Микола Макаренко

Є у мене декілька улюблених ютуберів, які нечасто випускають відео. Розмовний формат, без монтажу і пафосу. Погляди на життя, успіх, мрії, момент тут і зараз. Люди успішні, але з розряду тих, кого гроші не спаскудили. Заходжу в коментарі і щоразу бачу щось на кшталт: «Ситий голодного навчає!!». Нещодавно вразив коментар, який зібрав чимало лайків: «Мені 45, живу в маленькому містечку, працюю на заводі, де заробляю 500$. Я б теж хотів подорожувати, на сноуборді кататись, на серфі хвилі порозрізати, але як з такими умовами це зробити? Та ніяк, сам розумію». Якщо бути чесним, то для даного чоловіка шансів справді немає. «Не важливо, у що ви вірите - ви праві». Під його коментарем були прихильники і противники. Кожен аргументував у свою сторону: одні шукали причини, інші способи.Не знаю, мабуть, існують справді безвихідні ситуації, але якщо тобі 45 і ти не можеш організуватись, щоб поїхати катати на сноуборді, то справи явно не в складних життєвих обставинах.Подібні коментарі пишуться, щоб знайти прихильників і разом, у посиленій формі, раціоналізувати, закриваючись від неприємних, але правдивих усвідомлень.

Колись телефони сиділи на проводі дома, потім зʼявилися бездротові мобільні і на уявний провід сіли вже ми. Уявіть, вийти з хати без смартфону. Зараз це вже навіть якось тривожно, а буквально двадцять років тому – нормальність. Друзям стукали в двері, або гучно кричали біля воріт: «Дениииис!». Виходила мама Дениса та інформувала про його приблизне місцезнаходження біля потоку.Пригадую, ми коли були з братом малі, то мама інколи відправляла нас на зустріч татові, який повертався з базару, щоб допомогти нести продукти. Гарне діло, але телефонів немає, тому виходити доводилось заздалегідь. Дуже заздалегідь. Ми доходили до «рибного» – будівля під самим містом, де колись продавали рибу і чекали. Було доволі нудно, але ми щось вигадували, типу: рахували пролітаючі автомобілі, каталися на гнучких гілках верби, щось планували. Жодної перевірки соціалок, нуль сповіщень, ніяких новин. Неможливе занурення в буття. Глибинний рівень артхаусу. Щасливий дитячий спогад. Оце дописав і тепер думаю, що може мама відправляла нас більше для того, щоб ми поменше дома товклись🤔