Наші 1920-ті

​​З Новим роком!Михайло БондаренкоКАЛОШІЛахматий сніг пластами літав у замороженому повітрі, насипав величезні замети і заліплював очі громадянам. Наближався вечір, засвічувались каламутні ліхтарі, і дзвіночки візників ставали в’їдливо голосними, впертими.Згорблена людина енергійно ступала по засніженому тротуару, занурюючись у сніг так глибоко, що тонкі її ноги здригались нервово від холоду.Так людина пройшла декілька вулиць і раптом відчула на одній нозі таку легкість, наче вона була зовсім роззутою. Людина оглянула ногу і побачила, що калоша зникла. Друга калоша була на місці.Людина йшла зустрічати Новий рік. Прийти в одній калоші — все одно, що прийти в одній штанині.Почалось шукання. Людина вернулась назад. Вона пройшла своїми слідами досить велике віддалення, але нічого не знайшла.Тоді вона вирішила позбутися і другої калоші. Перед нею стояв високий дерев’яний паркан. Людина зірвала з ноги осиротілу вдову і з неприхованого злобою кинула її за паркан. Сніг падав ще більший.Обом ногам стало легко. Людина йшла своїми попередніми слідами і похмуро проклинала життя.Підійшовши до того місця, де вона вперше помітила, що згубила калошу, людина побачила на снігу чорну пляму. Вона машинально копнула ногою і відкопала загублену калошу.Збільшивши дозу проклять, згорблена людина пішла назад. Паркан був високий. Перелізти через нього було досить трудно. Але знайти закинену калошу все-таки не вдалося.Ще трохи подумала людина і, ще збільшивши порцію проклять, вона закинула калошу в кущі і пішла до паркану. І тільки вона хотіла підняти догори ногу, як побачила біля самого паркану чорну пляму. Копнувши її, здивована людина побачила свою закинену калошу. Треба було вертатися в кущі і...Так тривало всю ніч. Нарешті постовий міліціонер побачив нещасного, коли він перелазив через паркан. Негайно він склав протокол, що починався так: 1-го січня 1928 року...З новим роком, громадяни!«Червоний перець», 1928, № 1Ілюстрація Михайла Щеглова для «Робітничої газети “Пролетар”.#наші20

​​Так жити не можна...Микола Хвильовий13 грудня народився Микола Хвильовий (Фітільов).Уривок з автобіографії...Пам’ятаю ці далекі темні ночі. В кімнаті ми, маленькі діти, і наша сіроока мати. Вже перевалило за північ, і тривога росте. Власне, вона росте тільки для мене й моєї матері, бо сестра й брат давно сплять. Вона росте тому, що за якісь пів години прийде мій п’яний батько.— Колюнька, — каже мати, — ти ж гляди!Вона більше нічого не говорить, але я її розумію. Мені всього-на-всього 5–6 років, але я знаю, що я вже можу їй допомогти: коли батько почне тягати її за волосся, я вчеплюсь в його ногу й доти буду її безумно кусати, поки він не відкине мене від себе й не зажене в якийсь закуток....Пам’ятаю місячні ночі. Стоїть міцний мороз. На снігу горять фантастичні діаманти, і вони остаточно засліпили мене. На снігу в одній білій сорочці й босоніж стоїть, похилившись на стару березу, моя сіроока печальна мати: вона втекла від батька, коли він тягав її за волосся.— Боженько,— мовчки молюся я,— куди ж ти дивишся?Але пустельно було навкруги, і відповіли я не чув. Очевидно, саме з цих років життя і почало з мене виховувати атеїста (безвірника)....Але от я себе бачу вже 11–12-літнім хлопцем. Пам’ятаю Тростянецьку головну контору маєтків Кеніга й біля неї величезний натовп робітників і селян. Вони допіру подали свої вимоги й чекають на відповідь. То йшли бурні дні революції 1905 року. Я вже живу тривожним життям цього натовпу (я вже належу до революційного гуртка), але я ще не цілком ясно уявляю собі, в чому справа.Тоді з Охтирської сторони летять ескадрони кавалерії, і з боку Нескучного — сотня козаків. Уже дано команду: огонь, і я собі вже ясно уявляю, в чому справа.Тоді, висловлюючись високим штилем, мене жене в бунт. Я ще не знаю проти кого я буду бунтувати, але я вже знаю, що «так жити не можна».Цього року пощастило виявити маловідомий текст Хвильового. Про героїзм.З днем народження, Миколо Григоровичу! Хай летять огнянопері вальдшнепи!#наші20#Хвильовий

​​Іван Лакиза — журналіст і критикСьогодні 130 років тому — 24 листопада 1895 року — народився Іван Никифорович Лакиза (1895–1938). Його роль у літпроцесі наших 20-х ще не вповні оцінили, а вона дуже цікава і подекуди навіть ключова.Лакиза прийшов у літературу з журналістики, так само як його брат Петро. Він не писав белетристику, але виступав як критик і літературознавець. Був редактором київського журналу «Життя й революція», поважав і завжди захищав Підмогильного (власне, як і його брат). Згодом це стало першим йому закидом і обвинуваченням.У 1931 році в журналі «Критика», що представляв саме марксо-ленінську критику, його назвали «еклектиком без помітного впливу марксизму». Про нього писати так: «Іван Лакиза діяв свого часу на фронті критики сучасної літератури. Бився він, зрозуміло, за марксизм, хоч дехто в’їдливо й уперто питав з приводу його критичної оцінки “Міста” Підмогильного й “Бур’яну” Головка: що спільного мають з марксизмом оці міркування Івана Лакизи?».Лакиза є на знаменитому груповому фото київських письменників, коли святкували ювілей творчої діяльности Миколи Вороного. Потім переїхав до Харкова, оселився в будинку «Слово», був серед перших його мешканців. Репресований, доля родини не відома.У його доробку книжки «Селянська газета та як до неї псиати» (1925), «На руїнах поводи» (1928), «Письменник та критик» (1929), а також упорядковані видання й передмови до творів класичної літератури, зокрема Коцюбинського. Його «Лічилку» (1929) для дітей можна подивитися в каналі раніше.#наші20

Галина Орлівна і підозріле фото16 листопада минуло 130 років з дня народження письменниці Галини Орлівни (1895–1955). Її справжнє прізвище Мневська, акторський псевдонім — Ігрець, за першим чоловіком вона була Поліщук, за другим — Юрезанська. Обвинувальний висновок у її справі виписано на Орлівну-Ігрець-Засулич-Поліщук-Юрезанську.До ювілею письменниці ЦДАГО виклав на фб-сторінці частину її справи. Документи цікаві. Наприклад, понятим при арешті був сусід, художник Іван Падалка. Заарештували Орлівну у квартирі Юрезанського, з яким вони вже були розлучені, бо квартиру в «Слові» вони будували разом.Єдиний документ в архівній публікації з інтернету — фото Орлівни. Бачила його сотні разів, але ні разу не було вказано джерело. Тому досі не покидає думка, що це не вона. Для порівняння фото Галини Орлівни з її родинного архіву.Твори Галини Орлівни — оповідання «Ілішва», «Без керми», «У закутку», «Пані» — було опубліковано в антології жіночої прози 20-х років «Моя кар’єра» (Темпора, 2017).#наші20

​​Наш МайкСьогодні 130 років тому в Харкові народився Майк Йогансен (1895–1937), один із найкращих поетів української оновленої землі.Тут мало бути його одиноке прижиттєве відео Йогансена, але раптом з’ясувалося, що не вся прогресивна громадськість святкує нині його ювілей. Нібито на Вікіпедії написано рік народження 1896. Перевіряла — ні, таки 1895. А проте відео буде згодом, а сьогодні уривок з автобіографії Майка Йогансена, яку він написав для літературознавця Миколи Плевака не пізніше 1930 року, а опублікував її вперше учень Йогансена, літературознавець Степан Крижанівський аж 1989 року.«Майк (Михайло) Йогансен народився 1895 року в передмісті Харкова 16 жовтня старого стилю. Батько був учителем німецької мови Gervasius Johannsen, він був син волосного писаря в селі Екау недалеко Мітави. Мати Ганна Федорівна Крамаревська, дочка рахівника, з роду старобільських козаків. Народився М. Йогансен з тієї причини, що майбутній батько його Гервазіус Йоганнсен, уникаючи військової служби, спішно поступив на посаду учителя німецької мови (хоч сам був історик) у приватній харківській гімназії Філіпс. У Харкові Гервазіус Йоганнсен випадково познайомився і одружився з Ганною Крамаревською, і скоро народився з тих причин Майк (Михайло) Йогансен. При народженні доктор Спадені Ромуальд рекомендував назвати хлопця Югуртою, чого, на жаль, не зробили.Славнозвісних людей у роду не було, коли не рахувати баби письменника з батьківського боку, що була жінка дуже хазяйновита, тож, ідучи на базар, брала з собою дві кошівки. В одній кошівці вона несла на продаж брюкву та сельдерей, а в другу збирала по дорозі маленькою лопаточкою коров’ячий та конячий гній, яким надалі угноювала город. З свого боку, Гервазіус Йогансен був відомий у Харкові як дуже хороший учитель німецької мови. Що ж до матері, то від неї М. Йогансен дістав у спадщину “...Die Vrohnatur and Lust zum Fabulieren” а також фотографічний портрет Шевченка, гостроносий профіль і блискучі очі.Учився Майк Йогансен вдома, а далі в казенній гімназії. Батько удосконалював німецьку мову його й сестри його Тетяни в той спосіб, що садовив їх обіруч себе й примушував читати «Фавста» Гете. Це він називав «грати в архангелів», залишаючи собі ролю Саваофа.У гімназії М. Йогансен учив тільки математику, а інші науки постигав з читання усіляких книжок. Пристрасно любив грати в футбол, хоч був на зріст малий і слабосилий. Бувши в гімназії, не пив, не курив і не знав жінок».Автобіографія зберігається в ІР НБУВ.#наші20#Йогансен

​​Андрій Ніковський і наші 20-тіСьогодні 140 років Андрію Ніковському (1885–1942). В енциклопедії його діяльність яко літературознавця згадано передостанньою в списку: політик, громадський діяч, міністр закордонних справ в уряді УНР, активний діяч двох політичних партій — Товариства українських поступовців та Української партії соціалістів-федералістів. Нарешті літературознавець і мовознавець.З таким службовим списком, ясна річ, репресований, а тому важко вповні відновити його діяльність у наших 20-х. Проте є два неспростовні факти. Ніковський — автор глибоких і влучних студій про Павла Тичину, Якова Савченка, Михайля Семенка, Юрія Яновського і Валер’яна Підмогильного. Ніковський уважний і прозорливий, а ще він просто дружив з цими людьми.Про Ніковського з акцентом на Одесі (він уродженець Одещини) можна почитати у статті Вероніки Стягайло.На фото зліва направо: Микола Бажан (?), Валер’ян Підмогильний, невідомий, Константін Федін, Борис Антоненко-Давидович, невідома, Наталя Карпенко, Андрій Ніковський, Юрій Яновський, Григорій Косинка. Київ, кінець 20-х.Фото зберігається в Державному музеї К. О. Федіна (Саратов, РФ).#наші20

​​Хвильовий. Зібрання творівМикола Хвильовий — перший автор наших 20-х, у кого вийшло зібрання творів. Цю ідею запропонувала Раїса Азарх, котра працювала в Державному видавництві України і протегувала письменнику й загалом ВАПЛІТЕ. Хвильовий погодився і спеціально для цього видання написав знамениту «Вступну новелу», у якій це все і описав.«Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх. Вона зустрічає нас милою усмішкою.— А...— говорить Раїса Азарх. — Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою “Твори”. Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову....І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання (до речі, страшенно нудно перечитувати) і сідаю писати “Вступну новелу”. Але що писати? Знаю тільки, що написати обов’язково треба, бо ж і я все-таки несу відповідальність за себе....І от я відповідаю. По-перше — “Твори”. Це зовсім не “Полное собрание сочинений”, це не претензія — це непереможне бажання моїх меценатів: Раїси Азарх, Сергія Пилипенка і Аркадія Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатів. І далі (щоб не забути): в перший, у другий, як і в дальші томики я вкладаю речі, ще ніде не друковані».Тритомник виходив по книжці на рік-два: 1 том — 1927, 2 том — 1928, 3 том — 1930. Та ще не вийшов останній том, як перший том уже вийшов у другому виданні (1929). Така була популярність письменника.Художників в обох книжках не зазначено.#наші20

​​«Залізна кров» Григорія КосяченкаГригорій Косяченко належав до київського «Гарту», а потім вступив до ВУСППу (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників), щойно той організувався. Там негайно видали його збірку віршів. Так у Косяченка 1927 року вийшло одразу дві книжки: дебютна «Віхоли» у вид-ві «Маса» і «Залізна кров» у вид-ві ВУСПП.У поета вже було реноме, і то зовсім не пролетарське. Тож редакція додала в його збірку передмову, традиційно анонімну, у якій намагалася виправдати хиби поета, вчинені в попередньому, до-вусппівському житті.«Як поет Г. Косяченко досить швидко став відомий. Ця відомість одразу набрала гостро обопільного характеру. На творчість поета охоче відкликалася критика і, з одного боку, визнавала за Г. Косяченком безсумнівний талант, а з іншого й не менш одноголосно — засипала Косяченкове імя такими епітетами, як “занепадництво”, “зневіра” й т. ін. Тимчасом ідеологічні переконання Г. Косяченка дуже далекі від занепадницького тону, що іноді згори буває помітний в його творчості. Своєю новою збіркою автор її хоче довести, що його поетичну увагу скеровано не лише на негативні явища нашої сучасності, а й на позитивні, що його очі не закаламучені темними сторонами нашої дійсності.Що до форми своїх поезій Г. Косяченко надто часто нагадує Володимира Сосюру, нагадує здебільшого непогано, але в дальшому тов. Косяченкові треба уникати цього нагадування. Рівняючи до В. Сосюри, Г. Косяченко поет більш абстрактний, з більшим нахилом до символістичності. Його поезії завсіди підсумовують цілу низку поетичних спостережень, і які б не були сумні ті спостереження, перед поетом невідхильно ясніє перспектива майбутнього».Косяченко так і не виправдав сподівань, покладених на нього пролетарськими письменниками. Вів богемне життя, писав хороші вірші.Григорій Косяченко- - -Занімів мого голосу стогін.Там, над озером, клекіт гусей.Кинув вечір осінній під ногижмут дзвінких, як залізо, пісень.Із-за обрію місяць-лелекавирушаю в незміряну путь.День минув. Так спокійно і легкопідвелася натомлена грудь.Збірка «Залізна кров» (1927)Обкладинка Георгія Фішера.#наші20

​​Вечір сучасної наддніпрянської поезії9 листопада 1935 року з нагоди 30-річчя Національного музею у Львові відбувся «Вечір сучасної наддніпрянської поезії», там-таки в залі музею по вул. Мохнацького 42.Після вступного слова прозвучали вірші «Скорбна мати» Павла Тичини, «Чайка» Миколи Терещенка, «Лист» («Даремне ти турбуєшся, поете...») Дмитра Загула, «Наближається споминів повінь...» Bолодимира Сосюри, «Осінні скрипки» Михайля Семенка, з циклу «Море» Гео Шкурупія, з циклу «Адоніс і Афродіта» Максима Рильського, «З античних барельєфів» і «Київ» Павла Филиповича, «Я світ увесь сприймаю оком...» Михайла Драй-Хмари, «Був це хлопчик лагідний і тихий...» та «Люблю в уяві декілька сторінок...» Євгена Плужника, вірші Миколи Зерова, Наталі Забіли, Дмитра Фальківського Фальківського, Олекси Влизька, з циклу «Море» Юрія Яновського, «Напис на “Одверто”» Cави Голованівського, «Слово о полку» Миколи Бажана.Вірші читали Олександра (Леся) Кривіцька, Іванна Прийма (Приймова), Богдан Кравців, Л. Туркевичівна (імовірно, в ініціалі помилка), Ірина Гургула (Гургулівна), С. Походжаївна, Ярослав Падох.Анонс у газеті «Діло» за 7 листопада 1935 року.#наші20

​​Володимиру Свідзінському — 1408 жовтня 1885 року народився Володимир Свідзінський, один із найглибших і найтонших наших поетів.Зі спогадів Юрія Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця»:Ми з Майком Йогансеном, Сашком Копиленком та Левком Ковалівим подались якось на Коропові хутори за Змієвом — в улюблену Майком Слобожанську Швайцарію, — покупатись у м'якій водичці Сіверського Дінця. І от, коли ми троє — Левко, Сашко і я — сиділи при воді, Майк видобувся на високе урвище над нами — вітер колошкав йому волосся — і проти широких просторів Дінцевої пойми, проти безмежжя небесної голубизни, проти щедрого сонячного проміння почав уголос читати вірші. То були гарні, ніжні, напрочуд поетичні й зворушливі, витончено мистецькі, раз у раз із складною і, я б сказав, хитромудрою версифікаційною несподіванкою шедеври.— Чиї то вірші, Майк? — запитали ми, здивовані з того, що Майк удавсь до декламації.— Свідзінського, — була відповідь.(До народження Майка Йогансена було ще десять років, а до його 130-літнього ювілею залишається двадцять днів.)З днем народження, Поете!Володимир Свідзінський- - -Утомлений, склонившись на горби,День спав та й спав. Здавалося, ніколиНе перейдуть глибини голубіНад нивами. Лінивий, безтурботний,І я приліг і дався владі сну.Прокинувся — мій дне блискучий, де ти?Тонка імла від сходу простяглась,Двома крильми обнявши рівне поле.У гробі сонце. Дерево замовкло,І, холодом у чашечках тюльпанівЗачинені, позастигали бджоли,Що дзвінко так дитинство дня вітали.1929#наші20