Радіо Юрченко

Певно, немає у мене соцмереж, де б я не написала про цю книжку (як і людей поряд, яким би про неї не сказала) — бо вона має бути всюди, з усіма, всім. Бо вона для нас, про нас і за нас. Бо зі мною — так вчасно, влучно і, як повітря, необхідно — сталася Книга.І понеділок цей вийшов ідеальним — тими самими важливими словами, на які б стікери ліпити, сміхом, без якого ніяк, і усім тим цінним, про що часом важко чи боляче буває говорити, але так потрібно, щоб чесно і кудись дуже вглиб. Щоб відрефлексувати і усвідомити, вжитися з тим всім і далі жити. А потім знову посміятися.Повірте, вам потрібен "Чобіток Зельмана" прекрасної Олени Стяжкіної. Бо з вами, впевнена, так само станеться Книга❤️‍🩹Дякую Вірі Курико, Марічці Паплаускайте і команді The Ukrainians за цю нашу цінність (і всі інші, завжди!).Дякую пані Олені за одну з найкращих книг в моєму житті — вчасною і такою потрібною. Для нас і про нас.П.С. — почати тиждень з розмови цих неймовірних жінок було моїм найкращим рішенням. Богині, ну правда!

Найбільшою моєю гордістю цієї Книжкової країни стали 45 хв на одній сцені разом із чудовими людьми — Ірою та Андрієм.Говорили про…— цінність книжок на війні;— спільне і відмінне у досвідах читання військових і цивільних;— читання ДО і ПІСЛЯ початку повномасштабної війни;— «Книгу на фронт» і те, чому військові потребують книжок;— книжки авторів і авторок військовослужбовців і книжки про нашу війну.Було дуже тепло. Мені страшенно не вистачає таких змістовних, важливих і багатоповерхових розмов зараз🫂І як висновок додам:будь ласка, купуйте і читайте книжки про нашу війну, збирайте домашні бібліотеки, даруйте ці книжки на свята і просто без приводу, розповідайте про авторів і авторок, які зараз у війську, дітям і друзям. Читайте військових – від віршів і свідчень до репортажів і великих романів. Розбудовуйте новий, міцний культурний фундамент на правильних цінностях. Такі книжки роблять нас ближчими, ріднішими. Вони не залишають сам на сам зі страхами і "монстрами" та допомагають знайти вчасні слова і пояснення. У цих книжках живуть ті, кого ми втратили... і ті, кого ми ще будемо втрачати, бо росія безжальна.Будь ласка, тримайтеся міцніше за тих, хто так відчадушно бореться за нас. Бо якщо так страшно читати, говорити і усвідомлювати все це нам... то що ми можемо вимагати від решти світу?Іра, Андрій, окремо велике дякую вам🫂❤️

У "Книзі на війні" Ендрю Петтіґрі зазначає, що під час Першої світової серед бібліотекарів і реформаторів було чимало тривог через "популярність "низькопробної" літератури" як серед солдат, так і серед цивільних. Війна затягувалась і люди перемикались з книжок про війну на ескапістську літературу. Автор влучно зауважує, засуджувати "погану" літературу було легше, ніж визначити її ознаки.*далі ми читаємо кілька сторінок міжвоєнного періоду і попадаємо в Другу світову*Тут же Петтіґрі починає з нацистської Німеччини, яка активно видавала навколовоєнні книжки доки не почав зростати попит на ту ж саму ескапістську літературу. Як, вибачте, зазначав Геббельс — "...яка непомітно відриває читача від повсякденних проблем...".Згодна, нацисти — так собі приклад, м'яко кажучи. Та на наступній сторінці ми вже читаємо про активний розвиток видавництв літератури "для розваги" в Британії, яких стало "як грибів", а читачі вишуковували в книгарнях книжки для втіхи.Історія повторюється. Війна змінює читача, а книжки мають в ній чимало ролей для читачів. Про це і говоритимемо на Книжковій Країні з військовослужбовцем, учасником Культурних сил, координатором проєкту "Книга на фронт" Андрієм Овчаруком і волонтеркою, дружиною військового, проєктною менеджеркою Лабораторії Анастасією Кулик.Нам багато про що є поговорити, тож приходьте🧡

Деякий час думаю про нову книжку Елізабет Ґілберт. Вона важлива для мене письменниця, я хотіла б уміти розповідати історії так, як вона. Завжди цікавила її межа відвертості. Попри те, що Ґілберт пише неймовірну художку, популярність їй принесли саме мемуари.Її нова книжка — All the Way to the River: Love, Loss, Liberation («Аж до річки: кохання, втрата, визволення») — зовсім не та історія, що «Їсти, молитися, кохати». У 2016 році Ґілберт розлучилася зі своїм другим чоловіком, про якого писала у двох книжках, і публічно оголосила, що закохана у свою найкращу подругу Раю Еліас. Саме тоді у Еліас діагностували рак печінки та підшлункової. Вони були разом до самої смерті Раї у 2018 році.Книжка розповідає про їхні стосунки — сповнені кохання, темряви й залежності. Після діагнозу Еліас, яка багато років утримувалася від наркотиків, повернулася до морфію, вікодину, марихуани, фентанілу й кокаїну, який купувала Ґілберт.Письменниця пише і про власну залежність, не тільки від алкоголю чи наркотиків, а й від кохання. Вона багато говорить про систему 12 кроків, а нині вона твереза й тримає целібат. Найбільше обговорюють епізод, коли Ґілберт планувала вбити свою кохану. Вона хотіла підмінити морфій на снодійне, а потім наклеїти на тіло Еліас пластирі з фентанілом. Озираючись назад, Ґілберт досі не може повірити, наскільки близько була до цього.«Я ж та приємна леді, що написала «Їсти, молитися, кохати». А тим часом ходжу по парку з фентанілом, морфієм і снодійним, намагаючись скласти план убивства», — сказала вона в інтерв’ю.Книжку вже критикують, але це історія про співзалежність і втрату, яка безперечно стане бестселером.А я все ще думаю про межу відвертості. Про те, як це наважитися показати те, як твій публічний образ відрізняється від реальності.

Завтра в Українському Домі стартує виставка, яку я не маю права пропустити (чекала її дуже) — і вам раджу звернути увагу🙏 Дивіться:Експозицію складають 323 фотографії, зроблені Олександром Глядєловим в Україні за останні 35 років. У світлинах зафіксовані розпад Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності, криза 90-х, події Помаранчевої революції та Революції Гідності, трагедії російсько-української війни та її повномасштабної стадії. Також буде представлена вже відома серія автора «Діти вулиць».Тематичні блоки виставки розкриють спеціально написані для виставки українськими філософами, істориками, військовослужбов_ицями, письменни_цями та громадськими діяч_ками есеї, що демонструють різні погляди на ключові історичні події епохи. У поліфонії цих голосів проступає множинність людського досвіду та окреслюється додатковий пласт значень експозиції — не тільки як документального, але і як дуже особистісного свідчення часу. Тексти написані Мирославою Барчук, Ярославом Грицаком, Володимиром Єрмоленком, Вахтанґом Кебуладзе, Юлією (Тайрою) Паєвською, Світланою Поваляєвою, Євгеном Спіріним, Яриною Чорногуз та Любовʼю Якимчук.Про фотографа: Олександр Глядєлов — український фотограф-документаліст. Знімає аналоговою камерою Leica з ручним наведенням фокуса (*ось це мене особливо вразило) на чорно-білу плівку та здебільшого сам друкує фотографії у домашній фотолабораторії. З 1992 року висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабасі, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані, Молдові (Придністровʼї) та Україні. З 2014 року документує російсько-українську війну. Отримав поранення в серпні 2014 року на Донбасі під час Іловайської битви. Лауреат численних українських та міжнародних премій.Словом, бігтиму як не на відкриття, так найближчим часом. Не пропустіть😉

Вчора повернулась до "надкушеної" раніше "Ґанбаре!" — книжки репортерки Катажини Боні про Японію. Тільки не про ту Японію, що сакура-Фудзі-живе у майбутньому. А ту, де люди століттями живуть під загрозою постійних землетрусів і цунамі. І втрачають.Тут різні досвіди, рефлексії і реалії життя. Життя з небезпекою поряд, де знання японця — що робити, що мати, куди йти — часом дуже нагадують наші. І життя з втратами...Сторінка, що я лишила вище, якраз про це. І про шаманок, шептух, медіумок — ітако — до яких звертаються люди, поговорити зі своїми померлими. І різні питання чи слова — чи боляче, пробач, хотіла попрощатися. З часом, пише авторка, питання змінюються — де побудувати новий дім, може краще піти з роботи, і...— Як мені померти, щоб бути там, де ти? Треба втопитися в морі?...Пані Мацуда відкладає чотки, дивиться чоловікові прямо в очі:— Якщо ти помреш, хто доглядатиме могилу твоєї коханої? Ти маєш жити для неї.*розумію, такі дописи можуть бути тригером — дайте знати. Мені б не хотілося переходити межі. Але, можливо, як мені, часом комусь це може бути на краплю помічним.

Історія вам на ніч: про те, як ми знайомились з Летицією Кур'ятою та всіма її вигаданими коханцями, яким вона збрехала про свого батька.Зазвичай нам не потрібні "сторонні" критичні читачі на етапі відбору книжок українських авторів (це дещо "пізніший" етап) — команда, якій паблішерки пітчать проєкти на букскауті, чимала. Всі дуже різні, в різних жанрових полях і бекграундах, тож холодного, професійного погляду з різних напрямків і читачів для опрацювання вистачає. Але з книжкою Віри Курико ми зайшли в глухий кут.В команді просто не знайшлось незаангажованої людини.Серед книжкових лаборантів багато амбасадорів The Ukrainians, читачів Reporters і ще більше — шанувальників текстів Віри. І як би ми не розглядали рукопис, як би не розбирали, не опрацьовували — а тут прекрасно все — зрозуміли, що у нас просто немає менш емоційної думки, а вона важлива. Тож вирішили провести такий собі експеримент — передати текст критичній читачці, але без зазначення авторства, аби цей фідбек дійсно був критичним.Не забарився: щось неймовірне, стиль, мова, історія. Забивало дух, сильно до жанру, концепція. Але ж питання мучить — то хто автор чи авторка? Хто, хто тааак пише?Віра Курико пише (а ми ж казали!😏). Ми видаємо. Сотні разів обговоривши текст під час кожного з етапів своєї роботи, з рукописом у саме серце і паперовими примірниками, які дуже чекаємо — передпродаж відкриваємо.Історія моя тут обірветься. Ось вам краща — Летиції Кур'яти та усіх її вигаданих коханців, яким вона збрехала про свого батька. Знайомтесь і ви❤️‍🩹

Можна скільки завгодно говорити собі, що книжок нових не куплятимеш, а потім ось — новий передпродаж, який неможливо пропустити (чи відкласти собі на потім). Нині — від Локальної історії:Ця книжка – розповідь про те, як культура стала полем бою. Упродовж століть російсько-радянська імперія намагалася сформувати в українців комплекс меншовартости, фальсифікувала нашу історію й нав’язувала свою мову. Ці стратегії культурної колонізації були для неї інструментом експансії та окупації, а також способом прокласти шлях до військового вторгнення.Водночас це історія боротьби шістдесятників, дисидентів і правозахисників, які розуміли, що відстоювати національну ідентичність у часи радянського панування – це боротися за майбутнє. Навіть після розпаду 1991-го радянська імперія залишила по собі не лише назви вулиць і російську мову в містах, а й міти про "братні народи" та звичку озиратися на Москву, глибоко вкорінені у свідомості мільйонів українців.Книжка Радомира Мокрика – спроба осмислити роль культури в російсько-українському протистоянні та нагадування про те, до яких наслідків може призвести нехтування нею.📚Має бути після 25 вересня, а передзамовити можна вже — зі знижкою на сайті🙌

Сьогоднішня ніч для усіх українців була важкою. Росіяни вкотре били по Києву, внаслідок чого було пошкоджено склад книжкового видавництва та інтернет-магазину «Наш Формат».Ось так виглядає частина нашого робочого простору після «руського міра». Вибухова хвиля та уламки суттєво зруйнували фасад будівлі: вибито всі вікна, пошкоджено перекриття, обвалилася частина стін, є руйнування всередині приміщень складу та кабінету. Внаслідок обстрілу та гасіння пожежі частину книжок пошкоджено.Але головне — ніхто не постраждав і всі живі. А залізо і бетон ми відновимо, книги додрукуємо. ❗️ Важливо: ми тимчасово призупиняємо відправлення замовлень. Уся команда залучена до процесу відновлення роботи. Сайт і колцентр інтернет магазину працюють і ми готові відповісти на всі питання щодо замовлень. Плануємо відновити відправлення наступного тижня. Дякуємо усім читачам за розуміння. 🙏Ми знаємо, за що боремось. Ми видаємо книжки, які формують міць, критичне мислення і гідність — те, що росія боїться найбільше.Тож не дочекаєтесь.Ми працюємо, ми вистоїмо, і ми переможемо.Слава Україні. 🇺🇦

А ми продовжуємо цю "подорож" Північною Кореєю, а точніше — в сім'ю "вождів". Сам автор називає Кім Йо Чжон (сестру нині "вождуючого" Кім Чен Ина і очевидну наступницю) співдиктаторкою, ядерною деспоткою і, загалом, якщо пані таки стане Верховною керівницею — то в жорстокості й нещадності, цілком імовірно, перевершить всіх своїх попередників. А далі зацитую:"У свої двадцять сім Кім Йо Чжон, будучи фактичною керівницею могутнього Відділу пропаганди та агітації, прославилася расистськими й сексистськими нападками в бік, відповідно, президента США Барака Обами й першої президентки Південної Кореї Пак Кин Хє. У тридцять п'ять саме вона робила головнізаяви щодо Російської агресії в Україні та відновлення динаміки Холодної війни. Попереджаючи США про те, що будь-які танки що вони доставлять в Україну для захисту від Росії, будуть «спалені вщент перед лицем незборимого бойового духу й героїчної могутності російської армії та народу». Вона також додала, що їїдержава «завжди стоятиме в окопах разом з військовослужбовцями й народом Росії».Зв'язки династії Кімів з Росією, що зародилися ще тоді, коли Йосиф Сталін призначив Кім Ір Сена керівником того, що в майбутньому стане Північною Кореєю..."Не те щоб здивована, але але. Отак.