Чинним законодавством не передбачено обов`язку Президента України іншим чином, аніж шляхом офіційного оприлюднення указів, у тому числі тих, які є актами індивідуальної дії, доводити до відома осіб, яких ці акти стосуються, про їх існування. Це стосується й указів Президента України про застосування санкцій. Оприлюднення указів Президента України державною мовою в офіційних друкованих виданнях вважається належним способом доведення їх до відома. Незнання цього не звільняє від юридичних наслідків, які спричиняє указ, зокрема, при зверненні до суду з пропуском визначеного для цього строку. Таку правову позицію ВПВС неодноразово висловлювала в судових рішеннях, зокрема в постановах від 14.11.2024 в справах № 990/241/24, № 990/236/24, від 24.10.2024 в справі № 990/277/24. Закон пов`язує початок перебігу строку не з фактом особистого вручення акта чи моментом настання його практичних наслідків, а з днем, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав. Проживання позивача за межами України, його іноземне громадянство чи відсутність доступу до друкованих видань не є об`єктивними та непереборними перешкодами для ознайомлення з публічним актом Президента України, який був офіційно оприлюднений у встановлений законом спосіб. За такого правового регулювання правовідносин, пов`язаних з порядком опублікування указів Президента України та набрання ними законної сили, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135274908 від 26.03.2026 у справі № 990/491/25 визнала необґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо помилкового висновку КАС ВС стосовно моменту, з якого позивач мав можливість дізнатись про порушення його прав спірним Указом. Обставини, пов`язані із тривалістю пошуку іншого адвоката, який би погодився здійснювати захист інтересів позивача під час повторного оскарження Указу, не свідчать про наявність підстав для поновлення строку звернення до суду (постанова ВПВС https://reyestr.court.gov.ua/Review/135623891 від 08.04.2026 у справі . № 990/477/25)
Проаналізувавши положення ст. 17 Закону України «Про іпотеку» щодо підстав припинення іпотеки, а також ст. 23 цього ж Закону стосовно наслідків переходу права власності на предмет іпотеки до іншої особи, колегія суддів КГС вважає, що застосований господарськими судами попередніх інстанцій підхід, сформований із посиланням на висновки ВПВС у справах № 922/3537/17 та № 922/2416/17, фактично призводить до правового результату, за якого іпотека не може бути реалізована не з підстав, передбачених ст. 17 Закону України «Про іпотеку», а через саму лише відсутність запису про неї в Державному реєстрі на момент переходу права власності на майно, тобто до фактичного прирівняння відсутності реєстрації обтяження до припинення іпотеки, хоча спеціальний закон такого наслідку прямо не встановлює. На переконання колегії суддів ВПВС має вирішити питання щодо:1) значення категорії «добросовісного набувача», передбаченої статтями 387-388 ЦК України, під час вирішення спорів щодо існування та реалізації іпотеки як забезпечувального речового обтяження; 2) правових наслідків переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи у випадку відсутності на момент такого переходу запису про іпотеку у Державному реєстрі; 3) можливості реалізації прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки у ситуації, коли запис про іпотеку був припинений або відсутній у Державному реєстрі, однак іпотека не припинена на підставах, визначених законом. Погоджуючись з обґрунтованістю наведених мотивів ВПВС 08.04.2027 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/135577419 про прийняття справи № 910/20182/23 (911/1606/20) до свого розгляду.
ВПВС вже неодноразово висловлювалася з питання розподілу витрат на правничу допомогу між сторонами. Зокрема, у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц виснувала, що: «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін». У постанові від 26.06.2024 у справі № 686/5757/23 ВПВС виснувала, що: «вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.[…] суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч. 3 ст. 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення». ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/135386593 від 25.03.2026 у справі № 372/6826/24 зауважила, що у згаданій постанові вона не формулювала правового висновку щодо можливості суду з власної ініціативи зменшувати розмір витрат на правничу допомогу, від якого просила відступити колегія суддів, а сама лише незгода з такою позицією не є підставою для передачі справи до розгляду ВПВС, що зумовило повернення справи до ВС.
Колегія суддів КЦС у складі ВС вважала за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові ВПВС від 30.09.2020 у справі № 440/3831/18, на користь більш широкого за складом правовідносин висновку про те, що розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних органів та структур, пов`язаних з розглядом певної кримінальної справи, має відбуватися у тому ж процесуальному порядку і тим же судом, на який відповідно до закону покладені повноваження щодо перевірки й оцінки доказів у цій кримінальній справі, тобто судом із розгляду кримінальних справ. ВПВС, відмовляючи у прийнятті справи до свого розгляду, в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/135479319 від 01.04.2026 у справі № 760/33661/24 вказала на те, що колегія суддів належним чином не обґрунтувала необхідність відступу від раніше сформульованого висновку Великої Палати Отже, необхідно враховувати правовий висновок ВПВС (висловлений у постанові від 30.09.2020 у справі № 440/3831/18) про те, що в рамках кримінального провадження рішення, дії або бездіяльність установи та/або посадових осіб, які здійснюють конвоювання від місця відбування покарання або тримання під вартою до суду, оскаржити неможливо, оскільки органи та/або посадові особи, що безпосередньо здійснюють конвоювання, не є суб`єктами досудового розслідування та підготовчого провадження, а оскарження дій, рішень чи бездіяльності адміністрацій установ попереднього ув`язнення відбувається в рамках адміністративного судочинства в силу прямих приписів статей 537 та 539 КПК.
Позивач звернувся до ВР України із запитом на інформацію, в якому просив надати скан-копії законодавчих актів, що перебувають у розпорядженні, які встановлюють обмеження чи заборони громадянам України в перетині державного кордону України. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135443479 від 02.04.2026 у справі № 240/12897/25 погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що звернення скаржника за своєю суттю не є запитом на інформацію в розумінні Закону № 2939-VI, оскільки не містить конкретного опису запитуваної інформації чи реквізитів документів, а сформульоване узагальнено, не передбачає надання уже відображеної та задокументованої інформації будь-якими засобами, а передбачає створення нової інформації шляхом аналітичної обробки нормативного матеріалу та надання його у вигляді узагальненого результату. Розгляд запиту позивача по суті не передбачений у межах Закону № 2939-VI, оскільки запитувана інформація не містила ознак публічної, зокрема такої, що створена і відображена на будь-яких інформаційних носіях. Запит фактично передбачав створення нової інформації та надання правового роз`яснення, що не охоплюється механізмом доступу до публічної інформації та виходить за межі обов`язків Апарату ВР України, оскільки він не є суб`єктом надання безоплатної первинної правничої допомоги.
Підпунктом 1 пунктом 1 Постанови № 634 передбачено, що на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування, але у будь-якому разі до 31.12.2022, за договорами оренди державного і комунального майна, чинними станом на 24.02.2022 або укладеними після цієї дати за результатами аукціонів, що відбулися 24.02.2022 або раніше, звільняються від орендної плати орендарі державного і комунального майна: - фізичні особи та фізичні особи - підприємці, які були призвані або прийняті на військову службу після оголошення воєнного стану;- які використовують майно, розташоване у визначених постановою адміністративно-територіальних одиницях. Обґрунтовуючи наявність виключної правової проблеми, колегія суддів КГС ВС посилається на наявність різної судової практики щодо кінцевої дати звільнення від сплати орендної плати - 31.12.2022, тобто неоднозначність тлумачення часових меж дії пільг, встановлених цією Постановою. ВПВС, відмовляючи у прийняті справи до свого розгляду, в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/135386611 від 01.04.2026 у справі № 916/5555/24 зазначила, що КГС ВС вже сформовані висновки щодо застосування підпункту 1 пункту 1 Постанови № 634 у постанові від 03.03.2026 у справі № 905/1552/24. Зокрема, словосполучення, яке використовується у підп. 1 п. 1 Постанови № 634, «на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування, але у будь-якому разі до 31.12.2022» підлягає трактуванню таким чином, що визначене коло орендарів звільняється від орендної плати за оренду державного і комунального майна на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування, але у будь-якому разі щонайменше до 31.12.2022, якщо до цієї дати воєнний стан буде припинено чи скасовано та сплине три місяці після дати його припинення чи скасування. Якщо до 31.12.2022 воєнний стан не буде припинено чи скасовано та не сплине три місяці після його припинення чи скасування, визначене коло орендарів звільняється від орендної плати за оренду державного і комунального майна на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135386595 від 19.03.2026 у справі № 990/218/25 зазначила, що затвердження ВККС Методичних вказівок з оцінювання практичного завдання загалом та концептуально не змінило правового врегулювання процедури кваліфікаційного іспиту і методики визначення його результатів та відповідно й обсягу дискреційних повноважень членів ВККС на цьому етапі. Наявність затверджених Методичних вказівок не означає, що в оскаржуваному рішенні члени екзаменаційної комісії повинні були відтворити, крім остаточної оцінки практичного завдання, також і бали за кожний його елемент ВПВС наголосила, що, здійснюючи зовнішній публічний нагляд за дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноважень, суд не повинен вдаватися до зміни обсягу дискреційних повноважень, бо це є предметом відповідного правового регулювання, а має проконтролювати, чи не є викладені у рішенні цього органу висновки щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів. Отже, суд не має повноважень оцінювати роботу позивачки, не має права надавати оцінку виконаному нею завданню, встановлювати його недоліки, робити висновки про те, правильно чи неправильно члени екзаменаційної комісії оцінили його елементи за низьким / високим балом, оскільки це все в сукупності є дискрецією ВККС, а здійснення протилежного підриває саму суть проведення конкурсу та нівелює призначення органу, на який покладено державою здійснювати саме такі повноваження. Незгода суду із рівнем виставлених компетентним органом балів, яка ґрунтується на власній оцінці встановлених цим органом фактів і обставин, не свідчить про відсутність належних мотивів у спірному рішенні як підстава для скасування такого рішення (постанова https://reyestr.court.gov.ua/Review/135386577 ВПВС від 19.03.2026 у справі № 990/329/25).
ЄСПЛ 03.04.2025 постановив рішення у справі «Кірєєв та Ліман проти України», у якому констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з відмовою в доступі до суду вищої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції безпідставно не поновив строк на апеляційне оскарження. У своєму рішенні ЄСПЛ зазначив, що держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов`язків цивільного характеру. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135274905 від 25.03.2026 у справі № 761/42070/23, зважаючи на констатовані ЄСПЛ порушення, врахувала, що копія постанови районного суду не вручалась ні заявнику , ні захиснику, а зі змістом цієї постанови захисник ознайомився із сайту ЄДРСР. Відповідно постанова суду апеляційної інстанції, якою відмовлено в поновленні строку на апеляційне оскарження та повернуто апеляційну скаргу, суперечить вимогам закону, оскільки ухвалена з порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції у звʼязку з відмовою в доступі до суду вищої інстанції.
Аналіз практики ЄСПЛ дозволяє виокремити такі обґрунтування на користь прийняття рішення про поновлення пропущеного строку звернення до суду: 1) рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві; щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права; 2) не можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на судовий захист у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено; ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями; 3) суворе застосування строку без урахування обставин справи може бути непропорційним щодо цілі забезпечення правової визначеності та належного здійснення правосуддя, а також перешкоджати використанню доступних засобів правового захисту. ЄСПЛ роз`яснив, що положення статті 6 Конвенції, включаючи право на доступ до суду, поширюються також на апеляційне чи касаційне оскарження судового рішення, якщо таке право передбачено національним законодавством. Ураховуючи наведене, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135235076 від 26.02.2026 у справі № 990SCGC/44/25 зауважила, що суворе застосування ВРП темпорального обмеження на оскарження рішень дисциплінарних органів без урахування зазначених причин пропуску строку на подання скарги є непропорційним щодо мети - забезпечення правової визначеності, що по своїй суті можна розцінити як таке, що суперечить суті права на доступ до суду в аспекті апеляційного оскарження рішення та створює формальні перешкоди для використання заявником доступних засобів правового захисту. У конкретних обставинах цієї справи поведінка скаржника після проголошення оскарженого ним до ВРП рішення Дисциплінарної палати, зокрема, неодноразове звернення з заявами до Другої Дисциплінарної палати ВРП з проханням прискорити надсилання скаржнику її рішення в електронному або в паперовому вигляді для забезпечення можливості її оскарження, а також розумний проміжок часу між отриманням повного тексту рішення та поданням скарги на нього може свідчити про те, що скаржник вживав активних та послідовних дій, спрямованих на реалізацію свого права на доступ до правосуддя. Така поведінка, на переконання суду, може підтверджувати поважність причин пропуску встановленого Законом № 1798-VIII строку для звернення зі скаргою.
Позивач фактично об`єднав кілька вимог до різних суб`єктів владних повноважень. Хоча у вступній частині позивач зазначав лише Президента України як відповідача, проте у прохальній частині фактично заявляє кілька вимог до різних суб`єктів владних повноважень, зокрема до КМУ, ПФУ, МЮУ, правоохоронних органів, судів, які здебільшого стосувалися відносин у сфері пенсійного забезпечення. Одні з цих вимог - до Президента України, за правилами виключної підсудності належать до компетенції ВС як суду першої інстанції, інші ж підсудні окружному адміністративному суду. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/135235073 від 19.03.2026 у справі № 990/583/25 вкотре підтвердила висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви позивачу на підставі п. 6 ч. 4 ст. 169 КАС України, позаяк позивач об`єднав в одне провадження кілька вимог, що підсудні різним судам і нема законних підстав для їхнього роз`єднання в окремі провадження таким чином, щоб після роз`єднання ВС як суд першої інстанції міг розглядати у самостійному провадженні позовні вимоги до КМУ, ПФУ, МЮУ, які за правилами виключної підсудності йому не підсудні. Реагуючи на клопотання позивача про призначення йому представника (прокурора) ВПВС зазначила, що таких повноважень для суду апеляційної інстанції чинне процесуальне законодавство не передбачає.
TGLIST.COM.UA
