Економічний Вісник

Іранська делегація залишила переговори на знак протесту проти нових погроз Трампа, пишуть іранські ЗМІУ Тегерані заявили, що президент США порушив нещодавно підписаний мирний меморандум, який забороняє сторонам погрожувати одна одній. Раніше Трамп пообіцяв знищити Іран. «Перекриєте Ормузьку протоку — і у вас не буде країни», — додав він.«…»Переговори від самого початку мали сумнівні шанси на успіх, а після виходу у публічний простір драфту договору стало остаточно зрозуміло, що підсумок переговорів делегацій США та Ірану може бути лише один: непотрібна експлуатація літаків.Річ у тім, що, хоча в документах і є пункт про повне припинення бойових дій на всіх фронтах, Ізраїль не є стороною договору.Трамп уже заявляв, що атака Ізраїлю проти Хезболли нібито не розцінюватиметься як порушення договору, однак безпосередньо Тегеран із цим категорично не погоджується. Режим аятол дивиться на Вашингтон і Тель-Авів як на єдине ціле, що є політично правильним.Ізраїль навмисно не був залучений до переговорів, оскільки це було необхідно США. Таким чином, Штатам вдалося уникнути глухого кута в переговорах, який неминуче виник би за участі ізраїльських мілітаристів, що не сприймають жодних компромісів.Як наслідок, у Швейцарії американській дипломатії вдалося домовитися про відносно вдалу угоду, хоча медійний імідж Америки все одно наштовхується на підводні камені (Іран, за версією США, погодився зупинити ядерні розробки, але офіційний Тегеран то заявляє про хибність цієї версії, то підтверджує її, але з нюансами, які нівелюють політичну та юридичну значущість договору).Ця вдала угода, своєю чергою, зривається атаками Ізраїлю на Хезболлу, що для американської публіки створює видимість «підлого ізраїльського втручання», яке підриває міцний американський договір, укладений за поганої гри (що робить його цілком непоганим).На Заході виграють усі: з одного боку, американському споживачеві показали задовільний результат за підсумками провальної іранської операції; у «крадіжці» угоди можна звинуватити «нераціональний» Ізраїль: саме цю карту й розігрує американська пропаганда — близькосхідний союзник стає тимчасовим цапом-відбувайлом; націоналісти в Ізраїлі отримали чудову можливість підкинути свої шапки вгору та похизуватися своєю незалежністю й суверенністю; також Штати, приглушивши частину суспільної критики ефемерними переговорами, отримують перепочинок, паузу в бойових діях і можливість посилити свої сили в регіоні перед новою атакою.

Частина III: антагонізм замість багатополярності. ПідсумкиУсі розглянуті суперечності відображають не становлення багатополярного світу, а поглиблення блокового протистояння між двома провідними державами — США та Китаєм. Відповідно, розмови про «багатополярність» залишаються радше ідеологічною конструкцією, ніж описом реального балансу сил.Інші держави не виступають самостійними полюсами світової системи, а тією чи іншою мірою групуються навколо одного з двох центрів, суттєво поступаючись їм за економічним, військовим і політичним потенціалом.Політика нейтралітету, яка неможлива для країни, що перебуває, без жодного перебільшення, на вістрі війни між двома найбільшими гравцями континенту, з великою натяжкою можлива лише для окремих держав. Але й тоді це нейтралітет рівня Швеції чи Швейцарії періоду Другої світової війни.Іронія полягає в тому, що сама Фінляндія зрештою вступила до НАТО у 2023 році й відтоді є його членом.Отже, ідея транзитивності виявляється неспроможною, а спроби механічно перенести американський досвід на Україну — беззмістовними.Ці концепції можуть здаватися привабливими, інколи навіть «позитивними», однак на практиці це голий позитивізм, який без належного обґрунтування перетворюється на заспокійливу риторику або імітацію «цивілізаційного проєктування» та «цивілізованого вибору». За фешенебельною термінологією приховується дефіцит змісту й слабка рефлексія.Слабка, бо ігнорує базове питання, яке має ставитися в будь-якому політичному аналізі: «Кому це вигідно?»

Перелом у війніРосійські лідери громадської думки дедалі частіше виявляють кардинальні зрушення у власному уявленні про війну. Якщо раніше поразка України тим чи іншим шляхом здавалася їм неминучою, детермінованою, а поразка національної еліти — неможливою, то зараз усе перевернулося з ніг на голову.Причому вітер змін відчули навіть такі медійники, яких заведено відносити до числа махрових яструбів, охоронців.Ключовим фактором такого розвороту стали українські атаки з використанням далекобійних ракет і дронів по російській території. Такі атаки можуть призвести до «кризи ППО», колапсу оборони неба, що обговорюється та визнається навіть у найбільш радикальних медійних колах РФ.Уникнути кризи, завдаючи ударів виключно по українських цілях, неможливо, оскільки дрони виробляються в ЄС, звідки потім постачаються Україні.Хоча ще нещодавно не лише в російському середовищі, але часто навіть і в українському панувала думка про те, що ЄС не здатний на прискорену мілітаризацію, нібито тому, що європейці звикли до безтурботного способу життя. Хибне уявлення про «приспання войовничих настроїв» забезпеченим життям відоме ще з часів Стародавнього Риму й відтоді багато разів було спростоване.Саме життя сьогодні вкотре доводить, що суспільства еволюціонують і пристосовуються до нових обставин.У Європі, наприклад, лише за 4 роки було розгорнуто масштабне виробництво дронів, яке вже перевершує сили російської ППО, а отже, і сили російської промисловості (йдеться про певну її частину, що займається виробництвом зенітних гармат, ракет тощо), хоча вона стабільно випускала продукцію у відносно великих обсягах. При цьому з 2022 року темп її зростання стрімко збільшується.Крім того, потенціал російської промисловості, які б маніпуляції з цифрами не проводили, як би не переводили ВВП у ВВП за ПКС, поступається європейському. Хоча це складніше питання, і диспропорція в купівельній спроможності валют справді ускладнює інтерпретацію економічних даних.У кінцевому підсумку усвідомлення перелому приводить російське експертне середовище до роздоріжжя тимчасових рішень та ескалації. Тимчасові рішення передбачають: відмову від відповіді, що призведе до прориву системи ППО до кінця року, або підписання компромісної угоди, що рівнозначне поразці й неминуче призведе до посилення України в період інтербелуму. Заходи ескалації можуть включати: атаки по країнах Балтії та інших країнах, звідки запускаються українські дрони (запуски звідти скорочують дистанцію підльоту); знищення європейських військових виробництв, що обслуговують ЗСУ.Справді, Європа бере участь у війні, і ця участь стає дедалі значнішою, що лише зайвий раз нагадує про характер війни, адже Росія за своєю спиною має Китай. Який, утім, викручує Москві руки аналогічно до того, як це робить Вашингтон щодо Брюсселя.Але Росія за весь період війни лише обмежувалася боязкими вираженнями своєї крайньої стурбованості, коли справа доходила до ескалації з боку Європи та США: операція «Павутина», удар по аеродрому Енгельс, вибух «Північного потоку», удар по Красній площі, запуск безпілотників із території країн ЄС тощо.І, судячи з того, як старанно російська еліта чіпляється за так званий примарний «дух Анкориджа», очікувати відповідної відповіді не варто. Двоїста природа російської еліти, яка, з одного боку, незадоволена тією роллю, яку їй відводить Захід, а з іншого — залежить від європейського ринку збуту та західних технологій, послідовно проявляється в кожному новому витку ескалації з дедалі більшим сюрреалізмом. Ця ж сама риса й стримує Москву від радикальної військової відповіді, змушує її викручуватися в спробах всидіти на двох стільцях (цю політику навіть можна назвати на честь Анкориджа) так, щоб і американським, і китайським інтересам не суперечити.Поки російське керівництво перебуває в цій «ілюзії Ердогана», воно приречене бути безхребетною політичною субстанцією. Поки російське керівництво перебуває в цій ілюзії, воно не піде шляхом ескалації.

Американська боргова модель демонструє не просто зростання навантаження, а послідовне погіршення якості самого механізму відтворення економіки. Ключова проблема полягає в тому, що боргова експансія дедалі слабше конвертується у виробничий та інвестиційний результат. Якщо наприкінці 1990-х економіка США за приросту боргів нефінансового сектору на рівні близько 2.5% ВВП забезпечувала зростання понад 4% на рік, то після 2020 року для підтримання зростання на рівні близько 2.4–2.5% вже потрібно понад 10% ВВП нового боргу щороку.Особливо показовою є зміна структури боргового фінансування. У період відносно стійкого функціонування боргового ринку (2012–2019) нефінансовий бізнес формував близько 30% чистого приросту облігаційного боргу. Після 2022 року його частка скоротилася приблизно до 10%. Із 8.1 трлн доларів нового боргу, накопиченого з 2022 року до третього кварталу 2025 року, понад 7 трлн припало на федеральний уряд США, тоді як на нефінансовий бізнес — лише близько 825 млрд.Це означає фундаментальний зсув: боргова система дедалі менше обслуговує розширення виробничого сектору і дедалі більше концентрується навколо держави та фінансового контуру. Економіка поступово втрачає здатність до самопідтримуваного інвестиційного зростання, а основним джерелом попиту, ліквідності та стабілізації стає державний баланс.У результаті відбувається кілька взаємопов’язаних процесів.По-перше, держава починає витісняти приватний сектор зі структури запозичень. Федеральна влада залучає близько 2 трлн доларів на рік, тоді як бізнес — лише близько 250 млрд. Це означає скорочення ролі приватного інвестиційного імпульсу та посилення залежності економіки від державних витрат і бюджетних стимулів.По-друге, посилюється перетворення держави із зовнішнього регулятора ринку на його системну опору. Вона не просто контролює економіку, а фактично бере на себе функцію стабілізації капіталу через накопичення боргу, емісійні механізми та програми ліквідності на кшталт QE. Державний бюджет стає головним носієм ризику та основним каналом підтримки фінансових ринків.По-третє, спостерігається дедалі виразніше «закупорювання» грошей усередині фінансової системи. Зростання боргової маси дедалі слабше трансформується у розширення виробничих інвестицій і продуктивності. Ліквідність циркулює переважно всередині фінансового контуру — через ринки облігацій, банківську систему та капіталізацію активів — не створюючи співмірного ефекту в реальній економіці. Звідси й різке падіння ефективності боргу: для отримання одиниці економічного зростання потрібен дедалі більший обсяг нових зобов’язань. Падіння віддачі від боргу супроводжується паралельним звуженням самої бази приватного фінансування на тлі глобальної фрагментації ринків.Це не виглядає як тимчасове відхилення. На тлі деглобалізації та фрагментації світового ринку великий капітал дедалі більше потребує централізованої опори: гарантованого попиту, дешевої ліквідності, субсидування ризиків і координації інвестиційних потоків. У міру послаблення зовнішнього середовища конкуренції ринкова система стає більш концентрованою, а держава — дедалі глибше залученою до підтримання її стійкості.Попит на подібну модель держави формується самим характером поточної кризи. Її завдання — не лише стабілізація фінансового циклу, а й підготовка економіки до епохи жорстких зовнішніх зіткнень: торговельних, технологічних, ресурсних і, потенційно, військово-політичних.

Після кризи 2008–2009 років американський фондовий ринок опинився вбудованим у специфічну фінансову конструкцію, де головним покупцем акцій стали вже не домогосподарства й не іноземний капітал, а самі корпорації. Саме корпоративний сектор перетворився на системоутворюючий механізм підтримки капіталізації через зворотний викуп власних акцій.З початку 2009 року чистий байбек у США — тобто обсяг зворотного викупу за вирахуванням IPO та SPO — досяг 5,67 трлн доларів. Для порівняння: населення США безпосередньо та через інвестиційні фонди придбало акцій на 6,45 трлн доларів, нерезиденти — лише на 1,3 трлн, тоді як усі інші інституційні структури, включаючи пенсійні та страхові фонди, сукупно виступили чистими продавцями приблизно на 4,7 трлн доларів.Таким чином, американський ринок останніх п’ятнадцяти років значною мірою підтримувався внутрішньою корпоративною емісією боргу, перетвореною на механізм штучної підтримки капіталізації та прибутку на акцію.У 2025 році ця конструкція почала демонструвати внутрішні суперечності. За розрахунками на основі даних ФРС США (звіт Z1), чистий байбек за перші дев’ять місяців 2025 року склав лише 244 млрд доларів проти 371 млрд роком раніше, 314 млрд у 2023 та 427 млрд у 2022. Попри подальше зростання ринку, інтенсивність корпоративної підтримки помітно знизилася.Ще показовішою є динаміка поведінки домогосподарств. Населення та пов’язані з ним інвестиційні посередники придбали акцій лише на 254 млрд доларів за 9 місяців 2025 року проти 895 млрд у 2024 році. Більше того, починаючи з квітня 2025 року чисті покупки населення фактично обнулилися. Іншими словами, рекордне дев’ятимісячне зростання американського ринку відбувалося практично без участі фізичних осіб і одночасно на тлі послаблення корпоративних байбеків.Основним компенсуючим фактором стали іноземні інвестори. Нерезиденти різко збільшили покупки американських акцій: 455 млрд доларів за 9 місяців 2025 року проти 72 млрд у 2024 та лише 21 млрд у 2022. Розворот відбувся приблизно з середини 2024 року, після чого іноземний капітал став одним із ключових джерел підтримки ринку.Водночас інші резидентні інститути США — пенсійні фонди, страхові структури, банки та частина бізнесу — зберігали статус чистих продавців, хоча масштаби розпродажів суттєво скоротилися. Уперше за десятиліття у 2025 році ця група навіть вийшла в слабопозитивну зону покупок.Однак центральне питання полягає не в тому, хто купує акції, а в тому, за рахунок чого самі корпорації фінансують байбеки.Формально американські компанії стверджують, що зворотний викуп і дивіденди забезпечуються вільним грошовим потоком. Але макрофінансова статистика демонструє значно складнішу картину. З 2009 року сукупний приріст корпоративного боргу склав 7,15 трлн доларів — величину, майже тотожну масштабам чистих байбеків. Особливо показовою є динаміка облігаційного боргу: він зріс на 5,1 трлн доларів, практично синхронно з обсягами зворотних викупів. Кореляція між цими кривими зберігається вже 15–20 років.Інакше кажучи, значна частина корпоративної акціонерної політики фактично спиралася не на органічне зростання прибутку, а на боргове фінансування. Компанії позичали кошти на борговому ринку та спрямовували їх на викуп власних акцій, підтримуючи тим самим ринкову капіталізацію, EPS і котирування.У цьому полягає одна з фундаментальних особливостей сучасної американської фінансової моделі: борговий ринок став джерелом не стільки виробничого розширення, скільки фінансової інженерії. Якщо подумки виключити байбеки з корпоративної політики останніх двох десятиліть, значна частина накопиченого боргу просто не знадобилася б. Це могло б суттєво послабити боргове навантаження корпоративного сектору.Станом на 3 квартал 2025 року сукупний непогашений корпоративний борг нефінансових компаній США досяг 8,72 трлн доларів в облігаціях і 5,68 трлн у банківських кредитах.

«Питання ядерної програми Ірану не вирішиться шляхом переговорів»Із такою заявою виступив міністр енергетики США Кріс Райт.Хоча він і не є чиновником першої величини, проте залишається представником американської еліти та цілком відображає її позицію.Не дивно, що питання ядерної програми є одним із центральних для США, оскільки від наявності або відсутності в Ірану ядерної зброї залежить військовий успіх Америки та її союзників у регіоні.І воно не вирішується переговорами, як сказав Райт, тому його розв’язання лежить суто у військовій площині, адже, з іншого боку, існування нинішнього режиму в Ірані залежить від його військового потенціалу, який був би значно посилений ядерною зброєю, яку аятоли мають намір створити.Вони відкидають будь-які вимоги США, пов’язані з відмовою від ядерної програми, позбавляючи нинішні переговори сенсу, оскільки в центрі їхнього обговорення перебуває саме питання ядерної зброї. «Райт не виключив застосування збройних сил для вивезення збагаченого урану з території Ірану» — якщо відкинути варіанти дипломатичного врегулювання, які висуваються обома сторонами та суперечать самі собі, — залишається лише застосування військової сили.Треба відмітити, що заява Райта показова з двох причин: перша — він не займається створенням порядку денного та вільний висловлюватися не спираючись на поточний інформаційний шаблон уряду; друга — Райт не протирічить сам собі, як Трамп (хоча сама його політика має доволі зрозумілі передумови та є послідовною), тож вказати на нього, як на скомпрометовану фігуру не вдасться.Резюмуючи, мирне рішення, де зійшлося дві ворожі держави, де перемога першої є поразкою другої, заздалегідь є лише ілюзорним оптимізмом.

«Пощади нацистам не буде», — заявив Сергій Лавров, «застерігаючи спроби» зірвати проведення параду на День Перемоги в МосквіЧому російська пропаганда звеличує 9 травня і ставить це свято на щит? Чи справді воно має більше значення, ніж просто символізм?Цитата Лаврова наочно демонструє, навіщо і чому День Перемоги залишається днем, який у Росії святкують і на честь якого проводять парад.Попри те, що у нас це часто намагаються пов’язати з безпосередньою прихильністю російських еліт до політики СРСР, це далеко не так.По-перше, російська пропаганда не є монолітом — вона містить, мов калейдоскоп, багато різних кольорів, з яких, утім, складається єдина й цілісна картина — саме така, яка потрібна тому, хто цим калейдоскопом керує.Більша частина елементів цього калейдоскопа, цієї картини, зовсім не червона, а біла.По-друге, комуністичний, або точніше «радянсько-великодержавний наратив», потрібен лише з практичних міркувань. Передусім близько 80% російського суспільства позитивно ставляться до СРСР і до Дня Перемоги зокрема. Водночас кількість комуністів серед них мізерна — це демонструє рейтинг КПРФ (при цьому партія політично мертва й виконує функцію каналізації потенційних політичних опонентів зліва у безпечне русло). Підтримка ідейно знеособлених радянських символів покликана: утримувати великодержавну аудиторію, парирувати гостросоціальні питання населення посиланням на червону зірку на вершині Кремля (у якій більша частина російського населення так чи інакше бачить бажану економічну й соціальну модель устрою суспільства).На офіційному ж рівні СРСР визнається остільки, оскільки це надає Росії статус правонаступника і легітимний статус постійного члена Ради Безпеки ООН.На підтвердження висновку про декоративну підтримку лівих ідей можна також навести: драпірування мавзолею, випуск відверто білого або антирадянського кіно й медіапродукту, позицію Володимира Путіна або склад найбільших олігархів, абсолютна більшість яких нажили свої мільярди завдяки відомій приватизації 90-х і є найближчим оточенням президента РФ.Тим не менш, окрім ядерної зброї, згаданого статусу в ООН і нафтогазової промисловості, радянсько-великодержавна пропаганда дозволяє російській еліті протиставляти себе фашизму й нацизму. Нібито перемога СРСР над нацистами дарує вічну й незмінну якість російській державі — «щеплення від фашизму» (якого апріорі не може існувати). Це нібито робить неможливим для російської влади чи народу стати на ту стежку, яка випалила Європу вщент у ХХ столітті.Нібито Україна, яка забороняє комуністичну пропаганду, таким чином перебуває по інший бік барикад, будучи нацистською. А отже, мовляв, не може російська «спецоперація» бути ні правопорушенням, ні злочином, ні тим більше мати схожість із будь-якими злодіяннями фашистів. А значить, чужа війна — це фашизм, російська війна — це боротьба з ним.Такого роду ярлик — «нацист» — можна наклеїти на будь-яку зручну мішень: проти 9 травня — значить за фашистів-нацистів. Цей ярлик сьогодні навішують один на одного всі, кому не лінь. Він позначає абсолютне зло й тому вкрай зручний, оскільки довгий час сприймався саме так. У міру його бездумного застосування (або навмисно провокаційного) він стає порожньою образою з відтінком моралізаторства. Його політична суть забувається, і вже самі фашисти звинувачують своїх ворогів у фашизмі, використовуючи термін як риторичне опудало.Це характерно для російського прикладу.Такого роду опудало регулярно експлуатує російська пропаганда — з одного боку відверто біла й шовіністична, а з іншого — така, що ховається за червоним прапором, указуючи на День Перемоги як на «щеплення від нацизму».Тим часом передбачувані реципієнти такого політичного еліксиру ведуть воєнні дії, бомблячи мирні міста, називаючи це визволенням і прикриваючись червоними символами.

У Китаї двох колишніх міністрів оборони засудили до смертної кари за хабарництвоКолишніх очільників Міноборони КНР Лі Шанфу та Вей Фенхе визнано винними в отриманні великих хабарів. Ці справи не є випадковими й не пов’язані з особистою примхою Сі Цзіньпіна. Навпаки, вони стали продовженням масштабного посилення чисток у військовій промисловості та силових структурах, включно з Міністерством оборони.Минулого року розслідування було ініційоване проти Хе Вейдуна та його оточення. Хе Вейдун є фігурою високого рівня і раніше курував ключові напрями військової підготовки НВАК.У військовій промисловості та Міністерстві оборони також масово проводяться розслідування корупційних справ, перевіряється професійна придатність кадрів. У 2025 році відбулася серія чисток у Ракетних військах НВАК — найбільша за десятиліття. Під удар потрапили не лише генерали, а й інженери, а також керівники військових компаній. Чистки торкнулися аерокосмічних підприємств і державних компаній оборонного комплексу. Серед них можна виділити China Aerospace Science and Technology Corp, яка пов’язана з ядерними та ракетними програмами й відповідає за модернізацію армії.Політична боротьба в більшості випадків не є головною причиною репресій в апараті КПК і китайської влади. Водночас було б безглуздо заперечувати її існування: вона справді триває, однак кримінальні справи у ВПК, як правило, виходять за її межі. Китайські еліти перевіряють боєготовність, компетентність кадрів, стимулюють модернізацію армії та випалюють ненадійні елементи в межах конкретної мети — підготовки до військової операції проти Тайваню.Це прямо випливає з контексту й динаміки міжнародних відносин останніх років між США та Китаєм. У цьому зв’язку необхідно розуміти конфігурацію військових і політичних відносин у Тихоокеанському регіоні.Китай активно готується до війни за Тайвань: сьогодні надбанням громадськості є факт, що у 2022 році голова КНР доручив Народно-визвольній армії Китаю «бути готовою до атаки» на Тайвань до 2027 року. Окрім іншого, це суперечить логіці мирної інтеграції Тайваню в межах концепції «одна країна — дві системи», яку публічно просуває китайська влада та відкрито відкидають еліти Тайбея.Окрім китайських інтересів, існують і американські — зберегти Тайвань із його провідною роллю у виробництві мікрочипів і стратегічними ресурсами у сфері власного впливу. США мають військову інфраструктуру та блок AUKUS, який послідовно вибудовується американськими елітами незалежно від їхньої партійної належності. До нього входять Австралія, Велика Британія та США. Японія, Південна Корея та Філіппіни є американськими союзниками, а QUAD (Чотиристоронній діалог із безпеки) включає США, Японію, Австралію та, що особливо важливо, Індію. Ці союзи, розгорнуті вздовж морського периметра Китаю, покликані стримувати його вплив.Активізація апаратних чисток збігається з приходом республіканців, які поставили Тихоокеанський регіон, тобто стримування Китаю, до числа зовнішньополітичних пріоритетів. Це переводить світову політику на новий рівень конфронтації та тягне за собою прискорення політичного часу, спонукаючи акторів дедалі завзятіше боротися з внутрішніми суперечностями та зовнішніми загрозами.У США це проявляється в тиску на Іран — ключового китайського союзника та постачальника нафти. У Китаї — у масових чистках силових структур у межах виконання директиви Сі від 2022 року.

55% американців заявили, що їхнє фінансове становище погіршилося, опитування Gallup Це найгірший показник за весь час спостережень із початку 2000-х років. Така ж частка респондентів повідомила, що відчуває серйозний тиск через подорожчання товарів і послуг.За останній рік різко зросла й кількість людей, які вважають головною загрозою для сімейного бюджету ціни на пальне. Якщо торік лише 3% американців називали бензин ключовою проблемою, то тепер таких уже 13%.Після короткого двотижневого здешевлення пального на тлі перемир’я між США та Іраном ціни знову пішли вгору. Середня роздрібна вартість бензину в країні підскочила майже на 50% — до 4,4 долара за галон проти 3,1 долара роком раніше. Дизельне пальне подорожчало до 5,5 долара за галон, тоді як рік тому коштувало близько 3,5 долара.У низці штатів ціни вже наблизилися до психологічної позначки у 5 доларів за галон. Йдеться, зокрема, про Аляску, Мічиган, Індіану, Іллінойс та Огайо. У Вашингтоні, Орегоні та Неваді цей рівень уже перевищено, а в Каліфорнії бензин подекуди коштує близько 6 доларів за галон.

Їхнє співробітництво носить суто комерційний характер, вони переплітаються тому, що це вигідно обом. Консолідація великого інтернаціонального бізнесу з агресивною і радикальною владою гармонує з їхньою метою не дати кораблю «Америка» піти на дно, відповідає цілям захисту зовнішніх ринків.Висновок.Міркування про «нейтралітет» або «дистанціювання» великих капіталістів ігнорують фактичний матеріал. В умовах, коли США все ж залишаються лідерами у світовій економіці (номінально), Китай є найбільшим виробником із двократним відривом — 30% світового виробництва. Те, що відбувається зараз — типовий цикл капіталістичної економіки — новий гравець кидає виклик поточному лідеру, який програє молодому конкуренту за темпами зростання, але зберігає перевагу. Тому ми спостерігаємо також типову для капіталістичної системи конфігурацію: великий капітал об’єднується перед загрозою. Бізнес не має особистих чи ідеологічних симпатій і не прив’язаний до партій, він лише використовує їх як інструмент. У випадку з Трампом це виражається у поєднанні трьох елементів — фінансової підтримки, символічної демонстрації лояльності та інституційної адаптації медіа і корпорацій.У відповідь великий бізнес отримав масштабні податкові пільги: 1% найбільших компаній заощадить 1 трлн доларів у наступні 10 років, дерегуляцію, призупинено застосування закону про корупцію за кордоном, послаблені обмеження на енергетичний сектор (замороження кліматичних програм, послаблення екологічних норм).Нейтралітету більше не існує, найбільші корпорації на палубі корабля «Америка» і їхня доля нерозривно з ним тісно пов’язана.