ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137997033 від 24.06.2026 у справі № 607/9097/20 наголоситла на необхідності дотримання визначеного КК України поетапного механізму призначення покарання, а саме: Якщо після постановлення вироку у справі (вирок 1) буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох кримінальних правопорушень, одні з яких вчинено до постановлення вироку 1, а інші - після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу в такій послідовності:1) Спочатку призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене до постановлення вироку 1;2) далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених до постановлення вироку 1; після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; 3) потім - призначається покарання за кожне кримінальне правопорушення окремо, вчинене після постановлення вироку 1;4) далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК визначається покарання за сукупністю кримінальних правопорушень, учинених після постановлення вироку 1;5) після цього - за правилами ст. 71 КК визначається остаточне покарання за сукупністю вироків, а саме до покарання, визначеного в п.4, повністю або частково приєднується невідбута частина покарання, визначена у п.2.Якщо стосовно особи було постановлено два вироки (вирок 1 та вирок 2) і буде встановлено, що нею вчинено кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також після постановлення вироку 2, то покарання призначається з урахуванням дотримання вказаного вище порядку.
Передаючи справу на розгляд до ВПВС, Об`єднана палата КЦС у складі ВС виходила з того, що у сфері поділу спільного майна подружжя законодавство не допускає моделей, за яких право приватної власності на земельну ділянку або її частку може бути припинене без відповідної компенсації. Припинення права приватної власності (частку у праві) відповідача на земельну ділянку за вимогою другого із співвласників об`єкту нерухомості можливе за умови одночасного присудження власнику грошової компенсації замість його частки у праві власності на земельну ділянку. Це передбачає обов`язкове попереднє внесення позивачем відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, що є гарантією відшкодування власнику вартості такої частки. Водночас за висновком, сформованим ВСУ та підтриманим КЦС у складі ВС, суди у порядку поділу майна подружжя визнали за сторонами право власності в рівних частках за кожним на будинок, який є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, та земельну ділянку, на якій цей будинок розташований, який належав на праві приватної власності відповідачу, без оцінки пропорційності втручання у права власності відповідача та вирішення питання компенсації у зв`язку з припиненням за рішенням суду права власності на земельну ділянку (частку у праві на неї). Такий підхід запровадив в судову практику конструкцію автоматичного та безкомпенсаційного припинення права приватної власності на земельні ділянки на підставі рішення суду про поділ спільного майна подружжя або про визнання права на частку в праві спільної власності. Для вирішення питання про відступ від правового висновку, сформованого ВСУ у постановах від 09.12.2015 у справі № 6-814цс15 та від 16.12.2015 у справі № 6-2710цс15 , ВПВС 24.06.2026 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/137886450 про прийняття справи № 346/2938/22 до свого розгляду.
Комісія обґрунтовано виходила з того, що встановлена різниця між доходами та витратами позивача, відсутність підтверджених заощаджень у попередніх деклараціях, а також непереконливість пояснень щодо джерел накопичення коштів для інвестування значної суми у придбання квартири свідчили про невідповідність кандидата критерію доброчесності. Також ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137851128 від 14.05.2026 у справі № 990/203/25 визнала безпідставними доводи позову в частині дискримінації, яку позивач убачає в різному ставленні Комісії до нього порівняно з іншими кандидатами, з якими проводилися співбесіди, оскільки оцінювання кандидата за критеріями доброчесності (моралі, чесності, непідкупності) є персональним, комплексним і враховує усі обставини у сукупності, а не порівняно з іншими. З огляду на це окремі схожі обставини з досьє різних кандидатів не обов`язково приводять до однакових рішень, оскільки Комісія зважає ще й на інші обставини, які є індивідуальними та істотно відрізняються. Різність усієї сукупності обставин об`єктивно приводить до різних результатів оцінювання. В постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137851132 від 11.06.2026 у справі № 990/458/25 ВПВС погодилась з тим, що сумнів у дійсності (реальності) вартості придбання у 2022 році автомобіля «Nissan Rogue» 2018 року випуску за 3000 грн, є цілком очевидним для стороннього спостерігача. При цьому пояснення позивача фактично свідчили про те, що сторони правочину свідомо обрали спосіб купівлі-продажу за «символічною» ціною, хоча реальний економічний зміст був іншим. Позивач не продемонстрував належного критичного ставлення до цих обставин, які для будь-якої звичайної розсудливої людини виглядають нетиповими та потребують переконливого пояснення та підтвердження. Обставини поведінки позивача, пов`язані з набуттям права власності на транспортний засіб його дружиною, у своїй сукупності є такими, що викликають обґрунтований сумнів у його відповідності критеріям, що висуваються до особи, яка претендує зайняти посаду судді. Окрім цього, було враховано інформацію про судові справи, у яких ухвалювались рішення із згадкою про кандидата як адвоката (163 справи у 2022 році), яка суттєво дисонує із задекларованим доходом (38200 грн).
ЄСПЛ 06.02.2026 прийняв остаточне рішення у справі «Могила та інші проти України», встановивши порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з обмеженнями у доступі до суду. Також за змістом Рішення держава-відповідач повинна сплатити Товариству 1500 євро відшкодування моральної шкоди. ЄСПЛ визначив, що ключовою проблемою, яка обмежила доступ до суду, була непосильна ставка судового збору у провадженні та/або ненадання правової допомоги, та навів свою практику, зокрема, рішення у справах «Креуз проти Польщі». ЄСПЛ вказав, що ухвалою Господарського суду було відмовлено у задоволенні клопотання Товариства про звільнення або відстрочення сплати судового збору у розмірі (приблизно 650 євро) у зв`язку з, як стверджувалося, відсутністю у нього коштів (доходу чи активів), на підтвердження чого підприємство надало копії своїх фінансових звітностей та банківських виписок. Суд обґрунтував це тим, що згідно зі ст. 8 Закону № 3674-VI лише фізичні, а не юридичні особи могли бути звільнені від обов`язку сплати судового збору. Апеляційний господарський суд також відмовив у задоволенні клопотання Товариства про відстрочення сплати судового збору за подання апеляційної скарги (приблизно 60 євро) з тим самим обґрунтуванням. Вирішуючи заяву про перегляд зазначених судових рішень за виключними обставинами, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137886449 від 17.06.2026 у справі № 917/1219/24 зазначила, що ЄСПЛ у своїй практиці застосував ті самі принципи щодо права на доступ до суду, не розрізняючи фізичних та юридичних осіб. Було враховано, що суди не надали оцінки доводам Товариства про відсутність у нього можливості сплатити судовий збір через скрутний майновий стан, що виник у зв`язку з істотним зменшенням господарської діяльності, обмежившись формальним тлумаченням положень ст. 8 Закону № 3674-VI. Водночас висновок судів про неможливість відстрочення юридичним особам сплати судового збору без аналізу обставин конкретної справи, за висновками ЄСПЛ, не відповідає вимогам Конвенції, оскільки пропорційність обмеження доступу до суду має оцінюватися індивідуально з урахуванням фактичної можливості юридичної особи сплатити судовий збір та наслідків відмови у такому доступі для її права на судовий захист. З огляду на зазначене, ВПВС дійшла висновку про необхідність скасування судових рішень та направлення справи до суду першої інстанції для належного розгляду клопотання Товариства про відстрочення сплати судового збору.
ВПВС в постанові від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 вже зазначила, що потреба деталізації та диференціації систематичної несплати орендної плати під час застосування п. «д» ч.1 ст. 141 ЗК України обумовлена надзвичайно узагальненим формулюванням категорії «систематична несплата земельного податку або орендної плати» як однієї з підстав припинення права оренди землі. Оскільки на практиці така систематична несплата може бути повною або частковою (недоплата), то цілком очевидно, що законодавець врегулював відносини оренди землі з огляду на те, що специфічні підстави припинення права оренди землі, зокрема за систематичну повну несплату орендної плати за землю, визначені відповідними нормами ЗК України, а нормами ЦК України надається можливість додаткової оцінки саме часткової несплати (недоплати) орендної плати за землю та її кваліфікації як істотного порушення договору в контексті з`ясування наявності підстав для його розірвання.Крім того, ВПВС у справі № 918/391/23 вказала, що погашення орендарем заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди як на підставі ч.2 ст. 651 ЦК України (у разі часткової несплати (недоплати) орендної плати та істотності такого порушення), так і на підставі п. «д» ч.1 ст. 141 ЗК України (у разі систематичної (два та більше випадки) повної несплати орендної плати). Оскільки з часу ухвалення постанови від 20.11.2024 у справі № 918/391/23 суспільний контекст не змінився, а вади правозастосування, які б зумовлювали потребу відступити від сформульованого у цій постанові висновку, відсутні, ВПВС 24.06.2026 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/137759190 про повернення справи № 916/3908/24 на розгляд ВС.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137802463 від 14.05.2026 у справі № 990/192/24 зауважила, що процедура кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду судді не може перетворюватися на механізм застосування надмірного формалізму, за якого будь-яка неточність чи технічна помилка у декларації, незалежно від її характеру, причин виникнення та подальшої поведінки особи, автоматично призводить до негативного висновку щодо доброчесності кандидата. З мотивувальної частини рішення ВККС неможливо було встановити, яким саме чином обставини щодо невідображення у декларації транспортного засобу або укладення договору позики є пов`язані з придбанням житлового будинку та можуть впливати на оцінку достовірності задекларованої вартості цього майна. Тобто наведені Комісією епізоди не об`єднані спільним фактичним чи правовим аналізом. ВПВС наголосила, що рішення суб`єкта владних повноважень має бути достатньо чітким, логічним та послідовним, аби особа могла зрозуміти, які саме обставини стали підставою для негативного висновку та яким чином встановлені факти вплинули на результати оцінювання. Натомість у цій справі мотиви, наведені Комісією, не дали можливості простежити логіку формування її висновків, що свідчило про невідповідність оскаржуваного рішення критеріям обґрунтованості та вмотивованості.
ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137759218 від 18.06.2026 у справі № 990SCGC/21/25 погодилась з висновком ВРП, що позапроцесуальне спілкування судді з діючим на той час членом ВРП порушує етичні норми поведінки судді, створює уявлення про можливість вплинути на ухвалення рішення в позапроцесуальний спосіб, що завдає істотної шкоди авторитету правосуддя і порочить звання судді, а отже, свідчить про наявність підстав для притягнення судді ОАСК до дисциплінарної відповідальності. Було враховано факт обговорення, планування та намагання суддею зірвати засідання Дисциплінарної палати ВРП у спосіб мінування адміністративної будівлі Ради, а також використання ним свого службового становища як голови суду для вирішення питань з установлення контролю над ВККС та її членами. В обʼємній постанові ВПВС проаналізувала витяги з протоколів НСРД, які хоча є частиною кримінальних проваджень, проте їх розсекречено й дозволено для використання уповноваженою особою в інших цілях, зокрема у дисциплінарному провадженні, що не суперечить легітимній меті здобуття цих матеріалів.
У рішенні від 12.03.2026 у справі «Ващенко та Третяк проти України» ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, з огляду на скасування остаточних та обов`язкових судових рішень внаслідок перегляду ВСУ на підставі практики, яка сформувалася після постановлення цих остаточних судових рішень. ЄСПЛ повторив, що право на справедливий судовий розгляд за п. 1 ст. 6 Конвенції під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили спір між відповідними сторонами, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів. ЄСПЛ нагадав, що у своїй ухвалі щодо прийнятності у справі «ПП «Вестра» та інші проти України» від 02.09.2025, він уже оцінив зазначений порядок перегляду у ВСУ, постановивши, що він не був ефективним національним засобом юридичного захисту, оскільки сам характер підстав, на яких він міг бути застосований, породжував невизначеність: вони повністю залежали від фактора, що перебував поза контролем сторін, а саме від майбутніх гіпотетичних подій у практиці, які могли виникнути в будь-який момент протягом одного року з дати ухвалення оскаржуваного рішення касаційного суду. У цій справі подальша практика була застосована ретроактивно до справи заявника, що було для нього непередбачуваним і призвело до юридичної невизначеності. ЄСПЛ також зазначив, що ніщо не свідчить, що скасування остаточних судових рішень у справі заявника було зумовлене необхідністю виправлення помилки, яка мала дійсно основоположне значення для судової системи, або обставинами суттєвого та переконливого характеру. Це було результатом звичайного застосування приписів законодавства, які дозволяли на момент подій поставити під сумнів остаточні та такі, що підлягали виконанню, рішення лише з тієї причини, що подальша практика вказувала на інше вирішення питання. Стосовно скарги за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ повторив, що борг, достатньо встановлений остаточним судовим рішенням, яке підлягало виконанню, становить «майно» для цілей цієї статті, а скасування такого рішення після набрання ним законної сили становить втручання у право власника на мирне володіння цією власністю. ЄСПЛ зазначив, що внаслідок скасування ВСУ остаточних та обов`язкових рішень, постановлених на користь заявника, він втратив або ризикував втратити у повному обсязі або частково первинно присуджене йому у грошовій формі відшкодування. Зважаючи на констатовані ЄСПЛ порушення ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137606492 від 10.06.2026 у справі № 205/3280/14-ц дійшла висновку про скасування постанови ВСУ в частині, що стосується скасування наказу про звільнення та поновлення заявника на посаді.
Заява про зміну підстав позову підлягає поверненню у випадку неподання доказів її направлення разом з доданими до неї документами іншим учасникам справи. Позивач наполягав, що він виконав обов`язок подання до суду таких доказів, на підтвердження чого надав супровідний лист. Суд першої інстанції повернув заяву позивачу, оскільки виснував, що наданий позивачем супровідний лист не може слугувати належним доказом направлення. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137606486 від 11.06.2026 у справі № 990/597/25 на це зауважила, що при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Уникаючи занадто формального ставлення до передбачених законом вимог суд першої інстанції не був позбавлений можливості з`ясувати дотримання позивачем правил вчинення такої процесуальної дії. Ураховуючи означене, Велика Палата дійшла висновку про передчасність висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для повернення заяви про зміну підстав позову.
ЄСПЛ 22.05.2025 ухвалив рішення у справі «Гур`янова проти України», яке набуло статусу остаточного, констатувавши порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципу рівності сторін під час розгляду кримінальної справи у Вищому спеціалізованому суді України. Як зазначив Суд у своєму Рішенні, заявниця перебувала під повним контролем держави, тому держава була зобов`язана належним чином повідомити заявницю про дату та час проведення засідання касаційного суду. Однак органи державної влади не виконали цього обов`язку, надіславши повістку до іншої установи виконання покарань. Як наслідок, вона не змогла бути присутньою у засіданні, навести свої аргументи та спростувати твердження прокурора. Суд зобовʼязав державу сплатити заявниці 900 євро та додаткову суму будь-якого податку, що може нараховуватись як відшкодування моральної шкоди. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/137457370 від 27.05.2026 у справі № 0610/1-81/2011 дійшла висновку, що констатований ЄСПЛ характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можна здійснити шляхом застосування такого заходу індивідуального характеру, як повторний перегляд справи за касаційною скаргою судом касаційної інстанції.
TGLIST.COM.UA
