Цей текст для тих, хто виріс між казкою Золотий ключик або пригоди Буратіно і голосом Олександра Вертинського, який лунав десь поруч із дорослими розмовами на кухні, їх кришталевими келихами і чимось, що тоді ще не мало чіткої назви для нас. А саме дорослим життям.Якщо це не про вас — сміливо гортайте далі.Або залишайтесь, якщо вам цікаво розібратись, чому ваші батьки або дуже сумні по життю, або підозріло веселі.Олександр Вертинський зздобув, можна сказати, шалену популярність завдяки сценічному образу П'єро у далеких 1915–1917 роках. Його маска — білий грим, намальоване обличчя з чорними сльозами — дозволяла йому приховати соромʼязливість і бути достатньо чесним, щоб не грати радість. Водночас вона давала можливість перевтілюватися та емоційно впливати на глядача виконуючи свої твори.У ті часи краса була в сумі, тріщинах і занепаді. Тому напевно цей образ так добре ліг в епоху. Він став символом того, що клоун може і не смішити, а нагадувати, що сміх — це тонка плівка, яка відділяє нас від порожнечі.Вчитуючись в його історію виглядає що таким і було його життя. Замість того щоби робити вигляд що все добре, здається створена ним самим маска за часом до нього і приросла.Якщо спростити Юнга до рівня здорового цинізму: Персона (маска) — це той, за кого тебе тебе вважають інші. Зручна версія тебе, яка не створює зайвих питань.Персона і тінь — не дві випадкові частини. Це два полюси одного процесу. Нам справді потрібна опорна Персона — як спосіб бути зрозумілими світу, як інструкція “як зі мною можна”. Але разом із цим вона автоматично створює тінь — усе те, що не вписується, не підходить, псує враження і тому витісняється.Чим створює нам багато незручностей і фізіологічних проблем.Читаючи про Вертинського я раптом пригадала, що я дуже не легко переношу свій власний або чийсь з оточуючих смуток і сум. З роками я навчилась це витримувати, але задоволення цей сум не приносив мені ніколи.І подумала, можливо це і є моя тінь?Життя, як зазвичай, не особливо питає наш, що нам підходить. Тому мій коханий чоловік і моя найближча подруга — обидва ще ті Пʼєро по життю. природно сумні, іронічні, з цією тихою глибиною в якій щоби замовчати, не треба багато причин.А я навпаки, той ще Буратіно. Рухлива, весела, з гумором навіть там, де якийсь капець. «Скажить но як його зовуть бу-татара та та таааа! ра… тата ра тата та!» весела така частина)Я не памʼятала та мій чоловік нагадав мені монолог з Золотого ключика де Пʼєро виходив і перед глядачами повторював такі слова:Добридень, мене звуть Пьєро… Зараз ми розіграємо перед вами комедію під назвою «Дівчинка з блакитними косами, або тридцять три запотиличники». Мене будуть лупцювати палкою, давати ляпаси і таке інше. Це дуже смішна комедія…В цей момент це перестає бути просто дитячим текстом!Тепер стає видно, як формується в психіці Персона і Тінь.Мені не було куди причепитися цій «комедії» з ляпасів і підзатильників, а меланхолійна Мальвіна теж для мене бешкетника — пройшла повз. А от для моїх близьких це стало природно: бути сумним і водночас смішним.Так само природно вони мали труднощі з тим що просто для мене — бути веселим без причин. Адже це пішло в Тінь.Тінь і Персона взагалі влаштовані дуже просто. Якщо у нашої Персони (той за кого мене вважають) є правила, як треба поводитись, то автоматично в неї є правила, як поводитись не можна. І всі ці «не можна» йдуть в Тінь. Аж поки не захопить і вирветься в самий незручний момент.Можливо у цій історії ви впізнаєте щось своє. Або трохи краще зрозумієте, чому хтось поруч такий бісячо сумний, або навпаки підозріло веселий.Це прийняття дає простір не виправляти один одного, а витримувати і давати прийняття.мій онлайн про екзистенції
Мій 2016.Рік, у якому багато чого було вперше. Вперше — відпочинок у місцях, куди ми з радістю повертались ще багато років. Вперше — країни, що цілком було достатньо побачити і один раз.Вперше — великі групи в Києві. Маленькі, майже камерні інтенсиви на Кіпрі, що переросли у довгі навчальні подорожі до Шрі-Ланки, Італії, Франції, безкінечної і спокійної Албанії. А згодом — ціле літо з трьома групами одна за одною в Хорватії, з перервами на відпочинок і неймовірне життя. Ще на початку 2016-го мені це здавалось нереальним.Та весь цей географічний розмах нестримних подорожей сьогодні вже не дуже актуальний, адже ми благополучно переїхали в онлайн 🤣Що тут сказати: який час, такі й цінності, сенси — і таке от ʼспокійнеʼ життя.Ми проводили зустрічі, вечірки, творчі вечори та відзначали свята разом. Авжеж, ми фантазували про те, що років через десять усе стане ще масштабнішим. Бо інакше ж як?Як же ми помилялися…З іншого боку, скажи нам тоді, що все буде так як зараз — чи не втратили б ми сенс (й здоровий глузд) уже тоді? Чи змогли б жити з думкою, що колись доведеться знаходити його в простих речах?Щастя — штука дуже компактна. Воно легко вміщується в базовий набір: світло, тепла їжа, кохана людина, тваринка і працюючий інтернет.Сенс життя не обирається раз і назавжди. Він складається з того, що нас оточує і постійно змінюється. Іноді навіть кілька разів на день.Франкл, власне, про це і писав: сенс не вигадують — його знаходять. Немає ситуацій без сенсу. Як і немає людини, для якої не знайшлося б своєї справи.Мені, до речі, подобається робота і тепер. У маленьких групах ми говоримо про те, як, маючи за плечима всі здобутки, знову і знову знаходити свій сенс.Бо цілющим може бути лише те, що справді доречне. Саме в цей момент.посилання на онлайн ✨
Як змінилася архітектура нашого навчання?Навчання майже ніколи не є початковим запитом. Люди звертаються до нас із тим, що їм не подобається щось у власному житті. І це, як правило, цілком конкретні речі.стосунки будь-які (у сім’ї, на роботі, з партнером),відсутність бажаної кількості грошей,робота, що не приносить задоволення, підкріплена страхом починати щось нове,або нерозуміння, чим займатись взагалі.Звісно, це узагальнення. Але більшість запитів виглядають саме так.Мій основний курс, який я вела дуже довго, був про ефективну комунікацію. Вважаю його дуже вдалим, але він, як і все в цьому світі, підходить не всім.Аналізуючи нашу роботу минулого року, ми зрозуміли, що у всіх людей є певні страхи. І не просто якісь маленькі, а досить глибинні, екзистенційні страхи. Такі, як страх смерті, самотності чи недосконалості взагалі.Багато хто з вас чув про мої курси «НЛП-Практик» та «Майстер НЛП». На них ми працюємо з будь-якою проблемою, яку можемо помічати на рівні поведінки. І навіть глибше — на рівні переконань та цінностей.Всі мої учні знають — за будь-якою поведінкою є відповідне переконання чи цінність, які підтримують її.Ми успішно вирішуємо майже кожен запит… окрім страхів, що лежать на глибині.Що відбувається з людиною, яка не усвідомлює екзистенційних страхів? Такі переживання беруть гору над переконаннями та цінностями і фактично зупиняють рух уперед по життєвому шляху.Чули про шлях героя, який кожен із нас має пройти? Так от — пройти його неможливо, якщо глибинний страх лишається в тіні й повністю охоплює людину.Ці страхи настільки глибоко, що без підтримки їх не знайти. І водночас саме вони знайомлять нас із нашими тіньовими сторонами. Тож коли ми уникаємо тіні, ми уникаємо і розвитку — і зустрічі зі своїми страхами також.Це знайомство має бути повільним і усвідомленим. Саме таку можливість ми тепер пропонуємо на курсі про Екзистенції.Тож давайте почнемо рік зі знайомства з собою і рухатимемося до цілісного сприйняття світу і себе.посилання на онлайн ✨
Не знаю, чим ви займаєтесь у ці святкові вечори, коли ще залишилось олів’є, качка, а може й ікра на бутери…А мені раптом знову захотілось дослідити своє коріння, своє походження. Я вже колись цим займалась, дещо знаю про своїх предків. Але нещодавно, дивлячись фільм, почула прізвище моєї прабабусі — Пікерсгіль.Я знала, що вона була шотландкою. І завдяки цікавості одного з Пікерзгілів у нас є велике родинне дерево, за яким можна простежити всю родину.Але ж тепер є ШІ, тож учора ми з ним добряче покопалися. І не лише в цьому прізвищі, а й у моєму — Принц. І далі в історії чоловіка моєї прабабусі на прізвище Болотов. Це дівоче прізвище моєї мами. Мені це все дуже цікаво.Знайшовши герб Пікерзгілів, я підтвердила, що мій прадід Болотов працював художником на кіностудії Довженка. Його прізвище згадується в титрах фільму «Макар Нечай» 1941 року.Дізналася, що мій дід Принц, за кличкою «Іспанець», яку йому дали через його дуже виражений темперамент і за те, що грав у київському «Динамо» в 50-ті роки, був югославом — сербом чи хорватом. А я ж думала, чому мені так подобається ця мова.А його дружина, моя бабуся, була чемпіонкою СРСР з плавання теж у 50-ті роки і все життя працювала тренером з плавання у «Динамо».Якось так вийшло, що більшість моєї родини пов’язана з «Динамо». А я ні. Хоча дитинство провела в басейні серед плавців, плавчинею я стала хіба що на пляжі влітку. З перервою на шопінг і смачний обід.Проте мене гріє вся ця історія. Я переконана, що цікавитись своїм корінням дуже корисно. Так ми знайомимось з собою не просто як з «Я», а як із частиною роду. І отримуємо додаткову опору. Неважливо, чи знали ми цих людей, чи маємо лише їхні фото — це наші частинки, що тихо формують нас.Вивчати себе, дізнаватися хто ми є — завжди цікаво і корисно. Чим більше ми знаємо себе, тим ми сильніші і менше піддаємося чужому впливу чи нав’язаним ідеалам. Це як стояти на березі й спокійно спостерігати, як хвилі проходять повз, не збиваючи з ніг.Люблю психологію за те, що дає нам купу інструментів, щоб пізнавати інших і себе. А забирає натомість можливість перебувати в ілюзіях про це.Із пізнанням себе все просто: більше знаєш — краще спиш.посилання на онлайн
Чому зручні люди найчастіше самотні?Ми стаємо зручними непомітно. Не від надлишку любові, а від страху. Ми боїмось конфлікту, самотності і втратити любов.В голові крутиться переконання «Якщо я буду поводитися добре, мене любитимуть». Так ми впадаємо в дитячу позицію, де любов умовна і її потрібно «заслужити» зручністю.Ми підтримуємо ілюзію, що люблять хороших, і водночас у реальності знищуємо себе.Любов — не те що можна заслужити. Нас або люблять, або ні.Але ж, погодьтеся, завжди є спокуса вважати, що це і є найбезпечніший маршрут: бути тихим, «зручним», не висовуватися. Нас можуть не помітити — зате й не побʼють.Так спрацьовує інстинкт самозбереження: догоджати всім і залишатися для всіх хорошим.Питання в іншому:чи може хтось полюбити вас як особистість, якщо за всім цим «хорошим» вас майже немає?Відповідь, звісно, негативна, адже, як не крути, ви самі себе не любите.Я колись давно зрозуміла: чим більше я люблю себе й обираю себе, тим більше мене люблять.Така от егоїстична схема любові.Проста і робоча.Робити те, що справді подобається, займатися тим, що цікаво, обирати те, що хочеш — не читаючи думок інших людей.І тут виявляється кумедна несподіванка: раптом ти подобаєшся іншим. І твоя справа теж.Коли ж ми намагаємося робити те, що від нас очікують, виникають дві проблеми.По-перше, легко помилитися: люди самі часто не знають, чого хочуть. Вгадати майже неможливо.По-друге, список «вимагачів» (родичі, друзі, клієнти) — нескінченний. Як догодити всім? Ніяк.Тому краще догодити хоча б собі.Зазвичай своїм учням та клієнтам, які мають нав'язливе бажання бути для всіх хорошими, я даю одне завдання: завжди відповідати «Ні».Це допомагає зрозуміти, що люди або спокійно сприймають відмову, або просто звикають до вашого нового «Я».Після відмови можна передумати і погодитись, якщо ви справді цього хочете. Та часто відмова стає нормою. Можна навіть навчитися відмовляти настільки красиво, що людина вам ще й подякує за це.Ваше життя належить лише вам, тож вам і вирішувати, для кого його жити. На мою думку, логічніше жити його для себе.Цінувати життя інших ми починаємо рівно тоді, коли усвідомлюємо і цінуємо власне.курс про Ексзистенції 💙
Як невеликі моменти радості впливають на психіку більше, ніж великі успіхиМожу впевнено сказати, що більшість моїх клієнтів та учнів останніх пʼяти років можна назвати успішними. Вони мають усе, що нам пропонує як "щастя" будь-який глянцевий журнал. Але чи відчувають вони від цього радість та цілісність? Ні. Тому і приходять до мене.Більшість із них на початку нашої роботи прагнуть ще більших успіхів або влади, щиро сподіваючись, що наступна вершина нарешті дасть їм спокій і задоволення.Як ви можете здогадатися, радості за тією вершиною нема. І треба вчитися отримувати задоволення від зовсім інших речей, на які раніше навіть не звертали увагу, бо думали, що це дрібниці.Саме з дрібниць складається наше життя. А наше щасливе життя — з приємних дрібниць.Щоб наповнити життя цими дрібницями, треба змінити фокус уваги. Чим ми і займаємось.Нещодавно моя клієнтка, керівниця великого проєкту з відповідним рівнем стресу, раптом відчула справжню радість… від того, що зібрала тумбу. Так, звичайну домашню тумбу.Після років «не на часі» дозволила собі купити, дозволила собі зібрати — і бам, всередині щось ожило. Вона згадала, що в дитинстві обожнювала збирати речі руками. Ось де сховався справжній ресурс.Це прекрасно, коли є велика мета або великий проєкт. Але без дрібних радощів вони перетворюються на безкінечний марафон, де ти біжиш-біжиш, а відчуття життя — нуль.Тому необхідно дозволяти собі відновлюватись саме через такі дрібниці, які повертають нас до автентичних відчуттів.Зараз для мене, а, можливо, і для багатьох, настав час насолоди від підготовки до новорічних свят і Різдва. Час, коли ми обираємо подарунки та прикрашаємо оселю. Це дуже приємний процес, який дає нам величезний ресурс для відчуття себе щасливими та цілісними.Тож дозволяйте собі ці дрібниці, які наповнюють нас радістю та роблять цілісними.Посилання на онлайн про Екзистенції 🧿
Довго думала, як назвати стан, у якому ми з близькими живемо вже тривалий час. І нарешті знайшла.Лімінальний простір.Це коли наше «зараз» нагадує коридор між двома дверима. А ми посередині. Намагаємось не втратити рівновагу.Ми всі зараз у цьому дивному часі. Не зовсім «після», але вже й не «до». Антропологи називають це лімінальним простором — перехідний період, коли стара реальність втрачена, а нова ще не сформувалася.Що таке лімінальність?Лімінальність (від лат. limen — поріг) — це стан між статусами, ідентичностями, епохами. У ритуалах це момент, коли людина тимчасово позбавлена звичних соціальних міток і перебуває в режимі «чистої можливості».Пандемія, війна, кліматичні зміни, технологічні прориви — усе це створило колективний лімінальний простір. Ми відчуваємо це на різних рівнях:· Втрата звичних орієнтирів: професії зникають, соціальні норми змінюються, майбутнє вже не виглядає лінійним продовженням минулого· Чутливість і невизначеність: звичні стратегії планування рідко працюють, доводиться постійно адаптуватись до нового· Парадоксальні емоції: тривога й надія одночасно, втома від змін і піднесення від нових можливостейУ лімінальному просторі загострюється відчуття часу. Дні можуть здаватися однотонними, а роки — пролітати. Майбутнє розмивається, а минуле інколи здається чужим життям.Я переживаю це саме так. Тому й веду курс про екзистенції — вважаю, що саме вони, такі фундаментальні, можуть бути опорою, коли все інше хитке. Через них легше зрозуміти себе.Що робити в такому коридорі?Точно не бігти.· експериментувати з новими способами мислення· переосмислювати свої та колективні цінності· вчитись жити з невизначеністю, не намагаючись її приборкати· знаходити красу у самому русі між «було» і «буде»Креативність і розчарування тут ходять парою. Мало хто здатен витримати лімінальність. Всім хочеться перечекати чи пришвидшити її. Проте в ній народжується все найадекватніше й нове.А як ви відчуваєте цей «коридорний» час? Чи знаходите в ньому можливості для особистого чи творчого переосмислення?посилання на курс 💙
Досліджуючи книгу Юнг і Таро хочу поговорити про вибір. Закоханість — не тільки про метелики, а ще й про вибір, який здатен перевернути життя.Більшість із нас хочаб раз в житті переживали цей стан. Дехто переживає його зараз. Таке насичене відчуття, коли всередині все звучить голосніше, ніж здоровий глузд.Добре, коли ми дозволяємо собі зануритись у це почуття й одночасно знаємо, що вибір усе одно наш, із усією його відповідальністю.Але частіше нам складно зробити вибір саме між відповідальністю і бажанням. Іноді це найскладніший вибір. Припустимо ми не хочемо обирати когось одного. Так ми попадаємо в трикутники.Всім відомий трикутник: мати, юнак і дівчина.«Мамою» може бути і реальна мама, і жінка, яка фактично виконує її роль.Цей сценарій зустрічає на своєму «шляху героя» майже кожен чоловік. І дуже мало хто робить цей вибір легко і швидко. Бо вибір справді складний.Обереш матір — втратиш дівчину.Обереш дівчину — втратиш маму.Ось чому багато героїв цього трикутника сидять в них роками, а страждають там усі троє. Чоловіки гальмують свій шлях героя, а жінки (обидві) ображаються, бо кожна хоче бути єдиною і головною.Втім цей важкий вибір усе одно доведеться зробити.Так само доведеться зробити будь-який інший вибір, у якому ми когось чи щось втрачаємо — яким би важливим воно не було.Всіх не втримаєш. Хтось сам піде.За кожним рішенням, так само як і за небажанням вирішувати, стоять відповідальність і наслідки. Часто здається, що якщо не обирати, то й нічого не станеться. Але це ілюзія — наслідки все одно прийдуть.Хочеться бути хорошим для всіх, щоб усі схвалювали твій вибір. Але так майже не буває.І з цим треба змиритися — як із тим, що одна людина не може танцювати одразу в двох залах. Хоч би як хотілося.
Коли здається, що ти в порядку, але руху немаєБуває так: ти ходиш на роботу, спілкуєшся з друзями, смієшся з жартів, плануєш відпочинок. Зовні все гаразд. Ти сам себе в цьому переконуєш. А всередині — тиша. Ніби життя поставили на паузу.Функціонуєш, але не живеш. Нічого не хочеться, нічого не дратує, але й не радує.Це стан внутрішньої паузи — коли руху нема, а фасад ідеального порядку тримається впевнено.Розгляньмо це з точки зору мого улюбленого Таро.Аркан Повішений показує людину, підвішену за ногу, яка висить униз головою. Ракурс, м’яко кажучи, сумнівний — та й бути в підвішеному стані теж.Але варто перевернути карту, і та сама фігура виглядає так, ніби танцює.Ось така ілюзія — знайома всім.Чому ми так наполегливо доводимо собі, що «все ок»? Бо ця ілюзія — найзручніший костюм. У ньому не видно втоми, що накопичилася роками. Не видно страху зробити неправильний вибір, не відповідати очікуванням, показати свою вразливість.Перший і найважливіший крок — сміливість сказати собі:«Так, я застряг. Руху нема».І це найскладніше.Без цього можна провисіти дуже довго. Бо саме усвідомлення запускає зміни. У момент, коли ми визнаємо правду, фасад «нормальності» починає тріщати.І тоді несвідоме, яке довго мовчало, нарешті отримує голос.Воно починає говорити через сни, тривогу, несподівані бажання — або через той самий застій у кар’єрі чи стосунках.Що чекає по той бік цього визнання? Ось головні дари:1. Розуміння вектора.Коли ми зупиняємось і дивимось у свою «порожнечу» чесно, з неї починають проявлятись контури майбутнього.Ми раптом починаємо розрізняти, що справді важливо, а що було лише фоном.2. Пробудження інтуїції.Коли голос розуму, який усе доводив і пояснював, нарешті стихає — з’являється тихий внутрішній компас. І він досить точно підказує, куди рухатися далі.3. Повернення енергії.Вся енергія, яка йшла на підтримання фасаду, звільняється. Вона повертається у вигляді інтересу до життя і можливості зробити перший — навіть зовсім маленький — крок.Тож пропоную вам припинити доводити, що все в порядку, коли це не так.Натомість подивіться у свою тишу. Саме там народжується наступний крок.онлайн курс про Екзистенції
Слово, яке неможливо пояснитиМи ліпимо його до всього — від пристрасті до звички, від батьківської турботи до обожнювання кота. Іноді вимовляємо його машинально.Іноді — не наважуємось сказати.Найзагадковіша сила, яку всі відчували — і ніхто не зміг описати.Що таке любов?Любов — це переживання зв’язку між двома істотами, коли одна раптом стає важливою для іншої. І це взаємно.Ви розумієте це в момент, коли всередині з’являється відгук, який неможливо пояснити користю — бажанням не бути самотнім, полегшити життя чи просто звичкою.Його можна пояснити лише одним: сам факт присутності цієї людини має сенс.Аби не сплутати із захопленням, розберемось: Захоплення — швидке й спрямоване на вас. Вам шалено цікаво, хочеться бути поруч, бо людина захоплює, викликає емоції, дає енергію. Все кричить: «подивись на мене». А коли стимул зникає — почуття згасає. Любов спрямована на простір між вами. Там менше хвиль і більше тиші. Вам усе ще цікаво пізнавати людину, але вже не заради власної значущості — просто тому, що сам цей зв’язок має сенс. Любов живиться присутністю, а не новизною.Любов — це щоденний вибір залишатися поруч, навіть коли хочеться піти, побачивши недоліки.Це коли після сварки ви плачете, смієтесь, пробачаєте — і все одно готуєте один одному каву.Коли втомлений партнер заходить додому, а ти, хоч сам ледве стоїш, ставиш чайник і просто слухаєш.Без порад. Без моралі.Просто щоб бути поруч.Любов — це Дія. Окрім «я тебе люблю» перед сном — купити квітку просто так. Терпіння, коли партнеру зле і радість, коли у нього щось виходить.Ризик бути неправильно почутим або травмованим.І вразливість.Звісно, любов — це і біль.Але це той біль, який ми готові проживати, бо приємного все одно більше.Чи всі здатні любити?Ні.Бо любити — означає бути зрілим і витримувати складні емоції. Тобто мати купу навичок, здобутих за роки навчань і терапії. А всім хочеться, щоб воно якось саме.Хочеться прийняття — не вміючи приймати. Поваги — не навчившись поважати.На це йдуть роки постійного саморозвитку.Навчитись любити можна, але це робота. І вона того варта.Бо зрештою, любов — це єдина річ, що має справжню силу.посилання на курс про Екзистенції
