ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396085 від 20.06.2024 у справі № 990/130/23 зауважила, що наявність виправдувального вироку в кримінальному провадженні не впливає на правильність висновків ВРЮ щодо вчинення позивачкою дисциплінарного проступку та міри відповідальності, яку вона повинна понести. «Дисциплінарний проступок» і «склад дисциплінарного проступку» співвідносяться як явище і юридичне поняття. Дисциплінарний проступок - це конкретне суспільно негативне діяння, яке вчинене певною особою, у певний час та спосіб. Склад дисциплінарного проступку - це сукупність передбачених законом об`єктивних і суб`єктивних ознак, що характеризують суспільно негативне діяння як конкретний проступок. Об`єктивні ознаки дисциплінарного проступку можуть співпадати з об`єктивними ознаками кримінального правопорушення, однак, при цьому склад дисциплінарного проступку і склад кримінального правопорушення можуть відрізнятися суб`єктивними ознаками, а тому за одних і тих же об`єктивних ознак (діяння) може мати місце склад дисциплінарного проступку (а отже і підстава для дисциплінарної відповідальності) та відсутній склад кримінального правопорушення (підстава для визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення).
ВПВС в постановах https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426275 від 11.07.2024 у справі № 990/94/24 та https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426267 від 11.07.2024 у справі № 990/67/24 зауважила, що встановлення законом різних вимог до стажу для суддів судів різних інстанцій не порушує принципу єдності статусу суддів. Положення щодо зарахування до стажу роботи на посаді судді стажу (досвіду) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді, закріплена у ч. 2 ст. 137 розділу IX «Забезпечення суддів» Закону № 1402-VIII. Отже, таке обчислення стажу роботи судді стосується виключно вирішенню питань щодо визначення розміру суддівської винагороди (щомісячної доплати за вислугу років). З огляду на це ВПВС погодилась з висновками суду першої інстанції про те, що ВККС обґрунтовано констатувала відсутність у позивачів необхідного для зайняття посади судді апеляційного суду передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 28 Закону № 1402-VIII стажу роботи на посаді судді та відмовила в допуску до проходження кваліфікаційного оцінювання та участі в конкурсі.
Позивач не погоджувався з діями члена ВРП щодо підготовки ним висновку про порушення суддею вимог щодо несумісності, його мотивами, обставинами та інформацією, викладеними у цьому висновку. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426283 від 11.07.2024 у справі № 990/118/24 зауважила, що зазначений висновок є процедурним рішенням, а тому не породжує жодних правових наслідків для позивача. Тобто, у цих правовідносинах не виникає публічно-правового спору, за результатом вирішення якого може бути ухвалене судове рішення, яке б відповідало завданню адміністративного судочинства. Висновки, які передують прийняттю ВРП рішення про визнання порушення суддею вимог щодо несумісності з іншою діяльністю або статусом і звільнення його з посади або про визнання відсутності порушень суддею вимог щодо несумісності з іншою діяльністю або статусом, не можуть бути самостійним предметом судового оскарження, оскільки вони не є остаточними, мають рекомендаційний характер та відповідно не мають жодних юридичних наслідків для заявника або особи, відносно якої відкрито справу щодо несумісності, та не порушують їх прав, а отже, виключають необхідність реалізації права на судовий захист.
До 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений 3 місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 233 КЗпП України). ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120426317 від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 зауважила, що вказана норма поширює свою дію на всіх працівників та службовців підприємства, установи, організації та незалежно від характеру їх трудової діяльності, у тому числі на осіб, які проходять публічну чи державну службу. Було враховано, що 15.10.2013 КС України у справі № 1-13/2013 надав офіційне тлумачення ч. 2 ст. 233 КЗпП України у зв`язку з її непослідовним застосуванням судами та встановив, що ця стаття застосовується як до наявних, так і до оскаржуваних виплат, пов`язаних із заробітною платою. У підсумку ВПВС в чергове підтвердила висновок про те, що положення ст. 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над ч. 5 ст. 122 КАС України. Отже, при вирішенні спору щодо оплати праці (в т.ч. стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) за період по 19.07.2022 - особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. До аналогічних вимог за період з 19.07.2022 - тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Водночас ВПВС відзначила, що до вимоги про визнання протиправною бездіяльність субʼєкта владних повноважень, яка у цій справі полягала в недопуску до продовження виконання ним повноважень члена ВРП, підлягають застосуванню норми ч. 5 ст. 122 КАС України.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120512743 від 11.07.2024 у справі № 990/14/24 та в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396079 від 27.06.2024 у справі № 990/48/24 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що рішення ВККС, яким позивача було визнано таким, що не відповідає займаній посаді судді, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки не є обов`язковим для ВРП при розгляді вказаного питання та встановлення відповідних обставин щодо наявності чи відсутності підстав для звільнення з посади судді і ухвалення в установленому порядку відповідно до наданих повноважень рішення. Таке рішення є формою первинного вираження ВККС свого негативного письмового відзиву (припущення, бачення) на те, чому суддя не може бути суддею (або не відповідає займаній посаді). За законом таке рішення ВККС не призводить до автоматичної втрати суддею своєї посади судді, а лише стає підставою (властиво, рекомендацією) для компетентного органу - ВРП визначитися, чи висновки про невідповідність займаній посаді є законними, обґрунтованими, мотивованими і справедливими для звільнення судді з «рекомендаційних» причин. Вкотре було наголошено, що відтермінування дати оскарження до адміністративного суду такого рішення ВККС не є обмеженням чи іншим проявом порушення права судді на доступ до суду, оскільки само по собі це ніяк не заперечує (не робить неможливим) права на доступ до суду.
Авторитет судової влади та довіра до неї формуються залежно від персональної довіри до осіб, які обіймають посади суддів та становлять суддівський корпус. Важливо, щоб кандидат на посаду судді не допускав будь-якої неналежної (недоброчесної, неетичної) поведінки, яка може поставити під сумнів його відповідність вимогам, визначеним у ст. 127 Конституції України. Отже, свідоме нехтування, зневажливе або недбале ставлення до правил, які застосовуються до учасників кваліфікаційного іспиту, є проявом тих якостей, які не сумісні зі статусом майбутнього судді та мають негативний вплив на перебіг усього кваліфікаційного іспиту незалежно від його етапу. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120485514 від 11.07.2024 у справі № 990/183/23 зауважила, що ВККС кваліфікувала як порушення порядку складання іспиту наявність у позивача джерела інформації - аркуша паперу з рукописним текстом, який відповідає критерію інформативності саме до цілей складання відповідного етапу іспиту, а не будь-якого іншого безвідносного до іспиту носія інформації. Підтвердження факту використання як активної дії (списування) не має суттєвого значення для цілей визначення, чи мало місце використання заборонених джерел інформації. Поняття «використовувати» треба розглядати у ширшому значенні, власне як заборону учасникам іспиту мати в розпорядженні недозволене джерело інформації, тобто мати реальну фізичну змогу скористатись цим джерелом інформації. ВПВС погодилась з тим, що в аспекті морально-етичної сторони допущеного позивачем порушення однакових для всіх кандидатів чітких і зрозумілих правил Комісія, реалізуючи свої дискреційні повноваження, правильно розцінила таке порушення як істотне.
Касаційне провадження у справі тривало більше ніж три роки із дня проведення автоматизованого розподілу судової справи між суддями ККС ВС. На думку ВРП, суддя-доповідач не контролював процес належним чином для забезпечення дотримання судом розумного строку касаційного провадження у справі, оскільки не вживав своєчасно належних заходів до захисників, які не виконували належно своїх обов`язків, що мало наслідком непризначення до розгляду у ККС. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396077 від 13.07.2024 у справі № 990SCGC/4/24 вкотре наголосила, що сам факт порушення строку розгляду скарги чи справи без встановлення вказаних обставин не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності судді. Водночас ВРП не навела норму процесуального закону, яка покладає на головуючого суддю в кримінальному процесі обов`язок контролювати процес ознайомлення представників учасників кримінального провадження з матеріалами справи та визначає можливі заходи впливу в такій ситуації. Адже інструменту, за допомогою якого суддя-доповідач може здійснити вплив на учасників кримінального провадження чи їх представників поза межами судового засідання, законодавець не передбачив. За відсутності чітких та усталених підходів у питаннях застосування певних норм (у цій справі - процесуального) права при здійсненні правосуддя тлумачення дисциплінарного органу чи ВРП таких норм не може слугувати підставою для кваліфікації дій судді при здійсненні правосуддя, як дисциплінарного проступку, бо це суперечить принципу незалежності суду. ВРП у своєму рішенні не мотивувала, яким саме чином суддя-доповідач, перебуваючи у відпустці, міг змінити раніше визначену дату наступного судового засідання, про призначення якого вже були повідомлені всі учасники кримінального провадження. Сама лише констатація в оскаржуваному рішенні, що відкладення кримінальної справи на місяць є нерозумним строком, не обґрунтована будь-якими критеріями чи фактичними обставинами щодо навантаження судді в цей період ВПВС зазначила, що переслідуючи мету своєчасного розгляду справи, суд не повинен нехтувати фундаментальними правами учасників процесу (зокрема, сторони захисту), а саме правом на справедливий суд, елементом якого є право на захист. Перебування касаційного провадження у центрі постійної уваги в Україні та за її межами, зокрема «на контролі» Комітету Міністрів Ради Європи, не відноситься до переліку критеріїв, сформованих ЄСПЛ щодо розумності тривалості судового провадження, та не свідчить, що такі обставини можуть враховуватись як такі, що підтверджують наявність складу дисциплінарного проступку в діях судді-доповідача.
Суд першої інстанції з`ясував, що позивач звертається з вимогами про скасування рішення ВККС про виправлення описки, яке є невід`ємною частиною рішення ВККС про визнання судді такою, що не відповідає займаній посаді, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкриття провадження у справі за заявленим позовом. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396081 від 13.06.2024 у справі № 990/146/24 погодилась з таким з висновком суду, однак змінила мотивувальну частину ухвали суду першої інстанції. Було зазначено, що застосовуючи норму п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України, «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко виходячи з підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття «спір про право» (п. 1 ст. 6 Конвенції). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Наведене узгоджується з позицією ВПВС, викладеною в постановах від 13.03.2019 у справі № 9901/947/18, від 05.10.2023 у справі № 990/166/23.
Позивач оскаржував дії Президента України як розпорядника публічної інформації, яка полягала у відмові надати відповідну інформацію про «менеджерів», чий внесок, як можна зрозуміти слова глави держави [під час пресконференції], надзвичайно важливий для існування держави. На його думку така інформація є публічною і становить суспільний інтерес. Водночас відмова в наданні запиту була мотивована тим, що надісланий позивачем лист не може розглядатися як запит на інформацію, оскільки його зміст не відповідає вимогам Закону № 2939-VI. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120342101 від 1.07.2024 у справі № 990/11/24 погодилась з тим, що відповідач, відмовляючи в задоволенні інформаційного запиту позивача, не порушив права останнього на доступ до публічної інформації. Адже доступ до публічної інформації не повинен використовуватися як спосіб (механізм) для створення [змістовно нової] інформації (за винятком ситуацій, коли певна інформація мала б бути у володінні розпорядника), а так само для з`ясування / встановлення певних обставин (даних, відомостей). Оскільки позивач не конкретизував, яку саме інформацію він бажав отримати, не вказавши жодного реквізита, даних документа (який би мав існувати на час запиту) чи відомостей (інформація мала б бути у володінні розпорядника), це свідчить про невідповідність запиту на інформацію позивача вимогам, визначеним Законом № 2939-VI.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу відповідач надав договір про надання правничої допомоги, яка полягала у підготовці відзиву на касаційну, розмір гонорару встановлено у фіксованому розмірі в сумі 5 000 грн., акт наданих послуг та квитанцію до прибуткового касового ордера про сплату 5 000 грн. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/120396086 від 26.06.2024 у справі № 686/5757/23 наголосила, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи. Врахувавши конкретні обставини цієї справи, ВПВС дійшла переконання, що зазначені адвокатом витрати на професійну правничу допомогу не відповідають критерію розумності їхнього розміру з огляду на підготовку лише одного процесуального документа - відзиву на касаційну скаргу, зміст якого частково дублює зміст відзивів на позовну заяву та апеляційну скаргу, за підготовку яких суди першої та апеляційної інстанцій стягнули відповідне відшкодування, а тому заявлений відповідачем розмір судових витрат, понесених в суді касаційної інстанції, був зменшений до 3 000 грн.
TGLIST.COM.UA
