Кирило Макаров ✙△

​​"Чоловік, який хотів бути царем" Фільм The Man Who Would Be King (1975) - ще один скарб із серії "таких більше не знімуть", заснований на однойменному оповіданню Кіплінга. 19 століття, Британська Індія. Двоє британських солдат дезертують з армії, щоб відправитись в таємничу країну в пошуках багатств. Тропа авантюристів приводить їх в Кафірістан - важкодоступну область Афганістану, де досі живе плем'я язичників, які вважають себе нащадками македонців і поклоняються Олександру Македонському як богу. Британцям вдається переконати наївних аборигенів, що один із них є ніким іншим, як нащадком самого Олександра, тобто живим богом. Доказом цього стає амулет з "Оком Гора" - символом, який нібито носив сам Олександр, який за життя був проголошений живим втіленням бога Ра. Жерці передають британцям скарби Олександра, але для Денні, який став богом-царем для цілого народу, скарби здались нічим в порівнянні з необмеженою владою. Він почав муштрувати воїнів племені на британський манер, готуючись до підкорення сусідів, та задумав одружитись на місцевій красуні Роксані, щоб започаткувати власну династію. Але є нюанс - за місцевими легендами той, хто доторкнеться до бога моментально згорає у вогні. Під час весілля Роксана з переляку кусає Денні до крові, але у бога не може текти кров. #кіно

Користуючись нагодою, хочу дати наводку на гру Master of Command - стратегію, присвячену Семирічній війні (1756-1763).Геймплейно це щось середнє між Empire Total War і Battle Brothers (хто не грав - пограйте). Є глобальна карта, на якій ви вирішуєте питання організації армії та її постачання провізією, рекрутами, боєприпасами та грошима, а є режим безпосередньо бою, подібний до Total War.Сильна сторона гри - це занурення в атмосферу епохи через естетику та геймплейні механіки. Найменше - це можливість призначити кожному полку власну уніформу, прапор та видати йому спорядження на власний розсуд. На глобальній карті під час маршів між квітучими селами Силезії чи Саксонії (або по випаленій землі, як пощастить), армію чекає безліч випадкових івентів - як приємних, коли ви вирішуєте взяти до себе малолітніх сиріт в якості полкових музикантів, які дадуть хороший буст моралі якомусь полку, так і не дуже, коли у випадковій перестрілці загине ваш кращий офіцер, або десята частина армії несподівано помре від чуми чи дезертує через аморальний вчинок полководця. Гру робила команда ютуб-каналу Armchair Historian з притаманним йому естетичним оформленням. Звісно, це не Total War, є над чим працювати, але дуже достойно як для інді-проекту. Хороший спосіб "вкотитись" в історію цікавих часів.https://youtu.be/NAED5vzMEHw?si=B1pTvtmPXTLQGKzC#ігри

​​Віртуальна війна Японське вторгнення в Корею, відоме як Імджинська війна (1592-1597) можна вважати однією з найгірших війн, які можна уявити. За масштабом і кількістю залучених учасників вона не поступалась навіть кампаніям Другої світової, і відзначилась в історії через надзвичайну жорстокість. Але в її ході стались і деякі мемні події.Після вступу у війну Китаю, між воюючими сторонами встановився паритет на суші - ні японці, ні китайці, не могли завдати супротивнику рішучої поразки, при тому що однаково страждали від проблем з постачанням. В 1594 році між сторонами розпочались дипломатичні переговори. Сьогун Тойотомі Хідейосі вимагав у китайців визнання японського суверенітету над корейськими провінціями, китайці вимагали від Хідейосі визнати себе данником імперії Мін. Японські та китайські генерали вступили у своєрідну змову - китайці доповіли імператору, що сьогун визнав себе васалом Китаю, а японці, в обличчі воєначальника Конісі Юкінага, доповіли сьогуну, що китайці визнали його владу над Кореєю. В реальності, конфлікт був далекий від завершення, але поки тривав період невизначеності, воєначальники з обох сторін розпоряджались окупованими територіями та їх багатствами як хотіли. Правителі обох держав весь цей час жили в намальованій ілюзії. Інтрига вскрилась лише через 2 роки коли Хідейосі отримав від іншого китайського посольства вимогу в ультимативній формі вивезти війська з Кореї. Коли Тойотомі розібрався в тому, що відбувається, то впав в лють і був готовий стратити Юкінагу, але його військові вміння мали знадобитись в новому етапі війни. Сама війна закінчилась лише завдяки тому, що корейці змогли зібрати достатньо сил для атаки японців в їх найбільш вразливому місці - на морських комунікаціях. На гравюрі зображений той самий Конісі Юкінага, один з небагатьох християнських даймьо Японії.Документалка на темуТекст на супутню темуФільм на супутню тему#Японщина #історія

​​"Будучи молодим офіцером, я глибоко поважав вище командування, але, на жаль, розчарувався в багатьох з них, коли побачив їх ближче з позиції військового кореспондента. Було сумно дізнатись скільки, здавалося б, поважних людей були готові піти на майже все заради просування по службі. Один із командирів, який старанно культивував знайомство за мною, фельдмаршал сер Арчібальд Монтгомері-Массінгберд, запросив мене до співпраці з ним у написанні книги про уроки війни, і коли ми разом вирушили вивчати поля битв, я побачив, що він уникає всіх незручних питань, і незабаром зрозумів, що його основною метою у пропозиції написати таку книгу було показати, наскільки блискучою і бездоганною була операція Четвертої армії, начальником штабу якої він був. Тому я відмовився брати участь у цій рекламній акції. Я також побачив, що він мав звичку нашіптувати мені шкідливі інсинуації про інших генералів, які були його конкурентами у просуванні по військових сходах.Він зрештою досяг вершини, хоча і без моєї допомоги, і його перебування на цій посаді відзначилось найгіршим періодом стагнації в розвитку армії між двома війнами. Це було тим більш прикро, що він обійняв посаду начальника Імперського генерального штабу саме в той час, коли Гітлер захоплював владу в Німеччині. Коли Айронсайд став начальником Імперського генерального штабу після початку війни в 1939 році і розмірковував над списком недоліків в оснащенні армії, він був настільки вражений, що вказав на портрети Монтгомері-Массінгберда і його попередника Мілна у своєму кабінеті і гнівно вигукнув: "Ці двоє за все відповідальні — краще їх розстріляти".Іншою звичкою, що мала гірші наслідки, було те, що амбітні офіцери, коли бачили перспективу підвищення до генеральського звання, вирішували приховувати свої думки та ідеї заради спокою, доки не досягнуть вершини і не зможуть втілити ці ідеї в життя. На жаль, зазвичай після років такого самопридушення заради амбіцій, коли нарешті пляшка відкривалась, її вміст випаровувався.Я зрозумів, що моральна мужність на вищих рівнях в армії була такою ж рідкістю, як і серед політиків. Мене також здивувало, що ті, хто виявляв найвищий ступінь фізичної мужності, як правило, були тими, кому найбільше бракувало моральної мужності, і ключ до цього, здавалось, полягав переважно в зростаючій одержимості особистими кар'єрними амбіціями — особливо в тих випадках, коли нещасливе сімейне життя призводило до надмірної заклопотаності кар'єрними перспективами. Однак іншою основною причиною зниження моральної мужності була відсутність приватних коштів, що змушувало командирів стелитись перед своїми начальниками через турботу про забезпечення освіти своїх дітей. Цей фактор був дуже помітним у покірності німецьких генералів Гітлеру, і це стало для мене зрозумілим, оскільки я бачив, як це працювало у Великобританії в набагато менш складних умовах."//Basil Liddell Hart, Why don't we learn from history?// #книги #історія #ПСВ

"15 ноября 1916 [...] Одна из «господствующих» точек зрения, а именно та, что война может затянуться и кончиться только к осени 18-го года, вызвала со стороны Ивана Владимировича решительный отпор. Он крепкими бытовыми мазками сочно рисовал все углубляющуюся разруху страны и армии. Из всех его слов, а больше по всему его настроению, я сразу понял, что фронт, за год моего отсутствия материально безусловно улучшенный, в своей духовной силе и спайке сильно пошатнулся.А Иван Владимирович все говорил, говорил как всегда и мягко, и зло, с большим юмором и с жестокой правдивостью.«Воевать два года абсурд, потому что мы уже давно перестали воевать. Штабы не воюют: они «приказывают» вниз и «доносят» вверх, втирают очки и стяжают чины. Я воюю, но меньше с немцами, чем с начальством, потому что начальник дивизии пехотный самодур, а командир бригады — махровая шляпа, потому что глупо требовать, чтобы наблюдательный пункт представлял в день по 10 схем в штаб, когда этими схемами ни один черт не интересуется, кроме дивизионных денщиков, которые их крутят на цигарки.Пехоты у нас нет. Пополнение с каждым разом все хуже и хуже. Шестинедельной выпечки прапорщики никуда не годятся. Как офицеры, они безграмотны, как юнцы, у которых молоко на губах не обсохло, они не авторитетны для солдат. Они могут героически гибнуть, но они не могут разумно воевать.Продовольствие, фураж — да ведь нам, в сущности, ни того, ни другого не доставляют, все это надо промышлять, за всем надо охотиться, как за дичью, и, ей-Богу, я, батарейный командир, чувствую себя более помещиком в неурожайный год, чем строевым офицером.Нечего удивляться, что при таких условиях даже у нас, у кадровых офицеров, начинают иной раз опускаться руки и подыматься мысли: не плюнуть ли на все и не податься ли куда-нибудь поглубже в тыл."//Федор Степун, Из писем прапорщика-артиллериста 1914-1917"// #ПСВ

«Человѣкъ сражается не для борьбы, а ради побѣды; онъ дѣлаетъ все отъ себя зависящее, чтобы сократить первую и обезпечить вторую» (Арданъ дю Пикъ: «Изслѣдованіе боя»)Храбрость дикаря не подлежитъ сомнѣнію. Постоянная борьба съ опасностью, представляемой природою, животными и людьми, не могла не закалить мужество дикаря и не научить его не дорожить жизнью. Страхъ вѣчно преслѣдуетъ его; онъ постоянно въ опасности, постоянно на сторожѣ. Онъ никому не можетъ довѣрять и никто не довѣряетъ ему (Дж. Лебокъ, «Доисторическія времена»). Вслѣдствіе этого, у дикаря должна выработаться привычка къ опасности и неустрашимости.Казалось бы, вслѣдствіе безусловной храбрости дикаря, открытый бой долженъ быть явленіемъ обыкновеннымъ.Между тѣмъ мы встрѣчаемъ обратное. «Дикари», по словамъ Тейлора, «имѣютъ обыкновеніе нападать на врага врасплохъ, стараясь убить его, какъ дикаго звѣря».Война между дикими народами часто и въ наше время есть война засѣдъ группами людей, изъ коихъ каждый въ моментъ нападенія выбираетъ себѣ не противника, а жертву и убиваетъ ее.«Это потому», поясняетъ въ своемъ классическомъ изслѣдованіи боя дю Пикъ, «что оружіе съ обѣихъ сторонъ одинаковое и единственный способъ пріобрѣсти шансъ для себя заключается въ нечаянномъ нападеніи. Человѣкъ, застигнутый врасплохъ, долженъ имѣть минуту, чтобы оглядѣться и принять оборонительное положеніе; въ теченіе этого мгновенія онъ гибнетъ, если не спасется бѣгствомъ».«Застигнутый врасплох противник не защищается – онъ старается бѣжать и бой лицомъ къ лицу, одинъ на одинъ, при помощи первобытнаго оружія, топора или ножа, столь страшнаго для неприкрытыхъ враговъ (т. е. не имѣющихъ предохранительнаго оружія), крайне рѣдко встрѣчается; онъ можетъ происходить только между врагами, внезапно напавшими другъ на друга, при чемъ, для обоихъ побѣда единственное спасеніе. И то… въ случаѣ подобнаго нечаяннаго нападенія, спасеніе возможно еще при отступленіи, бѣгствѣ того и другого; и къ этому прибѣгаютъ нерѣдко».//Николай Головинъ, "Наука о войнѣ. О соціологическомъ изученіи войны" (1938)//#війна #книги

​​"Въ настоящую эпоху расположенная на огромномъ пространствѣ сраженія, управленіе войсками производится почти исключительно на основаніи донесеній. И вотъ что приходилось наблюдать въ минувшую войну, особенно въ ея началѣ. Послѣ первыхъ же выстрѣловъ происходилъ разрывъ во взаимномъ пониманіи между войсками и высшими штабами. Когда первые доносили правду, вторые считали, что войска не дѣлаютъ всего, что могутъ и должны сдѣлать. Со стороны этихъ штабовъ устанавливалась система командованія «съ запросомъ» типичнымъ примѣромъ котораго является руководство нашими первыми операціями въ Восточной Пруссіи, Главнокомандующимъ Сѣверо-Западнымъ фронтомъ генераломъ Жилинскимъ. Въ другихъ нашихъ высшихъ штабахъ происходило, можетъ быть, и менѣе рѣзко выраженное, однако, то же самое. Какъ часто приходилось мнѣ слышать такое разсужденіе: войска всегда выполняютъ меньше, чѣмъ имъ приказываютъ, слѣдовательно нужно «запрашивать» съ нихъ больше и тогда они выполнятъ то, что дѣйствительно требуется. Это заблужденіе получило столь широкое распространеніе у насъ, что многіе изъ высшихъ начальниковъ считали предъявленіе войскамъ непосильныхъ требованій признакомъ начальнической энергіи. Войскамъ пришлось дорого заплатить за эту систему «запросовъ». Наши неудачи въ Восточной Пруссіи могутъ послужить отличной иллюстраціей.Но послѣ первыхъ же жестокихъ уроковъ данныхъ дѣйствительностью, войска приспособились и въ нихъ выработалась своего рода система, если не назвать прямо «ложныхъ», то во всякомъ случаѣ «условныхъ» донесеній. Напримѣръ: пѣхота брошена днемъ въ атаку на неразрушенную проволоку; атака, конечно, не удачна; командиръ полка, чтобы избѣжать приказанія вновь повторить эту безнадежную атаку, доноситъ: стрѣлки залегли и рѣжутъ проволоку. Онъ разсчитываетъ на то, что непониманіе высшими штабами реальностей современнаго боя, помѣшаетъ имъ понять всю сказочность подобнаго донесенія. Другой примѣръ: замѣтивъ, что доблестныя и успѣшныя атаки не оцѣниваются на верху въ томъ случаѣ, если донесенія о нихъ не сопровождаются описаніемъ мифическихъ штыковыхъ свалокъ и кавалерійскихъ шоковъ, болѣе ловкіе командиры быстро установили въ своихъ донесеніяхъ своего рода трафаретъ, напоминающій батальныя картины временъ давно минувшихъ".//Николай Головинъ, "Наука о войнѣ. О соціологическомъ изученіи войны" (1938)//#книги #війна #ПСВ

"В статуте ордена Св. Георгия заключается глубокая идея о действительно принесенной пользе, об осязательном результате, который только и подлежит награждению. Все великие практики прежде всего ценили трезвую действительность. Особенно строго относились к действительности римляне, великие по своему государственному строительству. Печально, если мы отречемся от этого принципа, если мы будем прекрасные намерения и цели ценить выше скромной действительности, если мы предпочтем «тьме низких истин нас возвышающий обман».... Весьма часто причиной проявления непригодного для жизни героизма является ошибочное представление о моральном элементе. Превосходство духа имеет решительное значение; но нельзя представлять себе моральный перевес в виде морального неистовства, той растрепанности чувств, в которой, судя по картинам для простого народа, залог победы. Прежде всего необходима серьезная работоспособность; юродивые, умалишенные и пьяные одерживают победы лишь там, где нет достойного противника. Бой – серьезное дело, и моральное превосходство в бою должно выражаться в настойчивой и упорной работе, в преданности общему делу, а не в стремлении показать фокус. Моральный элемент прежде всего высказывается в отношении к действительности; там, где о нем забывают, где все заняты только своим делом, где жизнь на первом плане, – там все обстоит благополучно; там же, где все время храбрятся, оценивают мужество и по картинности рассказов, и по проценту убывших из строя, где все время одни воодушевляют других, где громкие фразы сыпятся без счету, – там, наверно, у семи нянек моральный элемент хромает. Наивно думать, что фраза даст победу, что громкие приказы заставят противника оробеть. Моральная солидарность вырабатывается другими приемами.... В прошлую кампанию в нашей армии дурные замашки систематически поощрялись; последовательно растился культ добрых намерений, забвения действительности; впрочем, при неудаче люди всегда склонны фантазировать. Это один из важнейших минусов, которые мы нажили за эту кампанию. Фантазия, ложь в реляциях и донесениях, ложь в компоновке и исполнении операций составляют наиболее тяжелую рану нашей армии, нанесенную ей прошлой войной. Есть только одно средство для ее излечения – это правдивое и быстрое восстановление истины, история войны – не мертвое изложение подробностей известных фактов, а бич, карающий фальсификацию на поле сражения.Все военное искусство заключается в соединении усилий для поражения врага, а могут ли лгуны и лицемеры произвести общее усилие? Могут ли они дружно вести общее дело?... Если мы не будем отворачиваться от тех печальных условий, в которых пришлось действовать нашим войскам, то мы поразимся подвигами, действительно ими свершенными; мы преклонимся перед испытаниями, которые преодолел наш солдат. Лжи для этого не надо – надо только трезво смотреть на события во всей их полноте.Наш солдат не несчастное создание; его следует изображать в неприкрашенном виде; он, как герой, существующий в действительности, имеет и должен иметь свои теневые стороны. Надо не верить в наше будущее, надо быть трусом, надо бояться и презирать действительность, чтобы отворачиваться от теневых сторон, заявлять, что у нас нет недостатков.Гибель народа начинается тогда, когда он теряет способность смотреть в лицо действительности, когда он факты действительной жизни начинает подменять фантазией, начинает мечтать и засыпать. Мне вспоминаются рассказы о том, что, когда турецкая армия и крепости склоняли перед нами свое оружие, в кофейнях Константинополя наемные рассказчики убаюкивали мусульман вестями о победах, одерживаемых турецкими армиями. Забвение действительности – сон нации – это смерть."//Генерального штаба капитан Александр Свечин, эссэ "Ложь" (1907)//#війна

​​"Основным и важнейшим выводом из опыта минувшей империалистической войны 1914—1918 гг. является переоценка вопроса о роли и значении тыла в общем ходе военных операций.Положение, гласящее, что «исход войны будет решаться не только непосредственно на боевом фронте, но и на тех линиях, где стоят гражданские силы страны», стало теперь ходячей истиной. Опыт войны показал, что достижение целей войны в современных условиях стало делом значительно более сложным, чем прежде. Современные армии обладают колоссальной живучестью. Эта живучесть целиком связана с общим состоянием страны. Даже полное поражение армий противника, достигнутое в определенный момент, не обеспечивает уже конечной победы, поскольку разбитые части имеют за собой экономически и морально крепкий тыл. При наличии времени и пространства, обеспечивающих новую мобилизацию людских и материальных ресурсов, необходимых для восстановления боеспособности армии, последняя может легко воссоздать фронт и с надеждой на успех повести дальнейшую борьбу. Наконец, в этом же направлении действует и быстрый прогресс современной военной техники. То, что признается наиболее совершенным сегодня, завтра становится уже устаревшим и не обеспечивающим успеха. Отсюда — нецелесообразность и прямая опасность колоссальных финансовых затрат на заготовку мобилизационных запасов. Центр тяжести переносится на соответствующую организацию промышленности и вообще всего хозяйства страны.Из изложенного вытекает неизбежность пересмотра и самих принципов стратегии. При столкновении первоклассных противников решение не может быть достигнуто одним ударом. Война будет принимать характер длительного и жестокого состязания, подвергающего испытанию все экономические и политические устои воюющих сторон. Выражаясь языком стратегии, это означает переход от стратегии молниеносных, решающих ударов к стратегии истощения.... Из изложенных выше рассуждений для нас отнюдь не вытекает необходимость абсолютного отказа от стратегии молниеносных ударов. Напротив, чем сильнее будет обострение классовых противоречий в стане врагов, тем больше шансов и данных на успех и выгодность именно этой стратегии. Но при всем этом необходимость подготовки к длительной и упорной войне навсегда сохраняет обязательную силу. Поскольку дело идет о столкновении двух различных миров, это означает схватку не на жизнь, а на смерть.... В этом же направлении действует и другой момент, связанный с развитием военной техники и с усовершенствованием средств истребления. Превращение авиации в решающий род войск, усовершенствование химических средств войны, возможное использование инфекционных микробов и пр. и пр. — все это, по существу, опрокидывает самое представление о «фронте» и «тыле» в старом понимании этих слов.Фронт в смысле района, непосредственно охваченного военными действиями, теряет характер прежнего живого барьера, преграждавшего врагу доступ в «тыл». Если не полностью, то, во всяком случае, в значительной своей части (в зависимости, главным образом, от размеров территории данной страны) тыл теперь совмещается с фронтом. Отсюда — новые задачи и новые методы подготовки обороны страны и, в частности, новая роль самого тыла как прямого участника в деле борьбы. Раз непосредственная тяжесть ведения войны падает на весь народ, на всю страну, раз тыл приобретает такое значение в общем ходе военных операций, то, естественно, на первое место выступает задача всесторонней и планомерной подготовки его еще в мирное время.Подготовка эта должна иметь целью, во-первых, бесперебойное снабжение фронта всем необходимым для ведения боевых операций; во-вторых, обеспечение самого тыла всем, что нужно для поддержания на должном уровне его рабочей энергии и моральной устойчивости. Так ставится эта задача во всех современных мировых державах, стремящихся дать ей практическое разрешение."//Михаил Фрунзе, "Фронт и тыл в войне будущего" (1924)//#війна #база

Blackadder Goes Fourth, або як Містер Бін і Доктор Хаус воювали в Першій світовій В золоту добу британських комедій існувало шоу "Blackadder", сюжет якого відбувався в різних епохах. Четвертий сезон шоу було знято в декораціях Першої світової війни, але з погляду людини сучасності, у авторів вийшло зняти хороше і достовірне документальне кіно про армію та війну, уміло замасковане під гумористичний сітком. Основні його події відбуваються у вигляді взаємодії основних персонажів.Капітан Едмунд Блекеддер (Роуен Аткінсон) - досвідчений офіцер, ветеран колоніальних війн імперії, який давно зрозумів як працює армія і чия основна діяльність зводиться до спроб пропетляти від участі в черговому геніальному наступі. Лейтенант Джордж (Х'ю Лорі) - заступник Блекеддера, молодий офіцер, який ще не бачив війни і бажає проявити себе.Рядовий Болдрік - щирий та простодушний солдат, класичний "Томмі". Генерал Мелчетт - типовий генерал Першої світової, який генерує геніальні ідеї в штабі в 35 милях від фронту.Капітан Дарлінг - класичний штабний офіцер, який більше за все боїться опинитись на передовій, через що енергійно підтримує будь-який абсурд, придуманий Мелчеттом. Фельдмаршал сер Дуглас Хейг - головнокомандувач Британських експедиційних сил. Грає важливу роль в житті персонажів, хоча з'являється на екрані всього один раз і в несподіваних обставинах. Серіал обігрує всі основні меми Першої світової - в різних серіях персонажі живуть окопні будні, харчуються поштовими голубами, пробують перевестись в авіацію, шукають німецького шпигуна та готуються до 19-го наступу в одному і тому ж місці. В останній серії цей наступ нарешті настає, і у свої останні екранні хвилини герої серіалу наважуються відкрити те, що у них було весь час на душі, а сам серіал дає зрозуміти, що весь цей час лише здавався комедією.https://youtu.be/rblfKREj50o?si=946bCq7iy8RehuAI#ПСВ #кіно