Цікаво, що цей лист він підписав без згадки свого сану: «Ваш собрат Филарет». Отже, сам він все ж шукав примирення і був здатним заради цього йти на компроміси. Майбутні історики ще мають уважно дослідити ту дивну ситуацію, яка склалася 30 листопада 2017 р. на архієрейському Соборі у Москві. Цілком очевидно, що сам Філарет розраховував, що Собор прийме рішення про зняття з нього канонічних покарань та визначить подальший шлях до примирення. Однак, цього не сталося. Більш того, в російських ЗМІ тоді з’явилися публікації, які суттєво ускладнили процес можливого примирення.Чому я про це згадую? Перш за все, тому, що (наголошу ще раз) згаданий лист показує, що патріарх Філарет все ж шукав шляхи до примирення. І саме тому, коли він не знайшов тоді розуміння з боку патріарха Кирила та архієрейського Собору РПЦ, він зробив рішучу ставку на переговори з Константинополем, які в результаті виявилися успішними. Але був в цій історії і ще один важливий для нас аспект. Починаючи з 1992 р., ми постійно чули з вуст очільників РПЦ (і зокрема, з вуст митрополита, а згодом — патріарха Кирила), що подолання розколу в Україні є для них пріоритетним завданням. Але чомусь, як тільки десь на горизонті з’являвся хоча б натяк на примирення, керівництво РПЦ робило все, щоб цього примирення не відбулося. На моїй пам’яті було щонайменше два таких випадки. Перший стосується згаданої спроби розпочати діалог у 2009 р. Тоді через жорстке втручання Московської патріархії діалог між УПЦ та УПЦ КП був зірваний. А другий випадок — це дивна історія з листом Філарета у 2017 р. Цілком очевидно, що цей лист був результатом попередніх неофіційних домовленостей з керівництвом РПЦ. Однак, своєї мети лист не досяг.Обидва ці випадки сталися в той час, коли на чолі РПЦ стояв патріарх Кирил. Його прихильники люблять говорити, що патріарх Кирил є талановитим дипломатом і що він має величезний досвід в сфері церковної дипломатії. Однак, на «українському напрямку» його дипломатія зазнала повного краху. Усі реальні можливості для подолання розколу були втрачені. Діалог з Константинопольським патріархом з українського питання було повністю провалено. А після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну слова та дії патріарха Кирила призвели до того, що і те невелике коло його прихильників, які все ще залишалися всередині УПЦ, почало стрімко звужуватися. Думаю, що історія з листом патріарха Філарета, яка сталася у 2017 р., чітко показує, що керівництво РПЦ просто незацікавлене у подоланні церковного конфлікту в Україні. Цілком очевидно, що створення в Україні єдиної Помісної Церкви, яка б отримала повне визнання з боку усього Світового Православ’я, в РПЦ завжди розцінювали як загрозу. І тому рішення, які приймало керівництво РПЦ і в 1990-ті рр., і в 2009 р., і в 2017 р., завжди були спрямовані не на подолання розколу, а на недопущення реального унезалежнення Церкви в Україні.Звісно, все це не виправдовує дій покійного. Сподіваюсь, ми колись побачимо його біографію, написану безпристрасно та з дотриманням стандартів сучасної науки. Думаю, це була б вкрай цікава та повчальна книга.Сьогодні 9-й день після відходу у вічність Філарета (Денисенка). За ці дні про нього вже було багато сказано та написано. Сподіваюсь, що емоції як його прихильників, так і його противників вже трішки вгамувалися. І ми маємо, перш за все, згадати Христову заповідь про необхідність підносити молитви за всіх — навіть за тих, кого вважаємо своїми ворогами та кривдниками. Тому сьогодні ми маємо побажати новопреставленому Філарету спочивати в мирі. Тепер його земний шлях оцінюється вже не на людському суді, а на Суді Божому. Отже будемо просити Господа нашого Ісуса Христа, щоб Він явив Свої милість до новоспочилого. І будемо сподіватися, що коли ми самі предстанемо перед Богом, то Господь проявить Свою милість і до нас. Будемо пам’ятати слова апостола Якова: «немилостивий суд тому, хто не творив милості; милість же підноситься над судом» (Як 2, 13).»
Софійське братство подає текст про Вадімія і його мережу впливу:#актуальнеРосійські спецслужби “спалили” Вадима Новінського і свою закордонну агентурну мережу - Дмитро Золотухін«В період з 20 по 24 березня, прямо напередодні свята – дня Служби безпеки України – російські та українські пропагандистські телеграм-канали заполонили повідомлення про інтерв’ю екс-депутата Верховної Ради України Вадима Новинського, яке він, нібито, дав німецькому виданню “COMPACT-TV”.В понеділок 16 березня 2026 року кореспондентка Liga.net в Брюсселі Мілана Головань опублікувала матеріал про причетність Вадима Новінського до підтримки функціонування мережі осередків Російської православної церкви (РПЦ) в Бельгії, яка, зокрема, використовується з метою вербування українських біженців за кордоном. В матеріалі йдеться про те, що Новинський залишається головним донором розширення осередків Російської православної церкви у Європі та займається впливом і вербуванням українських біженців. Він фінансує 90% нових парафій у Європі, які перехоплюють українців у містах, де немає храмів Православної церкви України».Читати: https://postinfosociety.com/rosijski-speczsluzhby-spalyly-vadyma-novinskogo-i-svoyu-zakordonnu-agenturnu-merezhu/
Пішли спогади про спочилого. Теплі, приємні, життєствердчуючі...Один священик пише на фб:Сьогодні (як і вчора) багато світлин у стрічці з новоспочилим Патріархом. Багато думок і спогадів. Різних. Бо, чим люди живуть, про те і пам'ятають...Я, особисто, мав декілька кількасекундних зустрічей з новоспочилим і одну - довшу. То було у 2007 році. Я тоді уже майже рік був настоятелем Свято-Успенського храму у селі Максимівка. І, після Великодня, назбиравши трохи пожертв, ми вирішили оновити богослужбову літературу для храму. Для цього треба було їхати до Києва. Нової пошти тоді так активно не було, тож, взявши кошти і дві великі "спортивні" сумки (ото був час))) вирушив у столицю.Для священників не секрет, що "без націнки" Церковну літературу можна було купити у патріархії. Тому поїхав туди...Там, відкладаючи собі книги, розумів, що вистачить геть на все. І вийшло не 2 "спортивні" сумки, а трохи більше)І от, запаковуючи в останню, і слухаючи бідкання матушки Варвари: "Як же Ви це довезете?", відчув, що позаду, у дверях хтось стоїть. Повертаюся - святійший. У бордовому підряснику (потім я і собі такий купив)). Я взяв благословіння. Він почав розпитувати: хто, звідки. Ну, розповідаю, що з Полтавщини, недавно на парафію призначили і ось вирішили богослужбову літературу оновити у храмі. Він посміхнувся, подивився на сумки і запитує: "А Ви сам?". Кажу: "Так". "А як їхати плануєте?". "Та, маршруткою від залізничного вокзалу до Кременчука. А там, на повороті в село, зустрінуть". "А до залізничного як?",- запитує Патріарх. "Перебіжками, Ваша святосте", - посміхнувся я. "Чекайте тут, зараз вирішу". І пішов. Я дивлюся на матушку Варвару, а вона каже: "Святійший поможе, почекайте". Ми ще декілька хвилин з нею поспілкувалися і у кімнату знову заходить Патріарх. "Отче, потихеньку виносьте Ваші сумки на вулицю, через 10 хвилин мій водій відвезе Вас до вокзалу". Я почав дякувати за турботу. А він посміхнувся і каже: "Це я Вам дякую за розбудову української Церкви. Буде важко, але ми повинні перетерпіти. Існування незалежної і визнаної української Церкви - це лише питання часу". Я взяв благословіння і на тому попрощалися. І для мене - то була зустріч про людяність. Я ще більше утвердився у тому, що я зростав і звершую священниче служіння у християнській Церкві. Не просто за назвою, а за суттю.Таким я і запам'ятав новоспочилого святійшого патріарха Філарета: людяним, щирим, простим...Упокій, Господи, його душу у Своїх оселях.
Василь Чепурний:«Програш Москви на грузинському фронтіВселенський патріарх Варфоломій продовжує ламати систему світового православія, яка останні століття була побудована значною мірою під Москву - велику, могутню, багату, до якої вселенські та єрусалимські патріархи хронічно їздили за подаяніями. Проте Україна своєю автокефальною церквою поламала конструкцію, що здавалась нерушимою, як кремлівська стіна...Візит вселенського патріарха Варфоломія до Грузії на похорон їх патріарха Ілії II унеможливив присутність там глави московської церкви Кіріла - останній звик завжди бути першим, але в православії першим за честю є вселенський патріарх, роль же співслужителя Кіріла не могла задовольнити. Тим паче в ситуації, коли Москва розірвала спілкування з Константинополем. Знову ж таки - через українську автокефалію.Главою російської делегації призначено ставленика Кіріла у Білорусі, який не має жодної ваги у православному світі. Недавній же соратник Кіріла - митрополит Іларіон Алфєєв подав цікавий знак для дослідників і вірних церкви: під час прощання з патріархом Грузії зачепився панагією і вона злетіла з нього. Грузинський патріарх "розжалував" московського агента, що зараз помагає Орбану ув Угорщині...Вселенський патріарх на похороні завдав ще одного удару по московщині - він чітко виголосив повний титул грузинського патріарха, тобто як і митрополита Абхазії, окупованої фактично Росією. Митрополит РПЦ , перебуваючий у Києві (офіційний титул, що його визнає вселенський патріарх) Онуфрій не зміг поїхати до Тбілісі, бо ризикував не повернутися назад - він позбавлений українського громадянства. Глава ж ПЦУ митрополит Епіфаній не міг поїхати (та й невідомо чи було запрошення від місцеблюстителя ГПЦ митрополита Шіо) із зрозумілої причини - він ховав свого вчителя, українського Патріарха Філарета. І тут Москва гарячково спробувала вистрілити онлайн-обранням зіц-патріарха Никодима, вихованця школи КГБ, але це виявився пустий звук: московську провокацію не підтримали керуючий справами "УПЦ- КП" та ще половина їх єпископів, що будуть ближчим часом уже в ПЦУ. Важливою в похороні є також участь глав інших православних церков - для албанського Іоанна це перша поява в публічному світі міжнародного православія і я не здивуюся, якщо згодом виявиться, що вони з митрополитом Шіо проводили переговори, наприклад, про спільне визнання української автокефалії. Також були патріарх болгарський Даниїл і митрополит чехословацької церкви Ростислав - обидва промосковські, але для них участь у церемонії також була з легким ударом по носу від вселенського...Грузинська церква отримала автокефалію не від Константинополя, як усі, а від антіохійського патріарха. Проте від того представників не було (їм не до Грузії - у Сирії непростий час), а вселенський утверджує свою першість. Навіть незважаючи на те, що Грузинська православна церква під орудою Ілії II відмовилась була брати участь у всеправославному Критському соборі.А ось для чого українські релігієзнавці поширюють, як сенсацію, участь у похованні грузинського патріарха якогось митрополита зі штучним титулом тернопільського (УПЦ МП) - питання...»
Але коли побачили, що в Москві змінили думку, – зрадили свого предстоятеля, провели неканонічний незаконний Синод і вигнали його з Церкви, тільки щоб сподобатися своїм московським кураторам. І це ще не найбільша зрада. Найбільшою була зрада тієї пастви, яка з тими зрадниками залишилася. Ну і про життя в атмосфері цих зрад можна написати не текст, а роман. Мені здалося з наших розмов, що як зраду він сприйняв і поведінку нового московського патріарха Кірілла. Філарет у часи свого перебування в Синоді РПЦ мав за кращого друга і політичного партнера митрополита Нікодіма, наставника Кірілла. У Нікодіма була складна репутація, більшість колег вважали його людиною, схильною до католицького підходу в побудові Церкви (Кірілл згодом перетворить себе на московського Папу). І коли Нікодім помер на руках римського Папи Івана Павла І (він вітав його з обранням, і серцевий напад застав його у покоях понтифіка, який, втім і сам помер за кілька тижнів), у РПЦ вирішили позбутися учнів покійного митрополита. А Філарет, який разом із Нікодімом висвячував юного Кірілла на священника, буквально врятував його від неминучого падіння. Ну і як Кірілл відплатив рятівникові? Не просто посиленням боротьби з його Церквою, але й спробою перетворити Україну на власну територію – стан здоровʼя митрополита Володимира і Янукович цьому тільки сприяли. А це ж було ще до того, як Кірілл став патріархом війни. Як людині вижити в такій атмосфері і не втратити віру? Але він завжди був як скеля. Його впевненість у власній місії була непохитною. Так, могла змінюватися місія, але ніколи не змінювався він у своїй вірі у власний шлях, який тільки він сам може і має пройти. І тільки один раз за всі ці довгі роки я бачив його розчуленим – коли він дійшов до примирення з митрополитом Епіфанієм та іншими членами Синоду ПЦУ. Але це вже було прощання."
Повідомляють наші підписники, що патріарша резиденція на вулиці Чикаленка (кол. Пушкінська) 36 оточена поліцією. ПЦУ готує тіло святійшого для поховання.НТП пише:Не минуло і декількох годин після упокоєння Патріарха Філарета, як уже почались брудні ігри. Ті, хто зрадив Патріарха в 2019-му і забули про нього на 7 років, зараз присвоюють його і його спадок собі. Патріарх Філарет чітко зазначив, щоб його відспівали у Володимирському Соборі, і щоб це здійснило духовенство УПЦ КП, а не ПЦУ, натомість із наших джерел стало відомо, що труну з тілом Святійшого очікують о 18:00 в Михайлівському Соборі...Чьорчер пише:На превеликий жаль, пане Президенте, митрополит Епіфаній, це не та людина, яка відчуває потребу отримати будь-які співчуття з приводу смерті Патріарха. Ми щиро сподіваємось, що дерибан, який розпочнеться 100%, хоча б у перші 40 днів не буде нагадувати танці на могилі. Але, знаючи особливості характерів певних ієрархів ПЦУ, публічно мабуть і буде пристойно, а ось по факту...Господи помилуй всіх нас.
Ілона Соколовська:«Поговорили з Тетяною Деркач і Віктором Бондаренком про діалог між УПЦ і ПЦУ.Точніше — про його стабільну, багаторічну… відсутність.2 лютого 2026 року ПЦУ створила Синодальну Комісію з діалогу.Ну далі ви знаєте…Все в кращих традиціях нашого сучасного православ’я (особливо в УПЦ це вміють, ПЦУ, певно, переймають естафету...) — мовчання наше все…Думаю, кожен із нас, друзі, без особливих зусиль може скласти список причин, чому цього діалогу немає. І з одного боку, і з іншого — аргументи знайдуться, і ще які.Але скажу річ непопулярну, зате чесну.Навіть із відкритими ворогами, з тими, хто вбиває наших людей, Україна веде перемовини. Чому?Тому що є НАША мета. Є розуміння, чого ми хочемо. Є пріоритети. І є холодний, раціональний аналіз: де говорити, коли говорити і навіщо.А тут — дві Церкви, обидві українські (принаймні так заявлено…), обидві говорять про служіння українському народу…Ну от якось вся ця благообразна риторика абсолютно не вкладається в реальні дії.Невже немає жодної причини, аби цей діалог, бодай маленькі реальні кроки до нього, почали реалізовуватись? Та хоча б, вибачте, спортивний інтерес наші ієрархи проявили (історичні суперечки, богословські, літургійні дискусії…).Я вже мовчу про Євангеліє — хоча, по ідеї, саме з нього все і починається.(І так, тут я свідомо ставлю паузу, бо інакше доведеться говорити занадто прямо).Виникає дивне відчуття:що прості “грішні” миряни іноді краще розуміють, чого від нас хоче Христос, ніж ті, хто має вести за собою.Отже, проблема не в складності діалогу.Проблема в тому, що він комусь насправді не потрібен.Тому, можливо, питання треба ставити інакше.Не “чому немає діалогу?”, а “що має статися, щоб він став неминучим?”І тут вже цікаво почути вас, шановне панство.Як ви думаєте — що реально може зрушити цей процес? Чи ми приречені?Хоча, ні, вибачте…Нещодавно в особистій розмові питала про це і у духовенства (вищого!) - ПЦУ, і в УПЦ.Ви знаєте — відповідь була однакова 🙂«Ми віримо в Божий промисел і Волю Господню».Отже, Бог все управить…Навіть не знаю — радіти цьому чи ні...Дякую своїм гостям, що не опускають руки і намагаються знайти шлях до примирення православних українців...»https://youtu.be/nnRU4rQSia4
Священик УПЦ Сергій Баршай з Софійського братства: "Епоха Патріарха Іллі ІІ і вибір, що стоїть перед Грузією"«У жовтні 2007-го мені нарешті вдалося побачити Грузинського Патріарха Іллю ІІ і навіть взяти в нього інтерв’ю (хоч і протокольне, але тим не менш) – і не десь, а в самому Тбілісі. На той час він уже був легендою світового Православ’я з тридцятирічним стажем керування Церквою, хоча, незважаючи на свій відносно, як для людини при такій посаді, молодий вік (75 років), виглядав досить втомленим. Тоді важко було би уявити, що православна Грузія буде під його управлінням ще дев’ятнадцять років.Епоха Патріарха Іллі – а Предстоятелем він став ще у 1977-му – це низка знаменних віх історії Грузії: пізній Брежнєв, Перебудова, відновлення незалежності, яке сталося навіть до офіційного розвалу СРСР, російська воєнна агресія і спровоковане нею відторгнення Абхазії та Південної Осетії, проблема подальшого пастирського окормлення в цих регіонах. Сформований за радянськими лекалами, Ілля ІІ допомагав розбудовувати нову державу таким же, як і сам, пострадянським Гамсахурдіа та Шеварнадзе, а пізніше і представникам нової генерації (Саакашвілі та його наступникам). До певного часу Патріарха сприймали як однозначно промосковську фігуру (все ж далися взнаки роки навчання в Московській Духовній семінарії та академії). Проте після російсько-грузинської війни 2008-го він зумів подати себе саме як духовний лідер Грузії, зокрема припинив регулярні поїздки до Троїце-Сергієвої лаври на день пам’яті прп. Сергія.Але, незважаючи на досить сильні позиції Грузинської Православної Церкви в країні і розвинену церковну інфраструктуру, про її сучасне життя майже неможливо нічого дізнатися. Православна Грузія для зовнішнього світу – це суцільна terra incognita, чорна пляма. Сьогодні це, мабуть, найяскравіший приклад країни з такою великою Церквою і в той же час такою відсутністю інформації про неї. Православний сегмент грузинського інтернету зовсім не розвинений, офіційний сайт Патріархії оновлюється дуже рідко (навіть не кожного тижня). Про православну Грузію набагато легше знайти відомості на закордонних ресурсах, ніж на грузинських. І найбільше, про що згадувалося останніми роками – це корупційні скандали і навіть спроби отруєння певних ієрархів. Останнім часом Патріарх ледве пересувався, про що можна судити з фотографій та відеороликів, які все ж іноді з’являлися в мережі. Його фізичний стан був вкрай критичним. Записи з звершуваними ним богослужіннями викликали уже навіть не співчуття, а просто нерозуміння: як можна людину в такому жахливому стані таким чином експлуатувати? Чому людина, яка майже нерухома і вже не може і розмовляти, виконує такі складні дії? Але, за відсутності будь-якої офіційної інформації (не лише ж в УПЦ люблять мовчати), інтернет-спільнота самостійно доходила логічних висновків, що просто найближчому оточенню не вигідно відпускати старця на спокій. Тому вся Церква і перебувала на певній паузі, поки не «прийде час».Буде, мабуть, зайвим говорити, що наступнику спочилого Першоієрарха доведеться нелегко. Усім у такій ситуації буває нелегко. А Грузинська Церква за нового Предстоятеля, серед інших нагальних питань, ще має визначитися з таким непростим вибором – з ким вона буде сьогодні: з Москвою, Константинополем, чи сама по собі? Будь-який вибір таїтиме в собі для неї і певні небезпеки, і певні вигоди. Але ж чи наважиться новообраний Патріарх сказати рішуче «Ні» своєму московському «собрату»? Чи зможе він зробити все задля якомога більшого дистанціювання очолюваної ним Церкви від ворога? Ворога його Церкви, його країни, його народу. Дуже хотілося би, щоб це було так».
Український протестантський світ сколихнув великий скандалУкраїнське протестантське середовище опинилося в центрі одного з найгучніших внутрішніх конфліктів за останні десятиліття.Один із відомих пасторів, капелан і прийомний батько Х. звинувачується частиною протестантської спільноти у насильстві над неповнолітніми. За словами критиків, від його дій могли постраждати кілька підлітків. Також у публічному просторі з’явилася інформація, що один із них згодом покінчив життя самогубством.Х. був не просто пастором, а помітною релігійною фігурою, наближеною до Геннадія Мохненка - одного з найвідоміших протестантських пасторів України та засновника центру допомоги дітям-сиротам «Республіка Пілігрим» у Маріуполі.Історія викликала широку дискусію всередині протестантського середовища про те, як церкви мають реагувати на подібні випадки.Пастор і капелан Петро Дудник заявив, що церкви повинні дотримуватися принципу нульової толерантності до насильства над дітьми та передавати такі справи до правоохоронних органів. На його думку, церковне покаяння не може замінити кримінальної відповідальності. Дудник також виступає за більшу підзвітність церковних лідерів та прозорість у громадах.Натомість Геннадій Мохненко, за словами його критиків, вважає, що подібні конфлікти мають розглядатися передусім у межах церковної спільноти. Він заявляв, що Хомяк визнав провину, приніс покаяння та отримав прощення від Бога.За словами учасників конфлікту, частина церковних лідерів намагалася вирішити ситуацію всередині протестантського середовища без залучення правоохоронних органів. Також повідомляється, що після зустрічей із пасторами батьки загиблого хлопця не звернулися до поліції.Водночас про самих жертв у публічному обговоренні цієї історії говорять значно менше.Скандал продовжує набирати обертів і вже викликав серйозну кризу довіри всередині протестантської спільноти.
Сьогодні у Києві, у Феофанії, проходить чергове засідання Синоду УПЦ(що не МП)Склад — традиційно показовий. Серед запрошенних учасників — митр Лука (Коваленко-Мудіщев), добре відомий своєю любов’ю до розкішних риз, митр і камер. З боку інколи здається, що церковні облачення змінюються швидше, ніж церковна риторика. А риторика, як відомо, давно має знайомі інтонації про «русский мир», любов до Кирила та кириархальну церкву.Взагалі, щотижнева заміна облачення на нове та вишите викликає ще більше питання про адекватність цього модника.Також у синодальній компанії — Сергій (Аніцой) Тульчинський, навколо якого вже не перший рік у церковному середовищі звучить більше запитань, ніж відповідей.Людина аморальна, пияка, блудник і взагалі безбожник став членом Синоду.Нонсенс.Усе це кадрове «різноманіття» багато хто пов’язує з митрополитом Антонієм ( в окулярах 🤓 Паканичем), якого часто називають головним архітектором нинішньої синодальної конфігурації.Тому особливих сенсацій від цього засідання, схоже, чекати не варто.Всі вже звикли.Швидше за все, все буде як завжди: правильні слова, обережні формулювання і багато мовчання там, де потрібна ясність.Залишається лише спостерігати.І «треба молитися»Бо поки хтось говорить про ні кроку назад — інші просто чекають.Ждуни.
