Веселий піп

⚔️Битва за екзархат, або «Гра престолів» у рясахУкраїнське православ’я вже давно нагадує не церковну історію, а нескінченний серіал. Змінилися президенти, парламенти, покоління українців, почалася велика війна, а окремі церковні діячі продовжують жити так, ніби за вікном усе ще 2008 рік, а телефон із Москви ось-ось задзвонить.У 1992 році історія могла піти зовсім іншим шляхом. Але замість пошуку єдності отримали Харківський собор, взаємні анафеми, багаторічне протистояння та десятиліття боротьби за печатки, кафедри й вплив.Поки митрополит Володимир (Сабодан) намагався хоч якось утримати церковний корабель від остаточного зіткнення з айсбергом, багато хто був упевнений, що головне — не будувати українську Церкву, а терпляче чекати чергової вказівки з Москви.Потім настав 2014 рік.І тут реальність почала жорстоко бити по голові тих, хто роками переконував, що політика до Церкви не має жодного стосунку.У 2018 році Вселенський патріарх простягнув руку для вирішення багаторічного конфлікту.Можна було увійти в історію.А можна було залишитися чекати дозволу з Москви.Більшість тоді обрала другий варіант.У 2019 році було надано Томос.Здавалося б, після цього варто було серйозно задуматися над майбутнім.Але навіщо? Адже, як виявилося, можна ще кілька років робити вигляд, що нічого не сталося.Потім настало 24 лютого 2022 року.Здавалося б, після повномасштабного вторгнення Росії всі крапки над «і» мали бути розставлені.Але ні.Замість чесного й однозначного розриву суспільству запропонували Собор у Феофанії, який багато хто сприйняв як ребрендинг без зміни власника. Табличку ніби поміняли, а склад ради директорів залишився майже той самий.І ось тепер починається новий сезон.Назва — «Битва за екзархат».За різними оцінками й інформацією, у церковних кулуарах уже давно обговорюють найцікавіше питання: хто ж стане головним начальником, якщо колись доведеться будувати нову конструкцію для УПЦ,що МП.І тут починається справжній кастинг на екзарха:Антоній, той що перший.Лука, що «златоуст» Запорізький Феодосій, доповідач в ООН про «гоніння та утиски»Кожен ніби намагається голосніше за інших сказати: «Москва, зверни увагу саме на мене!»Таке враження, що конкурс проводиться не на екзарха, а на директора філії московського офісу.І, можливо, право вирішувати долю тих, хто ще вчора переконував усіх, що вони «давно незалежні та самостійні»Особливо кумедно виглядатимуть пояснення, якщо після багаторічних розповідей про «повну самостійність» раптом з’ясується, що комусь знову дуже хочеться отримати благословення саме з Москви.А що ж так звана проукраїнська частина УПЦ,що не МП.Для неї час романтики теж закінчується.Вічно сидіти на двох стільцях не вийде.Рано чи пізно доведеться відповісти на просте запитання: або остаточно будувати майбутнє Української Церкви, або залишатися в орбіті тих, від кого намагалися публічно дистанціюватися у Феофанії.Одним словом, запасайтеся попкорном.Бо найгарячіші серії цього серіалу, схоже, ще попереду.І головна інтрига вже давно не про канони.

Pinchuk Andriy своїми спостереженнями, що 90% сільських людей не можуть приділити службі більше, ніж 1,5 години. Якщо довше - або приходять на неї пізніше, або уходять раніше. Якщо вимагають більшого - або рідше приходять, або перестають. Він підтвердив, сказавши, що обговорював колись з колом інших сільських священиків це, і всі говорили: максимум – 1,5 години.У давнину існували інші варіанти богослужіння. Відомо, що існував богослужбовий статут Святої Софії Константинопольської (“пісенне послідування”), який був взірцем богослужінь соборних церков. Скоріше за все існували і інші подібні статути соборних (єпископальних) центрів, які, скоріше за все у скороченому вигляді, служились у парафіяльних церквах. Але потім відбулась уніфікація, чернечий статут витіснив усе інше (одна з причин - те, що єпископами з певного часу могли ставати лише ченці).Про що це? Про те, що чернече богослужіння колись відповідало завданням ченців і не було для них багатослівним. Сьогодні і не в усіх монастирях можуть виконувати його в повному обсязі. А от життєвим завданням і можливостям не-ченців воно явно не відповідає. Тому я й погодився з о.Андрієм: так, багатослівне. Але не те багатослів’я, яке було у язичників… В передачі я б це, звісно, не так багатослівно би висловив)Але дуже важливо ще зауважити, що бувають і такі тривалі та настирливі молитви, такі непрестанні стукання у “двері” Божі, які Сам Бог благословляє і схвалює:Ісус “сказав їм: Хто з вас, маючи друга, піде до нього опівночі та скаже йому: Друже, позич мені три хліби, бо приятель мій прийшов до мене з дороги, і не маю що йому дати! А той зсередини у відповідь каже: Не турбуй мене! Вже двері замкнені й діти мої зі мною на ліжку; не можу встати й дати тобі! Кажу вам, якщо він не встане і не дасть йому заради дружби, то через його НАСТИРЛИВІСТЬ встане і дасть йому, скільки той потребує. І кажу вам: ПРОСІТЬ – і дасться вам; ШУКАЙТЕ – і знайдете; СТУКАЙТЕ – і відчинять вам. Бо кожний, хто просить, – одержує; і хто шукає, – знаходить, а тому, хто стукає, – відчиняють. Коли в когось з вас, батьків, попросить син [хліба, то невже подасте йому камінь? Або] риби, – чи замість риби подасте йому змію? Або коли попросить яйце, чи подасте йому скорпіона? Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте добрі дари давати вашим дітям, то наскільки більше Небесний Отець ДАСТЬ СВЯТОГО ДУХА тим, які в Нього просять?” (Лк. 11: 5-13)Тобто це про настирливе прохання Духа Святого. Богослужіння ченців по своїй суті - це таке прохання. І це – “єдине, що потрібне” насправді. Маючи цей дар, коли вже Сам Бог живе і діє в людині, вона і в злиднях буде радіти, бо має більше, ніж усе, а не маючи – і в достатку буде незадоволена. Чи потребують такого самого дару і не-ченці християни, сімейні? Так, не менше, ніж ченці. Але не можуть приділяти молитві стільки часу. І молитва ця частіше неписана (у процесі і щоденних викликах життя), що потребує вміння висловлювати Богу те, що турбує, беспосередньо, своїми словами. І вони, як і ченці, можуть набувати цього дару не тільки через молитву. P.S. І сказали Серафиму друзі: не будь багатослівним у Фейсбуці, хто ж це буде читати?! Але він (о, нерозумний!) не слухав їх.»

Наш підписник, профільний спеціаліст у галузі психіатрії з понад 20-річним стажем, проаналізував поведінку особи. На основі відкритих джерел сформував професійне заключення. Публікуємо його аналіз без змін:🩺 Клінічна картина та диференціальна діагностикаГрандіозне Я (Мегаломанія): Прагнення домінування та вищого статусу вказують на грандіозні тенденції. У структурі особистості це маркер Нарцисичного розладу (НРЛ), де індивід компенсує дефіцити через фантазії про владу та всемогутність.«Роздвоєння особистості»: Класифікується як Дисоціативний розлад ідентичності (ДРІ). Це механізм захисту для ізоляції незадовільного досвіду від свого его-ідеалу. Втрата зв'язку з реальністю диференціюється як маячні ідеї величі (параноїдний/шизоафективний спектр).Динаміка процесу: Посилення амбіцій та відмова від соціальних норм свідчить про актуалізацію синдрому.Кл. висновок:НРЛ в стадії декомпенсації (F60.8).Маніакальним епізодом із психотичними симптомами (F31.2).Шизотиповим або шизоафективним розладом (F21/F25).

о. Пафнутій з Лаври, речник м. Онуфрія:«Вишгородська ікона Божої Матері. Заступництво Пресвятої Богородиці проявляється через кожну Її ікону, проте саме історія кожної наближає до нас Її присутність, бо як звичайним людям, нам притаманні особисті спогади, мотивації, досвід. Історія Вишгородської ікони Богородиці, пам'ять якої сьогодні вшановується, відносить нас у далекі віки Київської Русі: згідно з переданням 1131 року царгородський патріарх подарував київському князеві Мстиславу дві ікони. Першою з них була ікона з міської вежі, яку кияни назвали Пирогоща (грецькою «пирготісса» - «вежова»), для якої в Києві було збудовано однойменну церкву. А другу ікону Юрій Долгорукий передав до Дівочого Богородичного монастиря у Вишгороді, яку через це й назвали ВишгородськоюДеякі мистецтвознавці допускають, що ікона не привезена з Візантії, а написана у Києві, можливо, й преподобним Аліпієм, печерським іконописцем. Але 1169 року син Юрія Долгорукого володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода та перевіз ікону Богородиці до Володимира-на-Клязьмі, після чого її почали йменувати Володимирською. Тепер вона перебуває в московській третяковській галереї.Але милість Богородиці не полишає стольнього древнього града всієї Русі, щиро віримо, що саме Її молитви зберегли від вогню й цілковитої руйнації Велику Печерську церкву під час нещодавнього російського обстрілу Києво-Печерської Лаври. І нехай кожен з нас не забуває про молитву до Божої Матері, особливо під час ворожих атак, бо Її заступництво не раз зупиняло й розвертало назад стріли неприятеля. Нехай так буде й у дні цієї війни.»

Тетяна Деркач:«Ну, що ви вже хочете від цих неокомсомольців, якщо Положення про Національний заповідник «Києво-Печерська лавра» починається такими словами: "НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК «КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА» (далі – Заповідник) є адміністрацією історико-культурного заповідника в розумінні статті 33-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Заповідник є науково-дослідним та культурно-освітнім закладом створеним постановою ВУЦВКК та РНК УРСР від 29.09.1926 «Про визнання колишньої Києво-Печерської Лаври за історико-культурним державним заповідником і про перетворення її на Всеукраїнський Музейний городок» на базі комплексу пам’яток культурної спадщини Києво-Печерської Лаври з метою вивчення, зберігання та забезпечення раціонального використання цього комплексу, залучення громадян до культурної спадщини України і формування національної свідомості Українського народу". Все, історія діючого монастиря там завершена. Будь-якої юрисдикції. Забудьте. Будуть якісь імітації з чахлою купкою кількох монахів, та й усе. Всьо буде піар.»

Але потім мені прийшло ясне усвідомлення, що якщо б їх не "тримали” в молитві перед Богом (я сам в якийсь період молився за них палко, так, як зараз вже не здатний), якщо б не просили для них Його милості, смерть прийшла б набагато пізніше. Але вже від повного фізичного руйнування та деградації особистості. І це було б ще важче, не тільки для близьких, а головне - для цих моїх друзів...Після запису програми з о.Андрієм я зрозумів, як насправді хотів би відповісти на “як просити в молитві”, на чому зробити наголос. На тому, що Бог - Той хто тебе знає краще, ніж ти сам себе знаєш, і ти не знаєш, до яких наслідків приведе виконання твоїх бажань і прохань, а Він точно це знає. І що Він не просто зацікавлений в тобі, а піклується і бажає тобі тільки блага, і відомого тобі і невідомого, Він бажає, щоб ти відбувся і розкрився, щоб життя твоє було для тебе самого вагомим, справжнім та наповненим. Але не все, що ти бажаєш, веде тебе до цього, щось - навпаки (і мудрі батьки не всі бажання та забаганки дітей виконують). І є те, чого й Він не переступає - це воля твоя та воля іншої людини, за яку ти можеш просити. Тому важливіше - навчитись Йому довіряти. Запрошувати Його у власне життя, просити влаштовувати щось в ньому так, як Він цього бажає. І якщо ти можеш Йому так відкриватись і віддавати себе та ситуацію в Його руки, просячи його влаштовувати, втручатись, то потім виявиш: те, що завдяки цій довірі відбудеться - це найкраще з можливого. Часто настільки найкраще, що ти і придумати б такого не зміг. Завданням духовного зростання мені бачиться здатність відчувати, в якому випадку яким чином за людину (або за себе) молитись. Коли треба наполегливо молитись про зцілення, щоб Бог врятував від смерті, а коли так молитися не варто. Це - про можливість отримувати від Бога розуміння, що саме потрібно у цій ситуації. Це - про міру зв'язаності з Ним, близькості до Нього. Це ще й про можливість більш глибоко бачити стан і потреби іншої людини. Тобто це зростання в довірі до Бога поступово буде приносити все більшу здатність розрізняти, як треба молитись і як діяти.Чому ж вимагати у Бога небезпечно? Покарає? Ніт)) Але з самою людиною можуть відбутися погані зміни. Що вкладає внутрішньо людина в вимогу? Що це зобов’язані для неї зробити. А якщо не отримує? Розчаровується, озлоблюється, закривається до того, у кого просила. Озлобитись на Бога - це погана історія. Закритись до Нього, зруйнувавши здатність Йому довіряти - також. Бо Він - джерело твого власного життя. Ну й ви зустрічали людей, які постійно щось від вас і оточуючих вимагають? Вони цим будують справжні, близькі стосунки, чи руйнують їх? Ми ж відчуваємо, що це якась проблема людини, яка самій їй не дає бути щасливою і водить її по колу розчарування та незадоволення…Це було про те, що я необережно висловив у подкасті о.Андрія та “Православних східняків”, в наступному дописі - про те, чого не висловив, а хотів.»

о. Сергій Ющик з УПЦ про митрополитбабу:«В контексті інтернет-дискусій про церковні права, правила, обов'язки, повноваження, чинопослідування та формули Таїнств, якось пригадався мені лист свт. Фірміліана Кесарії Каппадокійської до свмч. Кипріана Карфагенського, написаний в часи дискусій про хрещення. Цей лист загалом піднімає важливу проблему, коли юридично, теологічно, канонічно можна оспорювати та дискутувати, але Духовна реальність виявляється іншою. Та й загалом, люблю епістолярну спадщину. (переклад не професійний, радше - переказ).Ситуація, коли людину вважали святою та духоносною, а вона була одержимою...."Хочу розповісти вам один випадок, що стався в нас... Майже за двадцять два роки перед цим, після часів імператора Олександра стались тут багато смут і бід, що стосувались як усіх людей загалом, так і безпосередньо християн. Досить часто і багаторазово були тут землетруси, які призвели до великих спустошень в Каппадокії та Понті, де деякі міста взагалі розрушені і поглинуті розломами землі. Через це було підняте тяжке гоніння на нас, християн, яке стало ще тяжчим від того, що виникло неочікувано після тривалого спокою, та під час раптової та незвичайної біди, що засмутила народ. В той час правителем нашої області був Сереніан, гонитель злий та жорстокий. Коли віруючі, спантеличені та побоюючись гонінь, втікали в різні місця і полишали в інші частини області (оскільки гоніння було не загальне, а місцеве), з'явилась тут якась жінка. Яка в піднесенні (ісступлєнії) видавала себе за пророчицю, як будто діючи навіюванням Святого Духа. Головні демони так управляли її діями, що вона довго захоплювала і обманювала братство, звершуючи чудні і незвичайні справи. Вона навіть передбачила, що створить землетрус.... Такими неправдам і вихваляннями вона підкорювала уми так, що їй корились і слідували за нею, куди наказувала та вела. В жорстоку зиму ця жінка ходила по снігу босими ногами, і від такої ходи зовсім не зазнавала а ні болю, а ні шкоди. Казала, що спішить в Єрусалим, звідки ніби й прийшла. Тут, як потім з'ясувалось, вона звабила одного простого пресвітера і диякона, які пристали на її сторону. Проте скоро протистав проти неї один із заклиначів (екзорцистів), муж перевіреної чесності, котрий строго дотримувався церковного благочестя. Він, спонуканий багатьма сильними у вірі та достохвальними братами, вирішив смирити нечистого духа, що захопив жінку і вправно натякнув, що прийде якийсь супротивник, несправжній спокусник. Заклинач, натхненний благодаттю Божою мужньо протистав йому і виявив, що цей дух, якого вважали святим, є духом найбільш негідним.А між іншим жінка, що багато робила для зваблення віруючих через навіювання та чари демонські, зважувалась навіть часто наслідувати звершенню Євхаристії, освячуючи хліб з пристойним молінням і приносячи жертви Господу не без Таїнства звичного славослів'я. Вона також хрестила багатьох, використовуючи звичні та законні слова запитань, так що, власне, ніскільки не відступала від церковного правила...."

Протоієрей Ермінінгельд Ексакустодіанович Нетудихата:Не зайшов пост про митр. Епіфанія? Ні? А чого? А якби написали про якогось митрополита чи невдаху-попа з УПЦ якого зловили ото було б коментарів, ото було б злорадства, ото було б думок вголос і "праведного" гніву.Чого не смієтеся? Смійтеся! Смійтеся мать вашу. Сміхуни грьобані!!! Я сказав усім сміятися. Усім! Не ясно? Сміятися, ржати, голосно, надривно.Так щоб вам повірили. Борцуни хрєнові за якусь правду. Нема правди. Правду розіп'яли на хресті. Прийди Правда сьогодні то предстоятелі церков би знову її до хреста прибили. Бо є тільки користь для церкви і це є головним. Хоч для УПЦ, хоч для ПЦУ, хоч для УГКЦ. А живі люди? А хєр з ними. Кого вони коли цікавили. Є боротьба. Священна війна тараканів з вітряками в головах. І є кишені в єпархіях і митрополіях де осідають ґешефти поки тут граємося в якусь справедливість думаючи що ми щось вирішимо своєю балаканиною.Будьте добрішими мать вашу, а то злі як шакали. І головне на кого? На таких же простих людей як самі, тільки які думають трохи по-іншому. Як те бахнуте на всю макітру коханівсько, тільки з другого краю. Фу...І так, плюйтеся на Нетудихату. Я витруся😔

Але виникає запитання: чи завжди шанобливе спілкування з людиною означає схвалення її поглядів?Якщо дотримуватися такої логіки, то довелося б сказати, що Христос «розстилався перед митарями», апостол Павло «розстилався перед афінськими язичниками», а митрополит Антоній — перед атеїстами. Однак ні Євангеліє, ні історія Церкви так не розуміли шанобливий діалог.Навпаки, багато святих отців вважали, що здатність спокійно розмовляти з людиною, яка не поділяє твоєї віри, — це ознака внутрішньої сили, а не слабкості.Тому митрополит Антоній сказав би: любов до людини не означає згоди з її переконаннями. І незгода з переконаннями опонента не звільняє християнина від обов’язку ставитися до людини з повагою.Здається, саме цей баланс сьогодні особливо важко зберегти. Суспільна атмосфера вимагає негайно поділити людей на «своїх» і «чужих». Але Євангеліє показує інший шлях: можна твердо назвати неправду неправдою й водночас не перестати бачити в людині того, заради кого помер Христос. Саме це поєднання правди й милосердя було однією з найвиразніших рис пастирського служіння митрополита Антонія Сурозького.На завершення хотів би попросити читачів відповісти на запитання: чий підхід вам ближчий — митрополита Луки чи митрополита Антонія?Напишіть у своїх коментарях.»

Митрополит Сільвестр Стойчев:«Сьогодні на сторінці Одеської єпархії був оприлюднений указ митрополит Одеського та Ізмаїльського Агафангела (від 27 червня 2026 р.) про відлучення від Таїнства Причастя Вікторії Кохановської.Думаю, що всі, хто слідкує за церковним життям, бачили те відео, яке Вікторія Кохановська оприлюднила вчора на своїй сторінці у Facebook. Звісно, тут не буду давати посилання на це ганебне відео, сповнене неповаги, образ та наклепів на єпископів Української Православної Церкви. При чому з найбільшою неповагою та відвертим хамством вона дозволила собі висловитися про одного з найстаріших та найшанованіших архієреїв УПЦ — митрополита Агафангела.В указі вказано, що Вікторія Кохановська відлучається від Таїнства Причастя за неповагу до церковної ієрархії, розповсюдження брехливих чуток та бездоказових обвинувачень, наклепи, принизливі висловлювання, хулу та образу архієреїв, священників, дияконів та чернецтва УПЦ.Перш за все, хочу висловити повну підтримку Високопреосвященнішому митрополиту Агафангелу. Вважаю що повинна бути реакцієя на слова та дії Вікторії Кохановської. Крім того, хочу наголосити, що в указі владики Агафангела надано чітку оцінку неприпустимим діям Вікторії Кохановської, в яких наявні очевидні порушення елементарних норм християнської етики.Як на мене, Вікторія Кохановська намагається грати роль подібну до сумнозвісних «активістів» Валерія Каурова та Валентина Лукіяника. Вони роками розхитували ситуацію всередині УПЦ, виступали з відвертими наклепами на ієрархів, протиставляли себе соборному розуму Церкви. Сьогодні тим самим займається Кохановська. Вона активно дискредитує нашу Церкву, намагається посіяти в ній ворожнечу та протистояння. І ці дії потребували чіткої і принципової реакції з боку Церкви. Думаю, що усі єпископи та священники УПЦ мають з особливою увагою ставитися до прийняття рішення чи допустить Вікторію Кохановську до Таїнства Причастя. Тому що фактично буде прийматись рішення: чи солідаризуємось ми з деструктивною діяльністю Кохановської та з її огидними наклепницькими висловлюваннями на адресу митрополита Агафангела, чи все ж будемо солідаризуватись з благоговійним ритмом життя Православної Церкви.»