Випадковості не випадкові Нема дрібниць у житті. Вже багато років навчаю людей бути уважними до дрібниць. Та й ви знаєте, що дрібниць не буває і що диявол криється в дрібницях. Незважаючи на це знання людям частіше властиво звертати увагу на щось велике і могутнє - ця міць і велич приваблюють. Чи то християнська церква чи статуя Будди чи вершина гори ну чи цілі до яких ми йдемо. Навіть більші люди викликають у нас більше довіри, вони для нас здаються авторитетнішими. Але життя складається з дрібниць і наше щастя тим більше. І як часто гарна квітка чи посмішка перехожого роблять нас щасливішими. Ароматна кава у гарній чашці та свіжа булочка дає нам море задоволення. А ще наші вчинки та дії всі складаються в невидимий ланцюжок і вони теж можуть бути маленькими і на перший погляд незначними. Посмішка яку ми даруємо, вітання та вдячність. Маленькі подарунки, обійми, комплімент, смайлик і мила картинка та ще безліч маленьких дій. Ми їх можемо робити і не надавати цьому особливого значення, а потім раптом отримуємо удачу або те, що ми називаємо везінням, ну або подарунком, який нам здається ми не заслужили. Але я впевнена, що всі ці ланцюжки вплітаються у великий ланцюжок під назвою життя, в якому точно випадковості не випадкові.
Що таке відповідальність за своє життя ? Всі ж про то говорять, а психологи про те працюють та всіма силами намагаються ту відповідальність повернути клієнту. Але мені здається розуміння все ж таки у людей нема.Так от про що йдеться - В мене є потреби, які я ще повинна усвідомити. А потім моя відповідальність ті потреби задовільнити.Що відбувається зазвичай у більшості людей - вони не усвідомлюють свої потреби, перекидають за те відповідальність на будь кого, ображаються на того ж будь кого, якщо він не вгадав і не задовільнив потребу.Наприклад моя улюблена потреба в увазі, яка є у всіх але увага всім потрібна в різній кількості. Тому одним треба на сцену і великі зали, іншим досить однієї людини. З визнанням така ж сама історія. А коли ці потреби не задовольняються, людина роздратована, зла і не може знайти що є причиною того стану, або й не шукає її.Потреби нашого тіла , це окрема історія. І максимум що роблять для тіла люди, то водять його до тренажерів. Може ще бігати. А щоб прислухатись до себе до своїх бажань, яку саму фізичну активність дати тілу, чи може забрати ту активність і дати просто відпочити, або потрібні доторки, обійми, танець, спів. Чи люди йдуть за кимось, хто для них є авторитетом і тупо все повторюють, знов ж таки не вважаючи свої бажання та потреби.А що до поведінки чи вчинків? Тут таке, чи поводять себе максимально стримано, та нічого не дозволяєм, щоб потім не нести відповідальність, чи пішли у всі тяжкі та робимо такі дурниці що потім соромно, але скидаючи відповідальність на що завгодно чи на когось. Так за відповідальністю за своє життя, є усвідомленість у своїх потребах про які нам підказують наші відчуття та почуття. Але все це тренується дорогенькі. І якщо людина усвідомлена та відповідальна за свої потреби та життя, вона і не буде лізти до інших зі своїми порадами, яких ніхто не просив, тому що розуміє, що практично нічого не знає про потреби тої людини, а якщо знає то теж мовчить поки її не спитають, бо на що така відповідальність за інше життя.Тож повертаєм фокус уваги на себе та на свої потреби, шукаєм спосіб їх задовільнити і щасливі живемо своє життя !
«Ми повинні розуміти, що чим більше задоволення відчуває людина, тим більша її здатність любити. Слід знати, що наша здатність давати своє кохання сприяє зростанню нашого задоволення.»Олександр Лоуен Я навчаю людей отримувати задоволення, так цьому можна і треба вчитися. І в цей час коли війна, нам треба продовжувати жити.Досить мала кількість людей справді вміють отримувати задоволення. І цих людей видно, томущо їх можна виділити з натовпу. Вони завжди красиві та милі, привабливі та спокійні. Отримувати задоволення це наша потреба і вона є у всіх, але ми по-різному звикли їх отримувати та доставляти. Саме звикли. Я не буду тут писати про всі способи отримання задоволення, їх безліч. Я хочу зупинитися на тому, що сказав Лоуен, на можливості давати своє кохання. Мені здається це те, що нам більшою мірою дає задоволення. І це може бути будь-яка робота, але зроблена з любов'ю, дія, слово чи погляд, коли в цьому є наша любов. Я завжди почуваюся краще після роботи, тому що я її люблю, я в ній віддаюся і їй віддаюся, а значить отримую задоволення. Прекрасне слово – віддаватися! Чому б ми не віддавалися, а значить віддавали себе, все це принесе нам задоволення. І не тільки нам, а й тим, кому ми віддаємось або для кого. Але головна умова – з любов'ю!
Зараз як ніколи кожному з нас потрібна підтримка.Я постійно провожу тренінги та консультації. І ось, що я хочу вам сказати. Люди тотально не вміють брати підтримку. Усі дуже самостійні та сильно круті. І це здорово в певних ситуаціях, але точно не у відносинах. У відносинах ми пара чи команда чи ми друзі чи родичі. А значить, ми разом і все ділимо. Але дуже хочеться щоб наш партнер сам все зрозумів, знову сам, сам вирішив коли нам дати підтримку ще й ту, яку треба. Або ще гірше, ми не хочемо вантажити партнера своїми проблемами і впевнені, що він нам не допоможе. Але за підсумком потреба наша у турботі та підтримці, яка є у всіх сильних тіток та дядьків, залишається незадоволеною і хто винний? Правильно – партнер! Але він частково винен, тому що треба бути сліпим і байдужим зовсім, щоб пропустити ті моменти, коли потрібна ця турбота і підтримка. Тому у відносинах дуже важлива уважність один до одного та до себе. До себе все ж таки насамперед, тому що якщо ми не чутливі до себе, то й до іншого будемо так само байдужі. І завжди можна запитати, поцікавитися, без читання думок і бути уважними.А ще буває що людина не вміє брати підтримку та турботу і їй погано від того, але вона не усвідомлює цього і продовжує самостійно справлятись, а це не можливо. Тож беріть та давайте підтримку один одному. Бережіть один одного. Любіть один одного.
Сила, могутність – складна тема для жінок. Більшість моїх співрозмовниць не подобалася ідея «сильної жінки». Багато хто з них відразу сказав, що «сильна жінка» - це нелюба жінка або повія. З іншого боку, всі жінки визнавали, що почуватися безсилою – страшно до відчаю. Така двоїстість – серйозна загроза нашій здатності виявляти кращі риси своєї натури. Наші сумніви в розумінні сили підживлюють і те, що існують щонайменше два види сили, я називаю їх «насилля» та «реальна сила». На жаль, чуючи слово «сила», багато хто з нас автоматично мають на увазі «насильство» – можливість контролювати людей, користуватися ними, тиснути на них. Сила здається нам обмеженою: є ось стільки, якщо мені потрібно ще, мені доведеться забрати її в тебе. «Насилля» - небезпечна форма сили. Доктор Робін Сміт, психолог і співавтор «Шоу Опри Вінфрі», описав, як працює одна з найпомітніших форм насильства: «Я скажу тобі, хто ти такий, і примушу тебе повірити, що ти сам так вирішив». Це льодове визначення «насилля» говорить про те, що з нами робить сором. Він одягає на нас пута і при цьому переконує, що ми самі це зробили, що нам подобається бути закутими. Брене Браун
Для чого потрібна повага до себе? Цінність себе – чому так важливо цінувати та поважати себе? Я часто зустрічаюся з виявом не поваги один до одного, думаю, і ви теж. І це, наприклад: порушення домовленості, запізнення, тяганини у виконанні зобов'язань, хамство та список проявів можна продовжити. І звичайна вимога у нас до інших – шануйте мене, шануйте нас. Адже має звучати - поважай себе! Тому що якщо людина не поважає інших, значить вона не поважає себе. Але людям важко зрозуміти за що себе поважати, здається все що зробив це нісенітниця і так може кожен і оно у інших все краще. Найчастіше людям властиво знецінювати свої досягнення та результати. І тоді є ще й прикриття понтами, як захист, але за ними вразливість і залежність від думки інших. Усім своїм учням та клієнтам я пояснюю схему «годування свого его», а вона і є схема нарощування самоповаги. Схема проста і легко здійсненна. Присуджувати або зараховувати свої перемоги (закінчені дії, що призвели до бажаного результату, що відповідає твоїм критеріям) І отримання схвалення або визнання від себе та інших, здатних на це людей. Схвалення чи визнання потрібно не так уже й багато, іноді достатньо однієї людини або кількох. Головне не чекати цього визнанная від людей не здатних це робити. І якщо ці дії продовжувати із завидною регулярністю кілька місяців або більше, це увійде у звичку і его нагодується і самоповага з'явиться, а як наслідок та повага до інших. Поважайте себе та інших, шукайте за що та знайдете.
А кого ви любите? І чи може любов закінчитися? Ви ж чули і самі напевно говорили – більше не люблю. А що натомість? Любов різна, до дітей одна, до вчителя інша, а ще до чоловіка, дружини, мами та тата, хлопця чи дівчини, друга та подруги до людей загалом і до світу. Вона не може закінчитися, можуть закінчитися сили, терпіння, але не любов. Хоча й сили також відновлюються. Але наші дії коли ми відчуваємо любов можуть змінюватися, може бути багато турботи і ніжності, а може бути спокійно і без дій, може бути багато вимог і переживань або навпаки багато дозволів і спокою. Ми всі дуже різні і всі здатні любити і бути любимими. Тільки іноді цю любов варто перенаправляти, а може і часто варто це робити. З друга на учня з учня на сина тощо. Її всім вистачить якщо і самим брати її у тих чи інших людей та дії регулювати щодо її прояву. Буває, що людина не може любити, але тоді вона нічого не відчуває, закрилися її почуття і їй час до психолога. Або так багато злості накопичилось не виявленою, що любові не прорватися. А в інших випадках любов не закінчується. Любіть!
Якщо буквально говорити про цю відому метафору – «скелет у шафі» – то важливо зазначити, що кожен «скелет» колись був конкретною людиною, з якою пов'язані негативні переживання. А «шафа» - це «кутники» пам'яті, в які ця людина міститься, де вона спочатку перетворюється на «труп», а потім і на скелет. Іншими словами, історія не пережита до кінця, не прийнята, не асимільована. Щось у цій історії не зроблено, не сказано, не відреаговано, тобто не закінчено. Незважаючи на всю різноманітність, всі «скелети» мають характерні риси. "Скелет" завжди хоче вискочити з шафи. «Скелет» - штука психологічна, нематеріальна і чим далі його «сховуєш», тим сильніше вони «висовуються» у найневідповідніший момент. Якщо зробити з шафи - сейф, то мине час і ваш скелет може перетворитися на монстра, що вміє виходити з металевого сейфа! Шафа завжди знаходиться всередині вас. Вам самим вирішувати, яким він буде. Найсильніший варіант - сховати так, щоб не пам'ятати самому. Це означає, що історія витіснена в підсвідомість, а значить, «житиме сама по собі» і, крім вашого бажання, впливатиме на ваше життя. "Скелет" "живе своїм життям" і може стати "психологічною інфекцією", що руйнує людину зсередини. Якщо хочете, можете почати ревізію у своїх шафах прямо зараз. Можна почати з того, що просто підписати окремі скриньки, в яких Ви зберігаєте свої «скелети». Все ж таки хоч якийсь порядок! Взято у Матушкіна Євгена
Мало хто справді вміє говорити «ні». Адже ні – це місце, де я не готовий рухати свій кордон. А співіснування з людьми (у сім'ї, дитячому садку, класі, таборі, ВНЗ, на роботі) передбачає компроміси, тобто безперервні зрушення цього самого кордону в невідомому напрямку. Вважається, що поступатися добре. Входити в чуже становище – правильно. Всіми мовами є аналог нашому виразу «Увійди в моє становище». «Тобі що, шкода?», «поступися, ти ж дівчинка», «поступися, ти ж хлопчик», «поступися, ти ж старший», «поступися, ти ж розумніша», «жадина», «бог велів ділитися »… Почули свої знайомі голоси? Я так. Людині середнього віку (і старше) зазвичай дуже легко дається поступатися: пройдено багаторічний тренінг. Найгірше інше: не ясно, де межа. Скільки разів потрібно поступитися? Скільки разів ділитися? Скільки (раз) дати в борг? Коли просити гроші назад? Як це зробити, щоб ніхто не образився? Світ, де люди не вміють відмовляти, народжує паразитів та божевільних. Паразити продовжують просити і просити, божевільні продовжують давати та давати. Одні завжди погоджуються ділитися, рухаються, пропускають уперед, дають у борг, дарують час, заплющують очі на крадіжку чи зради. Інші звикають просити нескінченно, сидять на чужому стільці, беруть чужі речі та чужу їжу, і чекають на добавки, дзвінко б'ючи ложкою об миску. Ви, мабуть, здивуєтеся, якщо я тепер скажу, що все це одні й ті самі люди. Відсутність своєчасного "ні" зводить всіх з розуму: і тих, хто уникає відмовляти, і тих, хто звикає брати зайве. Якщо згадати, що в природі все гармонійно взаємопов'язане, то ясно, що гомеостаз одного разу ставить того, хто вічно дає перед необхідністю починати брати назад: інакше помреш. Що робити, якщо в тебе так багато брали, а ти так багато погоджувався, що нічого не лишилося? Грабувати награбоване, звісно. Паразити і божевільні постійно змінюються ролями. Сьогодні я віддавав своє, соромлячись сказати «ні», завтра ж я візьму чуже тому, що «це нормально». Адже нормою прийнято вважати все, що завгодно, якщо воно... середньостатистичне. «Я дав тобі в борг місяць тому або виконав твою роботу у вихідний, тому в мене з'явилося «моральне право» не доробляти своєї, скинувши тобі. Ах, я тебе не попередив? Ти теж". Світ без кордонів – світ психопатів. «Ні» попереджує: з'являється межа. Один вирішує: «вистачить», і навіть наважується сказати це вголос. «Ні», - каже він, - «п'ятнадцятої печенькі (вісімнадцятий раз у борг) не буде». Той, кому це адресовано, думає: і справді доведеться встати і піти за печеньками самому (вийти, нарешті, на роботу). Один навчається відмовляти, інший навчається робити щось сам. І обидва вони тепер знають, що межа існує. І обом від цього краще. Latest Month
Чтіво для вас Приятель скаржиться: слухай, мені сорок років. Зранку — мігрень, увечері — болить спина. На очах — окуляри, на зубах — коронки, у взутті — ортопедичні устілки. Від сухої їжі — закреп, від жирного — гастрит, від вина — печія. Без таблетки з дому не вийдеш, без крему на пляжі не позасмагаєш, без сну взагалі не жилець. Але ж я, наче, здорова людина!Ну так, — кажу, — ти і є здорова людина. Ось так і виглядає здоров’я. Бо хвороба — виглядає зовсім інакше.Або от: працюєш без упину, гроші витрачаєш виключно на дітей. Їж вдома, а не в ресторанах, носиш бавовну, відпочиваєш на дивані. За доходами — впевнено входиш до середнього класу, а подекуди навіть і виходиш із нього. То чому ж у результаті з накопичень — раз на рік, вивернувши всі кишені, відвезти сім’ю до найближчого моря: туди — літаком, назад — пішки? Ти ж, здається, багатий?Так і є, саме так виглядає багатство. Бідність — виглядає не так.У мене ж чудові, легкі діти! То чому вони неслухняні, галасливі, не генії математики, і в кімнаті у них постійно безлад?Усе просто: саме так поводяться чудові, легкі діти. Важкі діти поводяться зовсім інакше.Але ж у мене гарне виховання, гарний настрій! Хороше життя, світла голова. То чому ж… Усе вірно. Хороше тіло, хороше літо. Те, що в нас є — це воно і є. Коли воно вже не буде хорошим? Коли його не буде.А ще: я ж, наче, швидкий! То чому ж усе в мене займає стільки часу? Усі процеси, всі зміни? Та й саме розуміння?Усе просто: «стільки часу» — це і є «швидко». Повільно — це набагато довше.А як же життя? Життя — воно ж, виходить, коротке?Ні. Воно довге. Дуже довге: сімдесят, вісімдесят років. І за цей час ти встигнеш те, що встигнеш. Саме так і виглядає довге життя. Коротке життя — це зовсім інше.Їду після роботи повз парк, де алеєю щовечора човгають двоє стареньких. Я знаю їх вже років двадцять — вони були красивими, як бувають красивими благородні немолоді люди. Вони були веселими, живими, їздили за кордон, збирали картини, сміялися з моїх анекдотів. Тепер ніби зменшилися вдвічі. Старенька зігнулася, старий спирається на милиці. Мене не впізнали. Волочать ноги, три кроки за п’ять хвилин.Ось так виглядає щастя. Нещастя виглядає не так.⸻Вікторія Райхер
