​​Зареклася читати про молодь і перше кохання — пару днів по тому читаю знову! Про «Витівку» (La Soif) я дізналася з улюбленої колонки про out of print книжки, де дописувачка порівнювала долю цієї забутої повісті з невмирущою популярністю «Добридень, смутку!» Саган, яка багато в чому з нею перегукується. У «Витівці» вихована проєвропейським батьком 20-річна алжирка Надя разом із другом-гультяєм Хусейном зустрічає свою колишню однокласницю і знайомиться з її привабливим чоловіком. З атмосфери одразу ж стає ясно, що навіть якщо ніхто ні в кого неналежним чином не закохається, все одно — начувайтеся лиха.Не скажу, що це щось художньо дуже видатне, але ця книжка допомогла мені сформулювати одну штуку: юність страшна не тим, що вона безжально-безсовісно-безтурботна, а тим, що вона ненажерлива. Мабуть, головне, що я пам’ятаю про свої 16-20 років — це те, скільки всього я могла спожити: книжок, досвідів, знайомств. Як і в «Олівії», це постійне відчуття «мені, мені! моє!» Через це навіть звичайна дівчача дружба набуває такої інтенсивності, що зі сторони виглядає лесбійським крашем. Може здатися, що Надя всіх ревнує: своїх сестер — до їхніх чоловіків, друга — до його нареченої, але це не ревнощі. Це соліпсичне переконання юної людини, що інші люди мають оживати, тільки спілкуючись із нею особисто, а решту часу проводити у такому собі анабіозі. Надя милується тим, як подруга з чоловіком тримаються за руки — але нехай вони роблять це тільки в неї на очах, бо сама думка про те, що вони продовжують існувати, займатися своїми справами і кохатися поза її полем зору… the audacity!(Захоплююся тим, що американці все одно просували це як софткор-палп.)