​​Взялася за цю книжку заради якихось практичних порад, але вона виявилася глибшою і багатограннішою, ніж я очікувала (попри те, що в автора кінк на толстоєвських). А найцікавішим розділом для мене виявився останній — про увагу в дітей, при тому, що я їх не маю і не планую. Автор поспілкувався з матерями і вчителями, які переконані, що в житті сучасних дітей відсутня «вільна гра»: формат ігор, коли діти самі вигадують правила і контролюють процес, без втручання дорослих. Інформанти пригадують, як у власному дитинстві не тільки вигадували наворочені сюжети для ігор, але й мали змогу вільно пересуватися містом, щоб ці ігри реалізувати. (Я, в свою чергу, згадала, як ми з друзями будували пекельні конструкції з перехрещених скейтбордів, всаджували якомога більше людей зверху і спускали з гірки. Стрьомно? Дуже. Весело? Ще б пак! Про багатотижневі рольовки за мотивами «Буремного шляху» взагалі мовчу, today’s kids could never.) Вільна гра і самостійність формують не тільки здатність творити, але й критичне мислення, соціальні навички, тощо. Натомість сучасні діти часто позбавлені цього настільки, що автор описує одного тепличного чотирнадцятирічку так: «він живе навпроти французької булочної і крамниці, де продають оливкову олію, але коли треба вийти з дому, рівень тривоги в нього такий, ніби це зона бойових дій».Я подумала про американських тіктокерів, які зараз жеруть китайську пропаганду, ніби це глутамат натрію, і неіронічно почуваються революціонерами, не виходячи з кімнати. Це діти, які роками не просто грали за правилами, встановленими дорослими, тобто творцями алгоритмів, але й робили це через зовнішню мотивацію — лайки-репости-потрапити-в-тренди — на противагу внутрішній, яка мотивує робити те, що тобі просто подобається. Чим би ви не займалися, внутрішня мотивація закликає вас робити це краще, сфокусованіше і з більшими вимогами до себе. Для зовнішньої достатньо лавбомбінгу від Умаодану.Так у чому проблема — в сім’ях чи в соцмережах? Автор постійно підкреслює, що проблеми з увагою (і критичним мисленням, і емпатією!) є структурними — це не тільки ми самі винні, не тільки злі корпорації, не тільки погана освіта чи погане дозвілля etc. Той, хто стверджує, що проблема в чомусь одному, і «надо всєго лиш», пропагує «жорстокий оптімізм, коли сучасні аналоги Марії Антуанетти кажуть: „нехай практикують майндфулнес!“»Проте практичні поради тут теж є: я нарешті роздуплилася, як мінімізувати для себе цей небажаний буст енергії перед сном, коли вимикаєш ґаджети, і мільйони років еволюції починають кричати, що сонце сіло (тобто екран перестав світити в морду)! треба якнайшвидше робити важливі справи! треба убезпечитися! А ось що робити з т.зв. screen inferiority, поки не знаю — це ефект, коли інформація з екрану сприймається гірше, ніж з паперу. Я не фанатка паперових книжок, тому практикую компромісний варіант: читаю з екрану, зберігаю важливе теж у цифровому форматі, а на папері роблю графічні плани/візуалізації типу тих, що недавно показувала на патреоні.