Тепер поховання молодих хлопців та дівчат у селах і містечкахце звична частина життяяк подіяяка неодмінно відбудетьсяна котру щоразу приходить менше і менше відвідувачів.«Сьогодні ми прощаємосьіз відданим нашій країні та своїм батькам хлопцемвін міг бикосити бурʼян у подвірʼїнавесні обмащувати стовбури яблунь вапномнаповнювати мішки щойно змеленим зерномобводити всіх захисників на футбольному полі та забивати феноменальний гол у ліву девʼяткусмакувати булочкою з абрикосовим вареннямходитибігатидихати дивитисьвін18ий хлопець з нашої громадиз тиххто спочине назавжди під палаючим сонцемпід розлюченим вітром та дощемкладовищаяке розростаєтьсяяк гриби після дощунаврядчи хтось тут залишаєтьсядалі у санаторій «Легкої хмаринки».Закінчує свою промовуголова громадилюди підходять до закритої трунирозміщеною на площі селапрощаютьсянебо сіре наче порохважкеяк хмарочоси.Тоді слово переходить до священникавін говорить про тещоб ми обтерли сльозивін практично кричить на наскажедіставайте носовички ненавистіі помстипотрібно вийматияк скалки з долонішкідливі занозини минулогобуде болячещо ж ви хотіливідповідальністькаже вінважча за сльози.«Звенит январская вьюгаИ ливни хлещут упругИ звёзды мчатся по кругуИ шумят городаНе видят люди друг другаПроходят мимо друг другаТеряют люди друг друга….»На цьому слова пісні з радянського безтурботного фільму обриваютьсяжіночка бере слухавкуя на похоронахговорить жіночкая не можу говоритьнаберу пізнішекидає телефон на дно чорної сумочки із шкірзамудолонею витирає піт на обличчіпродовжує слухати отця.Хлопці по формі яких залучили до процесіїщоб нести трунупрапорстріляти в небочас від часу беруть слухавкусамі ж комусь телефонують за годину до цьогоракета прилетіла на територію їхньої військової частиниа хтохто 200запитує один з нихщо брати Романенкикидає слухавку опускає голову додолуземля встелена яблуками.Ми сідаємо в старий обдертий автобусякий довезе нас до кладовищачастина стелі з фанери звисає табʼється об склопліснява на стінахздаєтьсяось-ось поглине усехтось сидитьхтось стоїть поруч з труноюми оглядаємося із хлопцями впізнаємо цейсолодкаво-терпкий трупний запахякий ледь пробиваєтьсяяк світло крізь шпаринки бліндажаей водій повільніше гукають йомути куди несешсявістря прапору на довгій палицівизирає з відчинених дверейбʼється об гілки деревпадає паперівка та ще зелені сливи.Найважчеце кидати три жменьки земліначе це пудові гиріостаннєщо ти можеш віддати людиніце ж точно не найкращий подарунокнаврчяд чипроводжаючи близьку людину у дорогути насиплеш їй вогкої землі у кишені можливоподаруєш книгупакет з круасанамилистівку обіймеш.Схилившись перед труною кажеш словавони вириваютьсяслабкі та невпевненіяк пташенята у перший політнаприклад: пробачпробачщо прапор збив яблукапробач, за ту жіночку з телефономпробач, що сливи досі зеленіпробач…Три жменьки землінайменше і найбільше що ти можеш сьогодні віддативажкіяк підвісні мости.Максим Кривцов#кривцов