Судові повістки було скеровані позивачу та його представнику на їх адреси для листування, що зазначені у позовній заяві та матеріалах справи. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/136045920 від 02.04.2026 у справі № 9901/212/21 зазначила, що до повноважень адміністративних судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв`язку з позначками за закінченням терміну зберігання, адресат вибув, адресат відсутній і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання адміністративним судом обов`язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій. Саме позивач як особа, яка ініціювала судовий процес з метою захисту своїх прав, свобод та інтересів, має бути зацікавлений у тому, щоб організувати належне та своєчасне отримання кореспонденції від суду. Слід також враховувати правову позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі «Пономарьов проти України», згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. Позивач та його представники зобов`язані брати участь у судових засіданнях, обстоювати свої позовні вимоги та проявляти процесуальну активність. Оскільки представник позивача та позивач були належним чином повідомлені судом про судові засідання, двічі не прибули в судове засідання з причин, які визнані судом неповажними, заяв про розгляд справи за їх відсутності не подавали, відповідач не наполягав на розгляді справи по суті, Велика Палата погодилась з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для залишення позову без розгляду.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/136045926 від 16.04.2026 у справі № 990/555/25 вкотре зауважила, що строк звернення до суду існує не для того, щоб надавати можливість суб`єкту владних повноважень уникнути відповідальності. Триваюче право повинно бути захищено, а триваюче порушення - припинено, тобто протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень може бути оскаржена до суду в будь-який час за весь період, протягом якого вона триває. В іншому разі суб`єкт владних повноважень отримав би легітимацію з боку держави у формі забезпечення можливості зловживання правом та безкінечне продовження протиправної поведінки з огляду на відсутність дієвого механізму спонукання до виконання обов`язку. У справі «Лелас проти Хорватії» - ЄСПЛ звернув увагу на те, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу. Були визнані необґрунтованими доводи представника Президента України про пропуск строку звернення до адміністративного суду, оскільки спірні правовідносини пов`язані саме із триваючою бездіяльністю відповідача.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/136045903 від 08.04.2026 у справі № 607/10858/22 зазначила, що оскільки автомобілі були відчужені сторонами ще в період їх перебування у шлюбі, тому вважається, що кошти, отримані від їх продажу, використані в інтересах сім`ї. Ключовим для вирішення питання про компенсацію одним із подружжя іншому компенсації вартості відчуженого спільного сумісного майна є не лише наявність на це письмової згоди іншого з подружжя, а використання виручених від продажу грошових коштів не в інтересах сім`ї чи на її потреби. Встановлені у справі обставини не свідчили про продаж цих автомобілів без згоди позивачки, яка протягом тривалого часу (більше 10 років) не пред`являла жодних вимог щодо цих транспортних засобів (зокрема, про визнання недійсними договорів, на підставі яких були відчужені автомобілі). Зважаючи на це, висновки, викладені у постанові ВС від 05.10.2020 у справі № 537/78/19, у якій ВС погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який, встановивши, що відповідач відчужив придбаний під час шлюбу автомобіль без згоди позивачки (іншого з подружжя), стягнув на користь останньої компенсацію вартості 1/2 частини спірного транспортного засобу, були визнані не релевантними.
Державна реєстрація права власності на об`єкт незавершеного будівництва прямо передбачена в законодавстві із серпня 2012 року. Ступінь готовності об`єкта незавершеного будівництва не є кваліфікуючою ознакою для його ідентифікації як житлового будинку ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/136045903 від 08.04.2026 у справі № 607/10858/22 зазначила, що законодавець у статті 331 ЦК України передбачив «у разі необхідності» набуття права щодо такого об`єкта. Було зауважено, що висновок ВПВС в постанові від 12.04.2023 року у справі № 511/2303/19 необхідно читати так: «у разі неможливості поділу [яка обумовлюється входженням до складу відповідного об`єкта самочинно збудованих споруд] незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку». У тому ж разі, коли об`єкт не має ознак самочинного будівництва, проте не вводиться в експлуатацію з вини одного з подружжя (формального забудовника), то суд має право визнати за іншим з подружжя (співвласником) право на частку в об`єкті незавершеного будівництва, усунувши невизначеність у правовому режимі відповідної споруди. З урахуванням конкретних обставин справи [зокрема, волі сторін] суд може залишити такий об`єкт одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію. Вимога позову про визнання невведеного в експлуатацію будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя задоволенню не підлягає як така, що не відповідає критерію ефективності способу захисту порушеного права. Така вимога складає підставу (а не предмет) позову про поділ майна подружжя і не потребує окремого артикулювання в позовній заяві. Водночас судове рішення не замінює процедуру введення об`єкта незавершеного будівництва в експлуатацію та не звільняє сторін у справі (співвласників) від обов`язку із вчинення дій, спрямованих на завершення процедури оформлення речових прав на це майно як на завершений будівництвом об`єкт нерухомості. Втім, таке судове рішення усуває правову невизначеність у питанні власників та їх часток, є підставою для проведення державної реєстрації речових прав саме на об`єкт незавершеного будівництва.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/136004950 від 09.04.2026 у справі № 990/98/25 підтримала послідовну позицію ВС, яка полягає в тому, що негативні наслідки помилок, бездіяльності чи протиправних дій суб`єктів владних повноважень (державних органів, органів місцевого самоврядування) не можуть перекладатися на приватну особу. Особа не повинна страждати через неефективність роботи чи порушення процедур державою. Такі висновки ґрунтуються на усталеному підході, сформованому у практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення у справі Suominen v. Finland, заява № 37801/97, пункт 36), відповідно до якого орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень; принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Тому ВПВС погодилась з висновком КАС у складі ВС, що не можна визнати за встановлених у цій справі обставин пропорційним втручання у право судді на відставку внаслідок невчинення відповідачем дій (нездійснення розгляду заяви про відставку протягом одного місяця з дня її надходження, а також зупинення розгляду заяви про відставку за відсутності очевидних та обґрунтованих підстав). Було вказано на дію загального принципу in dubio pro tributariо (пріоритет з найбільш сприятливим для особи тлумаченням норми права): у разі якщо норма закону або іншого нормативного акта, виданого на основі закону, або якщо норми різних законів або нормативних актів дозволяють неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків особи у її взаємовідносинах з державою (в особі відповідних суб`єктів владних повноважень), тлумачення такого закону здійснюється на користь особи (суб`єкта приватного права)
Ухвалення колегіальними органами рішень, до яких не висувається вимога бути умотивованими, можливе, і така практика є поширеною. Зокрема, у випадку, якщо такі рішення ухвалюються таємним голосуванням, коли неможливо без порушення таємниці голосування з`ясувати і викласти мотиви його ухвалення. Тому волевиявлення кожного, хто віддав свій голос «за» чи «проти» відповідного рішення, не є саме по собі мотивом цього рішення. Мотиви можуть залишитись невідомими, і в окремих випадках законодавець визнає такий стан допустимим, оскільки цінність таємниці голосування, за допомогою якої досягається захист від стороннього впливу, переважає недолік відсутності мотивів, які б пояснювали це рішення для сторонніх спостерігачів, суспільства в цілому. В інших випадках, коли мова йде про реалізацію дискреційних повноважень у вузькому сенсі, що охоплює вибір між варіантами, кожен з яких є законним, за звичайних умов окреме обґрунтування також не вимагається. Члени ВРП не є стосовно самої ВРП сторонніми суб`єктами, а їх рішення, втілене у голосуванні «за» чи «проти», не є підставою для висновків самої ВРП і самостійним підґрунтям для її рішення. Тому ВРП не може пояснювати своє рішення результатом голосування своїх членів. Навпаки, у випадку, коли не йдеться про реалізацію дискреції, мотиви голосування мають бути розкриті, оскільки це і є мотиви рішення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135623900 від 08.04.2026 у справі № 990/56/25 зауважила на відсутності належного обґрунтування рішення ВРП про призначення або про відмову в призначенні відібраних кандидатів на вакантні посади членів ВККС. Водночас суд не може відновити порушене право позивачки у спосіб, який вона обрала, а саме шляхом зобов`язання ВРП провести повторне голосування з питання призначення її на посаду члена ВККС або шляхом зобов`язання ВРП здійснити повторний розгляд її кандидатури разом з іншими кандидатами на цю посаду, оскільки вона не є вакантною.
За результатами розгляду скарги ВККС не знайшла підстав для перегляду рішення екзаменаційної комісії щодо перевірки практичних завдань, з огляду на сукупність таких обставин: 1) відсутність законодавчо встановленого механізму для здійснення такого перегляду (можливе лише проведення повторної перевірки іншою екзаменаційною комісією практичного завдання учасника іспиту у разі встановлення суттєвих (20 і більше відсотків) розбіжностей в оцінках членів екзаменаційної комісії роботи такого учасника); 2) відсутність обґрунтованих підстав вважати, що скаржник зазнав обмежень у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, визначеній Законом № 5207-VI. За таких обставин Комісія в особі заступника керівника секретаріату письмово повідомила скаржниа1 про результати перевірки його скарги листом. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135804851 від 02.04.2026 у справі № 990/305/25 погодилась з висновком суду першої інстанції, що зміст як Закону № 393/96-ВР, так і Інструкції вказує, що, надаючи відповідь на скаргу в означеній вище формі, ВККС не порушила вимог чинного законодавства. Приписи ч. 2 ст. 55 Конституції України не зобов`язують ВККС як суб`єкта владних повноважень у всіх випадках переглядати свої рішення. Погоджуючись з відсутністю підстав для задоволення клопотання про витребування з метою порівняння практичних робіт та екзаменаційних відомостей, ВПВС зауважила, що суд не зобов`язаний задовольняти клопотання учасників справи про витребування тих доказів, які не відповідають критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, що узгоджується з метою доказування в адміністративному судочинстві та покликане забезпечити процесуальну економію. Суд не є тим органом, який наділений повноваженнями на здійснення нового оцінювання виконаних кандидатами на посаду судді апеляційного суду практичних завдань, тим більше, шляхом порівняння за критеріями якості та повноти практичних робіт різних учасників конкурсу.
Чинним законодавством не передбачено обов`язку Президента України іншим чином, аніж шляхом офіційного оприлюднення указів, у тому числі тих, які є актами індивідуальної дії, доводити до відома осіб, яких ці акти стосуються, про їх існування. Це стосується й указів Президента України про застосування санкцій. Оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома. Незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє указ, зокрема, при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку. Таку правову позицію ВПВС неодноразово висловлювала в судових рішеннях, зокрема в постановах від 14.11.2024 в справах № 990/241/24, № 990/236/24, від 24.10.2024 в справі № 990/277/24. Закон пов`язує початок перебігу строку не з фактом особистого вручення акта чи моментом настання його практичних наслідків, а з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Проживання позивача за межами України, його іноземне громадянство чи відсутність доступу до друкованих видань не є об`єктивними та непереборними перешкодами для ознайомлення з публічним актом Президента України, який був офіційно оприлюднений у встановлений законом спосіб. За такого правового регулювання правовідносин, пов`язаних з порядком опублікування указів Президента України та набрання ними законної сили, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135274908 від 26.03.2026 у справі № 990/491/25 визнала необґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо помилкового висновку КАС ВС стосовно моменту, з якого позивач мав можливість дізнатись про порушення його прав спірним Указом. Обставини, пов`язані із тривалістю пошуку іншого адвоката, який би погодився здійснювати захист інтересів позивача під час повторного оскарження Указу, не свідчать про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду (постанова ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/135623891 від 08.04.2026 у справі . № 990/477/25)
Проаналізувавши положення ст. 17 Закону України «Про іпотеку» щодо підстав припинення іпотеки, а також ст. 23 цього ж Закону стосовно наслідків переходу права власності на предмет іпотеки до іншої особи, колегія суддів КГС вважає, що застосований господарськими судами попередніх інстанцій підхід, сформований із посиланням на висновки ВПВС у справах № 922/3537/17 та № 922/2416/17, фактично призводить до правового результату, за якого іпотека не може бути реалізована не з підстав, передбачених ст. 17 Закону України «Про іпотеку», а через саму лише відсутність запису про неї в Державному реєстрі на момент переходу права власності на майно, тобто до фактичного прирівняння відсутності реєстрації обтяження до припинення іпотеки, хоча спеціальний закон такого наслідку прямо не встановлює. На переконання колегії суддів ВПВС має вирішити питання щодо:1) значення категорії «добросовісного набувача», передбаченої статтями 387-388 ЦК України, під час вирішення спорів щодо існування та реалізації іпотеки як забезпечувального речового обтяження; 2) правових наслідків переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи у випадку відсутності на момент такого переходу запису про іпотеку у Державному реєстрі; 3) можливості реалізації прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки у ситуації, коли запис про іпотеку був припинений або відсутній у Державному реєстрі, однак іпотека не припинена на підставах, визначених законом. Погоджуючись з обґрунтованістю наведених мотивів ВПВС 08.04.2027 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/135577419 про прийняття справи № 910/20182/23 (911/1606/20) до свого розгляду.
ВПВС вже неодноразово висловлювалася з питання розподілу витрат на правничу допомогу між сторонами. Зокрема, у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц виснувала, що: «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін». У постанові від 26.06.2024 у справі № 686/5757/23 ВПВС виснувала, що: «вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.[…] суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 3 ст. 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення». ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/135386593 від 25.03.2026 у справі № 372/6826/24 зауважила, що у згаданій постанові вона не формулювала правового висновку щодо можливості суду з власної ініціативи зменшувати розмір витрат на правничу допомогу, від якого просила відступити колегія суддів, а сама лише незгода з такою позицією не є підставою для передачі справи до розгляду ВПВС, що зумовило повернення справи до ВС.
TGLIST.COM.UA
