Королю футуропрерій 122 рокиГео Шкурупій народився 20 квітня 1903 року. Сам себе він називав королем футуропрерій, а критики й літературознавці називали його вундеркіндом української літератури. Його перша поетична збірка вийшла, коли авторові було 19 років, а перша прозова — коли ледь виповнилося 22 роки.Короля футуропрерій розстріляли 3 грудня 1937-го, коли йому було всього-на-всього 34 роки, імовірно, в урочищі Койранкангас, де нині артилерійський полігон і пошуки неможливі.Від його 34 років життя й діяльності збереглося дуже мало документів. Сьогодні один із них — анкета редактора ВУФКУ.1. ПІБ: Георгій Данилович Шкурупій2. Соц. стан: інтелігент (походження робітничого)4. Партстаж: позапартійний5. Рік народження: 19036. Освіта: середня7. Національність: українець8. Знання укр. мови: письменний9. Знання закордонних мов: трохи німецька, французька11. Партійна робота з 1917 р. не менше 3 міс.: У 20–21 році працював у Київському губкомі КП(б)У у Сельвідділі, а потім в Оргінстрі12. Инша робота з 1917 р. не менше 3 міс.: ДВУ, газ. «Більшовик», «Червоний прапор», «Вісти» — заввідділами, редактором та секретарем13. У якій установі працював перед тим, як зайняти теперішню посаду: газ. «Вісти»14. З якої посади прибув на посаду, що зараз займає: зав. робітничим життям газ. «Вісти»15. Коли прибув: у квітні 1925 рокуГео ШкурупійЗверніть увагу: Гео! І ніколи не пишіть Ґео, бо сам він ніколи так не підписувався.#наші20
Сенсаційні знахідки українського кіноКолекцію Довженко-Центр поповнили ігрові фільми «Трипільська трагедія» (1926) і «Секрет рапіду» (1930).«Кінознавці Алік Дарман і Володимир Прилуцький, які у грудні 2024 знайшли і передали у Фільмофонд Довженко-Центру стрічку “Карл Бруннер” 1936 року, зробили чергове відкриття.В будівлі Кінотелекомплексу, що відома також як Цех обробки плівки (ЦОП), який є, по суті, архівом студентських робіт випускників КНУТКіТ, молоді дослідники віднайшли плівкові фільмокопії двох німих стрічок, які, як вважалося, зберігалися лише у російському Госфільмофонді. Справжніми знахідками стали фільми “Трипільська трагедія” Олександра Анода-Анощенка 1926 року і “Секрет рапіду” Павла Долина 1930 року».«Трипільська трагедія» (ВУФКУ, 1926)Режисер Олександр Анод-Анощенко, оператор Володимир Лемке, сценарій Григорія Епіка, художник Роберт Шарфенберг.«Секрет рапіду» (ВУФКУ, 1930)Режисер Павло Долина, оператор Георгій (Юрій) Химченко, сценарій Михайла Майського, художник Юрій Швець#наші20
13 квітня — 135 років Риті Нещадименко14 квітня — 130 років Йосипу ГірнякуЗірки «Молодого театру» й «Березоля», школа Леся Курбаса.«Спомини» Йосипа Гірняка можна придбати у Видавця Олександра Савчука. Він згадує Риту у складі 1-ї майстерні Мистецького об’єднання «Березіль».«У цій майстерні були чотири співробітники “Молодого театру”: Ріта Нещадименко, Гнaт Ігнатович, Фавст Лопатинський і Валентина Чистякова. Їхній професійний стаж іще не був заштампований певними негативними навиками, яким Курбас ще в маніфестах Молодого театру об’явив війну. У 1-й майстерні вони зайняли провідні позиції і допомагали Курбасові у тренуванні молодняку».Нині про Риту Нещадименко на Вікіпедії переписано з якогось радянського довідника: українська радянська актриса. Померла 25 квітня 1926 року.Акторка не написала спогадів, бо молодою, у розквіті таланту вкоротила собі віку.Степан БондарчукРІТА НЕЩАДИМЕНКОМені ніколи не доводилося писати згадок про близьких друзів і товаришів по роботі. І зараз, коли я хочу говорити про Ріту, я не знаходжу слів. В уяві встає образ людини, своєрідної людини, глибокої натури і без краю проникновенного мистця.Акцентована виключною емоціональністю Ріта носила в собі стихію відчуття, і навіть мислення у неї було чуттєве, емоціональне. Це опреділяло її місце в житті. Такі натури ніколи не займають становища, на яке мусили б ставати по своїх здібностях. І часто ламаються на половині шляху. Тим більше ми мусимо відчувати втрату Ріти — бо виключними натурами нас природа обділяє надто скупо.Мистецьку роботу Ріта почала з «Молодого театру». Заглиблюючись у природу мистецтва, в природу творчості, вона завжди шукала захований зміст перетворення. Коли працювала над роллю, то входила в працю до вичерпання. Не розриваючись із думками про створений образ, мучилась тремтінням за його долю, за формальне окреслення вимріяної реальності, боліла вигаданою нікчемністю своєї кволості.Колосальний талант Ріти не вспів розгорнутися цілком. Причини цьому в загальних бурях нашого переходового часу. Брак репертуару, брак матеріалу (ролей), де може розгорнутися такий колосальний талант, як Рітин, завжди мучив цього виключного майстра, що в своїй безкомпромісності був жорстоким до самого себе, до своєї роботи. Період шукання шляхів театру в «Березолі», коли перше слово належить режисурі, особливо мучив Ріту. Але вона любила свій рідний «Березіль».І тим більшою трагедією була неможливість розгорнення цієї обдарованої індивідуальності. Ріта була лише акторка і не могла сама творить собі репертуару Але зате її роботи в ролях, навіть у невеликих, дивували своєю глибиною, соковитістю і проникновенністю змісту та майстерністю форми. Це був великий майстер...Хіба ще мовити про Ріту як товариша... Чулість до людей заслоняла в Ріті свою власну особу. Ні краплини фальші, ні росинки формального відношення, лише теплота, любов і братня щирість... В ній ми дійсно загубили те перетворення любові й товариського чуття, яке нам так потрібне і без якого й саме буття була б пуста формальність...Ми не зуміли її зберегти... Що ж наші спогади... Слова. А більшого сьогодні в нас нема для Ріти. Вона нічого вже не потребує. І зараз я, пригадуючи цю людину, вбачаю прості і великі здивовані очі, які наче промовляють: «Навіщо це мені?..» І хочеться сказать: «Це більше для нас, а не для тебе». Пробач, загублений наш друже, що ми і в цім є справжні егоїсти.#наші20
Останній вірш про березеньОстанній, тому що завтра квітень. І це буде вірш Еріха Мюзама (1878–1934), німецького поета й драматурга, мистецької богеми, політичного анархіста, одного з перших очільників Баварської радянської республіки. Хоча Червона Баварія, як називав її Йогансен, проіснувала лише місяць, у ній устигли змінитися уряди. Мюзам був у першому, який керував республікою шість днів. Депутатом солдатських БРР обирався й Адольф Гітлер. Після повалення республіки Мюзама заарештували і засудили до 15 років ув’язнення. Гітлеру вдалося уникнути розстрілу.Звичайно, Мюзам був постійним героєм радянської пропаганди. У тюрмі він написав п’єсу «Юда» (1920), яка вже 1923-го вийшла українською мовою в перекладі Майка Йогансена. А вже за рік Мюзама звільнили за амністією. За цією самою амністією на волю вийшов організатор «пивного путчу» Адольф Гітлер.У цей час у Берліні перебували троє українських письменників, які брали участь у демонстрації, що вітала звільненого з тюрми Мюзама. Двоє з них описали цю зустріч у своїх репортажах.«Вже сьома година, треба поспішати на демонстрацію. Сьогодні ж робітництво зустрічає випущеного з тюрми їхнього поета.Ми теж поспішали. Ще по чашці чаю — і гайда.Євген хекає й одкашлюється, одкладаючи на бік альбом.Валер чмихає носом і нервово одкидає вилами пальців волосся на голові, що пасмами лізе з лоба.А Павло, пальчиками тендітно поправляє пенсне, що чомусь в час розмови зсовується з носа.Чудасія! Всі нервуються!»У березні 1933 року Мюзама схопило гестапо, і після півтора року катувань 55-річного письменника вбили в концтаборі.Еріх МюзамБЕРЕЗЕНЬНічний сніг вулицю фарбує у блакить.Здіймається ліс чорно при дорозі,Галуззя голе простяга в погрозі —Мов зброя з форту зворожнілого стремить.Хто снігу тут вогкого нагромадив?Хто в небо стільки сірого убгав,Заблудлу ногу налякав і зрадив,Аж в остраху тепер сторожко сновига?То березень. Грозить і давить владно.То всесвіту вагітність неминуча.То розколов весняний випар чаднийЗимову тугу, смертну та рипучу.(Пер. з нім. Іван Кулик)Фото з журналу «Глобус», № 1 за 1925 рік.#наші20
Березень у віршахПро авторку цього вірша відомо дуже мало. Маріанна (також Мар’яна) Хмарка виступала переважно як перекладачка і переважно з італійської, хоча перекладала також із білоруської й російської і, навпаки, з української на російську. У її доробку переклади Ади Негрі (вийшла окрема книжка «Вибрані поезії», 1931), Габріеле д’Аннунціо, Лудовіко Аріосто, Джакомо Леопарді, Торквато Тассо, Карло Гольдоні, Альфонса де Ламартіна.В антології «Розіп’ята муза» Юрій Винничук у біографічній довідці вказав, нібито Хмарка «на початку війни була звинувачена в шпіонажі і репресована». Жодних даних про це немає, натомість в антології вже не раз виявляли людей, які не зазнали арештів і взагалі померли своєю смертю. Тим паче в архіві канадського письменника Петра Кравчука зберігається текст комедії Гольдоні «Кав’ярня» і перекладі Хмарки, датований жовтнем 1951 року.Власних віршів Хмарки відомо дуже мало, цей один із них.Маріанна ХмаркаБЕРЕЗЕНЬЯ переміг жорстоку владу стужі,Струмком біжу: веселий ллється дзвін.Гаптує сонце золотом калюжі,І вітер вітром креше навздогін. Я чую: десь росте новітня змога.Вже прозелень упала на лани.Над нами плещуть крила перемогиВселюдської весни.Назву газети, рік і число чомусь не записано(Ілюстрація з журналу «Всесвіт»: Наум Соболь. «Вуличний фотограф». 1927.#наші20
«Забой» в особах.Частина другаНагадую, що це розгорт, тому спершу ми читали праву частину (попередній допис), а тепер ліву, згори вниз зліва направо.Тут більше про людей, які пережили Великий терор і навіть залишилися в літературі, а не лише на обкладинці «Забою», яку ми роздивляємося. Прикметно, що всі ці щасливці — російськомовні письменники.Боротьбу з телеграмом програно: він бачить десь недозволені знаки і не дає публікувати допис. Тому доведеться видалити всі лінки на Вікіпедію — просто залишаю вказівку, що там є стаття про цю людину. Інші лінки постараюся зберегти._Марягін Георгій Олександрович (1906–1972) — поет, технік Краматорського заводу.Мошкин — прозаїк, підручний слюсаря, ударник заводу ім. Рикова.Прокоф’єв — критик, працює в бригаді Р.П.К. для ліквідації прориву на заводі ім. Фрунзе.Рогач — прозаїк і драматург, робітник Костянтинівського керамічного заводу, зараз на учбі.Сабуров — поет, ударник-лекальник Луганського заводу Ж.Р.Селівановський Олексій Павлович (1900–1938) — критик, відповідальний секретар ВОАПП, організатор «Забою». Один із головних діячів РАПП, репресований, розстріляний. Є на Вікі.Семенов Дем’ян Захарович (1906–1944) — прозаїк, робітник, обраний на конференції на відповідального секретаря спілки «Забой». Писав російською. Є на Вікі.Сенін — драматург.Стеценко — поет і прозаїк, ударник-робітник Дружківського заводу, член Вседонецького бюро «Забою».Ткаченко Іван — критик, слухач курсів аспірантури Інституту ім. Шевченка в Харкові. Автор книжок «Іван Франко» (1926), «П. О. Куліш» (1927), «Несподіваний злам» (1932), списків літератури «Петро Панч» і «Павло Тичина» (обидві 1936), багатьох статей з історії укрліт. Репресований, дальша доля невідома. Є на Вікі.[Торін Володимир Єфремови](https://old-csam.archives.gov.ua/includes/uploads/opisy/f610op1.pdf)ч (Леонід Абрамович Ільєвич; 1911–1965) — поет і прозаїк, комсомольський робітник. Писав російською, член СПУ з 1934, але статтю на Вікі не заслужив.Трейдуб Порфирій Омелянович (1897–1937) — прозаїк, токар, висуванець на директора будівництва шлако-цементного заводу. Застрелився в очікуванні арешту. Є на Вікі.Чебалін Петро Львович (1910–1984) — прозаїк, робітник-ударник цеху Фурко Костянтинівського скляного заводу. Писав російською. Є на Вікі.Черкаський Юрій Аронович (1912–1944) — поет, робітник-ударник заводу 60. Писав російською. Є на Вікі.Чорний Юрій (Вячеслав Лукич Діденко; 1907–1973) — поет. Висуванець, працює в редакції «Кочегарки». Писав російською. Є на Вікі.Шишов Георгій — прозаїк, аспірант кафедри літератури Інституту марксизму. Автор повісті «Старая шахта» (1931), роману «Переможці» (1932; «Победители», 1933).Про журнал і його учасників є стаття Андрія Мовчана. Шкода, що в ній чимало хибодруків навіть в іменах.#наші20
130 років Борису ЛятошинськомуВидатний український композитор народився 3 січня 1895 року в Житомирі. Закінчив Київську консерваторію, навчався в Рейнгольда Глієра.Наші 20-ті — доба становлення, розвитку і розквіту творчости Лятошинського як композитора. Його вже тоді вважали найвидатнішим композитором сучасности. Його оперу «Золотий обруч» називали першою українською оперою «у великому стилі».У 1930-х Лятошинського звинуватили у формалізмі і митцеві довелося терміново перебудовуватися.З відгуків про творчість Лятошинського в наші 20-ті.У 1931 році композитор і диригент Антін Рудницький пише у львівській газеті «Діло»: «Лятошинський у своїх музичних переконаннях, у своєму творчому кредо наскрізь модерніст. Коли інші наші композитори, більше чи менше талановиті, йдуть утертими шляхами, він сміло йде своєю власною дорогою, не лякаючись і не завертаючи з неї, навіть коли вона веде “наліво”. Тепер Борис Лятошинський у розквіті всіх творчих сил: йому тільки 34 роки і це поруч з його талантом є запорукою, що українська музика ще не одного може від нього чекати».Одночасно 1930 року композитор і музикознавець Валентин Костенко у харківському журналі «Критика» зараховує Лятошинського і його учня Ігоря Белзу до «групи експресіоністів європейського ґатунку в українській музиці як найхарактерніших представників буржуазно-індустріального урбанізму».На його думку, «Борис Лятошинський — чи не найвидатніший український експресіоніст. Характерні ознаки його творчості є складність фактури, примхливість музичного малюнку і гостро-витончена експресія письма».У Національній філармонії України триває фестиваль музики Бориса Лятошинського Liatoshynsky Space. Це п’ять концертних програм і п’ять дискусій про гострі й важливі теми для українського мистецтва й українського суспільства. Зокрема, 8 січня буде розмова й про наші 20-ті та мистецтво. Афіші й квитки на сайті філармонії тут.#наші20
Василь ЧечвянськийПАДАВ СНІГЗа вікном падав сніг...В затишному кабінеті за столом сиділо двоє: старий сивий дідуган — товариш 1928-й, і молодий червонощокий юнак — товариш 1929-й.Пробило 12...— Що ж, папашо, почнемо, — промовив 1929-й, витягаючи з портфеля папери. — Повноваження ваші скінчились, передавайте справи.— Так. Скінчились, — зітхнув 1928-й. — Що ж, приймай.— Мандат є?— Єсть.— Ну, читай, що там написано. Тільки повагом і голосніше, а то я трохи недочуваю.Товариш 1929-й почав:«Пропонується вам рівно о 12 годині ночі 31 грудня прийняти всі справи від товариша 1928-го і негайно приступити до виконання обов’язків Нового року. Найближчими вашими завданнями вважаються такі: ліквідація неписьменності, боротьба з прогулами, п’янством, самогоном, некультурністю, безпритульністю, релігійними забобонами, бюрократизмом, тяганиною...Довго читав мандата Новий рік, бо багато-багато завдань поклав на нього Старий Хронос.І коли, скінчивши читати, товариш 1929-й глянув на товариша 1928-го, старий, низько схиливши сиву голову, тихо плакав...— Що з вами, дідусю? — участливо спитав 1929-й.— Нічого... нічого... Це я так. Молодість свою згадав, юнацтво. В моєму мандаті те саме було написано...За вікном падав сніг...Карикатура Льва Каплана.#наші20
130 років Петрову й «Іванову»Сьогодні 130 років Віктору Домонтовичу, Віктору Беру, іншим Вікторам і не тільки, а також агенту «Іванову» — всім іпостасям Віктора Платоновича Петрова (1894–1969).Людина так звикла містифікувати і брехати, що навіть після її смерти не можуть домовитися про день її народження. А він якраз достеменно відомий — 10 жовтня за юліанським календарем, або 22 жовтня за григоріанським.Частина причетних кинулася святкувати ще 10 жовтня, інші привітали ювіляра сьогодні. А позаяк Петров-«Іванов» усіх інтригує своєю вже не так творчістю, як діяльністю, назбиралося всього цікавого.- Роман «Доктор Серафікус» В. Домонтовича в липні вийшов у серії «Vivat класика» (упорядник В’ячеслав Левицький). Уперше опубліковано завершальні розділи і недруковані фрагменти, які збереглися в чернетках автора. Нагадаю, що одиноке прижиттєве видання роману закінчувалося фразою «Кінець першої частини». Так от другої частини не існувало або ж автор її так і не написав. Існував кінець, і тепер його можна почитати.- У ЦДАМЛМ відкрилася онлайн-виставка до ювілею героя.- У Національному музеї історії України відкрилася невеличка виставка «Сім облич Віктора Петрова», можна сходити подивитися.- Дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник стисло написав про агентурну діяльність «Іванова» у статті «Людина, яка повернулася в холод» на Історичній правді.- Видавництво «Прометей» заявило про книжку Валентини Корпусової «Віктор Петров-Домонтович. Творчість і доля».- Видавництво «Vivat» анонсувало книжку історика й журналіста Едуарда Андрющенка «Агент із ведмедиком», обіцяють наступного року. Пишуть таке: «Цього разу все теж обертається навколо розсекречених архівних справ. Але майбутня книжка не тільки про Петрова. Автор розкаже і про людей навколо нього — видатних науковців та письменників, агентів, об’єктів розробки, жертв репресій та співробітників спецслужб». Будемо чекати.Дуже цікаво, чи спливе десь у цих книжках і документах Сидоров для повної компанії ;-)#наші20
Поет і фотограф Андрій Панів30 вересня минуло 125 років з дня народження Андрія Панова (1899–1937), поета, фотоаматора, активного діяча Спілки селянських письменників «Плуг».У проєкті «Сандармох. Незабуті імена» на сайті «Локальної історії» розповідають про п’ятьох розстріляних у Сандармоху діячів, чиї імена не на слуху. Андрій Панів теж загинув у Сандармоху, але йому ще довго чекати свого часу на згадування.У його біографії найцікавіше — географія. Його батько, Степан Панов, був родом із Курщини. Тож хоч Андрій і народився в Сумському повіті на Харківщині (нині те село в межах містечка Білопілля), він ще малим переїхав із батьками у Курську губернію, в Рильський повіт.Закінчив Курську учительську семінарію, якраз 1918 року, і поїхав учителем української мови на станцію Лиман Донецької залізниці (нині це місто, самі знаєте). Під час денікінщини 1919 року з Лиманської залізничної школи його звільнили, і він поїхав в Ізюм (теж місто, теж знаєте), так само влаштувався вчителем української мови і літератури в школі. Потім ще рік учителював у рідному селі Коров’яковка на Курщині, а далі вступив до Харківського інституту народної освіти і перебрався в Харків.Ще влітку 1991 року в Коров’яковці Глушковського району Курської області жив його брат Наркис Степанович Панів.Як поет Андрій Панів нічого визначного не дав, але був він цікавим, активним і недурним учасником літпроцесу наших 20-х. Захоплювався фотографією — про це часто згадували письменники-плужани в мемуарах. Багато знімав краєвидів у поїздках на Дніпрельстан, у Білорусь, робив фотопортрети і групові фото українських письменників.Як з’ясувалося, його роботи нерідко друкували в журналі «Фото для всіх». Фото Панова «Базар» редакція супроводила таким коментарем:«Харківський фотоаматор А. Панів, з роботами якого ми вже знайомили наших читачів, дав на цей раз прекрасне фото “Базар”. Свідомо чи мимоволі, автор, подаючи малюнок “людської комашні” — базару, дав оригінальну орнаментальну роботу».Андрій Панів- - -На місто стомлене здаля дихнула осінь:Повітря вніч пило міцную прохолоду,А ранком почепилась блідо-сиза вогкістьНа будинки, мости, на води...Там, десь за обрієм, вона спросоння дише,її цю ніч поцілувало літо.Прийшло, промовило: «Ще спиш?» —І нахилилося, в тумани оповите.Спросоння кліпнула й зітхнула —Приснились: золото і листя шелест,І роси ранкові, й дзвінкі лісові луни,Коли кривавий лист дорогу стеле...Зітхнула ласково, промовила «цілуй».Змутніла неба синяя емаль,І вулиці повив серпанком ніжний сум,Заводи одягли вуаль...А вдень буяла літа перемога,Останні ласки огневі...Будинки літу цілували ногиІ слали погляди з-під довгих вій...Асфальти дихали жадібно і смолистоІ заховатися спішили в тінь:Востаннє літо цілувало місто,Йдучи в прозору далечінь.1923#наші20
TGLIST.COM.UA
