Парний терапевт навіть у кінотеатрі – парний терапевт. Або що я побачила у Нолана. Спойлер: кризу подружнього життя, відсторонення в парі та щасливе повернення до партнерства. Що ми маємо? Головний герой вирушає у похід одразу після народження сина – будує кар’єру, шукає своє місце серед інших чоловіків. (Ми розуміємо, що це не обов'язково про буквальний похід, а скоріше фігуральний) Його життя супроводжують патріархальні цінності: конкуренція, необхідність демонструвати силу, хитрість, звитягу, цілеспрямованість. Дружина в цей час має якось сама давати раду сім’ї/царству та відбиватися від залицяльників. Хоча вона й просить Одісея залишатися таким, як вона його знає, та він мусить стати воїном і виконати свій обов’язок (перед суспільством).У поході Одісей зустрічається з перемогами й поразками — втрачає велику частину себе: фізичну силу й гостроту розуму, авторитет серед колег, віру в богів, віру у власну людяність та здатність дотримуватися обіцяного.Поступово розгубивши первинний ентузіазм і відчуття власної сили та мудрості, Одісей вирішує стати тим єдиним, хто почує пісні сирен і залишиться живим – останній спосіб підвищити самооцінку і потішити его. Найгірше, що у їхньому співі чує Одісей, — не фантазії про майбутнє, а спогади про вчинки й невиконані обіцянки. В тому числі перед дружиною. Тут він вперше припускає, що насправді не хоче повертатися додому, та приховує це сам від себе. (Ми часто відсторонюємось від партнерів, коли думаємо, що вони не любитимуть нас недосконалими)Прямуючи околясами додому, бачить, що інші чоловіки, його товариші, можуть бути обманщиками, боягузами, залежними, зрадниками, гвалтівниками. Щоби не думати про це, свої втрати й сумніви, щоби не стикатися з фрустрацією, Одісей знаходить забуття — квіти лотоса та розмови з Каліпсо. Він не хоче повертатися додому таким, яким він себе знає – слабким, непевним, безвідповідальним. Та лише згадавши свої вчинки й відкинувши своє его, своє нарцисичне прагнення бути сильним, сміливим і непогрішним, віддавшись своїй вразливості, таки повертається додому. Це перше прийняття себе — безсилого й зневіреного. Що зроблено, то зроблено. Я є такий, який є.Рушаючи додому, він уже розуміє, що йому потрібна не влада і не царювання, а дружина, тобто контакт із нею. Пенелопа теж зізнається — вона не хоче правити, хоча й навчилася вирішувати багато питань самотужки; вона хоче повернути чоловіка і бути з ним. Вона хоче близькості і партнерства. Вони обидва цього хочуть. Одісей бореться за неї, вбиваючи залицяльників. Та спочатку, все ж, показує їй справжнього себе – зізнається у своїх слабкостях і чекає, чи вона його таким прийме. Коли ж Пенелопа “впізнає” його справжнього — Одісей залишає царство вже дорослому синові й іде разом із дружиною будувати нові стосунки, щоби, як у казці, жити довго і щасливо. Але для цього йому потрібно віддати шану тому, що не вдалося здійснити — відгорювати втрачені мрії.Нолан, якому щойно виповнилося 56, через феєричну картинку розгортає перед нами не життя епічного героя, а класичну кризу середнього віку у чоловіків. У якій ти або не справляєшся зі своїми ж виборами, гинеш чи застрягаєш у залежностях, або рухаєшся далі, прийнявши себе недосконалим і знайшовши сили створити нові стосунки у парі. Я вдячна йому за цю інтерпретацію. Тепер мені є що показати клієнтам. В Інтернеті жартують — треба було одразу послухатися дружину і не втрачати двадцять років життя та три години фільму. Але у кожного свій шлях. Терапія, індивідуальна і парна, часто стає підтримкою на цьому шляху. Можливістю знизити біль, через який доведеться пройти на шляху до себе або до партнерства, якого ми всі гідні. Терапія не панацея. Іноді герої знаходять шлях додому самотужки або за допомогою друзів і близьких. Іноді — не знаходять. Важливо знати, що така опція є. І що ми всі неідеальні.А що ви побачили у Нолана?
На днях вийшла моя стаття, яка завершує цикл про любові: закоханість, секс, близькість. Цього разу про близькість. Коли намагаюсь описати цей тип стосунків завжди важко - бо розповісти хочеться так багато, але хто ж стільки буде читати 🙂Вся стаття ось тут Нейробіологія близькості: як рука близької людини вимикає стресНапевне, ви чули про теорію прив’язаності Джона Боулбі та Мері Айнсворт, котрі довели, що для нормального розвитку дитині потрібен постійний дорослий, з яким буде встановлено особливий зв’язок. Світові довелося звикати до цього певний час — діти потребують не лише фізичного піклування, а й особливого емоційного зв’язку. А тоді, наприкінці 1980-х, Сінді Хазан та Філіп Шейвер у своїй роботі написали: “Любов між дорослими — це не просто «почуття» чи «соціальний конструкт», а той самий біологічний процес прив’язаності, що й у немовлят”. Після цього вже не один десяток років вчені досліджують, зокрема завдяки сучасним технологіям, чи це дійсно так. Чи дійсно нам потрібен хтось, аби тримати за руку у скрутні часи, чи все ж таки варто намагатися стати автономними та незалежними?У 2000 році в роботі “Загальна теорія любові” три професори психіатрії — Льюїс, Амні та Леннон — зосередилися на біологічних причинах потреби дорослої людини у близькості. Вони запозичили з кібернетики поняття “відкрита петля” і застосували його до психіки. Відомо, що у питаннях базової фізіології людське тіло має автономні механізми керування. Йому не потрібні зовнішні сигнали, щоб запустити процес зігрівання чи травлення, ці процеси відбуваються самі собою.Проте наша емоційна система, як доводять автори, навпаки, є відкритою петлею і потребує регуляції ззовні. Це найкраще видно з поведінки дітей, які заспокоюються на руках у спокійного дорослого і не можуть заспокоїтися, якщо відчувають тривогу оточення. Однак сучасні дослідження показують, що і близькі дорослі люди синхронізують серцевий ритм, дихання, навіть на рівні гормонів.Тривалу відсутність людей поблизу можна порівняти із тривалою затримкою подиху: певний час ми можемо бути без кисню, але зрештою маємо вдихнути. Так само, якими б ми не були самодостатніми емоційно, ми потребуємо когось, з ким можна було б час від часу синхронізуватися для задоволення потреби у близькості та відновленні ресурсу. Незадоволена потреба у близькості впливає, зокрема, на когнітивні здібності та імунітет. Далі ось тут
Періменопауза прийшла в моє життя доволі рано і грубо: довелося побігати по лікарях і понервувати, поки стало зрозуміло, що я не розвалююсь на шматки, а йде переналаштування систем. Включно із психікою. На щастя, зараз можна набагато більше прочитати про тему, особливо якщо знаєш англійську. І знайти відповідну підтримку чи супровід. Але навіть між жінками ці питання й досі непросто озвучити, а що вже казати про те, щоби наважитись говорити чоловікам, які нас оточують. Написала невеликі роздуми на цю тему для жіночого онлайн медіа "Українки""Давай, не будемо мірятися, що гірше – перименопауза чи підлітковий вік”, – так відреагувала моя знайома у відповідь на закиди доньки, що їй можна психувати, бо вона — підлітка. Я посміялася з цього епізоду й згадала, що в англомовній блогосфері та навіть у деяких наукових статтях перименопаузу – період до початку менопаузи – називають “другим підлітковим віком” або “пубертатом пуми” (cougar puberty). Звісно, це не одне й те саме, проте, як на мене, їх можна і варто порівнювати – і ось чому.Ніхто при тямі не буде лікувати підлітковий період чи місячні у дівчини, а от україномовний Інтернет все ще переповнений статтями про “симптоми та лікування менопаузи”. За різними оцінками, у світі близько 50 мільйонів жінок на рік вступають у перименопаузальний період. Тож якщо змінити підхід з “лікування” менопаузи, як хвороби, на супровід, полегшення симптомів, покращення якості життя чи підтримку у непростий період, я впевнена ми побачимо зміну у настроях жінок, які до неї наближаються, та всіма силами ігнорують симптоми, не йдучи до лікарів, аби їх не “лікували”. Бо нікому не хочеться вважати себе “хворою”.Говорити про підлітковий період та його незручності (уже) не соромно, бо всі знають – це всього лише процес змін в організмі, після якого настане етап більшої стабільності й до якого треба підготуватись. Тому тема дорослішання і підліткового віку популярна в художній літературі та й кіно. Це не завжди радісний період, іноді це період смутку і зневіри, проте він є основою становлення дорослої особистості, тому про це цікаво творити.Перименопауза, навпаки, замовчувалась навіть у світовій літературі чи кіно. Я вже мовчу про український сегмент, де про це пишуть і знімають рідко. Адже цей період не просто неприємний, він асоціюється із завершенням життя. Хоча після 50 років жінки в середньому живуть ще 25, а подекуди й 30-40 років. І це час, який можна провести з радістю."Більше за посиланням
Тема менопаузи та передменопаузу зараз доволі актуальна у соцмережах. Радію, що нарешті почали про це говорити відверто. А може мені трапляються такі матеріали, бо я підписана на канали, де таке легко зустріти. Вже кілька місяців тому написала матеріал на цю тему, але опублікували лише зараз на порталі Українки"Двай, не будемо мірятися, що гірше – перименопауза чи підлітковий вік”, – так відреагувала моя знайома у відповідь на закиди доньки, що їй можна психувати, бо вона — підлітка. Я посміялася з цього епізоду й згадала, що в англомовній блогосфері та навіть у деяких наукових статтях перименопаузу – період до початку менопаузи – називають “другим підлітковим віком” або “пубертатом пуми” (cougar puberty). Звісно, це не одне й те саме, проте, як на мене, їх можна і варто порівнювати – і ось чому.Ніхто при тямі не буде лікувати підлітковий період чи місячні у дівчини, а от україномовний Інтернет переповнений статтями про “симптоми та лікування менопаузи”. За різними оцінками, у світі близько 50 мільйонів жінок на рік вступають у перименопаузальний період. Тож якщо змінити підхід з “лікування” менопаузи, як хвороби, на супровід, полегшення симптомів, покращення якості життя чи підтримку у непростий період, я впевнена ми побачимо зміну у настроях жінок, які до неї наближаються, та всіма силами ігнорують симптоми, не йдучи до лікарів, аби їх не “лікували”. Бо нікому не хочеться вважати себе “хворою”.Говорити про підлітковий період та його незручності (уже) не соромно, бо всі знають – це всього лише процес змін в організмі, після якого настане етап більшої стабільності й до якого треба підготуватись. Тому тема дорослішання і підліткового віку популярна в художній літературі та й кіно. Це не завжди радісний період, іноді це період смутку і зневіри, проте він є основою становлення дорослої особистості, тому про це цікаво творити.Перименопауза, навпаки замовчувалась, навіть у світовій літературі чи кіно. Я вже мовчу про український сегмент, де про це пишуть і знімають рідко. Адже цей період не просто неприємний, він асоціюється із завершенням життя. Хоча після 50 років жінки в середньому живуть ще 25, а подекуди й 30-40 років. І це час, який можна провести з радістю..."Читайте далі на порталі Українки
В часи війни література стає гострішою й гучнішою. Вона стає міцною опорою для своїх, нищівною карою ворогам та закликом-застереженням до сусідів-друзів. Збірка есеїв Mecanisme de apărare. 12 scriitori ucraineni în război| Механізми захисту. 12 українських письменників в часи війни, що вийшла румунською мовою, саме така – колекція розмаїтих досвідів проживання війни українськими військовими й цивільними письменниками та письменницями. Зібрано її для того, щоби продемонструвати румунським читачам, що таке війна, як безсоромно вона наступає на щодення і трансформує нас без нашої згоди. А ще – застерегти від хибних рішень і наївної довіри обіцянкам. Днями збірку було презентовано в рамках фестивалю FILIT в румунському місті Яси (Festivalul Internațional de Literatură și Traducere Iași). Підготовлено збірку спільно Literary Agency OVO ІІ Літературна агенція OVO та директором фестивалю Флоріном Лазареску. Мій есей “Нічний візит” опубліковано поруч з есеями колег: Катерини Бабкіної, Романа Буданова, Анюти Гальперіної, Олени Герасим’юк, Ганни Городецької, Сергія Демчука, Тамари Дуди (Горіха Зерня), Олександра Ірванця, Павла Казаріна, Павла Матюші та Валентина Поспєлова. Маю за честь ділитись своїм досвідом проживання війни поруч із тими, хто служить та поруч із більш досвідченими авторами й авторками.Передмова – Viktoriya Matyusha. Переклад – Міхая Хафії Трайсти. Видано Видавництвом літературних музеїв Яс, 2025.Слово – не вбиває, але допомагає вистояти й зберегти найважливіше. З останніх новин -- весь початковий наклад збірки було розкуплено в перший день після презентації
31 грудня минулого року я загадала бажання. Й до нині я терпляче, а подекуди не дуже, чекала. Нарешті зорі зійшлись – із повним задоволеннями оголошую трилогію про медіацію завершеною. Дякую Видавництву Темпора за довіру, а Літературній агенції OVO за сприяння – тепер трилогія виглядає цілісною. Коли я редагувала “Танець дикобразів” для перевидання, було важко повірити, що я писала саме так. П’ять років тому я була зовсім іншою письменницею та й людиною. Тому спочатку захотілось все переробити, а потім прийшло розуміння – перший виданий роман має бути таким: дещо наївним, пишномовним, проникливим. Варвара ще недосвідчена, Дмитро не знає, що його чекає попереду. Вони лише починають свій шлях, який виллється у багаторічну співпрацю, недоспані ночі та хитросплетені почуття. Будуть заходи, події та презентації, та головне очевидно: перевидання першого роману “Танець дикобразів” закриває історію Варвари й Дмитра. Я вирушаю далі. Наступна зупинка “Кураж”– роман у романі, написаний на одному подиху на резиденції у шекспірівських місцях. “Кураж” – це жмут непростих тем (а коли я писала про просте?), у який обережно вплетено надію, віру та любов. Та про нього згодом, а поки зустрічайте Дикобразів :))) Якщо ви хочете книгу з автографом - пишіть мені. Підпишу та надішлю. Просто щамовити можна на сайті Видавництва Темпора або у Книгарні Є.
Цього року, на початку сезону, я взяла на роботу спеціаліста з ОХОРОНИ ВІДПОЧИНКУ. Він розставив в моєму календарі щоденні обіди, які тривають годину й обвів їх яскравим кольором, щоби я не надумала поставити в цей час якийсь дзвінок чи зустріч. У четвер він примусово подовжив обід на 30 хвилин, бо ярмарок. А на ньому яскраві фарби овочів-фруктів-квітів, аромати й фактури, які наповнюють мене радістю.Він наполегливо нагадує мені поспати серед дня, якщо я втомилась і маю 15 хвилин, які могла би витратити на побут, поточні справи чи планування. Якщо напередодні була важка ніч обстрілів, то пропонує особливо повільний ранок – тиша, плед, гарячий чай на балконі, обійми близької людини. Приходить з перевірками дізнатись чи я читаю зараз якийсь хороший роман? Чи давно я була в кіно з дітьми або друзями? Забороняє мені скасовувати тренування з танців, якщо треба поприбирати в хаті. Каже – не в рахунок відпочинку. Регулярно проводить зі мною просвітницькі бесіди, пояснюючи, що з літом радість не закінчується як і відпочинок. Що я можу та мушу створювати для себе можливості радіти та відпочивати. Це мій конституційний обов’язок перед самою собою.Власне таких спеціалістів ще поки не готують у вишах. Тому довелось виростити його самотужки. В цьому є плюси і мінуси. Плюс -- його робота не потребує оплати грошима, нам подобається удвох і він знає які знайти слова, щоби переконати мене вийти на пробіжку похмурого недільного ранку чи відкласти терміновий лист, аби потеревенити з подругою. Мінуси -- коли я втомлююсь, він теж не може якісно виконувати свою роботу. Чи є у вас такий "Охоронець"? Чи справляється він/вона із викликами сучасності? Думаю якось треба організувати для наших з вами спеціалістів курси з підвищення кваліфікації. Але крім теорії та практики, має бути денний сон, теревені та танці
Навіть у найпохмуріші дні, мене гріє думка про те, що довкола мене багато помічних проєктів, котрі створюють близькі мені по духу колеги і подруги. Сьогодні розповім про три з них:1) Онлайн вебінари. Травма співчуття: як не втратити себе, підтримуючи іншого (реєстрація та деталі тут або тут )Коли: 21.06.25, 28.06.25 та 05.07.25Формат: онлайн Тривалість: 1,5 годиниУчасть вільна — за бажанням можна зробити донат, інформація в телеграм каналі, вказаний в реєстраційній формі Ця серія послідовних воркшопів для людей, допомагаючих професій та тих, хто часто стикається із травмами інших. На зустрічах говоритиметься про те:– як розпізнати ознаки травми співчуття у собі;– чим вона відрізняється від ПТСР;– як дбати про себе, коли щодня стикаєшся з чужим болем.2) Терапевтична майстерня «Боятися і не зупинятися»Реєстрація та більше деталей фейсбук або інстаграм Формат: наживоТривалість: 11:30-17:30Дата: 22.06Локація: бульвар Міхновського 4/6Вартість: 1200Це простір для людей, які:• хочуть дослідити себе глибше;• цікавляться психологією та живими стосунками;• мріють про щось більше, але страх стоїть на дорозі;• відчувають, що настав час наважитися. Навіть якщо страшно.6 годин практики, чесної взаємодії та живого дослідження.3) Гаряча лінія (чат) для жінок Сестринство Більше деталей про засновниць та консультанток в телеграм-каналі, також там багато корисної інформації для самопідтримкиЩо: безкоштовна кризова психологічна допомогу жінкам віком від 18 років.Коли: щодня з 10:00 до 20:00.Формат: тільки в текстовому форматіЧас: до 60 хвилинЧастота: не більше 2 разів на тижденьКонфіденційністьБез осуду і з повагоюБез медичних, юридичних і фінансових порадПоширюйте колегам, знайомим, друзям і подругам. Нумо підтримувати одне одного!
Увага – сенсація! Відпочивати треба не на вихідних, а щодня. Ба більше – не наприкінці дня, а впродовж. І це біологічна даність, від якої важко відмахнутись.Відпочинок – це зміна діяльності. Працював на роботі й втомився – поприбирай. Поприбирав – вивчи щось нове. Знайома формула? А от, виявляється, мозок працює не так. Нейрони впахують щосекунди аби організувати наше непросте доросле життя, тримати в оперативці список того, що робити далі та переключатись між справами – чи то прибиранням, чи то написанням робочих мейлів. Для відновлення їм потрібний час, в який ми робимо НІЧОГО. Наш мозок дійсно потребує переключення, тільки не між видами діяльності, а між сфокусованим і розфокусованим станом. Наша система виконавчого контролю (велика й розгалужена система нейронів), яка працює коли ми сфокусовані на чомусь, втомлюється і потребує хоча би короткого уривку часу без жодної діяльності, аби астроцити могли підчистити “відходи когнітивного виробництва”, а самі нейрони підрихтувати “пробоїни”. Щось схоже на очищення оперативної пам’яті, коли ми перезапускаємо комп. Нейропсихологи рекомендують робити короткі перерви щогодини або хоча би щодві. І то перерви не на скролення соцмереж чи передислокацію сухого одягу із сушарки по шухлядах, коли потрібно вирішити куди що розмістити. Йдеться про так званий дефолтний стан – коли наш мозок розфокусований аби підібрати та інтегрувати всю інформацію, котру довелось ігнорувати, поки ми фокусувались на чомусь іншому (працює дефолтна мережа, або система нейронів, що відповідає за обробку тонких сигналів та їхню інтеграцію)Відпускати нейрони на свободу означає: прогулятись без подкастів; лягти, заплющити очі й помріяти про відпустку; переглянути художній альбом, якщо зможете не думати про тенденції в мистецтві; вийти на балкон із чашкою чогось смачного і спостерігати за серпокрильцями; сісти на диван та погладити кицика/собацю; помедитувати, скануючи тіло; слухати улюблену музику; кохатись або обійматись; спонтанно танцювати…На жаль, в гонитві робочого дня, коли дедлайни голосно натякають, ми часто не відчуваємо поступовості втоми. Вона навалюється на нас “раптово”, коли день завершився (а попереду ще проконтролювати домашку дітей, приготувати вечерю і добити дрібні хатні справи). Або навпаки – можемо бути втомлені ще зранку, від самого пробудження й не знатимемо коли ж його відпочити. Тому для початку, аби навчитись відпочивати, варто ставити нагадування на телефоні чи й у календарі. Відпочивати не за покликом тіла, а через плановані вольові рішення. З часом тіло навчиться відчувати емоцію втоми і буде надсилати чіткі сигнали, які буде важко ігнорувати.Якщо ж ви гарно відчуваєте втому, наступна перешкода – сором за нічогнеробіння. В українській традиції є культ діяльності і засудження неробства, саме так ми називаємо моменти без діяльності, що в східній культурі могли би назвати – спогляданням. Мені допомогло наукове пояснення: якщо змушувати мозок працювати без перерв, наповнюючи кожну хвилину очікування важливими справами, від перевтоми він починає повільніше працювати, помилятись і зрештою саботує навіть прості рішення. Тож логічніше (привіт раціо) діяти на упередження – відпочивати до того, як стане запізно і потрібно буде відкладати все на декілька днів аби прийти до тями.Вибір за вами – інвестувати у втому, чи відпочинок. Дивіденди ж бо отримаєте відповідні
"Мурашині кола" – третя книга з трилогії. На відміну від третьої дитини у сім’ї, яка зазвичай найніжніша і найбільш балувана, Мурашині кола, певне найдоросліша з усіх моїх виданих книг. Хочеться відпустити її у світ самостійно із самого народження. Вона впорається.У книзі, як завжди, багато почуттів та стосунків. Хочеться думати неординарних та водночас впізнаваних, таких, що легко зустріти у житті.У ній же багато спогадів – дитячих, підліткових, спогадів юності. Наша пам’ять – єдине, що залишається нам від усього того болючого й солодкого, затишного й незручного, безпечного і неясного, котре називаємо “моє життя”. Це те, що з нами до самої смерті – фізичної чи психічної, коли ми втрачаємо зв’язок із реальністю. Це те, що ми можемо розділити із іншими. Або приховати від них соромлячись.Буває, що минуле, у підступній змові із пам’яттю, впливає на нашу майбутню траєкторію, змушуючи уникати певних дій чи навспак обирати знову і знову, незважаючи на результат, який не влаштовує. Чи можемо ми покладатись на правдивість наших спогадів? Чи не водить нас пам’ять манівцями викривленого сприйняття? Чи є можливість вийти за рамки заданої пам’яттю форми та стати кимось іншим, на свій вибір? Разом із Анатолієм Дністровим, прозаїком, есеїстом, поетом та художником поговоримо про те, як пам’ять, деформуючи, може ганяти нас колами. На прикладі героїв роману “Мурашині кола” спробуємо зрозуміти чи можливо подолати доцентрову силу пам’яті та вирватись з її лап, аби побудувати нове життя, на яке ми заслуговуємо.Коли: 23 березня, неділя, о 17:00Де: вул. Межигірська, 21, видавництво Смолоскип
TGLIST.COM.UA
