Цікаво, що в Православній Церкві Чехії та Словаччини церковно-словʼянські тексти читають цілком собі по-нашому, фактично Київським ізводом. Звісно ж, він тут так не називається, але по факту, коли чуєш тутешню ЦС-мову, вона тобі невимовно нагадує рідну українську. Цікаво, що попри написане наприкінці «і» у словах Hospodi, spasti, prosti, jesi - читається не мʼяке «і», а цілком собі наше тверде «и» - Господи, спасти, прости, єси.«Мja» - так і читається виразно «мʼя» (на слух звучить майже як «мня», яким воно, власне, колись і було, але в жодному разі не мявкання). Ну і наші рідненькі ікавізми. Звучить це приблизно так:«Вірую, Господи, і ісповідую, яко ти єси воістину Христос, Син Бога Живаго, пришедий в мір грішния спасти, од ніх же первий єсм аз. Єшче вірую, яко сіє єсть самоє пречистоє Тіло Твоє і сія єсть самая честная Кров Твоя, молюся убо Тебі, помилуй мʼя, і прости мі пригрішенія моя, вольная і невольная, яже словом, яже ділом, яже відінієм і невідінієм: і способи мʼя неосужденно причаститися пречистих Твоїх Таінств, во оставленіє гріхов, і в жізнь вічную, амінь».Молитовник називається «Хліб душі».P.S. Звісно ж, хоча в назві Церкви «чеські землі» стоять першими, насправді майже всі православні в цій Церкві зосереджені у Словаччині - і чим далі на Схід, до українських кордонів - тим їх більше. Очільник Церкви, митрополит Ростислав носить титул «архієпископ Пряшівський». Пряшівська єпархія — це єпархія на західному Закарпатті, тепер у східній частині Словаччини з катедрою в місті Пряшів. Приблизно так само, як у повоєнний період в «Польській Православній Церкві» 99% вірян були українці і жили на Волині.
Що буде з палестинцем, який вчинив святотатство у Ватикані: як працює кримінальне право Святого ПрестолуВатикан — найменша держава у світі, але з повноцінною системою права, судів та поліції. Попри духовний характер цієї держави, тут діє кримінальний кодекс, який передбачає суворе покарання за образу релігії та святотатство.Одним із найтяжчих злочинів у Ватикані вважається осквернення святого місця або предмета культу. Якщо, наприклад, людина вчинила непристойний або блюзнірський акт — скажімо, справила нужду на престол у соборі Святого Петра — це кваліфікується не як хуліганство, а як святотатство (sacrilegio).Ватиканське кримінальне право базується на: • Італійському кримінальному кодексі 1889 року (кодекс Дзанарделлі), прийнятому в перші роки існування держави Ватикан; • Законах Святого Престолу № IX від 11 липня 2013 року, які оновили систему покарань і ввели сучасні статті проти вандалізму, образи релігії та неповаги до сакральних місць.Згідно з цими нормами, будь-яке навмисне осквернення священного предмета, місця чи обряду розглядається як кримінальний злочин. За такі дії передбачено: • позбавлення волі від 2 до 5 років, • і/або значний грошовий штраф, • а також компенсацію за завдану матеріальну шкоду (реставраційні витрати, очищення тощо).Якщо злочин був демонстративним, публічним чи спричинив обурення вірян — суд може призначити суворіше покарання. У найтяжчих випадках — наприклад, якщо дії супроводжувалися насильством або оскверненням вівтаря під час богослужіння — можливе покарання до 7 років ув’язнення.Формально у Ватикані є лише кілька камер тимчасового тримання у будівлі жандармерії (поліції Ватикану). Це невеликі приміщення для короткострокового утримання підсудних. Однак повноцінної в’язниці держава Ватикан не має.Тому, згідно з Латеранськими угодами 1929 року між Італією та Святим Престолом, усі особи, засуджені Ватиканським судом до позбавлення волі, відбувають покарання в італійських тюрмах — за кошт Ватикану. Найчастіше це тюрми Regina Coeli або Rebibbia у Римі.Таку співпрацю між державами закріплено: • у статті 22 Латеранського договору, • у законі № IX Святого Престолу (2013), який прямо посилається на виконання вироків через італійську пенітенціарну систему.У 2012–2013 роках камердинер Папи Бенедикта XVI Паоло Габріеле, який передавав журналістам секретні документи (скандал Vatileaks), був спочатку утримуваний у ватиканській камері, а потім — переданий італійській стороні. Після кількох місяців він був помилуваний Папою.Інші випадки — наприклад, вандалізм у соборі Святого Петра чи напади на священнослужителів — також розглядалися Ватиканським судом, але засуджені відбували покарання в Італії.Людина, яка вчинила святотатство у Ватикані, ризикує отримати реальний термін ув’язнення за законами Святого Престолу. Її судитимуть у Ватиканському Трибуналі судді клірики-юристи, а відбувати покарання така людина буде в Італії, у звичайній тюрмі. Після звільнення, як правило, накладається довічна заборона на в’їзд до Ватикану.Святотатство у серці католицького світу — не лише моральний злочин, а й тяжке кримінальне правопорушення, яке держава Ватикан сприймає максимально серйозно.
На фронті загинув військовий і священнослужитель Православної церкви України Віталій Янковський.Трагічну звістку повідомили Волинська православна богословська академія та Волинська єпархія ПЦУ.Віталій Янковський народився в Казахстані у родині українців з Волині. Пізніше родина переїхала на Курщину, де майбутній священнослужитель вступив до духовної семінарії. Згодом він перевівся на навчання до Волинської семінарії.💬 В одному з інтервʼю він говорив: "Душею я українець, корені мої тут, як і могили дідів-прадідів".Віталій Янковський закінчив Львівську духовну академію. У 1996 році митрополит Луцький і Волинський Яків висвятив його на ієрея.Після того отець Віталій служив у Свято-Троїцькому кафедральному соборі, був викладачем семінарії, духівником сестринства у нижньому храмі, директором недільної школи.Загалом понад десять років священнослужитель був кліриком Волинської єпархії.У 2023 році отець Віталій овдовів і добровільно долучився до армії. 30 вересня стало відомо, що захисник загинув.
Ранее сообщалось как минимум о 13 свидетелях Иеговы, которые были осуждены в Крыму, причем 11 из них отбывают наказание на международно признанной территории РФ. Например, в январе нынешнего года суд в Севастополе приговорил 53-летнего Сергея Жигалова и 55-летнего Виктора Кудинова к 6 годам лишения свободы за организацию деятельности «экстремистского» сообщества (этот статус свидетели Иеговы в РФ получили в 2017 году, и с тех пор сотни верующих этой конфессии прошли через СИЗО и лагеря).Так же и осужденные активисты крымско-татарских или мусульманских организаций Крыма как правило отбывают наказание в «материковой» России.На подконтрольных РФ территориях Крыма и Донбасса запрещен и ряд других религиозных организаций, которые не только свободно регистрируются в Украине, но и играют ключевую роль в украинском конфессиональном ландшафте. Речь идет об автокефальной Православной церкви Украины (ПЦУ), Украинской греко-католической церкви (УГКЦ) и некоторых протестантских деноминациях. В «конституциях» «ДНР» и «ЛНР» эпохи их непризнанной «независимости» была прописана «господствующая» роль РПЦ — в формулировках, напоминающих законодательство Российской империи… В ноябре 2022 года пропали служившие в Приазовье греко-католические священники Иван Левицкий и Богдан Гелета, а все пять общин УГКЦ в этом регионе были «ликвидированы» российской администрацией. Лишь спустя почти полгода, после значительных усилий Ватикана и других международных посредников, священников обменяли на российских военнопленных. Более трагичной оказалась судьба 59-летнего священника ПЦУ Степана Подольчака, похищенного неизвестными в селе Каланчак в левобережной части Херсонской области, контролируемой РФ. 15 февраля прошлого года его труп обнаружили в придорожной канаве на одной из улиц его села. По данным украинских правозащитников, российские силовики предъявили о. Степану подозрение в экстремистской деятельности, некоторое время он содержался в фильтрационном лагере в окрестностях села Чаплинка. Глава украинской военной администрации Каланчала Светлана Фомина, находящаяся сейчас в Херсоне, рассказала, что о. Степан мужественно служил на украинском языке и открыто молился за Украину вплоть до самого дня своего задержания. С подобными же проблемами в контролируемых РФ частях Запорожской и Херсонской областей столкнулись активисты протестантских и мусульманских общин, которые не вошли в состав российских централизованных организаций своих конфессий.В свежем докладе Управления Верховного комиссара ООН по правам человека о ситуации в Украине (в ее международно признанных границах) перечисляются случаи «произвольного задержания, пыток, включая сексуальное насилие, и исчезновения в результате задержаний гражданских лиц на занятой <ВС РФ> территории». Управление собрало доказательства того, что ряд гражданских лиц на этой территории был задержан «за то, что признается законной религиозной практикой или свободным самовыражением религиозных убеждений». Крым, Донбасс и части Запорожской и Херсонской областей, контролируемые РФ, стали своего рода образцовым полигоном для обкатки «ценностей русского мира» — и уже всем, кто в теме, очевидно, как эти «ценности» преломляются в сфере религиозной жизни. Тоталитарная идеология Москвы абсолютно несовместима с какой-либо свободой совести или вероисповедания.Источник: https://novayagazeta.eu/articles/2025/03/01/russkii-mir-bez-kresta
ДО РЕДАКЦІЇ СОФІЙСЬКОГО БРАТСТВА ПОПАВ ОДИН З ЛИСТІВ ПОЛОНЕНОГО СВЯЩЕННИКА КОСТЯНТИНА МАКСИМОВА ДО ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УПЦ МИТРОПОЛИТА ОНУФРІЯ«Його Блаженству, Блаженнішому Онуфрію, митрополиту Київському і всієї України, протоієрея Костянтина МаксимоваПРОХАННЯ ПРО ДОПОМОГУВаше Блаженство!Звертаюсь до Вас як громадянин України, який знаходиться у полоні і політичному увʼязненні рф з 16.05.2023 року.Я, протоієрей Костянтин Максимов, є кліриком Бердянської єпархії Української Православної Церкви. Мені 41 рік. Народився 16.03.1983 року в місті Вільногірськ Дніпропетровської області.В 2023 році духовенство Бердянської єпархії прийняло рішения про перехід до юрисдикції РПЦ. Будучи незгодним із таким рішенням і відчуваючи на собі психологічний тиск і погрози, я був вимушений полишити місце свого служіння (м. Токмак), про що повідомив свого правлячого архієрея – митрополита Єфрема (Яринко). Під час спроби покинути територію Запорізької області 16.05.2023 року я був затриманий спецпідрозділом ФСБ РФ.На сьогодні мене засуджено згідно ст. 276 УК РФ (шпигунство) і призначено покарання у вигляді 14 років позбавлення волі з відбуванням у колонії суворого режиму. При цьому в Україні у мене залишається мати пенсійного віку і дитина 12 років.Ваше Блаженство! Звертаюсь до Вас як до свого Предстоятеля і батька і смиренно прошу, якщо на те буде воля Божа і Ваша можливість, мати клопотання про мій обмін як громадянського полоненого і політичного в’язня перед тими, від кого це може залежати.З глибокою повагою до Вас і проханням про святі молитви, смиренний послушник Вашого Блаженства, протоієрей Костянтин Максимов.22.11.2024 р.»
- Солідарність (взаємодопомога, служіння одне одному, турбота про найслабших).- Деполітизація церкви і суспільства (деідеологізація церкви, суспільства, громадян, відмова від провідних ідеологій, відмова від ексклюзивізму в політиці, церкві).4. Україна – наш спільний дім. Не менш важливо об’єднати українців навколо соціально-політичних та державних засад. Тут нам важливо актуалізувати ідею соціальної доктрини Церкви, якої у нас зараз немає в Україні, але яка була запропонована Вселенським патріархатом в документі «За життя світу». В документах Вселенського патріархату позитивно оцінюється факт розірвання давнього договору між державою та церквою (так звана «симфонія між ними»), бо «церква зацікавлена в тому, щоб інституційний зв’язок християнства з інтересами держави був якомога слабшим» (II 13). Церква не є повністю аполітичною, вона «не втручається в політику у вузькому сенсі цього слова. Проте її свідчення є істотним чином політичним – як турбота про людину та її духовної свободи» (VI 16). Не маючи власних політичних завдань, Церква зацікавлена в прямій та активній «співпраці з політичною та громадянською владою, а також державними органами в справі досягнення загального блага».Які державно-правові та громадянські принципи може і має відстоювати Церква? Такими засадами є:- справедливість та громадянське суспільство(громадянська рівність - відсутність поділу громадян на категорії, справедливий громадянський мир);- правова держава (правосуддя, рівність перед законом, відновлення довіри до влади); - субсидіарність (делегування вирішення питань на нижчому рівні);- відбудова і добробут (житло, праця, відчуття захисту держави, безпека, перспективи розвитку, боротьба з корупцією, відчуття України як спільного дому всіх громадян);- зростання країни (розвиток, проектність та досягнення країни, держава як гарант дотримання прав і свобод, відповідальний і легальний бізнес, концентрація на майбутньому на досягненнях на перспективі).ПідсумокФундаментом діалогу, мирного співіснування та єднання в українському православ’ї може стати позиція, висловлена Вселенським патріархатом: 🔴🔴🔴обидві православні юрисдикції в однаковій мірі канонічні і в ідеальному вимірі вже складають єдину Церкву Христову. 🔴🔴🔴Неприйняття цього еклезіологічного факту продовжує конфлікт, причинами якого кожна юрисдикція бачить іншого. Юрисдикціям не обов’язково терміново утворювати єдину структуру, реальна історія України завжди була плюральною. Для України властива релігійна багатоманітність і плюралізм різних традицій, культур та конфесій.Ми пропонуємо подивитися на взаємини УПЦ та ПЦУ як на типово українську ситуацію. Історія народила не схожі, але цінні версії українського православ’я. Зараз ці структури знаходяться в стані хворобливого конфлікту, викликаного ідеологізацією та політизацією Церкви. Але подоланням цих хвороб і важливим фактором діалогу та релігійного миру в Україні є активна участь обох юрисдикцій в публічному обговоренні, формуванні та втіленні позитивного суспільного ідеалу - опори на цінності громадянського суспільства: гідність, свободу, відповідальність, солідарність, право, суспільне благо. Лише така спільна продуктивна праця здатна відтінити конфлікт міфів та упереджень, буде сприяти діалогу і приведе до мирного співіснування та в перспективі єднання українського православ’я.»
Про ад:Долго не могла решиться – но вот посмотрела «Исповедь пленного бойца» – интервью взятое Сергеем Ауслендером у Алексея Анули – богатыря, спортсмена, боксера, попавшего в плен при обороне Чернигова и рассказавшего, через что ему пришлось пройти. Как он 6 суток висел на крюке, на руках, связанных за спиной удлинителем, чуть касаясь пола пальцами то одной, то другой ноги. Как при нем застрелили офицера, зарезали еще двух пленных. Как его, голого, бросили на бетонный пол и готовились изнасиловать, он стал читать «Отче наш», и начался обстрел, мучителям стало не до него. Как какой-то русский, узнав в нем спортсмена, участвовавшего в соревнованиях, помог ему – отправил в другое место, сказав, что «там будет тяжело, но останешься живой». Его везли в грузовике вместе с трупами российских солдат – в пыточную в селе Вишнёво недалеко от белорусской границы: избиения, растяжки, ток – весь набор. Рассказал, как по ночам к ним в палатку приходил начальник, которого Алексей сравнивает с Гитлером, требовал за 5 секунд одеться, расстегнуть палатку, встать на колени и сделать доклад, кто не успел – до утра стояли на коленях в снегу. Про Курский централ, где избивали и военнопленных, и гражданских, в том числе двух женщин, 23 и 62 лет, давали на день одну поллитровую бутылку воды на девятерых, кормили гадостью, давая на еду одну минуту – что не успели съесть, выбрасывалось. Как заставляли по многу часов, стоя на коленях, уперевшись лбами в пол, петь российский гимн и «Катюшу», как одного из пленных насиловали 9 дней только за то, что у него была борода – он вернулся сломленным, с ВИЧ, гепатитом и психическим расстройством.Как не давали мыться, заставляли мочиться всех в одну канистру из-под бензина, а потом пить эту мочу – по столько глотков, сколько человеку лет. Как заставляли, стоя под холодным душем, имитировать половой акт с 62-летней пленной, по лицу которой текли грязь и слезы. Как потом перевели в другое адское место, заталкивали по много пленных в каморку, где разрешалось только стоять, не шевелясь, и следили по камерам – у кого хоть палец дрогнет – били смертным боем. Алексей был ранен, сам вытаскивал у себя осколки, начала гнить нога – скакал на одной, отставая от всех, за что его избивали и травили собаками. Однажды увели в медкабинет и вырвали два здоровых зуба. Били 6-7 раз в день по плечам, разбивая суставы, раздавливали пальцы досками. А потом было 130 дней карцера, где он стоял на полу, покрытом фекалиями. Там, говорит Алексей, били еще чаще и пытали током, и многие стали умирать, морпехов и «дедов» просто забивали насмерть.А потом его обменяли. – с вырванными зубами и ногтями, перерезанными сухожилиями и гниющими ногами, весил бывший богатырь 62 кг. На нем нет живого места – мышцы оторваны от костей, правой рукой не может поднять даже книжку, ноги чудом спасли от ампутации, лечился полтора года. «Сломали все, что могли, кроме желания вернуться к детям», – говорит Алексей. Уже потом он узнал, что его отца, который пошел его искать, вместе с 6 ранеными солдатами поймали и просто сожгли в православной церкви. Про свой плен Алексей рассказал в книге, написанный в память тех, кто не вышел живым из российских пыточных.Вольтская Татьяна
Що це означає?Принципове формулювання: Патріарх вживає саме вираз «надання автокефалії Церкві України». Це ключова канонічна формула, що підкреслює: автокефалія стосується Церкви України як цілості, а не «ексклюзивного права» окремої групи. Звідси — логіка інклюзивності: у руслі позиції, озвученої Патріархом у нещодавньому інтерв’ю France 2, автокефалія не є ексклюзивним продуктом для вибраних, вона стосується всіх православних в Україні.Україна для Його Всесвятості — одна з пріоритетних тем. Вселенський Патріархат констатує особливу увагу до України у двох вимірах — політичному та церковному. Тобто ситуацію розглянуто в контексті, а не фрагментарно.Морально-історична рамка. Поруч зі згадкою Голодомору як злочину тоталітарного режиму — чітка оцінка сучасної війни РФ проти України, з акцентом на депортації українських дітей (приблизно 20 тис.): це вибудовує історичний ланцюг насильницьких практик, від яких Україна потерпає впродовж століття.Канонічна логіка автокефалії. Нагадування про численні прохання з українського боку та право на церковну незалежність від Москви пояснює, чому 2019 року було ухвалено саме рішення про надання автокефалії.Вселенський Патріарх послідовно заступається за багатостраждальний український народ та його Церкву — позиція, яка викликає особливу вдячність з українського боку.Про що ще говорили (окрім України) і чому це важливо: • Християни в Туреччині. Попри утиски та історичні втрати, Вселенський Патріархат продовжує свідчення віри в Константинополі вже понад 1700 років. Наголошено на малій чисельності християн у країні. • Близький Схід. Звернено увагу на критичне скорочення християнської присутності у Святих Місцях: без зміни тенденції багато святинь можуть перетворитися на «музеї» без живих громад. • Свобода віри та освіти — Халкі. Триває відновлення Богословської школи на Халкі (комплексні роботи; орієнтир — прийом перших студентів у вересні 2026 року, якщо умови дозволять). Школа подана як символ свободи церковної освіти та реальних гарантій прав релігійних меншин. • Екуменічний діалог з Римом. Поряд із богословським діалогом підкреслено «діалог любові»; анонсовано листопадовий візит Папи Лева XIV (Нікея—Стамбул) у ювілейному контексті Нікеї — як знак взаємної відкритості та пошуку єдності в правді й любові. • Турбота про створений світ. Підтверджено екологічне служіння Вселенського Патріархату; у межах візиту — Премія Темплтона за «зелене» апостольство та виступи в університетах Нью-Йорка.»
Тетяна Деркач аналізує:«На Французькому Телебаченні вийшло дуже цікаве інтерв'ю Вселенського патріарха, де він дуже коротко, але містко пройшовся по одній з найболючіших точок вселенського православ'я - українській. Хочеться звернути увагу на деякі акценти (раптом хтось не побачить), оскільки у греків прискіпливість до формулювань - в крові."Вселенський патріархат пішов на численні жертви та поступки протягом усіх цих років відносин та співпраці з православними церквами з метою сприяння єдності та всеправославній співпраці".Коментар: Заради сприяння єдності та співпраці ВП йшов на численні жертви. Зафіксували."Хоча Вселенський патріархат був єдиним, хто мав право надавати автокефалію, спочатку її отримала Російська церква, а потім усі церкви Балканського півострова. Я повторюю, що він був єдиним, хто надавав автокефалію і, незважаючи на це, він погодився, щоб це питання було включено до порядку денного всеправославних синодів на Родосі, а потім у Женеві.І ми дійшли до того, що вирішили, як буде підписано томос про автокефалію нової церкви. Наш патріархат запропонував, щоб патріарх Константинопольський вирішував і підписував самостійно, а предстоятелі інших церков спільно вирішували і спільно підписували з ним".Коментар: Чому, власне, з самого початку розглядалась така громіздка схема надання автокефалії? Щоб упевнитись, що надання автокефалії якійсь одній церковній області не буде порушувати інтереси інших помісних церков. Але при цьому право прийняття рішення про автокефалію та право першого підпису залишається у Вселенського патріарха. Він є єдиним "автокефалодавцем"."Ця пропозиція викликала опір митрополита Волоколамського Іларіона з Російської православної церкви. Інші підтримали його, і пропозиція не була схвалена. Оскільки не було згоди щодо питання автокефалії під час підготовчої фази Святого і Великого Собору, було вирішено вилучити його зі списку питань, що розглядаються Святим і Великим Собором".Коментар: а отже, за те, що у нас немає спільновизнаної консенсусної процедури надання автокефалії, яка б базувалась в тому числі на врахуванні інтересів інших помісних церков, можна подякувати саме РПЦ. Якби не вибрик Алфеєва, не було б в Україні автокефальної церкви.Далі співрозмовник патріарха Варфоломія Jivko Panev питає:"У 2019 році ви надали томос про автокефалію новій Православній церкві України. Відтепер в Україні є дві православні церкви. Православна церква України, очолювана митрополитом Епіфанієм, і Українська православна церква, очолювана митрополитом Онуфрієм. Чому було прийнято таке рішення?"З цього моменту слідкуємо уважно за відповіддю патріарха Варфоломія:"У той час наш патріархат прийняв це рішення, вважаючи, що церква України має право на незалежність після численних прохань, направлених до Вселенського патріархату не тільки в останні роки, а й задовго до цього, у 1920-х роках, а також у перші роки після розпаду Радянського Союзу, коли Україна стала суверенною і незалежною, єпископи України попросили автокефалію у Росії.Вони помилилися. Вони повинні були попросити її у Вселенського патріархату.Ви, мабуть, знаєте, що це прохання про автокефалію, надіслане до Москви, було також підписане митрополитом Онуфрієм, він ще не був митрополитом Києва, звичайно, він мав інший титул, який носив на той час.З одного боку, Україна, згідно з Вселенським патріархатом, мала право отримати автокефалію і мати незалежну місцеву церкву в межах держави. А з іншого боку, лише Вселенський патріархат мав право надати автокефалію Україні, як він надав її всім церквам, про які я згадав.Почалося з Російської церкви в 16 столітті, а потім продовжилося з усіма церквами Балкан у 19 і 20 століттях.Отже, ми зробили те, що було само собою зрозумілим. Оскільки українці мають свою власну автохтонну церкву, ми скористалися канонічним правом, яке нам належало, щоб надати їм автокефалію".⬇️⬇️⬇️
Від загальної кількості Підписантів і членів Братства такий відсоток є досить малим. Очікувати, що під тиском закону духовенство УПЦ побіжить до ПЦУ не приходиться. Тому є різні причини – і “московитський дух” священників УПЦ тут далеко не основна причина. Потрібно визнати, що в середовищі ПЦУ багато хто переживає, що з створенням Екзархату може призупинитися процес розвитку Помісної української Церкви і взагалі нівелюється ідея незалежності українського православ’я. Люди бояться, що той рух до Автокефалії, котрому присвятило своє життя багато українців, сповільниться. Зважаючи на вплив і тиск зі сторони РПЦ та складність ситуації в самій Україні це справді може стати реальністю. Тому побоювання щодо створення Екзархату теж мають рацію. А якою може бути позиція влади щодо можливості створення Екзархату? У різних кабінетах влади є різні бачення розвитку подій, і їх можна звести до двох основних позицій. Одну з них впроваджує в життя очільник ДЕСС Віктор Єленський. Він є активним представником тих, хто мріє, щоб від УПЦ нічого не залишилось. Їх лозунг: “В Україні має бути єдина Помісна церква – і крапка”. Тобто, для представників УПЦ, нібито, лишається єдиний вихід – приєднатися до ПЦУ. В той же час, все більше людей починають розуміти, що УПЦ нікуди не подінеться. Держава не зможе за короткий час та з обмеженими ресурсами виконати всі прописані дії закону “про заборону”. Окрім того, немає розуміння, що робити з єпископами, священниками та вірянами УПЦ, які мають зрозумілу проукраїнську позицію. Робити їх ворогами і заганяти у “катакомби” означає налаштувати проти себе велику кількість свідомих громадян України. Минулої осені Офіс Президента організував відвідування України делегацією від Вселенського патріарха, було проведено низку зустрічей. Зі зрозумілих причин до цієї справи не був долучений В. Єленський та ДЕСС. Певні люди в Офісі пробують вирішити питання з УПЦ через залучення до вирішення проблем в українському православ’ї Вселенського патріарха. Саме тоді питання про створення Екзархату було вперше яскраво озвучено як в грецьких, так і в частині українських релігійних ЗМІ. Одні вбачали в цьому надію, а інші підозрювали змову.Чи розглядає нині влада можливість створення Екзархату? Про це можна лише здогадуватись. Але точно можна стверджувати, що без запиту влади на Екзархат Вселенський патріарх не піде на створення нової православній структури в Україні. Що для себе оберуть єпископи, священники та віряни УПЦ: катакомби чи вирішення питання канонічного статусу через Вселенського патріарха? Що для себе обере держава: витіснити з суспільного простору всю УПЦ чи спробувати “врятувати” її проукраїнську частину через створення Екзархату? Питання залишаються відкритими. І знайти відповіді на них можна лише через діалог.»
