Притягуючи суддю до відповідальності дисциплінарний орган виходив із встановлених ним обставин істотного порушення суддею норм процесуального права, що виявилося у неналежному ставленні до вимог закону щодо дотримання територіальної підсудності, залучення органу опіки і піклування у справах, пов`язаних із визначенням місця проживання дитини, у вирішенні спору про позбавлення матері батьківських прав на підставі наявності тільки заяви про визнання позову відповідачем. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137649528 від 18.06.2026 у справі № 990SCGC/51/25 погодилась з тим, що наявність означених процесуальних недоліків не можна кваліфікувати як добросовісну суддівську помилку. Враховуючи умисний характер допущених суддею дисциплінарних проступків, їх істотність та наслідки, що призвели до підриву авторитету правосуддя, негативно вплинули на ступінь довіри суспільства до судової влади загалом, ВПВС вважала пропорційним застосоване дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення з посади судді.
Після виходу з нарадчої кімнати суддя проголосила вступну та резолютивну частини рішення Харківського окружного адміністративного суду про відмову в задоволенні позовних вимог. Наступного дня, ухвалою, постановленою в порядку письмового провадження, було внесено зміни до резолютивної частини скороченого тексту рішення, унаслідок чого зміст резолютивної частини рішення суду набув протилежного вирішення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414097 від 14.05.2026 у справі № 990SCGC/16/25 зазначила, що зміна суті судового рішення у спосіб виправлення описки не відповідає меті правосуддя в демократичному суспільстві, яка полягає в необхідності забезпечення кожному справедливого та публічного розгляду його справи судом, установленим законом. Помилки, допущені судом при прийнятті та виготовленні судового рішення, не можуть виправдовувати вчинення судом дій з їх виправлення у спосіб, не передбачений процесуальним законодавством. У протилежному випадку правосуддя втрачає ознаки легітимності як процесуальна діяльність. Такі методи роботи суддів не викликатимуть суспільної довіри та матимуть наслідком ігнорування цінностей правосуддя. Водночас, після встановлення у діях судді складу проступку, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VIII, ВРП була юридично обмежена у виборі виду дисциплінарного стягнення та могла застосувати лише ті заходи дисциплінарного впливу, які допускаються законом для такого виду дисциплінарного проступку. Незважаючи на це, ВРП застосувала до судді дисциплінарне стягнення у виді попередження, тобто стягнення, застосування якого в такому випадку прямо заборонене законом. Оскільки допущене порушення є істотним і вплинуло на зміст ухваленого ВРП рішення, ВПВС дійшла висновку про наявність підстав для його скасування
На відміну від пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК України, в яких для позначення обставин, які пом`якшують покарання, застосовується кома чи сполучник «або», у ч. 1 ст. 69-1 цього Кодексу вжито сполучник «та», який за правилами законодавчої техніки використовується для об`єднання окремих складових/ознак/умов, які лише в своїй сукупності дають підстави для застосування відповідного положення законодавства. На переконання ВПВС, висловленої в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137538060 від 27.05.2026 у справі № 214/2983/24, п. 2 ч. 1 ст. 66 КК України охоплює фактично заподіяну шкоду та фактично завданий збиток потерпілому як наслідок кримінально протиправного діяння, а не «шкоду», яка полягає лише у самому факті порушення кримінально-правової заборони. Таким чином призначення покарання з урахуванням положень ч. 1 ст. 69-1 КК України може бути здійснено лише за наявності щонайменше однієї обставини, передбаченої п. 1 (з`явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину) та п. 2 (добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди) ч. 1 ст. 66 КК України, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини та відсутності обставин, що обтяжують покарання. Відсутність хоча б однієї із зазначених складових виключає застосування ч. 1 ст. 69-1 КК України. Отже, у матеріалах провадження мають бути докази того, що шкода (матеріальна чи нематеріальна) існувала і була усунена. Якщо шкода не була завдана, то умова п. 2 ч. 1 ст. 66 КК України не виконана, а отже і відсутні підстави для застосування ст. 69-1 КК України. Це не виключає можливість застосовування положень ст. 69-1 КК України у разі вчинення кримінальних правопорушень з формальним або усіченим складами.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414095 від 27.05.2026 у справі № 754/1519/22 зазначила, що у межах позовного провадження з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування, не може бути покладена відповідальність і напосадову або службову особу, яка безпосередньо своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні нею своїх повноважень завдала шкоди. ВПВС підтвердила свої висновки, викладені в постанові від 27.11.2019 в справі № 242/4741/16, та вкотре наголошує, що вделіктному зобов`язанні, передбаченому ст. 1174 ЦК України, обов`язок з відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади внаслідок вчиненого зазначеною особою кримінального правопорушення, пов`язаного з використанням її посадового, службового становища та порушенням її посадових, службових обов`язків, покладається безпосередньо на державу як цивільного відповідача, яка бере участь у провадженні черезвідповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями посадових або службових осіб якого завдано шкоду. Залучення держави як цивільного відповідача у кримінальному провадженні у разі виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди за ст. 1174 ЦК України відповідатиме загальним засадам кримінального провадження. ВПВС відступила від правових висновків ВС, що шкода, завдана потерпілому службовою особою органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується не державою, а органом державної влади, а також що обов`язок відшкодування такої шкоди може покладатися солідарно на особу, яка безпосередньо вчинила кримінальне правопорушення, та державний орган, службовою особою якого був засуджений. При вирішенні цивільного позову про стягнення з держави відшкодування завданої потерпілому моральної шкоди немає необхідності визначати цивільним відповідачем ДКС України або її територіальний орган. ВПВС нагадала свій висновок, викладений в постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, що кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. У таких справах резолютивні частини судових рішень не повинні містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів.
Згідно усталеної позиції ВПВС, викладеної, зокрема, у постанові від 07.07.2021 у справі № 9901/345/20, бездіяльність може бути визнана протиправною, якщо орган мав об`єктивну можливість діяти, був зобов`язаний це робити, але не виконав свого обов`язку. У постанові від 08.09.2022 у справі № 9901/276/19 ВПВС також зазначала, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень необхідно розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Підтримуючи зазначену правову позицію, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414092 від 04.06.2026 у справі № 990/392/24 констатувала, що надані ВРП докази, а також зміст скерованої позивачам відповіді не дають підстав для висновку, що Рада дійсно вчинила необхідні дії для оцінки та перевірки обставин, викладених у повідомленні суддів. Невчинення таких дій свідчить про наявність з боку ВРП бездіяльності, яку, за обставин цієї справи, слід вважати протиправною.
ЄСПЛ 09.10.2025 постановив рішення у справі «Мошін проти України», у якому установив порушення Україною ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з огляду на незаконне проведення органами державної влади в Україні демонтажу належного заявнику на праві власності нерухомого майна.ЄСПЛ виходив з того, що заявник був офіційно зареєстрований як власник будівлі, яка була класифікована як нерухомість; його право власності не оскаржувалося, не визнавалося недійсним або іншим чином не ставилося під сумнів органами державної влади, доки суди не були покликані розглянути ex post facto питання про законність демонтажу будівлі. Суд врахував, що демонтована будівля мала певні особливості і заявнику слід було б проявити особливу ретельність та обережність під час її придбання як «нерухомості». Однак реєстраційні органи влади жодного разу не поставили під сумнів класифікацію будівлі та не відмовили в її реєстрації. ЄСПЛ зазначив, що необхідність забезпечення швидкої та ефективної кампанії з демонтажу незаконних споруд з вулиць не виправдовувала нехтування вимогами принципу верховенства права. Цей висновок не спростовується тим фактом, що в ініційованому заявником провадженні після демонтажу його майна, національні суди одноголосно дійшли висновку, що спірна будівля з огляду на її характеристики не була «нерухомістю», а тимчасовою спорудою. Реагуючи на заяву про перегляд судових рішень за виключними обставинами, відповідачі доводили (з посиланням на відповідні правові підходи ВПВС), що державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права. Не заперечуючи такого висновку, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414100 від 04.06.2026 у справі № 826/25177/15 наголосила, що презумпція права власності особи на нерухоме майно має бути спростована у встановленому законом порядку. Водночас зміст судових рішень, про перегляд яких за виключними обставинами подав заяву позивач, свідчить, що суди попередніх інстанцій взагалі не надали будь-якої правової оцінки обставині наявності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності на нежитлову господарську будівлю. Зважаючи на порушення принципів верховенства права та офіційного з`ясування всіх обставин у справі судові рішення були скасовані, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
КДКП виходила з того (і з її висновками погодилася ВРП), що дії прокурора, які полягали в отриманні від сторонніх осіб речей, що мають ознаки подарунків, переміщенні таких речей як у приміщення, так і з приміщення Офісу Генерального прокурора (під час відзначення Дня працівників прокуратури), обґрунтовано створили в суспільстві негативне уявлення про наявність корупційної складової у діяльності органів прокуратури, що завдало істотної шкоди авторитету прокуратури та викликало значний негативний суспільний резонанс. Не погоджуючись з обґрунтованістю притягшнення позивача до дисциплінарної відповідальності, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137414099 від 03.06.2026 зазначила, що використання у професійній діяльності або повсякденному житті пакета, який за зовнішніми ознаками нагадує або є подарунковим, саме по собі не може свідчити про наявність у такому діянні ознак грубого порушення правил професійної етики. Обов`язковим елементом кваліфікації діяння як дисциплінарного проступку є встановлення суб`єктивного ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. З`ясування того, чи усвідомлював прокурор неправомірність або неприйнятність своєї поведінки, чи діяв він свідомо та умисно або, навпаки, допустив порушення через збіг обставин чи необережність, має суттєве значення для встановлення ступеня тяжкості дисциплінарного проступку. Водночас в оскаржуваному рішенні ВРП (як і в рішенні КДКП) відсутні мотиви, з огляду на які дисциплінарний орган дійшов висновку, що вчинене діяння (висловлення прохання прокурору про отримання для нього пакета від слідчого поліції) є саме грубим порушенням правил професійної етики. Наведення змістовного обґрунтування того, чому саме розглядуване діяння слід кваліфікувати як грубе, є необхідним запобіжником довільного тлумачення цього оціночного поняття та гарантією права особи на справедливе дисциплінарне провадження. Ще у постанові від 08.10.2019 у справі № 9901/855/18 ВПВС виснувала, що, обираючи стандарт доказування, який має використовуватися в дисциплінарних провадженнях, і беручи до уваги публічно-правову природу дисциплінарної відповідальності, слід віддати перевагу стандарту «поза розумним сумнівом» перед стандартом «баланс ймовірностей». Він означає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів. Це не означає, що у його достовірності взагалі немає сумнівів, але означає, що всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними. Підґрунтям стандарту «поза розумним сумнівом» є фундаментальна цінність суспільства - гірше осудити невинного, ніж дозволити винному уникнути покарання; відповідно суспільство, яке цінує добре ім`я і свободу кожного, не повинно засуджувати людину, коли є розумні сумніви в її винуватості.
Скарга НАБУ, з доводами якої погодився дисциплінарний орган, ґрунтувалася на тому, що 12.04.2019 між суддею та головою суду міста відбулася розмова, в ході якої останній здійснив вплив на суддю та надав їй вказівки щодо розгляду справ. За таких обставин саме з 13.04.2019 протягом п`яти у судді виник обов`язок повідомити ВРП та Генерального прокурора про означені обставини впливу на неї, а тому вчиненим дисциплінарний проступок, передбачений п. 6 ч. 1 ст. 106 Закону № 1402-VIII, вважається з 18.04.2019. Відповідно, саме із цієї дати (дати вчинення дисциплінарного проступку) слід обраховувати трирічний строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. З урахуванням днів перебування судді у відпустці та тимчасової непрацездатності строк притягнення судді до дисциплінарної відповідальності сплинув 12.04.2023. Водночас дисциплінарна скарга НАБУ в цій частині була подана 08.09.2023, тобто поза межами трирічного строку, встановленого ч. 11 ст. 109 Закону № 1402-VIII. Ураховуючи викладене, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137336919 від 09.06.2026 у справі № 990SCGC/28/25 констатувала, що рішення ВРП про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності поза межами вказаного трирічного строку не відповідає приписам ч. 2 ст. 2 КАС України, оскільки ухвалене не на підставі та не у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а також необґрунтовано, а тому підлягає скасуванню.
Висновок Секретаріату ВРП є службовим документом інформаційно-аналітичного характеру, який відображає результати спеціальної перевірки та використовується у подальшій процедурі оцінювання кандидата. Такий документ не містить самостійного владного волевиявлення, не адресований безпосередньо кандидату як обов`язковий до виконання припис і не спрямований на остаточне врегулювання правовідносин між кандидатом та суб`єктом владних повноважень. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137216096 від 30.04.2026 у справі № 990/593/25 погодилась з тим, що такий висновок не відповідає ознакам індивідуального акта суб`єкта владних повноважень, який може бути предметом судового контролю, оскільки не має регулятивного характеру та не спрямований на безпосереднє вирішення питання щодо встановлення, зміни або припинення прав чи обов`язків конкретної особи. Право на судовий захист, гарантоване ст. 55 Конституції, не є абстрактним та реалізується за умови наявності реального, а не уявного порушення суб`єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Оскарження ж документів підготовчого або допоміжного характеру, які не мають самостійного правового значення, не може вважатися належним способом захисту такого права чи інтересу.Оскільки заявлені у цій справі позовні вимоги не стосувалися публічно-правового спору в розумінні ст. 19 КАС України, а зводились до перевірки правомірності внутрішньопроцедурних дій та документів, які не є рішеннями суб`єкта владних повноважень, ВПВС дійшла висновку що такі позовні вимоги не підлягають розгляду судом.
Для публічно-правових спорів, що вирішуються адміністративними судами, властивим є принцип легітимних очікувань, який у сукупності з принципами правової визначеності та належного урядування створює надійну основу для гарантування реалізації в Україні основної ідеї / мети системи адміністративних судів, а саме захист «малої людини» від «великої держави» в особі її численних суб`єктів владних повноважень, які наділені множинністю повноважень та низкою механізмів владного примусу. Оскільки процедура оцінювання відповідності займаній посаді щодо судді набула статусу завершеної, відтак позивачка цілком правомірно очікувала, що її гарантоване ст. 8 Конвенції право на повагу до особистого життя в аспекті доступу до обраної професії судді не зазнаватиме втручання, зокрема у спосіб призначення ВККС у пленарному складі її кваліфікаційного оцінювання після прийняття ВРП рішення про внесення Президентові України подання про призначення її на посаду судді. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137216102 від 14.05.2026 у справі № 990/51/24 також наголосила, що межі дискреції ВККС у процедурі оцінювання судді на відповідність займаній посаді не є неосяжними та повинні здійснюватись із дотриманням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції, зокрема в аспекті зобов`язання діяти на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
TGLIST.COM.UA
