​​Так жити не можна... Микола Хвильовий 13 грудня народився Микола Хвильовий (Фітільов). Уривок з автобіографії... Пам’ятаю ці далекі темні ночі. В кімнаті ми, маленькі діти, і наша сіроока мати. Вже перевалило за північ, і тривога росте. Власне, вона росте тільки для мене й моєї матері, бо сестра й брат давно сплять. Вона росте тому, що за якісь пів години прийде мій п’яний батько.— Колюнька, — каже мати, — ти ж гляди! Вона більше нічого не говорить, але я її розумію. Мені всього-на-всього 5–6 років, але я знаю, що я вже можу їй допомогти: коли батько почне тягати її за волосся, я вчеплюсь в його ногу й доти буду її безумно кусати, поки він не відкине мене від себе й не зажене в якийсь закуток.... Пам’ятаю місячні ночі. Стоїть міцний мороз. На снігу горять фантастичні діаманти, і вони остаточно засліпили мене. На снігу в одній білій сорочці й босоніж стоїть, похилившись на стару березу, моя сіроока печальна мати: вона втекла від батька, коли він тягав її за волосся.— Боженько,— мовчки молюся я,— куди ж ти дивишся? Але пустельно було навкруги, і відповіли я не чув. Очевидно, саме з цих років життя і почало з мене виховувати атеїста (безвірника).... Але от я себе бачу вже 11–12-літнім хлопцем. Пам’ятаю Тростянецьку головну контору маєтків Кеніга й біля неї величезний натовп робітників і селян. Вони допіру подали свої вимоги й чекають на відповідь. То йшли бурні дні революції 1905 року. Я вже живу тривожним життям цього натовпу (я вже належу до революційного гуртка), але я ще не цілком ясно уявляю собі, в чому справа. Тоді з Охтирської сторони летять ескадрони кавалерії, і з боку Нескучного — сотня козаків. Уже дано команду: огонь, і я собі вже ясно уявляю, в чому справа. Тоді, висловлюючись високим штилем, мене жене в бунт. Я ще не знаю проти кого я буду бунтувати, але я вже знаю, що «так жити не можна». Цього року пощастило виявити маловідомий текст Хвильового. Про героїзм. З днем народження, Миколо Григоровичу! Хай летять огнянопері вальдшнепи!#наші20#Хвильовий