Статистика telegram channel - @your_local_library

​​Ми часто скаржимось на невдалі обкладинки, але мало що здатне зрівнятися з цими готичними серіями. Якшо шо, героїня роману Devil by the Sea — це руденька, незграбна ДЕВ’ЯТИРІЧНА дівчинка, яка на пляжі випадково звертає увагу на те, що її однолітку кудись уводить стрьомний мужик. Хто ця дебютантка на обкладинці — одному лиш художнику відомо.Сама книжка — доволі типовий саспенс, який коливається між двома трактуваннями подій (стрьомний мужик дійсно стрьомний; або ж усе це — лише непорозуміння в стилі сюжету з двірником у «Сам удома»). Але я обожнюю, коли навіть у таких одноразових книжках знаходиться щось неочікуване і незабутнє: тут це лінія самотньої бабусі героїні, яка стрімко втрачає слух і всім заважає. Її єдина розвага в житті — спуститися на дикий пляж і виловлювати з води загублені речі: іграшкові човники, старий посуд. Спочатку вона шукає щось цінне, але потім, навпаки, починає віддавати перевагу непотребу: згнилому лахміттю, пташиним кісткам. Вона боїться, що сім’я знайде її схованку і подумає, що стара остаточно поїхала дахом. Сама ж жінка конструює цю манію як створення власного простору зі своїми правилами; вона живе під постійним контролем невістки, але в печері з abject’ними скарбами їй не треба думати про пристойність і боятися засудження.І це занурення в мертве морське царство підсвічує інший рівень роману, набагато цікавіший (і моторошніший) за його трилерну ширму: тут самотні абсолютно всі герої, ніхто не має жодного змістовного контакту з оточуючими. Дев’ятирічну героїню відштовхує навіть власна мати, бо дівчинка не здатна «нормально» виражати емоції. Її старша сестра крутить виснажуючий роман із поетом, з яким вони один одному байдужі; йому потрібна номінальна муза, їй — номінальний шанувальник. Батько, якого родина сприймає як гаманець, у своєму відчуженні навіть не шукає коханки — «для нього самотність була як коханка». Диявол приходить з окраїн міста, він Інший — але лиш те, що люди не слухають навіть своїх найближчих, дає йому силу.…вже не дивуюся, що авторка романів із такими обкладинками двічі була номінована на Букера.

Прочитала для подкасту три біографії Ширлі Джексон (1975, 1988 та 2016) і не можу не поділитися історіями, які не ввійшли в епізод.✦ Якось Ширлі дізналася від знайомих, що їхнього сусіда — поважного члена громади — затримало ФБР. Виявилося, що він був одним із найрозшукуваніших банківських грабіжників і жив під фальшивим ім’ям. На приліжковому столику в його спальні лежав недочитаний роман «Привиди будинку на пагорбі»; почувши про це, Ширлі одразу ж надіслала чоловіку у в’язницю ще одну копію книжки. Бандити теж мають право знати, чим все закінчилося!✦ Чоловік Ширлі дуже любив фільм Freaks (1932) і часто розповідав, яким шоком для нього був перший перегляд. Одного дня, коли він знову ударився в спогади, Ширлі перервала його: «Любий, раніше я не хотіла тебе засмучувати, але це вже занадто… Такого фільму не існує!» Чоловік, звісно ж, заперечив — як це, не існує? Зараз принесу енциклопедію кіно і покажу тобі статтю. Він кинувся до своєї обширної бібліотеки, але на полицях з книжками, присвяченими кінематографу, не було жодної, де згадувалися б «Потвори». Стенлі дійсно засумнівався, чи не вигадав він цю знамениту стрічку. Насправді ж Ширлі заздалегідь пройшлася по полицях і сховала всі книжки, в яких ішлося про фільм. (Пранк був би ще епічнішим, якби улюбленим фільмом Стенлі був Gas Light…)✦ Не про саму Ширлі, але смішно: якось вони з сім’єю зняли будинок, який належав Еріху Фромму, і з’ясували два дивних факти. По-перше, в кабінеті психоаналітика стояла подвійна кушетка. По-друге, в підвалі вони знайшли тисячі використаних станків для гоління — причому не звалені в купу, а розкладені на полицях уздовж стін. Я навіть боюся собі уявити, що керувало Фроммом...✦ Хвилинка кринжі: один друг Ширлі, гей, згадував, що якось вона запропонувала «вилікувати» його. Чоловік, звісно ж, відмовився; проте схильна до міфоманії Ширлі потім розповідала, що він сам благав її переспати з ним, і що вона погодилася, але «ліки» не подіяли.✦ Будучи багатодітною матір’ю, Ширлі виконувала стільки роботи, що іноді доходила ледь не до фуґи. Якось вона отримала поштову листівку від «напівграмотної людини з жахливим почерком, до того ж скупої — яка купує найдешевші марки». Ширлі не могла зрозуміти, хто відправник, і чому він вітає її з днем народження, коли до дати ще не один місяць. А потім зрозуміла, що вона сама відправляла листівку родичці чоловіка (ще один рутинний обов’язок), але в метушні адресувала її собі.✦ А це сумне. Дорослий син Ширлі, Лоуренс, якось зайшов у вуду-крамничку і купив т. зв. goofer dust — «магічний порошок», нібито зроблений з могильної землі. Парубку пообіцяли, що порошок принесе йому гроші. Наступного дня йому подзвонив батько і повідомив, що Ширлі померла; їй було 48 років. Гроші Лоуренс дійсно отримав — кілька сотен доларів спадщини. Забобонний, як і мати, він завжди запитуватиме себе, чи не спричинив він її смерть.

​​Іноді починаю думати, що класичний горор уже не подарує нових відкриттів — всіх, кого варто знати, я вже знаю — аж раптом… ну, ви в курсі.***Дуже приємна збірка оповідань нової для мене авторки. Переважно олдскульний психологічний горор про те, як людьми заволодівають деструктивні самонавіювання — юнак впевнений, що кошмар, який сниться йому щороку в один і той самий час, на цей раз його вб’є; жінка відчуває непоясненну гидливість до сліпого, який щодня проходить повз її вікно, і переконує себе, що він бажає їй зла; члени театральної трупи репетирують нову п’єсу і поступово перетворюються на своїх персонажів у реальному житті. Окремо сподобалися:Hodge: брат і сестра фантазують про пригоди в доісторичних лісах. Одного дня під час відпливу вони знаходять на березі залишки лісу, схожого на місце з їхніх фантазій — і тут історія робить стрімкий розворот у царину weird’у. Видно, що на письменницю вплинули психоаналітичні теорії 1920-х, але вона демонструє якесь дуже делікатне їх розуміння, не схоже на механічне повторювання фройдівських каламбурів, характерне для пізнішого «психоаналітичного» горору. І взагалі вийшла хороша притча про дорослішання.The Fountain: нещаслива в шлюбі жінка має єдину втіху — закуток саду з фонтаном, який вона починає сприймати як продовження себе. Мій любимий Башляр в одній своїй книзі про «психоаналіз стихій» писав: «Щоби дізнатися таємницю поета, достатньо спитати в нього — хто тобі миліший серед фантомів: саламандра, гном, ундина чи сильфіда?» (В іншій книзі він сформулював це питання так: «яка безкінечність тебе вабить — безкінечність моря, неба, глибин землі чи та, що сяє у вогнищі?») Він припускав, що належність творчої особистості до тієї чи іншої стихії може навіть продиктувати людині спосіб самогубства. Це оповідання — ідеальна ілюстрація до його теорій.The Four Wallpapers: збірка закінчується трійцею оповідань про зв’язок людей з їхніми домівками, і «Чотири види шпалер», попри банальність сюжету (чергова «кам’яна плівка»: по мірі того, як у старому будинку знімають шари шпалер, події минулого відтворюються на очах у нових власників) — дуже яскрава річ. Я абсолютно не візуал, але чудово бачу це у вигляді навіть не фільму, а коміксу — багато кльових ефектів можна було б втілити.Взагалі хороша була серія, шкода, що видавництво закрилося.

​​Типова ситуація: критики в захваті, читачі — в замішанні. Мене спочатку теж відвертало: я люблю експерименти з формою, але формальна побудова The Audition попахує не експериментом, а гім… е-е-е, gimmick’ом, себто трюкацтвом. Книжка складається з двох частин — в обох одна й та сама нараторка, акторка, що готується до найскладнішої ролі в своїй кар’єрі, але в першій частині вона запевняє нас, що одне важливе припущення про неї — брехня, а в другій без жодних пояснень представляє його як правдивий факт.Цей фінт Шредінґера не робить «Прослуховування» складним — навпаки, книжка, на мій смак, занадто послужливо сама себе пояснює (що я недавно казала про авторів, які поспішають розтлумачити власні метафори?). Кітамура пересипає текст билицями, які мають на меті проілюструвати її ідею. В одній історії старий актор не здатний запам’ятати жодної своєї репліки, але глядачі думають, що він геніально зіграв розгубленість, в іншій — чоловік, якому остогидла власна родина, вирішує вдавати любов до дружини і знову в неї закохується; хлопець перетасовує стос книжок біля ліжка, щоб здавалося, що він іноді їх читає (хто з вас?). Ну, ви зрозуміли: створити певну видимість — це вже крок до того, щоб створити певну реальність, бла-бла.У багатьох відгуках пишуть, що The Audition — занадто холодно-концептуальна вправа; мені теж спочатку здалося, що це якось надміру врівноважено для тексту про те, як фундаментальні фікції в житті людини дають тріщину. Але я походила з цією думкою і мені стало трохи тривожно. Бо що як ця книжка ще концептуальніша, ніж здається — що, як добру міну при поганій грі роблять не тільки її герої, але й письменниця? — бо тепер я підозрюю, що за «Прослуховуванням» може стояти дійсно болючий досвід, який Кітамура облягла в дуже стриманий, технічно вправний, нейтральний, андрогінний, «білий», Букеро-перспективний, I-am-perfectly-fine-thank-you-текст. Хочу, звісно ж, помилятися.

В книжці про плітки натрапила на кумедну середньовічну байку. Чоловік вирішує перевірити доброчесність молодої дружини і ділиться з нею страшною таємницею: він щойно зніс два яйця, тільки анічичирк про це! Згодом до чоловіка доходить чутка, що він зніс п’ять яєць, і він докоряє дружині за пліткарство.Сама байка — доволі відомий прототип сучасних жартів а-ля зіпсований телефон, «сидить Гоголь на суку» etc., але мене зацікавило трактування, яке їй дає літературознавиця. Вона пише: чому чоловік вигадує саме таку дивну історію? (В одному з варіантів оповідки він каже дружині, що з його живота вилетіла ворона.) Для дружини це звучить так, ніби він претендує на унікальну жіночу здібність давати життя. «Якщо вона мовчки вислухає цю новину, то ніби покірно погодиться з тим, що він перевершив її як жінку. Натомість вона відстоює власний тип авторитету: авторитету базікання».Згадала свій випуск про птахів (йому вже рік, ого) і окремо той момент, що Елен Сіксу вважала деяких письменників-чоловіків представниками «жіночого письма».

​​Що я читаю зараз, або Книжки, за які не варто братися з квадратною після трьох безсонних ночей головоюAngel in the Forest: A Fairy Tale of Two Utopias (1945). З опису може здатися, що це дослідження двох утопічних комун XIX століття, але в реальності це скоріше велика поема в прозі за мотивами їхньої історії. Спочатку я сприймала стиль Марґерит Янґ як дивну графоманію, але на фразах «He was grass and fire and homely as an old shoe» і «God will take them up into His arms like infants puking» нашу милу, ніжну Марину Гекторівну ПРИБИЛО (в хорошому сенсі). Dalkey Archive Press постійно перевидає цікаві експериментальні твори, але такий спекулятивний нонфікшн все одно здивував.Чому не варто братися зараз: вас захитає від найпримітнішої ознаки стилю Янґ — гіпнотичних перелічень, де королі, капуста й абстрактні поняття водять хороводи, puny moths, Greek freedom, new clothes, luxury, public education, Catholic priests, whisky drinkers, secret ballots, Thomas Jefferson, gamblers, suffrage, confusion of immensity, baby owls.In Transit: An Heroi-Cyclic Novel (1969). Мені було соромно, що я знаю Бріджид Брофі лише по одному роману — роману з Айріс Мердок! — і смішній книжці, в якій вона хуєсосить п’ятдесят знаменитих англійських творів. Знайомство з її художнім доробком я розпочала брутально, бо In Transit — це експериментальний роман про дезінтеграцію мови (зараз, завдяки різним там Евенсонам, це не сильно дивує, але в 60-х, думаю, було потужно). По суті, роман складається з суцільних обмовок і каламбурів, і частково зі стьобу над «Уліссом»: на відміну від його непосидючого героя, героїня Брофі вирішує залишитися там, де є — в транзитній зоні аеропорту, не прямуючи до точки Б і не повертаючись у точку А. Ну, це дещо в лоб (уявляю, як би тішилася Брофі, порівнюючи менталітет тих, хто каже «в лоб», з тими, хто каже «straight from the shoulder») — героїня з нестабільною ідентичністю знаходить справжній дім у радикально лімінальному просторі — але все одно весело.Чому не варто братися зараз: спроби уявити, як все це перекласти, принесуть вам лише мігрень — а не думати про це неможливо, бо авторські дотепи заразні. Наприклад, рідні й прийомні батьки героїні загинули в (двох різних) авіакатастрофах, і вона через це сприймала себе як «lethal child» — ну і як тут не думати, що вона ЛІТАЛЬНО-ЛЕТАЛЬНА дитина?..Big Swiss (2023). Героїня транскрибує сесії персонального коуча і починає захоплюватися однією з його клієнток, яку ніколи не бачила. Кльова (пара)соціальна сатира, але запаморочлива — ніби слухати овершерінг людини, яка переказує, як хтось пригрузив її своїм овершерінгом, переказуючи, як хтось… рекурсія! А ще я звикла бачити обкладинки книжок переважно в дрібному ч/б вигляді в кіндл сторі, і думала, що на цій — якась поторочена християнська мучениця, поки не побачила допис @deplorablysober (але мучениця сюди б теж підійшла).Чому не варто братися зараз: попри те, що це доволі невибагливий pageturner, він ближчий до вищезгаданих двох книжок, ніж може здатися, бо а) захеканий потік свідомості, б) без каламбурів і мондеґрінів теж не обійшлося, адже героїня транскрибує потоки свідомості! От сиди тепер і думай, як перекласти момент, коли коуч каже, що він waxed his gong для клієнта, а вона чує, що він waxed his dong.

​​Інстаграм постійно підсовує рилзи з кліпами нульових, підписані в стилі «20 років тому вона записала цей бенґер, але ви її проігнорували» чи «вони випустили цей блискучий синґл і зникли назавжди», і там постійно якісь непорозуміння типу Ешлі Сімпсон чи Келлі Озборн або бойзбенди третього ешелону. І такі нарізки вічно викликають якесь неприємне відчуття — не пов’язане з тим, що це engagement farming (і навіть з тим, що він змушує мене почуватися старою). Цей роман допоміг сформулювати, чим саме вони дратують.Зазвичай мені спочатку потрапляє в поле зору якась книжка, а потім я починаю дізнаватися про позицію автора; з Харі Кунзру вийшло навпаки — спочатку побачила, що він наш/свій, а потім знайшла в нього книжку, яка мене зацікавила. У White Tears двоє білих хлопців засновують музичну студію, яка спеціалізується на автентичному саунді — використовуючи «безхозні» семпли, вони нарулюють музикантам ретро-звук. Від клієнтів нема відбою, але на заваді бізнесу стає дивна обсесія: блюзова пісня невідомого виконавця, яку юнаки розчули на випадковому записі міського звукового ландшафту. Один із них перестає цікавитися всім, крім загадкової пісні, і готовий на будь-який ризик, щоб дістати платівку з оригінальним записом і почути, що на другій стороні.Непогана хонтологічна історія про апропріацію — як і більшість книжок про «прокляті» культурні артефакти, в третьому акті вона перетворюється на галюцинаторне болото, але тут цей хід цілком виправданий. А щодо зірок, яких хтось там підвів чи недооцінив: можливо, ті рилзи викликають таку відразу, бо їхній «альтернативний» канон непо-діток і one hit wonders не відрізнити від існуючого — їхнє «ах, як усе могло повернутися» насправді дає зрозуміти, що все було б так само в усіх можливих світах. Бо для того, щоб побудувати дійсно інший канон, треба згадати не тільки тих, кого кинув лейбл, чи тих, хто в 27 років помер від передозування, але й тих, кого індустрія просто б до себе не підпустила, кого бідність зруйнувала раніше, ніж слава. І це буде дуже лячний хіт-парад привидів.

​​Мало не пропустила новину про те, що на папському євробаченні переміг американець, але в мене поважна причина: я була занурена в елітніший католицький контент — про локальні культи. Не знаю, що мене вразило більше: той факт, що за дивним співпадінням я дочитала цю книжку рівно на річницю першого явлення Фатімської Божої матері (13 травня) — чи те, що я ось погуглила фото головної ініціаторки її культу, Лусії Сантуш (яку називали «настільки незугарною дівчинкою, що фізіогномісти запідозрили б у ній щось збочене»), і на Etsy неіронічно продають її yassified портрети…У Sorrowful Mysteries Стівен Герріґен переказує відому історію дітей-духовидців з Фатіми й накладає на неї історію власного розчарування в релігії. Пророцтво Фатімської Божої матері нібито безпосередньо пов’язане з нашим сьогоденням, але мені були цікавіші рефлексії автора про те, яку специфічну уяву виховують католицькі інституції в своїх юних підопічних. Наприклад, викладачки-монахині так описували дітям вічність: уявіть собі велетенську золоту кулю, повз яку раз на десять тисяч років пролітає голуб, зачіпаючи її крилом. Коли куля повністю зітреться від цих доторків, це буде лише початком вічності — і весь цей час ви, малята, проведете в агонії, якщо грішитимете. (Паралельно в тій самій школі сором’язливі священники намагалися проводити уроки статевого виховання, які полягали в тому, що хлопців переконували: «голі жінки НЕ красиві».)Недавно якраз прочитала статтю про «першого святого-мілленіала», ґіка Карло, який помер у 15-річному віці в 2006-му, і якого мали канонізувати минулого місяця (не встигли через відомі події в Ватикані). Журналістка гарно сформулювала: «Тинейджер може легко прийняти той факт, що з мільярдів людей на планеті Діва Марія обрала саме його. Кожні кілька місяців підліток робить щось, що ще недавно було для нього неможливим. Він живе в світі, де можливо все». Але ось приклад автора «Скорботних таємниць»: у підлітковому віці Герріґен був настільки причавлений погрозами й заборонами вихователів, що його батьки навіть звернулися до психолога — вони боялися, що він скоїть самогубство, а він просто не знав, як поводитися в світі, де нічого веселого робити не дозволено, а те, що дозволене — не веселе. Яка цікава прірва між дітьми, які по-різному прагнули бути святими — чи святошами.

​​Моє вперше: книжка викликає жах і відразу, але я змушую себе її дочитати, адже боюся, що недочитана буде мене переслідувати через ефект Зейґарнік.Я не з тих, хто вважає, що культурний продукт має повністю позбавляти злочинців голосу; дехто примудряється створити з їхніх голосів такі важливі документи, як фільм Intercepted. Флора Шрайбер ніби теж мала благородну мету: показати, як вчасно поставлений психіатричний діагноз міг попередити страшний поворот у біографії поважного шевця і батька сімох дітей Джо Каллінґера. Каллінґер, якого близькі вважали лише помірно ексцентричним, одного дня усвідомлює, що його майстерність як шевця — це божествений дар, адже створюючи ортопедичне взуття, він вилікує всі хвороби людства. Під час одного з видінь він бачить, ahem, золотий дощ із шнурків, а свої хілерські експерименти планує почати зі створення взуття для хом’ячків, — але не смійтеся. Якщо людство (і хом’ячки) не хочуть бути врятованими, то їм же гірше.Шрайбер проводить 400-сторінкову екскурсію психотичним світом Джо, і тут згадуються слова іншого, прости господи, поціновувача черевичків — радянського серійного вбивці Сливка, який просив слідство, щоб його «фільми» не показували без необхідності людям, бо це занадто страшно. Каллінґер був би занадто страшним, навіть якби він просто втілював власні вбивчі фантазії, але він до того ж втягнув у них сина-підлітка — і разом із ним вбив іншого свого сина. Чи потрібно розбиратися в таких випадках і поширювати знахідки? Для превенції — звісно. Виборювання письменницею лікування для Каллінґера, — теж хороша справа. Але важко позбутися відчуття, що Каллінґер зміг втягнути у свій світ ще одну людину — власне, письменницю Флору Шрайбер. Мабуть, у 80-х видавці були більш розслаблені в плані питань етики, але, бляха, Шрайбер настільки зливається з дегуманізуючою POV свого героя, що навіть засвоює його лексику — наприклад, називає жіночі геніталії «hairy deltas» поза прямими цитатами, ніби це якийсь прийнятний ярлик. В кінці книги вона публікує лист від Джо, який дякує їй за активізм. Він пише, що Флора стала для нього материнською фігурою, і підписується: «твій син Джо». There’s creepy, and then there’s this. Чула, що свого часу в критиків було багато питань до бестселеру Шрайбер про «Сибіл», жінку «з шістнадцятьма особистостями», і маю тепер бажання дізнатися детальніше. (Та ні, насправді не маю. Пані Зейґарнік, ваш вихід!)

​​Саймон Рейвен — це мій сорт розважальної літератури. Іноді починаю читати щось легке і усвідомлюю, що мені навіть заряду кіндла на це шкода; а Рейвен, яке б відверте глупство він не пропонував, завжди може претендувати на мою увагу. І ось знову.Сюжет «Пікардійських троянд» простий: кілька людей одночасно дізнаються про існування рубінового намиста, яке приносить власнику багатство, але взамін карає якимось нещастям. Рейвен — такий собі місточок між М.Р. Джеймсом і Деном Брауном. Як у Джеймса, це історії про полювання на сакральні скарби і про привидів, що їх охороняють — але там, де джеймсові оповідання короткі й економні, Рейвен протягом 300 сторінок ганятиме героїв по всій Європі. Як у Джеймса, це переважно гомосоціальний світ академіків і священників — але в Рейвена він не тільки гомосоціальний. І мені подобається, як він витирає ноги об усі уявлення про доцільність: у хід ідуть катари! щури-мутанти! середньовічні монстри!І попри всю їхню сміхотворність, ці сюжети мають якусь, прости господи, трансцендентну іскру, якусь жагу до вічності. Поетичний (попри всю порнографічність) September Castle в цьому плані мій фаворит, зацініть як його рекламували. Coloratura sex! 🤌