#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаОдного вечора, коли Орися сиділа на улюбленій лавочці в парку, звідки добре видно захід сонця. Воно поволі котилося у води річки, вкриваючи гладку поверхню позолотою. За мить сонце вже мало почати ховатися — але раптом пропало.Орися помітила це першою. Вона роззирнулася навколо, але ніхто нічого не бачив. Люди й далі сміялися, гомоніли, робили фото заходу сонця, якого насправді вже не було.Світло просто зникло — наче хтось вимкнув його між двома кліпаннями очей.Раптом усе здалося плоским. Місто — ніби паперова декорація, ніч — порожня, як несправжня тінь. У грудях дівчини затремтіла тривога. Здавалося, що хтось її гукає. Тихо. Зсередини її ж тіла.Вона поклала руку на груди — тепло, що зазвичай залишалося після сонця, не зникло. Навпаки, щось палало в ній самій. Якби вона знала як — може, й могла б запалити день знову.Але хто підкаже, як це зробити?Нічне повітря стало густим, пахло попелом. Орися піднялася з лавки й поглянула в небо. Там світився один-єдиний промінчик, ніби загублений. Він манив її і вів, тягнув тепло з її грудей, немов за невидиму нитку між ними.І вона піддалася — й покрокувала за покликом.
#я_читаю 📚 Тагере Мафі — “Ці нерозривні зв’язки” та “І вся ця спотворена слава”Сьогодні хочу поділитися відгуком одразу на дві книги з однієї серії — “Ці нерозривні зв’язки” та “І вся ця спотворена слава” іранської письменниці Тагере Мафі.Як і перша частина, ці книги наповнені витонченою мовою, чутливістю й особливою культурною палітрою. Я б назвала це фентезі вишуканим і глибоко емоційним. Тут — не просто історія, а переживання: любов, сумнів, втрата, обов’язок, і дивовижні перевтілення персонажів, що змушують по-новому глянути на все, що було.Влада, слава, кохання й тягар обов’язків сплітаються у тонке мереживо, яке головна героїня — Алізе — обирає носити. Вона — джин і королева втраченого королівства, надто щира, щоб вписатися в жорстокий світ довкола.Ігри диявола Ібіса ставлять її перед вибором, і до останньої сторінки не зрозуміло, чим усе закінчиться.Ця історія ще не завершена: четверта частина має вийти восени за кордоном, і це розбиває серце. Бо в цьому світі так затишно перебувати.Після завершення третьої частини я ще кілька днів сумувала, проживаючи страждання персонажа, який віддав більше за всіх.Ця серія — для тих, хто цінує ошатне фентезі, написане з глибиною, повагою до емоцій і вишуканим стилем.
#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЗдається буде цикл замальовок під назвою : Донька останнього світла.Це продовження до замальовки з минулих вихідних 🥰Орися не любила свою кімнату в гуртожитку — все через вранішнє сонце, яке кидало настирливі промені просто на її обличчя. Яку б перестановку меблів вона не робила — все одно потрапляла під це світанкове дійство.Їй набагато комфортніше було ніжитися у вечірніх, лагідних променях. Тоді їй здавалося, що сонце пестить її на прощання, перед тим як зникнути за обрій. Якби її воля, то вона б краще прокидалася надвечір і не спала всю ніч, милуючись зорями.Може, колись вона так і зробить. Але точно після того, як закінчить своє навчання.Так Орися й лежала — на старенькому ліжку, мріючи. Вікно було відчинене настіж. За день те саме сонце розжарило її кімнату, тож тепер вона намагалася хоч якось її остудити. І на диво — прохолодне світло місяця ніби допомагало: падало доріжкою по її стрункому тілі, прикритому лише легенькою шовковою нічною сорочкою. Вона сама пошила її на минулому курсі.Орися заплющила очі — й у голові виринув віршик. Раніше вона вважала його дитячим, а тепер знала: то була молитва. Вона вагалася мить — чи варто промовляти її. А потім здалася приємній прохолоді й місячному світлу:О Місяцю, човне срібний,Пропливи над моїм дахом.Принеси мені сон гарний,Змий із тіла втому й страхи.Ти, що світлом м’яким світиш,Відчини мені нічну тишу.Нехай сон в обійми візьме,І прокинусь я — сильна й світла.Після останнього рядка вона вже не відкрила очей — заснула міцно й спокійно.На ранок, можливо, трохи картатиме себе за те, що скористалася молитвою.Але зараз — легка усмішка з’явилася на її вустах. Бо сон був світлий.І чистий.
#я_читаю 📕 “Погляд Медузи. Маленька книга пітьми” — Любко ДерешЯ довго вагалася, чи варто купувати й читати цю книгу. Підозрювала, що буде боляче. Що буде тригерно. Адже зараз куди приємніше сховатися у фентезі, ніж знову зустрічатися з реальністю — живою, болючою, прописаною на папері.Та все ж ця маленька книга тепер є в мене. І мушу сказати: її розмір аж ніяк не впливає на обсяг емоцій, які доводиться проживати.Тут — кілька історій, що розгортаються паралельно. Вони різні, але водночас схожі. Так, ніби автор хотів, аби кожен українець побачив у них когось близького собі — по болю, досвіду, страху чи силі.Кожна сторінка — це тіло під час обстрілу. Це пам‘ять про себе в миті вибуху. І це щемить. Бо згадуєш. Бо живеш у цьому досі — кожної ночі, кожного ранку.Мене вразив образ Медузи як метафори травми. Паралізуючий, скамʼянілий погляд — ніби стан, у якому ти завмираєш, втрачаєш контроль над тілом, над “я”. Цей міф тут оживає у дуже сучасному й страшному сенсі.Ще один рівень у книзі — темрява. Події роману відбуваються в осінньо-зимовий період 2022 року, в час блекаутів. І це не просто побутова темрява, а темрява всередині: втомлена, холодна, мовчазна. Історії героїв віддзеркалюють її.Я не знаю, чи кожен зараз готовий читати подібне. Але впевнена: саме зараз такі книжки важливо писати. І читати — коли зможеш.Єдине, що залишило сум’яття — кінцівка. Хотілося більшого завершення, трохи серйознішого. Але, можливо, це теж частина реальності: нічого не завершено.
#замальовка_вихідного_дняЗагубившись у вечірньому гулі мегаполісу, Орисі хотілося лише одного — якомога швидше дістатися до своєї скромної кімнати в гуртожитку. Вона щойно вийшла з метро і світ навколо здавався чужим. Всі ці багатоповерхівки нависали над нею, якось загрозливо. Здавалося вони готові от-от зімкнутися над головою, затиснути, знищити.— Що за ім’я взагалі таке — Орися? — подумала вона. — Як його пестливо скоротити? О, традиції… У кожному поколінні третя жінка роду має носити це ім’я. Старі забаганки. Чому саме вона мала народитися в такій сім’ї?Сім’ї, де досі шанують Хорса — Бога заходу сонця.Сім’ї, де навіть у XXI столітті дівчина повинна кожного вечора знаходити свій алтар і споглядати, як сонце повільно обертається на місяць.Наче це має якесь значення. Наче від цього залежить щось більше, ніж вона сама.Орися здригнулася. Сутінки вже затікали в кожну щілину міських вулиць. Вона зупинилась — і їй здалося, що повітря стало густішим. Темрява мала запах. Щось між вогкістю, попелом і димом. Цей запах, знайомий з дитинства, завжди змушував її насторожитись.Коли їй ставало особливо страшно, вона піднімала голову й шукала місяць. І щойно знаходила хоч клаптик його світла — заспокоювалась. Це було, ніби подих з дому.Їй залишалося потерпіти ще зовсім трохи — пів року навчання. І вона знову опиниться вдома, у безкрайому степу, в забутому людьми селі, де досі панує первісна благодать. А поки — ще одна ніч у гуртожитку, ще один вечір у чужому місті, ще одне випробування.Як вам такий початок історії?
#я_читаю Нора Робертс, “Спадщина Драконового Серця”Книги: «Становлення» та «Вибір»Сьогодні хочу поділитися враженнями одразу від двох книжок — адже це одна магічна трилогія.Я вже якось розповідала про першу частину, після якої залишились змішані почуття. Але дала собі трохи часу, аби зрозуміти, чи хочу читати далі. І вже за тиждень помітила, що сумую за персонажами, а історія, яка обірвалася на такому захопливому моменті, не дає мені спокою. Отож — я повернулась. І не пошкодувала ні хвилини.Якби довелось описати цю трилогію одним словом, я б сказала: смачна. У ній стільки продуманої краси — від природи до посуду. Усе пронизано деталями: їжею, звичаями, обрядами й, найголовніше, — темою родини.Окрім цього, в тексті — добрий гумор, магія, романтика, письменницька рутина (так, головна героїня — ще й авторка романів!). Тут є кохання, пристрасть, ревнощі, вразливість і сила.Якщо вам подобаються історії, де реальний світ переплітається з магічним, де є битви, любов і затишні вечори біля вогнища — ця серія для вас.
#я_читаю 📖Фредерік Бакман “Чоловік на ім’я Уве”“Люди тепер уже не знають, як це — заварити каву як слід. Так само, як мало хто сьогодні може писати ручкою. Бо зараз, бачте, всюди ці комп'ютери та еспресо-машини. То куди ж тоді котиться світ, якщо вже ніхто не вміє ні писати, ні каву варити?”Сміятися, плакати, закочувати очі, співчувати й розуміти — це далеко не повний список емоцій, які викликала у мене ця книжка.Здавалося б, що історія про буркотливого старого дідугана навряд чи може викликати такий шквал переживань. Але не цього разу. Уве — не просто сварливий сусід. У кожному його вчинку — прихована ніжність, біль і безмежна вірність: коханню, принципам, порядку. Цей чоловік живе у світі, який змінився, але сам він залишається вірним собі — і саме в цьому його сила.У цих рядках стільки любові, теплоти та життєвої правди, що мимоволі починаєш занурюватися у його історію, проживати з ним кожен спогад, кожну буденну деталь. А найбільше захоплює спостерігати, як поступово, через нових сусідів, відбувається трансформація Уве — глибока, людяна, зворушлива.Ця книжка — як філіжанка доброї, міцної кави, завареної по-старому: проста, але справжня. І надовго залишає по собі тепло.
#замальовка_вихідного_дняНа цьому тижні Інна робила свою щотижневу закупку продуктів в іншій частині міста. Так вже склалося, що обставини витягнули її зі звичного спального району майже в центр. Знаючи там гарний супермаркет, вона майже раділа такій можливості. Пройшла разом із чоловіком неспішно по рядах із полицями, слідуючи списку, і зупинилася на кілька хвилин біля стелажа з дитячими смаколиками. Не те щоб вона планувала балувати малого бешкетника, який і так мав удома безліч смакоти — просто хотілося ще чогось. Чогось особливого.Її погляд зупинився на великій упаковці кукурудзяних паличок. — Просто і смачно, — подумала вона. — А ще має бути без глютену.Домовившись із собою, поклала пачку до кошика і пішла на касу, де чоловік уже розкладав покупки. Удома, розбираючи сумки, Інна знову натрапила на ті палички. Взяла їх у руки, покрутила… і ніяк не могла збагнути, що такого особливого в них. Чому від них віє якимось теплом?Пізніше, коли малий сидів на кухні й весело хрумтів ними, стало ще тепліше на душі. Дивлячись на нього, Інна згадала. Яскраво, несподівано. Спогад розчахнувся, як вікно в інший час:…Ось вона, ще зовсім дитина літнього ранку, сідає в авто до тата. На них чекає довга поїздка — аж до сусідньої області. Не розвага, а відповідальна місія: купити гуртом помідори, бо вдома цьогоріч не вродили. Вона сідає на переднє сидіння — зріст дозволяє. На ній тоненький блакитний костюмчик: шорти, футболка й кофтинка — для прохолодного ранку.Ще у дворі тато питає: — Тобі точно не холодно? Може, штани? Потім переодягнешся. — Він торкається гарячою рукою її закоцюблих ніг. — Та точно-точно. Мені головне — щоб руки в теплі були, — сміливо відповідає вона. Хоче бути дорослою. Вона б і кофту не одягла, але тоді б татко точно побачив, як її тіпає.Вони вирушають. Грає якась чоловіча музика, причеп позаду нав'язливо торохтить. Інна ставить небагато, але «розумних» питань, тато довго й детально відповідає — про авто, про поля.До обіду вже затарились. Вона сидить у машині, поки тато обирає найкращі помідори. Їдять варені яйця з салом і тими ж помідорами — великими, м’ясистими, сливками, на всю її дитячу руку. Було смачно.А вже під’їжджаючи додому, заїжджають у магазин. Тато бере лимонад і п’ять великих пачок молочних кукурудзяних паличок. Інна не проситься їсти в машині — просто терпить.Це була одна з найсолодших поїздок її дитинства. І зараз, хрумкотіння паличок у роті сина несподівано відкрило браму памʼяті.Тепер вона знає чому.Бо те, що тоді здавалося звичайним — уже не повернеться. Бо тата більше нема. А та дорога — тепер десь по інший бік карти. А кукурудзяні палички все ще хрумкі.
#я_читаю Оніксова буря — Ребекка Яррос📚 Третя книга серії ЕмперіїПерша книга цієї серії стала моїм першим фентезі — і вона полонила мене. Тому повернення у цей світ я чекала з хвилюванням і страхом: а раптом не буде так добре, як раніше?Читала повільно, місцями навіть з напругою — не сюжетною, а емоційною. Адже навколо було так багато чужих відгуків, і я дуже хотіла дійти до свого власного.Можу сміливо сказати: мені все ще подобається.Цей світ досі живий. Яррос досі викликає сильні почуття. І єдине, чого я боюся зараз — це скільки ще чекати на продовження.Оніксова буря — книга про згущення. Темряви, відповідальності, глибини.Магія тут — не феєрверк, а щось глибше: сплав сили, вибору і минулого.Дракони стали ще виразнішими, справжніми. Їхній характер відчувається в кожній сцені, і саме вони тримають серце цієї історії.Я із захватом спостерігала, як «гачки» з попередніх частин спрацьовують тут. І водночас помічала, як змінились герої. Вайлет і Ксейден вже не підлітки. Вони — союзники. Вони тримаються одне за одного у найсуворіших бурях і найтемніших ночах.Ця книга — про втрати, про силу, про вразливість. Вона дає тривогу й надію, змушує боятися й радіти. А головне — вона залишає післясмак.Яррос створила не просто фентезі, а історію про людську природу.Це світ, у якому хочеться жити. І якому хочеться співпереживати.І тепер я, як і герої, чекаю на нову бурю.
#я_читаю📘 Комплекс Атласа, Оліві Блейк«Коли помирає екосистема, природа створює нову. Хіба не розумієте?Світ не має кінця. Кінець притаманний лише нам.»Я щойно завершила трилогію Шістка Атласа — філософську, насичену історію, сповнену науки, споглядання й спроб осмислення людства.Остання частина читалася мені повільно. Частково тому, що вона найбільша з усіх, частково — через велику кількість флешбеків, які допомагали глибше зрозуміти вчинки героїв.Ця книга була менш емоційно напруженою, але набагато більш відображальною. В ній я бачила не лише героїв, а й наш світ. Магія на сторінках уже не головна — бо головне те, як вона відображає реальність. І ця реальність — дуже близька.Мої враження після прочитання змішані. Можливо, тому що я — частина людства, яке, за сюжетом, не заслуговує на порятунок. Людству весь час потрібно більше. І ми втрачаємо те, що вже маємо.Та мені було цікаво. І точно було над чим подумати. Завершити трилогію — це ніби вийти з іншого боку дзеркала: з трохи інакшим поглядом на світ.
TGLIST.COM.UA
