Статистика telegram channel - @your_local_library

​​Деніела Крауса я знала як «співавтора» (ну тобто ґострайтера) Ґільєрмо дель Торо, і автора не дуже інтелектуального екшену, тому було цікаво, за що ж йому дали Пулітцера. Виявляється, за все те саме: повірте, я перша прибігла б дудіти в вувузели, якби премію такого рівня дали дійсно розйобному жанровому роману, але Angel Down — це знову середняк, тільки якщо в «Китопаді» запозичені з кіно й коміксів KA-POW!!! були просто прописані текстом, то тут вони прописані пишномовним текстом. Я не хочу знову штурхати дискурс про небомблених людей: нехай собі пишуть книжки про війну (в даному випадку — Першу світову), нехай собі пишуть антивоєнні книжки, але ось із самовдоволеністю тексту бажано би щось зробити, бо трохи смішно виходить, коли пишеш антивоєнний метафізичний роман — і формалістичний, бо він складається з одного речення! — але при цьому ти змушений під деякими поетичними абзацами пояснювати, що відбулося, ін сімпл інгліш. Я не жартую, Краус місцями проговорює якісь очевидні речі x2, як роблять сценаристи Netflix, щоб дійшло до глядача, який завтикав у телефон. Це якесь літературне поразництво: у Angel Down є три символічні смерті персонажів, які були б прекрасною загадкою для більш уважних читачів, але автор послужливо розтлумачує їхній символізм сам — бо, припускаю, він прекрасно розуміє, що це фаст фікшн на понтах, і що не варто очікувати, що хтось взаємодіятиме з ним як із highbrow літературою. Підхід Крауса — це взяти найпотужнішу сцену з Геллера («секрет Сновдена»), згорнути свою чернетку N разів, обвести по контуру і вирізати роман-гірлянду, який складатиметься виключно з таких сцен. А виходить чомусь не Геллер, піднесений до степеня, а якийсь піксарівський мультик про WWI. І я б так не дратувалася, якби не цей Пулітцер: він підкреслює навіть не етичний консенсус в вестерняцьких літературних колах (вор машін бед), заради якого журі готове відзначити естетично другорядний твір. Справа в тому, що і естетично їм це, по ходу, заєбісь, і колективний американський критик — це просто Лілу з «П’ятого елементу», яка обливається слізьми над карикатурним монтажем звірств.

​​Мабуть, сенс мого життя в тому, щоби прочитати всі забуті романи, написані жінками в 70-х (ну і передати комусь сіль за столом, ага). Я б хотіла, щоб тут було «прочитати і зробити так, щоб якимось із них зацікавилися видавці». Але: а) цей роман уже перевидали любимі McNally Editions, б) у мене закінчилася мотивація співати дифірамби недооціненим книжкам, віднині я обираю насильство щодо тих, хто їх недооцінив.Роман Love Life of a Cheltenham Lady —історія про заміжню жінку, яка під час відпочинку здуру вирішує заткнути екзистенційну пустку італійським коханцем. Hilarity (в маніякальному регістрі) ensues. А сторінка роману Love Life of a Cheltenham Lady на ґудрідз — це процесія людей, які не вподобали книжку, тому що вони не рілейтяться до головної героїні. Адже очевидно, що жінки в 1970-х писали чорнушні автобіографічні комедії пиздецю, щоб стейсі в 2020-х сказала that's so me lolol! Уявіть, утрамбовати свій життєвий досвід у компактну повість формату «панічна атака посеред сімейного застілля», щоб люди майбутнього всерйоз писали: «незрозуміло, до чого тут леді з Челтенгема, якщо героїня не з Челтенгема і події відбуваються не в Челтенгемі». (Ну ок, читач не зобов’язаний здогадатися, що це письменниця — з Челтенгема, але в самому романі прямим текстом згадуються комедії епохи Реставрації, і очевидно ж, що вони всі називаються або «Скуколджений сквайр», або «Любовне життя леді з Челтенгема», чел, ну відчувай трохи, ні?)Сучасний рев’юер в поважній газеті пише, що це spicy fiction про sexual awakening («1970s shagfest», господи). Рев’юер з 70-х писав у поважній газеті те ж саме. Про роман. Де два. Чи три рази. Описується дереалізація. Ох уже ця naughty домогосподарка, постійно вистрибує з тіла (мабуть, від задоволення) і дивиться на себе зі сторони! В принципі, не дивуюся, що Діна Брук у якийсь момент кинула цю нашу літературу і пішла жити в ашрам, де дозволяла такому собі Ошо вибивати з себе (буквально) «прив’язаність до письма». Не читайте вищезгадані огляди, прочитайте краще нову передмову Еммочки Клайн.

​​Цей роман 1977 року хвалять за вдалу феміністську алегорію. Він і правда схожий на дуже смішну відповідь тропу born sexy yesterday (при тому що в 70-х той не був таким всюдисущим). За сюжетом, доросла оповідачка одного дня просто з’являється в будинку незнайомого чоловіка, не маючи жодних спогадів про своє минуле і жодного уявлення про те, як взагалі живуть люди. Інцелоподібний Олівер («принц серед чоловіків», за словами героїні, яка інших не зустрічала) береться її виховувати. Але я в захваті не від сатири, а від того, як це написано: це такий, вибачте за штамп із реклами прального порошку, КОВТОК СВІЖОСТІ на фоні однакового меланхолійно-інтроспективного тону подібних творів. Навіть ті, на кого Краф вплинула (як Сара Роуз Еттер, чия похвала винесена на обкладинку) ТАК не звучать. Оповідачка роману «Знайдіть його!» наївна, спостережлива, хамить читачу, захлинається словами, прославляє свого Олівера, кляне його, не може вмістити емоції в слова і у відчаї грає їх для нас на електрооргані.Random House минулого року перевидали всі романи Краф під симпатичними кислотними обкладинками. При всій моїй любові до мінімалізму, їй личить.Перекладіть її!

​​Важко описати цю книжку так, щоб вона не здавалася якоюсь фетишистською приблудою, тому опишу чисто свої відчуття.В шкільні роки я любила слухати пісні симпатичних немитих хлопців у картатих сорочках, біль, тьма, ерекція, героїн!, оце все. А потім мені хтось сказав: є така інтересна тьотя, Поллі Джин Гарві — послухай її перший альбом, чисто порівняй. Я послухала. Це були ті самі рифи, та сама різкість, але все було абсолютно по-іншому, тут не було ані відчуття, що вона свідомо провокує, ні відчуття, що я підглядаю за чиїмсь публічним мелтдауном — лише ейфорічне (і моторошне) усвідомлення, що в нас є спільна таємниця, брудна смішна ганебна щаслива таємниця жіночності (не плутати з feminine mystique).Якби в ті ж часи хтось дав мені ЦЕ замість «шокуючого» і «фізіологічного» бро-літа, який ми всі читали в нульових, я б… не знаю. Можливо, я б обрала екстерном спитися. Це та сама таємниця, але стало ще захопливіше (ще моторошніше).PS Слідом попався геть не схожий, але не менш дахозносний роман іншої нової для мене авторки. Будь ласочка, переможна серіє експериментальних жіночих романів 70-х, не закінчуйся!

​​Рік почався з флопа: понадіялася, що за дурною обкладинкою ховається достойна книжка, а в реальності книжка ще дурніша, ніж можна собі уявити, дивлячись на обкладинку. Дві подруги-дослідниці вели подкаст про побут черниць у XVI столітті, потім написали за його мотивами книжку, — і може в форматі подкасту ці анєгдоти й були органічними, але читати це неможливо. Вест текст побудований наступним чином: байка про якусь більш чи менш відому монахиню — несмішний жарт, щоб провести паралель із сучасністю. Ну типу:- тіло монахині залишилося нетлінним після смерті? ахахахаха БОТОКС;- її канонізували? заробила СИНЮ ГАЛОЧКУ ахахаха;- монахиня місяцями голодує? ахахаха ОЗЕМПІК;- свята Тереза левітує? ахахахах ну це такий ФІТНЕС;- люди масово приходять подивитися на дива святої? ну це як СУПЕРБОУЛ!Навіть історичні байки, які сами по собі смішні, вони примудряються зіпсувати: наприклад, історію про Марджері Кемп, яка так так часто і рясно проливала сльози за Христом, що один священник не витримав і вигукнув: «Жінко, Ісус помер вже доволі давно!» Авторки цієї книжки вирішують перебити його панчлайн власним, мовляв, священник вчинив так, як роблять друзі, які радять тобі забути вже того колишнього))))))Письменниці кажуть, що за роки, проведені в академії, численні монахині стали їм як рідні, і тому вони воліли написати про них щось іронічне і провокаційне, не нафталінне. Але вийшло сумно. Навіть не тому, що це треба було спромогтися — написати текст про жінок, які тягнулися до вічності, і щоб цей текст через МІСЯЦЬ після публікації вже читався як щось застаріле (всі ці згадки якихось обскурних мікротрендів у тіктоці!). І не тому, що більшість паралелей якісь ідіотичні. І навіть не тому, що десь у середині тексту авторки зізнаються, що коли вони надіслали перший драфт видавництву, його повернули з вердиктом «занадто серйозно, треба менше історії і більше ЛЕГКОСТІ» — я прямо бачу, як вони розкидують цю легкість жменями (релікварій з рукою святої Терези як рукавиця Таноса! сувора настоятелька як твоя almond mom! хтивий монах як Пі Дідді!), перетворюючи текст на якийсь американський аналог найгірших маніфестацій ЖЖ.Сумно від того, що все це виглядає так, ніби дівчат запросили в нову компанію, і щоб сподобатися місцевим mean girls, вони публічно насміхаються зі своїх дивакуватих давніх подруг. (Дивакуваті подруги в цьому випадку півтисячоліття як мертві і їм байдуже, але слухати все одно мєрзко.)

Книжка року для мене — однозначно ця, бо досі не проходить дня, щоб я про неї не згадувала. Більшість книжок автора не перекладені навіть англійською, тому я заради нього цього року ґрунтовно полірнула шкільну французьку (але цього все ще недостатньо для розуміння текстів про сто відтінків присмерку, буде над чим працювати в 2026…)Книжка року №2 — ця, хоч я її ще не дочитала. Це дійсно distinguished novel, повільна, монументальна штука, і її, мабуть, ідеально було б читати протягом року, підлаштовуючись під сезони. Не думала, що квазіісторичний епос про жінку, яку її плем’я шанує як богиню врожаю, може бути настільки емоційно близьким — аж хочеться відгородитися від цієї близькості жартами про Midsommar і оргії. Я в захваті від того, як авторка передає оптику «варварів», що відкривають для себе нові ідеї (про мистецтво, суспільство, тощо): це так по-експресіоністськи тонко, без «monolith moments», ніби POV людей, які поступово заражаються якимось інтелектуальним вірусом. Чи хочу я тепер знати ВСЕ про письменницю і про те, як працював її власний мозок? Пффф, авжеж!Ще одне важливе відкриття року — це, несподівано, Дворкін. Завжди поважала її як активістку, але зараз відкрила для себе її літературознавчі есеї — і це просто, вибачте, розйоб (так, я читаю Intercourse…) Вже не пам’ятаю, коли так важко було відірватися від нехудожнього тексту.Ґудрідз каже, що я втоптала 115 книжок — ну, це не рахуючи ті, які я читала і перечитувала частинами для подкасту. Закінчую рік із Xargos Френсіс Олівер — інша її книжка була моїм минулорічним топ-відкриттям, маю надію, що і ця потішить.Із власного цьогорічного доробку мій фаворит — це, мабуть, випуск про Гаррісона, бо він дозволив повернутися до одного з любимих текстів юності і подивитися на нього новим поглядом. Ще я нарешті завела ютуб, щоб і там мандіти про книжки (відео про нову Хаджихалілович — лише привід порозпинатися про Film and the Dream Screen Ебервейна і одну психоаналітичну fringe theory).Дякую, що слідкуєте за цим хаосом! xoxo

​​За пару вечорів проковтнула Haunted by Books Валентайна (як до того Fifty Forgotten Books його друга Рея Расселла) — всі-всі нариси цікавезні, навіть про сумнівні теософські трилери, до яких Валентайн як читач чомусь тяжіє. Але собі на майбутнє виписала ці тайтли:• The Root and the Flower Лео Маєрса, «філософський епос про Індію XVI століття». Окремо підкупило те, що Маєрс користувався своїм соціальним і фінансовим становищем, щоб просувати творчість талановитих мрійників-невдах типу Девіда Ліндсея. Нечисленні сучасні читачі чітко розділилися на connoisseur'ів із моноклями і тих, хто характеризує цю тетралогію однією зірочкою і словом «срань»; ці-ка-во.• Bretherton Волтера Морріса, шпигунський трилер з готичною зав’язкою в декораціях Першої світової війни. Я не фанатка жанру, але тут оглядач ну дуже переконливо запітчив цю історію.• The Ms. in a Red Box — пригодницький історичний роман, який надійшов видавництву в 1903 році у вигляді анонімного, неозаглавленого рукопису; видавець, якому книжка сподобалася, після невдалих спроб зв’язатися з автором через оголошення в газетах, надрукував її як «Рукопис у червоній коробці». Підозрюю, що ця таємниця навколо роману цікавіша за сам текст, але коли це мене зупиняло?• The Tournament Петера Вансіттарта — думала, що ім’я якесь знайоме, а й дійсно: ми з ним перетиналися, але не на території художньої літератури. Sic transit: Вансіттарта називали найкращим автором історичних романів XX століття, але з десятків його книжок, здається, не перевидано ж о д н о ї, тобто для сучасного читача він все одно що не існував. Есеїст характеризує його романи як «герметичні»; я для себе обрала цей, бо він про середньовічну Фландрію (особистий кінк).

Почала читати збірку Haunted by Books Марка Валентайна, редактора і колекціонера, який часто знаходить якісь забуті книжки «темних» жанрів і повертає до них інтерес (багато кого з постійних героїв цього каналу я відкрила завдяки йому). В інтро він пише, що книжки часто ніби самі знаходять нас, і наводить приклад одного письменника, який досліджував тему Грааля і ніяк не міг знайти натхнення для чергового тексту, поки в чужому місті, де він був проїздом, випадково не зайшов у бібліотеку і не натрапив в одній книжці на опис традиції, яка моментально заволоділа його уявою і дала поштовх багаторічній роботі. Пізніше він дізнався, що ця книжка була дуже рідкісною, а традиція, яка в ній згадувалася, більше ніде не зафіксована.Я не колекціонерка і не дослідниця, я просто задротка з ноутбуком, але і зі мною таке буває — коли я готувала випуск про Мері Баттс і сувеніри (і Грааль!), то довго не могла знайти якийсь образ, в якому б сфокусувалася головна думка. І коли мені вже здавалося, що треба взагалі відмовитися від теми, я просто сіла апатично погортати випадкову книжку з картинками на абсолютно іншу тему, чисто щоб відволіктися, і в примітках до цієї книжки мені кинулася в очі цікава назва мемуарів якоїсь жінки — я від неробства знайшла їх, занурилася — і саме в них натрапила на те, що шукала. Знайшла той самий образ, без якого мої думки були просто абстрактним словоблуддям.Про Мері Баттс, до речі, у Haunted by Books теж є есей, але я ще до нього не дійшла. Проте в збірку вже закохана!

​​Шукала дещо в довіднику з фантастичної літератури (єс, я досі шукаю інформацію таким чином) і так занурилася, що прогортала його весь у пошуках нових імен. Упорядник, відомий редактор Еверетт Блейлер (далі — Б.), крім синопсисів, дає кожному твору характеристику, іноді дуже люту («amateurish», «undistinguished», «rather dreary», «merely silly»); схвалення мало хто отримує, але так навіть цікавіше. Довідник закінчується на 1960-х, але все одно наловила цікавинок. Собі зберегла наступне:Madame Fears the Dark, Марґарет Ірвін — бачу, що історичні романи письменниці ще перевидаються, а ця збірка ghost stories якась тотально забута. Б.: «витончена нарація, чудовий підхід до стандартних тем».Arabesques: Monare, Apollyona, Domitia, Ombra, місіс Річард Ґріноу — тут із назви в цілому все ясно. Фатальні жінки, орієнтальні теми. Б.: «одні з найкращих фантазійних оповідань XIX століття».Nightmares of Eminent Persons and Other Stories, Бертран Расселл. В сенсі Бертран Расселл написав збірку фантастичних оповідань? І в одному з них Ворон Едґара По коментує жахи нацизму і комунізму??? Беремо.The Babyons, Клеменс Дейн. Чула раніше це ім’я і завжди думала, що йдеться про чоловіка, але це жінка, лавреатка «Оскару» за найкраще літературне першоджерело фільму — була раніше й така категорія. А роман — якась сага про сімейні таємниці, яку Б. описує як «стилістично вишуканий романтизм епохи ар-деко» і порівнює з «Ребеккою».An Itinerant House and Other Ghost Stories, Емма Доусон. А тут цікаво: Б. пише, що оповідання «незвичні і заслуговують уваги», а ще їх дуже цінував Амброз Бірс, але більшість сучасних читачів (аж 30 на Goodreads) кринжують і від самих оповідань, і від поезії, якою авторка любила їх здобрювати. Цікаво, з ким я погоджуся.The Twilight of the Gods and Other Tales, Ричард Ґарнетт. Чула про окультну діяльність автора і натрапляла на цю збірку, але якось не зацікавилася, а тут мене підкупило те, що Б. її порівнює з Вернон Лі («всеохопна ерудиція, майже унікальна в історії літератури»).

​​Хотіла почитати щось про подорожі, але з берберами не склалося, тому взялася за ці репортажі про ромів, які журналістка Ізабель Фонсека зібрала в 90-х. Тут і милі спогади про те, як її прихистила ромська родина, і спроби з’ясувати, чому в них майже відсутня пам’ять про національні трагедії, і спостереження за новітніми наклепами (згідно однієї теорії змови, роми були кимось типу «арт-директорів» при Чаушеску і організовували весь його публічний «візуал» — розгортали килимки зі штучної трави і робили решту потьомкінського мейковеру).Тепер хочеться детальніше почитати про ромську мову, бо Фонсека мене заінтригувала. Один викладач чесно каже їй, що як американка вона ніколи не опанує ромську: «На кожне слово, яке ти записуєш собі в нотатничок, у нас є синонім, якого ти ніколи не почуєш, бо ми не вживаємо такі слова при чужинцях. Або ти почуєш його, але все одно не зрозумієш всіх нюансів». «Дезінформувати допитливих gadje — давня традиція», — пише Фонсека, зазначаючи, що в одному з найстаріших англо-ромських словників (1776) еквівалентом англійського father вказано слово, яке насправді означає «п*зда». Окремо цікаво про словотворення: це «фатична» мова, тобто ідеальна для смолтоку (в чомусь, мабуть, антипод німецької, яка вважається ідеальною для вираження абстрактних концепцій), і один із викликів для носіїв — створити на основі наявних слів, які називають конкретні підручні речі, неологізми, якими можна послуговуватися, говорячи про пам’ять, справедливість і деколонізацію. Цікаво тепер знайти якусь більш спеціалізовану літературу і дізнатися, наскільки авторку «дезінформували» — і чи дійсно ромський Ромео, не маючи окремого слова для поцілунку, мав би казати Джульєтті, що він «з'їсть її обличчя»...