Кілька років працювала у друкованому виданні – місцевому щотижневику у райцентрі. Колектив був невеликий: редактор, два журналісти та два оператори верстки. Газета народжувалась весело, з приколами, дедлайнами та, звісно, з помилками (хто ж не без гріха). Став до нас регулярно приходити читач – наш шанувальник. Ми його називали людина-четвер. Бо приходив регулярно щочетверга (у день виходу щотижневика до продажу). Був десь років з 50 на вигляд, невеличкий, лисий, худий та рудий. Відчиняв широко двері, тримав перед собою розгорнутий екземпляр, стрясав ним повітря та горлав: «Ось, я знайшов у вас помилку. Тепер я повинен отримати премію!». На що редакторка відповідала: «Вибачте, у нас ліміт премій за помилки. Сьогодні вже вас випередила жіночка». Людина-четвер обурювався, наступного тижня приходив ще раніше, але премію вже «забрав чоловік, який його випередив». Облога продовжувалась близько місяця. Кожний четвер ми тягнули жереб, хто оголосить про вичерпаний ліміт. Врешті шанувальник остаточно розчарувався, не дочекавшись премії, забанив нас і зник з радарів. Певно, до конкурентів.Поділитись історією
З моєю сестрою (ми двійнята), коли нам було приблизно 6-7 років, відпочивали влітку у нашої бабусі на селі. У цьому селі панували суворі звичаї, і всі жінки носили хусточки на голові. Бабуся теж нас одягала в ці хусточки. Якось, коли вона пішла на роботу на ферму, ми залізли на найвищий ярус пічки і знайшли там старі речі. Серед них виявились комбінації бабусі. Вони були дуже старі, але для нас були схожі на справжні весільні сукні. Ми вирішили надіти їх, і також зняли мереживні шторки з вікон, які прикріпили резинками, щоб зробити імітацію фати. Так ми гуляли по всьому селі, ходячи в довгих комбінаціях з фатою на голові та розповідаючи перехожим та сусідам, що ми наречені. Ми не могли зрозуміти, чому бабуся після цього плакала і казала, що ми її зганьбили.Через багато років, коли в мене вже виріс син, бабуся розповідала цю історію, і ми всі сміялися з неї. Вона все ще згадувала, як ми вибрали найстаріші та найстаріші комбінації і тим самим зганьбили її перед усіма сусідами.Поділитись історією
Ми з чоловіком будували будинок усе своє сімейне життя. Дім ми заклали великий, бо росли двоє дітей і мрія у нас про те, що в старості будемо коли них собі тупцювати. Красеня ми збудували на три поверхи, у селі і досі ні в кого подібного не має. Якраз, коли ми вже ремонт закінчували, привів старший син невістку у дім. Ольга мені до душі припала одразу, та й вона мене полюбила. Все ми разом та вдвох. Навіть на роботі ото в полі в пана і то все поруч. Нам казали, що ми є донька і мама.Гарно ми жили, тут нічого казати. Бюджет спільним був, бо ж нащо щось там ділити, як дім один, їмо разом, разом і заробляємо. Що придбати треба, я молодим гроші давала, бо мала в себе купку нашу. Ніколи у нас не було непорозумінь і якихось відносин натягнутих.Та ось, оженився син мій менший і привів у дім свою дружину. Я з Ольгою гарно прийняла Тому, тут на нас гріха немає. Показали що і до чого, пояснили все, але з її боку тепла не відчули.А коли не стало мого чоловіка та пішли онуки, то й зовсім важко стало. Тома і Ольга не можуть дому поділити і вже в нас кімнати на ключ замикані стоять, бо ж "чужі" діти шкоду роблять.Немає миру у нашім домі, бо невістки уже й ділять коли хто повинен підмести у маленькому спільному коридорчику, чи хто повинен вентель у підвалі замінити. Сини мої вже й між собою не балакають. А як така справа, то й порядку жодного. бо де є один господар, то все до ладу, а як спільне, то й не чиє.Дивлюсь я на це все і гірко так, що й не передам. Уже думаю, а нащо ж ми із Павлом життя на ці стіни поклали, для чого? У домі ніколи тихо не буває, все хтось комусь щось доводить, а з'їхати ніхто із дітей не хоче, бо рахують, хто більше заробив і вклав у той дім. А може ну його ту хату? Продати? Але хто ж дасть стільки, як ми сюди вклали?Поділитись історією
Жили ми у селі. Мені було 6 років, а сестрі – 12. Ми любили ночувати влітку на сіновалі. Бабуся клала нам матрац прямо на сіно, стелила постіль, і ми спали всю ніч. Світла в сараї не було, тому ми намагалися одразу заснути, щоб не боятися. Сарай був за будинком. Щоб потрапити додому, треба було спуститися сходами вниз із сіновала, потім по вулиці дійти до будинку в темряві і якимось чином розбудити бабусю, щоб вона відчинила двері (вона на ніч завжди зачинялася).Засинаю з сестрою на сіновалі, навіть пам'ятаю, як сіно потихеньку шелестить, ніби там хтось є, може, мишки якісь. Розплющую очі - я вдома, в хаті. Нічого не зрозуміла. Запитую бабусю, як я сюди потрапила. Я ж із сестрою була на сіновалі. Вона каже: може, стало страшно, і ти прибігла. Але як би я потрапила, якщо двері зачинені і мені її ніхто не відчиняв?Сестра образилася, і ми туди спати не ходили. Але я досі не розумію цього переміщення у просторі. Можна припустити, що я була лунатиком і пішла уві сні. Але як я потрапила до хати, не зрозумію ніколи. Бабуся теж не чула, як я прийшла, двері мені не відчиняла. Вже сама її вранці розбудила, коли прокинулася. А ще я боялася і боюся темряви. Я б ніколи не наважилася одна вночі бігати вулицею.Поділитися історією
Ми мешкаємо з котом Барсиком в окремій квартирі. Цієї осені, до кота я придбав зовсім молодого хвилястого папужка. Птаха зовсім маленька та нешкідлива. Але, на біду, вона припала до душі коту. Ситий і випещений котяра влаштував папугу моторошне життя. Бігати за папугою йому було в жилу, і він став періодично лякати папугу тим, що підкрадався до нього і несподівано кидався, змушуючи папугу, що цвіркав, у паніці битися по кімнаті. Але чи впіймання папуги не входило в плани кота, чи папуга виявився занадто обережним, і ці кішки-мишки тривали кілька місяців. Кіт нахабнів начисто, змушуючи папугу шукати п'ятий кут кожні півгодини. І ми вже почали шукати, кому віддати пташку, щоб урятувати від неминучої смерті чи в пащі кота, чи від серцевого нападу. Але одного разу, коли кіт, як завжди, підкрався до папуга зовсім близько і вже збирався стрибнути, папуга раптом гаркнув: "Барсик! Пшов геть!" З цими словами я зазвичай відфутболював кота, що потрапив під ноги. Кіт, що присів для стрибка, обімлів, застиг, а потім почав повільно осідати, лапи його підігнулися, і він звалився в непритомність. Через деякий час кіт прийшов до тями, став якийсь млявий, втратив інтерес до папуги.
Я з села. Я там народився і ріс... Ну як... народився я в райцентрі, в роддомі - ми ж не кріпаки, йопт... Та й і ріс я в різних місцях. Не можна сказати шо в селі я ріс, а от поїхав до бабці в місто і там переставав рости. Але щоб вас не заплутувати: Я народився і виріс в селі.І там я не здогадувався про існування багатьох речей: незасвоюваність лактози; алергія на шерсть; мити руки перед іжею... Я бачив як мужики-тракторісти голими руками колупалися в маслі, болоті і гімні, а потом тими ж руками жерли хліб з салом. І всі вони вмерли десь в 45 років - від горілки. Я міряв відстань кілометрами, а не зупинками. Мій кіт мене боявся і поважав і не було на світі такого чого б я йому дав, а він не з'ів. І я ніколи не бачив в селі собачого гівна. Я бачив собак і знав шо вони десь сруть але в очі воно не кидалося... Може я був надто заклопотаний шоб не вступати в коров'яче... Також я не бачив бомжів. Я зустрічав людей які сплять на вулиці але я точно знав де вони живуть.І там я здобув безцінний гастрономічний досвід! Я знаю як робиться, виглядає, пахне і який смак має КОВБАСА. Молоко, яке не скисає за день - це найобка. Хліб, який цвіте, а не черствіє - це найобка. Воду п'ють кружкою з відра, а сало зберігається в трохлітрових банках, пересипане сіллю. Знаєте шо таке пиріжки з п'єца? Знаєте шо таке пижджені вдень в сусіда сливки, батькові пиздюлі за них ввечері і срачка від них посеред ночі? Слухали колись як в льосі кисне капуста і бродить квас? І чи доводилося вам хоча б раз в житті їсти тварину яку ви знали змалечку?..Ну оскіки я ріс не просто в селі, а в селі в 90-х... Коли тобі дарують мандарінку - це свято. Коли мандарінку і шоколадку - це новий рік. Коли мандарінку і шоколадку під подушкою - це св. Миколая. Коли мандарінку шоколадку і носки - це Різдво. Коли мандарінку шоколадку і гроші - це день народження. А коли 2 банки згущонки - значить батькам нею видали зарплату. І я щиро радів тим подарункам!..Відколи я живу в місті я робив різну хєрню: завів собі е-мейл, опанував андроїд і мультиварку, отримав вищу освіту і навіть систематично ходив на роботу. А все ж таки чогось бракує....Поділитися історією
Мала сьогодні справи у Львові. Поки збиралась на маршрутку, подзвонив чоловік і попросив, щоб я йому перфоратор привезла, бо він забув його дома. Ну треба, то треба, питань нема. Запакувала я той чумайдан в кульок, до маршрутки донесла, а в маршрутці кульок розірвався, тому я його вже несла так. У Львові купила еко-сумку, вона міцніша. Приїхала я трошки швидше ніж домовлялась з чоловіком, тому мала ще десь вбити пів години часу. Зайшла в магазинчик з одягом. Походила, подивилась, нічого не купила. Виходжу з магазину, а в дверях стоїть охоронець. Далі цитую діалог наш :- До побачення, заходьте ще. Ой, чекайте, а що ви там в сумці маєте?-Перфоратор маю-Дуже смішно. Зачекайте тут, я покличу адміністратора.Прийшли два мужика і давай далі мене допитувати.- Покажіть нам що ви там в сумку напакували.-Та нічого я не пакувала, кажу ж вам, перфоратор маю.-Ага, ще скажіть що сверла маєте )))-Маю. І лопатку для штроб.Далі німа сцена. Витягую з сумки кульок, в якому дійсно є коробка з перфоратором і коробка з сверлами. Мужики реготали так, що сльози в них аж текли. Правда ще питали, чи я його продаю, сказала що не продаю, бо він мені самій потрібен.Так що, якщо ви сьогодні у Львові бачили дівчину в кольоровій куртці, на каблуках і з перфоратором в руках, знайте - то була я)))
