Ми з чоловіком будували будинок усе своє сімейне життя. Дім ми заклали великий, бо росли двоє дітей і мрія у нас про те, що в старості будемо коли них собі тупцювати. Красеня ми збудували на три поверхи, у селі і досі ні в кого подібного не має. Якраз, коли ми вже ремонт закінчували, привів старший син невістку у дім. Ольга мені до душі припала одразу, та й вона мене полюбила. Все ми разом та вдвох. Навіть на роботі ото в полі в пана і то все поруч. Нам казали, що ми є донька і мама.Гарно ми жили, тут нічого казати. Бюджет спільним був, бо ж нащо щось там ділити, як дім один, їмо разом, разом і заробляємо. Що придбати треба, я молодим гроші давала, бо мала в себе купку нашу. Ніколи у нас не було непорозумінь і якихось відносин натягнутих.Та ось, оженився син мій менший і привів у дім свою дружину. Я з Ольгою гарно прийняла Тому, тут на нас гріха немає. Показали що і до чого, пояснили все, але з її боку тепла не відчули.А коли не стало мого чоловіка та пішли онуки, то й зовсім важко стало. Тома і Ольга не можуть дому поділити і вже в нас кімнати на ключ замикані стоять, бо ж "чужі" діти шкоду роблять.Немає миру у нашім домі, бо невістки уже й ділять коли хто повинен підмести у маленькому спільному коридорчику, чи хто повинен вентель у підвалі замінити. Сини мої вже й між собою не балакають. А як така справа, то й порядку жодного. бо де є один господар, то все до ладу, а як спільне, то й не чиє.Дивлюсь я на це все і гірко так, що й не передам. Уже думаю, а нащо ж ми із Павлом життя на ці стіни поклали, для чого? У домі ніколи тихо не буває, все хтось комусь щось доводить, а з'їхати ніхто із дітей не хоче, бо рахують, хто більше заробив і вклав у той дім. А може ну його ту хату? Продати? Але хто ж дасть стільки, як ми сюди вклали?Поділитись історією