалася б ця сюрреалістська гра з мого дитинства).Власні книжки вона називає prodigy literature, тому що її герої — теж переважно аномалії, і не дивно, що в житті людини, яка так сильно тяжіє до всього «монструозного і дивовижного», періодично стається щось виняткове. Мені окремо сподобалися дві історії:- Гуляючи Парижем, Дюкорне натрапляє в якомусь провулку на магазинчик, де продаються унікальні анаморфози і спеціальні дзеркала для їх споглядання. В неї немає грошей, щоб купити такий артефакт, і вона з жалем іде далі, пообіцявши собі повернутися наступного року. І повертається — але не може знайти ані той магазинчик, ані той провулок, і ніхто з мешканців кварталу не чув слова «анаморфоз». «Проте, — додає вона, — пізніше того дня я знайшла собі книжку про Мандрагори».- В 1991 році їй сниться сон про те, що вона — маленький італійський хлопчик, якого батько привів подивитися на будування дивовижного палацу. На стелі намальовані «зелені леви, багряні сирени, морські пейзажі, райський сад, цілий бестіарій». Три роки по тому, подорожуючи Італією, вона відвідує Палаццо Те і бачить все це знову — наяву. «А потім, — додає вона, — я побачила портрет Федеріко Ґонзаґи, чим втіленим замислом був цей палац. Він виглядав точнісінько як мій батько».
Сьогодні, як і багато хто з адмінок книжкових каналів, провела день із тематичним нонфіком. Історія про активістку Марту Годдард, яка змусила поліцію Чикаго впровадити чітку схему збору біоматеріалу у зґвалтованих жінок, дуже захоплива — хоча авторка занадто драматизує подальше «зникнення» Марти.Але мене більше зацікавила одна побічна лінія цього журналістського розслідування. Досліджуючи те, як поліція зловживала владою, авторка вивчає архіви «Червоних загонів» — поліцейських підрозділів, члени яких просочувалися в потенційно дисидентські спільноти, в тому числі й феміністські. Оскільки зустрічі лівих гуртків у США, як і зараз, були переважно нудняком з суперечками про «теорію», шпигуни — щоб не повертатися до відділків із порожніми руками — нафантазовували у своїх рапортах паралельну реальність. Згідно одного такого рапорту, банда революціонерок-кошатниць (!) планувала теракти в Чикаго, а між нарадами вдавалася до диких лесбійських оргій. (Це як той анекдот про єврея і антисемітські газети, girl power версія.)
Після Дойчера захотілося ще чогось захопливого про лінгвістику. Натрапила на Wordcrime, в якій спеціаліст з мовної криміналістики розповідає про свої кейси. Відірватися дійсно неможливо, але for all the wrong reasons. Олссон не дуже вправний оповідач, а самі випадки битовушні, з розв’язками, що лежать на поверхні, але це по-своєму затягує — те, як лінгвіст має наглядно довести те, що і так до абсурду очевидно. Наприклад, він змушений аналізувати:- телефонну розмову в’язня з жінкою на предмет того, чи дійсно він просив її передати йому конверт з героїном (мужик для конспірації кілька разів по літерах каже слово «конверт», але у нього погано з правописом і виходить в кращому випадку emvilip);- кореспонденцію іншого в’язня — педофіла, який пише своїй жертві листи, закодовані «поросячою латиною», і переконує слідство, що це листи до (повнолітнього) кєнта;- щоденники вандала-палія, який там у деталях описує свої вчинки, але при арешті наполягає, що сфальсифікував інкримінуючі записи заради пустощів;- листи керівництва лікарні до постраждалого від медичної недбалості пацієнта, де йому фактично відмовляються надати його записи, але формулюють це так, що з тексту неможливо зрозуміти, чи існують ці записи і чи має він взагалі право їх побачити.Коротше, це не про якісь виняткові шпигунські випадки — це про концентровану суть сучасного світу: сци людям в очі, тільки не забувай повторювати, що ти — жертва обставин, і нехай ще доведуть зворотнє.
…дуже, дуже рідко трапляється така книжка, яка зносить весь твій постіронічний фасад пересиченого, бувалого читача — настільки твоя, що ти не знаєш, як у цьому зізнатися, щоб це не звучало як насмішка. «Я закохалася»?Якщо ж обирати ярлик для самого роману, то його, мабуть, можна назвати «пасторальною готикою». Можна порівняти з The Return Волтера де ла Мера чи The Haunted Woman Девіда Ліндсея, але ті залишили мене плюс-мінус байдужою — а ось ця прованська fantastique, містична в найнебанальнішому сенсі слова, причарувала і не відпускає. Тут майже немає історії — це література скоріше про стан, ніж про події — і коли після блискучого саспенсу перших глав починає прокльовуватися сюжетна лінія, це навіть відштовхує.Мені важко описати, що такого я знайшла в цій дивній книжці, яка фруструє своїм темпом і урочистими описами природи, і яка неприпустиму для художньої літератури кількість разів вживає слово «ферментувати». Можливо, це вабить синкретизм Боско: тут не просто буденне зіштовхується з вічним — тут живі католицькі святі блукають серед Панових німф. Можливо, це все спокій, який випромінює цей текст, попри його «темні» теми — власне, те, що демонструє Башляр у своєму трактаті про марення як «стан спокійної води в людині… прихисток простого, ідилічного, врівноваженого життя». А можливо, це те, що змусило одного читача поставити іншій книжці Боско одиницю з вердиктом «забагато натяків на магію у безкінечних рефлексіях». Дайте мені ВСІ книжки, які можна описати цією формулою. ВСІ. Власне, я б взагалі радила читати одну з глав (Altaїr) як окремий твір, бо це суцільна поезія: незрозумілий ритуал на закинутому кораблі, герметичні уривки з древніх папірусів. Тіні і Присутності.Тішуся, що NYRB взялися потроху перекладати і популяризувати Боско; цей роман я читала в старому і не дуже вдалому перекладі 50-х, але все одно — десять читачів? д е с я т ь? Шкодую, що закинула французьку, бо деякі літературознавчі розвідки звучать тепер як абсолютні мастріди:Henri Bosco et la poétique du sacré…Henri Bosco: une poetique du mystere…L’ombre de la coupure dans l’oeuvre de Henri Bosco…Liturgie de la lumière nocturne dans les récits de Henri Bosco…Les reflets, les échos et les ombres chez Henri Bosco: une étude du double obscur…
А ще для розкруту прочитала новенькі мемуари Шер (том перший!), щоб компенсувати нестачу в житті стразиків, пір’їв і підводки для очей. Однак попереджаю, що перші глави там — повна антитеза стразиків і пір’їв, бо родина в неї була мега-дисфункціональна. Зате далі… я в захваті від того, якою дивною і при цьому relatable дитиною була ця жінка: юна Шер боялася покласти маленьку виделку в ящик поряд із великою, бо «велика скривдить маленьку», в якості уявних друзів вигадала собі двох велетнів-лісорубів, а ще вірила, що вона — янгол, який врятує американських дітей від поліомієліту, — і була дуже розчарована, коли вірусологи винайшли вакцину (нічого, Шерилін, нова адміністрація дає тобі ще один шанс!)Але найбільше я потухла з історії про те, як Шер і Сонні, ставши популярними, отримали запрошення на вечерю з Сальвадором Далі. Епатажні за мірками США Шер і Сонні, яких ще недавно не пускали в готелі через їхній босяцький вигляд, зустрілися з епатажними за мірками Європи митцями — і обидві сторони швидко зрозуміли, що європейській богемі нема про що говорити з американською (Сонні і Шер до того ж не вживали наркотики і боялися, що їх змусять взяти участь в оргії). Тоді Далі піднявся і зі словами «я геть забув, що в нас запланована інша зустріч!» пересів зі своєю свитою за сусідній столик і просто відморозився від С&Ш. Всім одразу полегшало.
Взялася за цю книжку заради якихось практичних порад, але вона виявилася глибшою і багатограннішою, ніж я очікувала (попри те, що в автора кінк на толстоєвських). А найцікавішим розділом для мене виявився останній — про увагу в дітей, при тому, що я їх не маю і не планую. Автор поспілкувався з матерями і вчителями, які переконані, що в житті сучасних дітей відсутня «вільна гра»: формат ігор, коли діти самі вигадують правила і контролюють процес, без втручання дорослих. Інформанти пригадують, як у власному дитинстві не тільки вигадували наворочені сюжети для ігор, але й мали змогу вільно пересуватися містом, щоб ці ігри реалізувати. (Я, в свою чергу, згадала, як ми з друзями будували пекельні конструкції з перехрещених скейтбордів, всаджували якомога більше людей зверху і спускали з гірки. Стрьомно? Дуже. Весело? Ще б пак! Про багатотижневі рольовки за мотивами «Буремного шляху» взагалі мовчу, today’s kids could never.) Вільна гра і самостійність формують не тільки здатність творити, але й критичне мислення, соціальні навички, тощо. Натомість сучасні діти часто позбавлені цього настільки, що автор описує одного тепличного чотирнадцятирічку так: «він живе навпроти французької булочної і крамниці, де продають оливкову олію, але коли треба вийти з дому, рівень тривоги в нього такий, ніби це зона бойових дій».Я подумала про американських тіктокерів, які зараз жеруть китайську пропаганду, ніби це глутамат натрію, і неіронічно почуваються революціонерами, не виходячи з кімнати. Це діти, які роками не просто грали за правилами, встановленими дорослими, тобто творцями алгоритмів, але й робили це через зовнішню мотивацію — лайки-репости-потрапити-в-тренди — на противагу внутрішній, яка мотивує робити те, що тобі просто подобається. Чим би ви не займалися, внутрішня мотивація закликає вас робити це краще, сфокусованіше і з більшими вимогами до себе. Для зовнішньої достатньо лавбомбінгу від Умаодану.Так у чому проблема — в сім’ях чи в соцмережах? Автор постійно підкреслює, що проблеми з увагою (і критичним мисленням, і емпатією!) є структурними — це не тільки ми самі винні, не тільки злі корпорації, не тільки погана освіта чи погане дозвілля etc. Той, хто стверджує, що проблема в чомусь одному, і «надо всєго лиш», пропагує «жорстокий оптімізм, коли сучасні аналоги Марії Антуанетти кажуть: „нехай практикують майндфулнес!“»Проте практичні поради тут теж є: я нарешті роздуплилася, як мінімізувати для себе цей небажаний буст енергії перед сном, коли вимикаєш ґаджети, і мільйони років еволюції починають кричати, що сонце сіло (тобто екран перестав світити в морду)! треба якнайшвидше робити важливі справи! треба убезпечитися! А ось що робити з т.зв. screen inferiority, поки не знаю — це ефект, коли інформація з екрану сприймається гірше, ніж з паперу. Я не фанатка паперових книжок, тому практикую компромісний варіант: читаю з екрану, зберігаю важливе теж у цифровому форматі, а на папері роблю графічні плани/візуалізації типу тих, що недавно показувала на патреоні.
TGLIST.COM.UA
