...то було востаннє, коли вона бачила її живою...— дякую, дуже дякую, я планувала хоч якусь перерву після "з'їденої" сотні сторінок зробити, але не судилось після такого речення.Дивуюсь, як "Необхідні речі" так довго лежали на полиці — тут Кінг саме такий і з усім тим, за що я його люблю. В одному з інтерв'ю Еммі Антонюк Ілларіон Павлюк розповідав, що надихався цією книжкою (якраз тека в "Я бачу, вас цікавить пітьма" мене цікавила найбільше). Але якщо у Павлюка ці угоди щось-в-обмін-на-послугу були лише однією з ліній, то тут же це основа сюжету. І до чортиків інтригуюча — чим же все це обернеться і закінчиться.От уявіть собі крамничку, де є щось таке, що вам дуже потрібно, щось, що пов'язано з чимось важливим у житті. І отримати це ніби нескладно — якась невелика сума і прохання від продавця, наче незначне — "розіграти" когось (ну принаймні поки що, далі — поки не знаю). Уявили? Погодились би? От, читайте Кінга.*тільки за умови, що щось вже у нього читали (я завжди раджу "Сяйво", "Мізері", "Долорес Клейборн" і "Зелену милю") — бо ця буде не найкращим варіантом для знайомства. Але якою ж хорошою, коли за Кінгом скучиш.
Сигарети, війна і маркетинг або рандомофакт, який почався з читання "Необхідних речей" Кінга, а продовжився в гуглі (тепер ще й вам розкажу😁):Фірмова упаковка Lucky Strike з самого початку була не біло-червоною (як зараз — не знаю), а темно-зеленою з червоним. Та в 1942 році її змінили на біло-червону, ніби через те, що мідь для зеленої фарби набагато потрібніша для військових потреб (хоча насправді American Tobacco використовували хром для зеленого барвника, а мідь — для позолоти, запаси ж обох були обмежені). Для комунікації такої зміни у компанії навіть слоган був — Lucky Strike green has gone to war (Зелень Lucky Strike пішла на війну).Пачка стала білою — маркетингові дослідження показали, що цей колір більше приваблює жінок-курців, ніж темно-зелений. Окрім цього, ця зміна зменшила витрати на друк.Розширення цільової аудиторії, оптимізація витрат чи маркетинг на війні — чи все в купі — вже не копалась. І та, не знаю, що вам робити з цією інформацією, але не поділитись не могла.І та, куріння шкодить здоров'ю, а такого плану маркетинг в не-військових цілях — етичності, як мінімум. Зараз виглядає дико🙈*пішла далі Кінга читати чи що.
Привіт від людини родом з 90х😁Не найкращим рішенням в досить турбулентний і аж надто насичений робочий період було взяти "Книгу Еміля" — відкладаю. Прекрасна абсолютно, але щось нині ні часу, ні сил для концентрації. Натомість беру Стайна.Роками я в рандомних розмовах згадувала його жахастики — колись страшенно популярні, що їх можна було купити чи не в кожному ларьку "преси" (мій варіант — брати у кого знайдеться). Пейпербеки, які розлітались після першого читання, і, ясно шо, кацапською. І ось я щоразу питалась — а українською колись будуть? У автора, на секунду, десь 11 серій (в них сумарно щось типу 186 книжок), 9 окремих романів, 8 збірок, 18 книжок під псевдонімом, новелізації, ще якийсь псевдонім, ще якісь серії — все, вибачте, я вже сама заплуталась і втомилась рахувати — автор ого-продуктивний (звіть Кокотюху!).Та фішка в тому, що жахастики ці підліткові — не знаю наскільки нині тінейджерам будуть цікаві історії, що писалися у 80-90х. Але ніхто не відміняв міленіалів, які фактично закрили гештальт, коли Абаба анонсували серію (до речі, найбільш популярну — Goosebumps, вони ж — Дрижаки)!Своїми рандомними згадками про юну Юрченко, яка зачитувалась Стайном, я видно встигла задовбати поділитись з усіма — мені здається, що я раніше за склад дізналась від нашої закупівельниці (і моєї особистої бест-сервіс-драґ-діллер, Лєра — ти богиня!) коли ж приїдуть Дрижаки.— А раптом там крінж? — питала у коліжанки щаслива-вже-з-книжками-я, мовляв, я для такого на років 20 точно старша, а те, що мені заходило підліткою — ну, зараз з цим складніше.— І шо? Пофіг! — відповіла коліжанка, така сама, як і я, років багато тому теж фанатка.Словом, пішла я лякатись, розбиратись крінж чи ні, і найголовніше — ловити флешбеки з дитинства. А потім "продаватиму" це діло Сашкові — нарешті і, найкраще, українською❤️
Лонгрід на шість кроків.Крок 1ще з періоду АТО, коли я вперше опинилася на прощанні із загиблим військовим і дивилась на двох його синів, що плакали біля могили я усвідомила, що у війни не буде строку придатності. це не на 2,5,10,15 років. це назавжди. бо діти, які втрачають найважливіше, рано чи пізно хотітимуть розплати. і вони на неї заслуговують.Крок 2але до повномасштабної війни я не уявляла масштабів іншої сторони медалі – там, за клятим порєбріком, ростуть монстри. малєнькіє ванькі, які поїдають пропаганду не лише із телевізора, а й зі шкільних уроків, де наче в кривому дзеркалі історія вивертається вигідним боком для властєй. покоління ростуть тупим і дуже гнучким для керуванння стадом. а додайте до цього ще папку, який вєрнулся у чорному пакєтікє або ще гірше – калєкой, що гупає кулаком по столу, заправляється водочькой і кричить про укронацистів, час від часу лупить жінку і дітей. ще один дуже вигідний в майже безкоштовний засіб для пропаганди. їх з молоком матері вчать ненавидіти нас. і кожен малий рускій ванька на підсвідомому рівні вже готовий йти на українську землю, красти унітази і запитувати, як батя вчив «а кто вам разрєшил красіва жить».Крок 3а потім я у роздумах пішла ще далі… окуповані території, де вже наших дітей годують пропагандою і замість Іванів, взрощують ваньок. де за танком їде делегація російських вчителів і фури російських підручників. де кожне слово – це частина системи. Дуже розумно вибудованої машини, яка і чекає як дістатися глибше і захопити більше. Захопити все.Крок 4і я жахалася цих думок. аж доки не сіла читати «Школу для варварів». Такого простого і водночас точного опису машини зла я не бачила в жодній іншій книжці. Я дозволяю додати поетики і називаю цю книжку архітектурою зла. Уявіть, вам сім років і ви щодня від 100 до 150 разів змушені вигукувать «Хайль,Гітлер».Вам щодня доводять, що ваша сімʼя – не найважливіше і ви будете справді хорошими громадянами, якщо будете говорити про проступки чи таємниці своїх рідних. А ваш друг із сусіднього будинку єврей і говорити з ним – це сором.Або єврей ваш тато і через це вас не беруть у змагання, ігри, не запрошують на дні народження (як же ви починаєте ненавидіти свого тата). Або ще гірше – ви і є єврей. І ви ненавидите всіх батьків, бо через них у нас немає ні школи, ні друзів, ні можливості навіть вільно гуляти вулицями.Крок за кроком. Слово за словом. І з люблячого сина чи доньки ви перетворюєтеся на малесенький гвинтик величезної машини нацизму. І от мені здається, що страшніше за армію злих і осліплених ідеологію дітей немає нічого.Це значно страшніше, ніж ядерна зброя. Крок 5Але є і хороша новина: зло не витримує і режими падають. І падають гірко, залишаючись в руїнах ідеологічних шкіл, задихаючись на згарищах пропагандистських буклетів, давлячись червоними нарукавними повʼязками, що для всього цивілізованого світу зараз виглядають як найбільший сором. Найгірше клеймо на цілій нації. Крок 6І бажання моє просте і, вибачте, не зовсім гуманне, щоб як папка після водочькі і бив ваньку, то так, щоб потім у ваньки не лишалося мізків нести свої юні ніжки на українську землю. І зло впаде, але це не означає, що стане легше. У нас буде надзвичайно багато роботи, яку ми не маємо право не зробити. Бо одна здавалося б цивілізована країна сотню років тому вже трошки забила болт на освіту і дітей, і маленький вусатий недохудожник ні хвилини не зволікав.А книжку щиро раджу. Після неї як після холодного душу: дуже дискомфортно і сумно, але і мотивуюче.Якщо свою дитину не навчу любити Україну я – її навчить любити рускую культуру мацак пропагандистської машини зла.
Мені б дуже хотілося, щоб "Ви говорите про мого сина" прочитали всі, і може світ став би трішки кращим місцем. Хоч мова піде про дітей, але насправді — зовсім не про дітей.*далі буде те, що можна було б назвати чутливим контентом, закрити очі на який може бути небезпечним*Батьки чотирнадцятирічного хлопця збираються на марш, де сотні незнайомців пройдуться у пам'ять про їхнього сина. Здавалося, цій втраті можна було запобігти — те, що не відпускає сім'ю у горі, що прокручується в пошуках відповідей, які вже нічого не змінять. Чи вчасно помітили страждання дитини? Чи ті поради давали, чи допомагали вони впоратися з кривдниками, чи правильно вчиняли? Чи могли зробити щось ще?Чи достатньо зробила школа, на очах якої відбувалося насилля? Чи могли втрутитися інші? Чи можна було зупинити цькування, які вели дитину до краю? І як.Здавалося (нам часто лише здається), трагедії можна було б запобігти. Та Бессон розкладає шлях своїх героїв так, що, читаючи, сам думаєш — а що ще можна було б зробити? Що ми всі маємо робити, аби вчасно (хотілося б — викорінювати) зупиняти ті "жарти", що поступово переростають в насилля? Вчасно помічати і вчасно допомагати (як)? І не менш важливе — не закривати очі, коли на них же відбувається насилля?Проблеми шкільної системи. Нетерпимість до інакшості, справжньої чи вигаданої. Байдужість довколишніх. Безсилля і наслідки для інших.Та мова не про дітей, не лише про них. Жарти, яким немає межі, які стають хронічними, які розростаються до булінгу — часом і дорослі не помічають, як те, що здавалося невинним, перетворюється на агресію. Небажання втручатися, коли подібне поряд. І безкарність тих, хто творить зло, навіть якщо на перший погляд здається, що то "просто жарт". Це все і про дорослих.Чи можна було б запобігти? І як? Ти читаєш і постійно ставиш собі це питання, бо знайшовши відповідь, можливо, зможеш зробити світ трішки кращим місцем. Та хоч мова не лише про дітей.Але спочатку — про них. Читайте. Це буде складне читання, але без складних питань — вирішити направду складну ситуацію складніше. Чи, краще, не допустити. Прошу🙏
Днями говорили з колегою про те, чим відчувається нам Укрзалізниця з початку повномасштабного вторгнення. Я говорила їй про відчуття Дому, навіть якщо кордон ще не перетнув, ти в потязі Укрзалізниці, а отже — вдома. Вона ж говорила про інше — про можливість відключитися і видихнути, це нині, здається, тільки в потязі і можливо.Я постійно спостерігаю за змінами УЗ, вихоплюючи те, що не просто про бренд чи про величезну структуру, а й про нас всіх, разом. Вихоплюючи дрібниці, які насправді не є дрібницями. Вихоплюючи історії і людей, які стають символами. А я ж тут просто цікавий спостерігач.Завтра питатиму все у Марічки Паплаускайте, яка бачила і фіксувала набагато більше, ніж нам (читачам чи пасажирам) видно, і Олександра Шевченка, який знає про УЗ більше за мене з Марічкою — він один із залізних, людей, завдяки яким нам (читачам і пасажирам) потяг прибуває за розкладом.Приходьте завтра на Фундамент! Обіцяю, буде душевно і щиро (особливо враховуючи те, що заготовлені питання я своїм чудовим спікерам не надсилала)😉
Певно, немає у мене соцмереж, де б я не написала про цю книжку (як і людей поряд, яким би про неї не сказала) — бо вона має бути всюди, з усіма, всім. Бо вона для нас, про нас і за нас. Бо зі мною — так вчасно, влучно і, як повітря, необхідно — сталася Книга.І понеділок цей вийшов ідеальним — тими самими важливими словами, на які б стікери ліпити, сміхом, без якого ніяк, і усім тим цінним, про що часом важко чи боляче буває говорити, але так потрібно, щоб чесно і кудись дуже вглиб. Щоб відрефлексувати і усвідомити, вжитися з тим всім і далі жити. А потім знову посміятися.Повірте, вам потрібен "Чобіток Зельмана" прекрасної Олени Стяжкіної. Бо з вами, впевнена, так само станеться Книга❤️🩹Дякую Вірі Курико, Марічці Паплаускайте і команді The Ukrainians за цю нашу цінність (і всі інші, завжди!).Дякую пані Олені за одну з найкращих книг в моєму житті — вчасною і такою потрібною. Для нас і про нас.П.С. — почати тиждень з розмови цих неймовірних жінок було моїм найкращим рішенням. Богині, ну правда!
Найбільшою моєю гордістю цієї Книжкової країни стали 45 хв на одній сцені разом із чудовими людьми — Ірою та Андрієм.Говорили про…— цінність книжок на війні;— спільне і відмінне у досвідах читання військових і цивільних;— читання ДО і ПІСЛЯ початку повномасштабної війни;— «Книгу на фронт» і те, чому військові потребують книжок;— книжки авторів і авторок військовослужбовців і книжки про нашу війну.Було дуже тепло. Мені страшенно не вистачає таких змістовних, важливих і багатоповерхових розмов зараз🫂І як висновок додам:будь ласка, купуйте і читайте книжки про нашу війну, збирайте домашні бібліотеки, даруйте ці книжки на свята і просто без приводу, розповідайте про авторів і авторок, які зараз у війську, дітям і друзям. Читайте військових – від віршів і свідчень до репортажів і великих романів. Розбудовуйте новий, міцний культурний фундамент на правильних цінностях. Такі книжки роблять нас ближчими, ріднішими. Вони не залишають сам на сам зі страхами і "монстрами" та допомагають знайти вчасні слова і пояснення. У цих книжках живуть ті, кого ми втратили... і ті, кого ми ще будемо втрачати, бо росія безжальна.Будь ласка, тримайтеся міцніше за тих, хто так відчадушно бореться за нас. Бо якщо так страшно читати, говорити і усвідомлювати все це нам... то що ми можемо вимагати від решти світу?Іра, Андрій, окремо велике дякую вам🫂❤️
У "Книзі на війні" Ендрю Петтіґрі зазначає, що під час Першої світової серед бібліотекарів і реформаторів було чимало тривог через "популярність "низькопробної" літератури" як серед солдат, так і серед цивільних. Війна затягувалась і люди перемикались з книжок про війну на ескапістську літературу. Автор влучно зауважує, засуджувати "погану" літературу було легше, ніж визначити її ознаки.*далі ми читаємо кілька сторінок міжвоєнного періоду і попадаємо в Другу світову*Тут же Петтіґрі починає з нацистської Німеччини, яка активно видавала навколовоєнні книжки доки не почав зростати попит на ту ж саму ескапістську літературу. Як, вибачте, зазначав Геббельс — "...яка непомітно відриває читача від повсякденних проблем...".Згодна, нацисти — так собі приклад, м'яко кажучи. Та на наступній сторінці ми вже читаємо про активний розвиток видавництв літератури "для розваги" в Британії, яких стало "як грибів", а читачі вишуковували в книгарнях книжки для втіхи.Історія повторюється. Війна змінює читача, а книжки мають в ній чимало ролей для читачів. Про це і говоритимемо на Книжковій Країні з військовослужбовцем, учасником Культурних сил, координатором проєкту "Книга на фронт" Андрієм Овчаруком і волонтеркою, дружиною військового, проєктною менеджеркою Лабораторії Анастасією Кулик.Нам багато про що є поговорити, тож приходьте🧡
Деякий час думаю про нову книжку Елізабет Ґілберт. Вона важлива для мене письменниця, я хотіла б уміти розповідати історії так, як вона. Завжди цікавила її межа відвертості. Попри те, що Ґілберт пише неймовірну художку, популярність їй принесли саме мемуари.Її нова книжка — All the Way to the River: Love, Loss, Liberation («Аж до річки: кохання, втрата, визволення») — зовсім не та історія, що «Їсти, молитися, кохати». У 2016 році Ґілберт розлучилася зі своїм другим чоловіком, про якого писала у двох книжках, і публічно оголосила, що закохана у свою найкращу подругу Раю Еліас. Саме тоді у Еліас діагностували рак печінки та підшлункової. Вони були разом до самої смерті Раї у 2018 році.Книжка розповідає про їхні стосунки — сповнені кохання, темряви й залежності. Після діагнозу Еліас, яка багато років утримувалася від наркотиків, повернулася до морфію, вікодину, марихуани, фентанілу й кокаїну, який купувала Ґілберт.Письменниця пише і про власну залежність, не тільки від алкоголю чи наркотиків, а й від кохання. Вона багато говорить про систему 12 кроків, а нині вона твереза й тримає целібат. Найбільше обговорюють епізод, коли Ґілберт планувала вбити свою кохану. Вона хотіла підмінити морфій на снодійне, а потім наклеїти на тіло Еліас пластирі з фентанілом. Озираючись назад, Ґілберт досі не може повірити, наскільки близько була до цього.«Я ж та приємна леді, що написала «Їсти, молитися, кохати». А тим часом ходжу по парку з фентанілом, морфієм і снодійним, намагаючись скласти план убивства», — сказала вона в інтерв’ю.Книжку вже критикують, але це історія про співзалежність і втрату, яка безперечно стане бестселером.А я все ще думаю про межу відвертості. Про те, як це наважитися показати те, як твій публічний образ відрізняється від реальності.
