Веселий піп

Никифор Тур, архімандрит Києво-Печерського монастиря, який виступив проти Берестейської унії і недопустив підпорядкувати монастир уніатській церкві.Берестейський собор відбувся в 1596 році. На ньому частина єпископату православної Київської митрополії на чолі з митрополитом Київськими, Галицьким і всієї Русі, Михайлом Рогозою об'єдналися з католицькою церквою. Не підтримали цього рішення єпископ Львівський Гедеон Балабан і Перемиський Михайло Копистенський, а також архімандрит Києво-Печерського монастиря Никифор Тур разом із ченцями. Архімандрит різко виступив проти ієрархів які підтримали об'єднання Київської митрополії з Римом. Одразу після собору уніатський митрополит Михайло Рогоза, заручившись підтримкою польського короля Сигізмунда ІІІ Вази наполягав на передачу Києво-Печерського монастиря в його особисте підпорядкування. Вони в тандемі видали укази про звільнення Никифора з архімандрита монастиря. Проте, останній своїми рішучими діями не допустив переходу обителі на унію. У 1597 році ченці прихожани і монастиря зі зброєю в руках не допустили київських посадовців, виконати королівські укази. За такий спротив архімандрита Никифора, уніати на чолі з митрополитом Рогозою піддали анафемі. Завдяки такій діяльності архімандрита Печерський монастир залишився в православ'ї, зберіг за собою монастирські володіння, на які охоче претендували, як уніатське духовенство так і польські магнати. Пізніше, у 1620 році, з ченців Києво-Печерського монастиря, було відновлено ієрархію для православної Київської митрополії. На зображенні: Тур Никифор (? — 1599) — києво-печерський архімандрит."Історія Української Церкви. Події. Факти. Особистості."

Чому більшість людей вважають, що Христос був бідняком, чи проповідував саме бідність? Ось цей наратив, який пішов від совка досі сидить в людях.У Євангелії сказано, що воїни знявши одяг ділили його між собою. Воїни, яким дуже добре платили стали б ділити лахміття? І навіть хітон який був тканий щоб не пошкодити вирішили кинути жереб. Щодо храму, то яким був Ієрусалимський храм і скільки всього коштовного там було можна взнати із Старого Завіту. Чи казав хоч раз Христос, що треба винести все, продати і роздати, а храмове начиння змайструвати з гівна і палок? Жодного разу. Люблять казати Христос вигнав торговців з храму і проводять паралель з теперішніми іконними лавками. Для продажу тварин на жертвоприношення та всього іншого були відведені спеціальні місця. Міняйли яким Він перекинув рахівниці працювали на себе, а не на храм і не там де їм належало стояти і провадити свою діяльність. Можна ще багато чого сказати якщо добре дослідити як Біблію, так і звичаї а не вестися на дешеві картинки недалеких людей.

Олександр Фуштей у фб пише:Справу канонізації святих землі Української зміг належним чином впорядкувати Київський митрополит Петро Могила. Найперше було перевидано житія Печерських святих або «Патерик», який містив оповіді про всіх стародавніх, переважно домонгольських, печерських подвижників. Цю справу святитель Петро доручив своєму сподвижнику Сильвестру Косову і вже 1635 року в Києві вийшов друком «Патерик». 1638 року з благословення і за підтримки святителя вийшла друком друга книга «Тератургема, або чуда, що були в самому Печерському монастирі та в обох його печерах». Автором її був видатний богослов, монах Києво-Печерського монастиря, Афанасій Кальнофойський, який описав 64 великі чуда, які сталися в Печерській обителі. Київський митрополит Петро Могила 1643 року канонізував 69 святих, що на горі печерській просяяли. На жаль докладних відомостей про цю канонізацію ми не маємо, але той самий історик Є. Голубинський зауважує, «стосовно домонгольських печерських святих, треба думати, що їх визнавали святими й раніше, але формально вони були канонізовані всі разом, цілим собором і всім їм було встановлено святкування митрополитом Могилою». «Те, що зробив у Церкві Московській митрополит Макарій на Соборах 1547 і 1549 років, канонізувавши російських святих, каже митрополит Іларіон Огієнко, те зробив митрополит Петро Могила на Всеукраїнському Соборі 1643 року в Києві». На цей акт канонізації було запрошено Константинопольського Патріарха Парфенія І. Замість себе той відправив до Києва свого екзарха, грека Мелетія Сирига, який, прибувши влітку 1643 року не тільки взяв участь у канонізаційному Соборі, але й став автором відповідної служби «Канон Преподобним Отцем Печерським. Твореніє Мелетія Сирига». Ця служба вважалася присвятою всім святим землі Української, оскільки в каноні, окрім преподобних печерських, згадувалися святі рівноапостольні Володимир та Ольга, князі-страстотерпці Борис і Гліб. Ще на початку XIX століття в правильниках та молитвословах, які було видано у друкарні Києво-Печерської лаври, можна було зустріти цю службу, але потім, напевно за наказом цензорів, її вже більше не друкували. Святійший Синод Російської Церкви пильно стежив за тим, щоб у так званих «малоросійських єпархіях», після приєднання 1686 року Київської Митрополії до Московського Патріархату, не було й натяку на якихось там окремих святих українських, або в «Малой Росії просіявших».[1] В самій Російській церкві, канонізації святих відбувалися дещо дивно. Так, професор Московської духовної академії Є. Голубінський (+1912), який досліджував канонізацію святих в російській церкві з жахом вимушений був визнати, що з 250 святих канонізованих російською церквою в період Московського царства про 119 з них майже не має ніяких відомостей ким, і коли вони були зараховані до лику святих. Продовжуючи своє дослідження Голубінський виявив, що з 383 святих, які включені до місяцеслова майже про половину так само немає ніяких відомостей. Двоє зі списку цих святих двічі були занесені в місяцеслов, 84 взагалі ніким не були канонізовані, а 12 навіть немають імен. Часто немаючи достатньої інформації агіографи російських святців запозичували фрагменти з житій інших святих та прикрашали їх власними вигадками. Таким чином угодники Божі в житіях втрачали реальні людські риси. До прикладу, житіє Єфрема Перекопського списання з житія Олександра Свирського, а Прокопія Юродивого майже повністю описує життя Андрія Юродивого. До XVI століття з 68 новоявлених святих лише 5 були загальношанованими всі інші зараховані до лику святих і шановані на місцевому рівні. При Івані Грізному, і за його наказом, до загального шанування було зараховано 39 святих, а в подальшому митрополитом Макарієм ще 31 святий. Загалом в період від смерті Івана Грізного до створення Святішого Синоду в місяцелов було включено 132 святих, а з 1721 роду до кінця ХІХ століття ще 130 святих. [2] 1. Митрополит Димитрій Рудюк. Газета "Голос Православ’я". - 12(180) червень 2006. 2. Archimandrite Sophroniy Chupryna.

Соня Кошкіна:«- Як ви знаєте, патріарх Алексій Другий відійшов у вічність. Невдовзі РПЦ обиратиме нового предстоятеля, - в грудні 2008-го року голос Володимира Путіна в телефонній слухавці не сказати, щоб звучав впевнено.- І? – митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), предстоятель УПЦ (МП), зберігав спокій.- І я пропоную вам очолити РПЦ, - говорить Путін.- Предстоятеля обирають на Соборі, - зважено відповідає митрополит Володимир.- Ви користуєтесь авторитетом. За вас точно проголосують. Ви б ще в 1991-му році могли виграти – у вас був другий результат. А тут – без сумнівів. Ну, ми підстрахуємо, звичайно. Зрозумійте, Україна для РПЦ дуже важлива. У вас 12 тисяч приходів.-Так, 12 тисяч, - луною повторює митрополит.- То, ви згодні? Ви очолите РПЦ? Потрібно, щоб ви просто висунули свою кандидатуру, а результат забезпечимо, – налягає диктатор.- Знаєте, я нині є митрополитом Київським. Це – справа мого життя. І померти я хочу митрополитом Київським. Тож дякую, але ні, я не прийматиму участі у виборах, - відказує митрополит Володимир і натискає на телефоні «відбій».Він сидить в маленькій кімнатці так званого «70-го корпусу» Києво-Печерської Лаври, його офіційної резиденції, де жив останні роки – невеликий двоповерховий будиночок, зовсім не схожий на «покої митрополита» (вже за митрополита Онуфрія (Березовського) його масштабно реконструювали, змонтувавши в історичному приміщенні баню).Згодом він не раз і не два переказував цю розмову близькому оточенню. Його фраза «я хочу померти митрополитом Київським» стала, як кажуть, «широко відомою у вузьких колах».Але мало кому відоме було її продовження. Звучало воно так: «Я занадто добре знаю РПЦ. І точно не хочу її очолювати. Не хочу, щоб мене чорти на тому світі в казані смажили».Це – дослівно.Ну, і раз вже згадали кривавого патріарха Кирила, варто додати, що на початку нульових, він сам вважався в РПЦ дуже прогресивним архієреєм, «західником» та поборником української автокефалії. Тільки не дивуйтесь, пояснення просте: певний час Гундяєв розраховував очолити Київський престол по смерті митрополита Володимира (міцним здоровʼям він, на жаль, не відрізнявся). І докладав для цього чимало зусиль.Але то – окрема історія. Деталі, сподіваюся, ви зможете скоро почитати в моїй книзі, яка присвячена обставинам отримання Україною Томосу про автокефалію в 2018-му і подіям, які тому передували – церковним інтригам, політичним домовленостям, міжнародним перемовинам та внутрішньому протистоянню. Наразі книга знаходиться на завершальній стадії підготовки.***Як і обіцяла, написала детально про обстріл мразями Успенського. Він не був випадковим - обидва удари чітко сплановані. Про те, як Путін спочатку фінансував особисто його відновлення, а тепер намагається зруйнувати. Про скандальні розписи на другому поверсі (де найкрасивіший - Паша-Мерседес, хто б сумнівався). Про суди щодо Лаври, які тривають вже три роки. Як і по Паші, до речі. Про те, що з 50 монахів УПЦ тіпа не МП, які досі там живуть (плюс-мінус, точна цифра «плаває») пожежу підвелись тушити аж троє. Всього троє. Почитайте. Варто знати. І розуміти.»

"Викликає подив прагнення священиків РПЦ, УПЦ та ПЦУ, які не нагороджені правом носити наперсний хрест, хизуватися ним. Ця традиція не має нічого спільного з давніми традиціями Православної Церкви як у Візантії, так і Київській Русі, зокрема і з традиціями Київської Церкви, і бере свій початок від 20 квітня 1896 року, коли в синодальній російській церкві на вимогу російського імператора Миколи II було затверджено так званий «Миколаївський наперсний хрест», який надягали на себе священики чернечого та білого духовенства. Тоді, на честь свого сходження на престол, Микола II видав указ: «Усім ієреям чернечого та білого духовенства, що перебувають під час служби, а також тим, кого новопосвячують у зазначений сан, надається право надягати на себе хрест» встановленого зразка. До цього часу хрести в Російській Церкві видавалися лише як особлива церковна нагорода. Так, у 1797 році російським імператором Павлом такий хрест був встановлений як знак відзнаки. Він становив четверту за порядком нагороду (після набедреника, скуфії та камилавки). Якщо в Українській Церкві говорять про повернення до одвічних церкрвно-націреальних традицій, то ця суто російська імперсько-модерністська традиція мала би бути скасована».Аналогічно виключно російською імперською традицією, також досить пізньою, є практика носіння священиками митр. Першим священиком Російської Церкви, нагородженим митрою, був протопоп Іоанн Панфілов, особистий духівник російської імператриці Катерини II. Зблизившись з імператрицею, незабаром Іван Панфілов став представником Священного Синоду — знову ж таки з волі імператриці. А в 1786 році він отримав від імператриці особливий привілей — право носити митру. Його так і прозвали — «священик у митрі», оскільки він різко виділявся навіть серед російського синодального духовенства. Як свідчить переказ, саме отцю Іоанну було доручено таємно й незаконно повінчати Катерину II з її коханцем Григорієм Потьомкіним, за що він і був нагороджений митрою.І лише за часів правління російського імператора Павла I цей звичай став більш поширеним у Російській Церкві. Однак такої практики ніколи не було ані в Візантійській Церкві, ані в Київській Церкві. Це суто російська імперська традиція

О. Сергій Прокопчук, УПЦ:"У 2022 році, на початку війни, напередодні свята "Всіх святих в землі Руской просічвших" я зробив допис у ФБ:"Русі святої вже не має. Її Росія знищила своїми ракетами і "благословіннями" безбожного патріарха"З того дня ми стали звершувати службу українським святим ( автор о. Юрій Петролюк).Сьогодні ми отримали підтвердження того, що не лише Русі святої не має, але й віри в Бога на болотах вже не має. В біснуватій істериці вони нищать християнські українські святині і зазіхають на Києво-Печерських святих. Своїх святих вони вже втратили. А точніше, їхню пам'ять вони використовують, як зброю у руйнівній війні. Так само, як використали ідею Святої Русі, щоб насаджувати свою єресь руського міра.У мене питання до наших архієреїв і синодалів і особисто до Предстоятеля м. Онуфрія: "Що вас зупиняє, щоб оголосити анафему кірілу і повністю розірвати з РПЦ? Невже ви не бачите, що вони повністю відступили від Бога? Ви боїтеся, що ваша паства поменшає через відхід таких як Антоній, Феодосій і Лука і іже з ними? Так вони вже давно суха гілка Церкви Христової. Вони всіх нас тягнуть у погибель. Ви розігруєте спектакль про нашу "автокефалію", замість того, щоб на весь православний світ заявити, що ми не можемо бути в єдності з нашими вбивцями, просимо допомогти нам знайти своє місце у канонічному полі серед православних Церков. Ніяка автокефалія нам не світить, зате ми будемо чесними перед Богом, своїм народом, своєю паствою і православним світом. Ми можемо почати нову сторінку історії УПЦ і вже без проклятої приставки МП.Сьогодні ми чекаємо не лише слів оцінки дій агресора і його прихвоснів з рпц, ми чекаємо конкретних дій по повному розриву з РПЦ та унормуванню нашого канонічного статусу. Святі києвопечерські моліть Бога за нас!"

Протоієрей Ермінінгельд Ексакустодіанович Нетудихата.Після неділі всіх Святих наступна, вона ж перша в час петрового посту, неділя всіх святих в землі .... російській/руській/руссьтєй/нашей просіявших. Щодо іншої гілки Українського Православ'я то там давно вже чітко прописано в землі Українській. Все чітко, логічно і ясно.Щоразу в медійному просторі Українського Православ'я іншої гілки йдуть нестиковки в назві свята де вже не одне десятиліття існує декілька варіацій.УПЦ в більшості вибирає назву руських апелюючи Русь це ми, бо Київська, а значить Україна. Це вершина айсбергу, а ось низина така, що Русь підходить і як спільний знаменник трієдінства народів ат кієвскай купєлі і в богослужінні об'єднанні якраз всі святі пострадянського простору. Коротше кажучи назва підходить геть всім і до повномасштабного не сильно кого хвилювала, бо по єзуїтськи сформована всіх влаштовувала.Як тепер? Післяфеофаніївські календарі ясно дали зрозуміти, що це свято, а також свято Новомучеників та Сповідників у лютому будуть як були без визначеності. Точніше з визначенністю і знайомим маркером "хлопци я свий".Ще одна видатна хфігура церковного гімнотворчества, він же аматор-ізводчик видумав "Собор Всіх Святих Української Православної Церкви". По суті, ті ж яйця тільки в профіль, але скільки ж післяфеофаніївського сміливого пафосу аж із глибини матєрі-церкві від якої ми більше ніж автокефальні. Але... не важливо... Тепер далі. Наступна неділя в нас розбивається вже на регіональних святих. Новгородських, Псковських, Петербурзьких, Вологодських і все б нічого якби серед них не було Одеських та Галицьких. "Хлопци я свий" снова здарова.Навіть серед них вказують Білоруських.От же ж та Україна. Не впихнеш її як рядовий регіон на кшталт Білорусі серед Вологодських і прочіїх з однієї сторони, а з іншої якщо виділиш в окремий день то дивися фєафанієвци які і так голови підняли проти білокамєнной взагалі від рук відіб'ються, тому краще не помічаємо і розщеплюємо наче непомітно.А тепер на закуску. В московських зелених мінеях дрібними буквами в змісті вказується, що в другу неділю Великого Посту творимо пам'ять Преподобних Отців Києво-Печерських і всіх святих в Малой Русі просіявших.В службі нуль цілих, нуль десятих згадок про інших кого окрім Печерських. Свято, про яке скрипя зубами знали в синодальний період хоча ніколи й не святкували, бо немає служби на цей день звузили до святих конкретної Лаври.Агов уставщики! Лаврські, академічні! Ставте питання ребром, відроджуйте те, що вже мало місце бути і ставте або там де воно є історично а забирайте і забувайте російських день святкування, або переносьте з Великого Посту лишаючи ту неділю повністю святителю Григорію Паламі.Але що тут можна казати про такі глобальні речі, коли на елементарне забили тримаючи клір і мир за ідіотіків. А вони й раді...Vivat avva, vivat vanna

Історична реліквія, якій 80 роківСьогодні у печерах Київської Лаври Блаженнійший Митрополит Епіфаній звершив акафіст перед мощами преподобного Агапіта.На богослужінні на Предстоятелі була вдягнена символічна панагія. Вона проста з вигляду, але має історичне значення та вказує на тяглість очолення Лаври.Образ для панагії використаний Печерський - Діва Марія оточена з двох боків преподобними Антонієм і Феодосієм. Напис на зворі свідчить, що панагія ця 80 років тому, в 1946 році, була подарована тодішньому митрополиту Київському Іоану Соколову як Священноархімандриту Лаври.Справді, цей дар можна бачити на фотографіях митрополита Іоана, а потім - на фото наступного Священноархімандрита митрополита Філарета, якому панагія перейшла від попередника.Нині вона перейшла, як церковний спадок, до нинішнього Священноархімандрита. І митрополит Іоан, і митрополит Філарет стояли на чолі Лаври в роки її відродження після періоду примусового закриття. Митрополит Епіфаній очолив Лавру теж в особливий період, коли вона звільняється від ярма «русского міра» та повертається до історичного коріння, до спадку її засновників та будівничих часів Київської держави та Гетьманщини.

МІЖ ГОЛГОФОЮ ТА ІБІЦЕЮЗнаю, що після цього допису мені добряче прилетить, але вважаю, що висловитися все-таки потрібно.Багато людей, читаючи мої нотатки про григоріанський хорал, латину, молитву ad orientem чи глибокий символізм літургії, помилково вважають, що справа тут просто в моїх естетичних уподобаннях.Частина правди в цьому є, адже Католицизм до епохи «великої перебудови» 70-х років був релігією трансцендентної краси. Все в ньому — від мелодій антифонів до архітектури — було і залишається обʼєктивно прекрасним і таким, що занурює в Таємницю.А от те, що ми маємо сьогодні, викликає чимало запитань. Протестантський попрепертуар із емоційним самонакручуванням, літургійні «дикі танці», дивні музичні інструменти та «скромні» літургійні шати, які більше нагадують піжаму.Щоразу, підіймаючи ці питання, я чую одну й ту саму мантру: «Бога можна прославляти і так». Чесно кажучи, від неї у мене вже сіпається око, бо щоразу хочеться кричати: «Хлопці та дівчата! Я там уже був!» Так, для багатьох католиків це якась екзотика, щось цікаве й свіже. Але не для мене, який десятиліттями жив у цій літургійній поверхневості.Насправді, коли людина заявляє, що «Бога можна прославляти і так», вона фактично стверджує, що форма не має жодного значення. Усе крутиться навколо кількох антропоцентричних запитань: «Мені це допомагає? Мені це подобається? Я так відчуваю Бога?» Якщо відповідь схвальна, значить «Бога можна прославляти і так».Звичайно, під це завжди підтягується стандартний набір аргументів: «Давид танцював перед Ковчегом», «Псалми закликають славити Бога з цимбалами та гуслями», «Біблія закликає співати Господу з радістю». Все це я чув уже десятки тисяч разів.Єдине, що зазвичай упускають з огляду, — це кардинальна зміна вектору. Раніше Католицизм виходив із принципового питання: «А чи гідна та чи інша літургійна форма Бога?» Сучасний Католицизм нерідко запитує: «А чому б і ні?» Раніше ми вважали, що Бог настільки великий і святий, що ми повинні постійно шукати найдосконалішу форму поклоніння і культу. Сьогодні ми думаємо насамперед про себе.Ви ніколи не замислювалися над тим, чому такі літургійні форми народилися саме в неопротестантизмі? Відповідь лежить на поверхні: тому що протестантське богослужіння — це не Жертва, а зібрання спільноти. Його центром стає не Бог per se, а Його «служіння» Своєму народу.Коли вся «літургія» просто кричить про те, як Бог ТЕБЕ відкупив, ТЕБЕ спас, ТЕБЕ усиновив, ТЕБЕ полюбив, чи варто очікувати поклоніння, яке ТОБІ некомфортне? Але ж автентичне католицьке поклоніння (в широкому розумінні цього слова) є дуже дискомфортним, бо воно вимагає від людини подвигу, зосередження та зусиль.Аргументи про танцюючого Давида чи гуслі не враховують того, що на кожній Месі ми споминаємо смерть Спасителя. Ну станьте ви з ді-джей пультом перед Голгофою і проведіть своє «поклоніння». Меса — це Жертва, а не Ібіца, а тому і її літургійні форми історично сформувалися відповідним чином.Так, на Месі ми так само святкуємо перемогу Воскресіння, але це, якщо перефразувати відому пісню, «свято зі сльозами на очах». Відокремлення смерті від воскресіння, а Жертви — від бенкету і є коренем усіх літургійних проблем.Зауважте, що фраза «Бога можна прославляти і так» ніколи не працює симетрично. Щось ніхто не каже: «Але ж можна і григоріанський хорал співати» або «Можна ж і латинську Месу служити». Чомусь ця фраза використовується виключно для виправдання чергового спрощення та примітивізації.Католик, який постійно повторює, що «Бога можна прославляти і так», так і не зрозумів головного. Питання не в тому, чи можна. Питання в тому, чи варто. До президента можна прийти на прийом у шортах і майці. Але чи варто?Не кожна форма поклоніння є однаково доброю. Так, Бога можна прославляти і в підвалі, і без органу, і без хору, і просто посеред поля. Але з цього аж ніяк не випливає, що ми мусимо робити це нормою.Бог достойний не мінімального і не «актуального». Він достойний найкращого.Далі буде.

#молодь_за_майбутнє_україни ‼️Проєкт «Молодь за майбутнє України»: набір учасників🇺🇦 Твій голос потрібен. Не колись. Зараз.Україна відбудовується вже сьогодні. Але майбутнє країни — це не лише дороги, будівлі та інвестиції. Це люди. Це цінності. Це рішення, які ми приймаємо разом.Ми шукаємо молодих людей 20–35 років із малих міст і сіл, які готові не просто говорити про зміни, а ставати їх творцями.🔹 Ти активний у своїй громаді?🔹 Маєш ідеї, як зробити Україну сильнішою?🔹 Навчаєшся, займаєшся волонтерством або громадською діяльністю?🔹 Пережив втрату, переміщення чи маєш досвід, який може допомогти іншим?🔹 Хочеш бути почутим і впливати на майбутнє своєї громади та країни?Тоді проєкт «Молодь за майбутнє України» – для тебе.Протягом 7 місяців ти отримаєш:🔸 навчання з лідерства, фасилітації діалогу, роботи з травмою та медіаграмотності;🔸 підтримку менторів та провідних експертів;🔸 знайомство з молодими лідерами з усієї України;🔸 можливість реалізувати власні ідеї у своїй громаді;🔸 участь у форумах, школах, дискусіях та національному діалозі про майбутнє України;🔸 мережу однодумців, яка залишиться з тобою надовго.🔥 Усі витрати на участь у заходах проєкту покриваються організаторами:• проїзд;• проживання;• харчування.🏆 Для найактивніших учасників передбачена спеціальна грошова відзнака від Екзарха Вселенського Патріархату в Україні єпископа Команського Михаїла.Ми віримо, що майбутнє України не повинні визначати лише великі міста чи вузькі кола експертів. Голос кожної громади має значення.80 учасників. 16 команд. Одна спільна мета — будувати Україну, в якій хочеться жити.📋 Заповнення анкети займає лише 10–15 хвилин. Тут немає правильних чи неправильних відповідей — нам важливо почути саме тебе.🔗 Заповнити анкету учасника: https://forms.gle/Xw3UGV1PLRvi7dPN8Не чекай, поки майбутнє створять за тебе. Стань частиною тих, хто будує його вже сьогодні.