pole

сьогодні проспав. за десять хвилин зібрався і вилетів на преспоказ докудейз. якимось дивовижним чином встиг і на початок пресконференції, і на фільм. власне, побував на репетиції відкриття фестивалю. але пост не про це.як колишній працівник кіно42, я люблю заходити сюди раз на декілька місяців: побачити працівників бурси, які вже погано мене впізнають, зловити хвилю ностальгії та інші маленькі радості життя.годину тримаюсь, дивлюсь на ці говорящі голови, з яких, власне, і складається фільм, але в якийсь момент у мене в голові починається процес, дуже схожий на біль у кишківнику після чогось поганенького — коли вже неможливо спокійно сидіти в кріслі. вольовим рішенням я підіймаюсь і весело йду в туалет та на перекур, щоб зробити собі невеличкий антракт.коли я мию руки, із сусідньої кабінки виходить прибиральниця та набирає воду у відро поряд зі мною. якась дивна хвилинка незручності, але жінка перериває паузу питанням: «а ви ремонтуєте телевізори?».звісно, мені треба було відповісти «так» і спитати, чи потрібні їй мої послуги. але я настільки розгубився, що не знайшов кращої відповіді, ніж сказати, що я кінокритик. так ми і познайомились із тетяною. я розказав, що два роки тому працював у кіно42, а вона тут лише декілька місяців.заради таких смолтоків я б кожен день їздив на ранкові преспокази. бо зрозумів, що робота в кінотеатрі, ремонт телевізорів та кінокритика знаходяться десь поруч і в якийсь момент можуть ототожнюватися.люблю свій плащ «трудовика»

а ще дуже хочу поділитись цікавими думками, на які натрапила під час рісьорчуось це відеосе про ейфорію, де авторка (afrodizjha) міркує про мізогінію у цьому серіалі та робить прецікавий висновок: це шоу і вуаєристичне, і емпатійне водночас. врешті, сем левінсон завжди знімає саме про жінок і цей інтерес трохи більший, ніж просто обʼєктивізація (це не означає, що останньої нема, бос сінгс кен бі тру ет ванс)ще одне дуже хороше відеосе про те, що ейфорія насамперед про проєкцію, а не обʼєктивізацію. знову ж таки, все, що робив левінсон до «ейфорії» про дівчат: assassination nation про місто, де злили всі особисті дані, зокрема, таємниці. а чотирьох головних героїнь, які на додачу школярки, хочуть ледь не стратити. з «ейфорією» зрозуміло. «ідол» про співачку джоселін — це мав бути коментар про славу, чи що там левінсон з зе вікндом планували, ну вийшов абсолютний провал. а у «малкольмі та марі» йдеться про жіночий досвід, на якому здобуває культурний капітал бойфренд головної героїні. тут взагалі можна подумати про культурний капітал, який сам левінсон здобув через візуальну ідентичність, яку розробила петра колінз. або можна поміркувати, яким був би «ідол», якби hbo дали зняти його емі сеймітц. до того, як левінсон став шоураннером, сеймітц зняла 80% шоу. левінсон почав спочатку, відкинувши її бачення. коли сеймітц запитували, як вона оговталась від цієї історії, то вона відповіла: “The best I could say is a Handmaid’s quote: ‘Don’t let the bastards grind you down.’ I’m only half joking”

Сьогодні Давиду Чичкану мало б виповнитися 40 років, але 10 серпня 2025 року він загинув у боях.«Важко стисло описати Давида, бо він був особистістю дуже великого масштабу. Давид був людиною видатного розуму. Він був не просто художником — він був інтелектуалом та візіонером. Його мистецька практика була невіддільною від громадського активізму і була спрямована на трансформацію суспільства, підвищення політичної грамотності та публічного дискурсу», — говорить Ганна Циба, дружина Давида.Давид був видатним митцем, громадським активістом, другом і товаришем, однією з найпомітніших фігур українського анархістського руху. Його втрата стала болісним ударом для антиавторитарної та мистецької спільноти, для родини та близьких.Для нас важливо зберегти його спадщину — культурну й політичну. Берегти її так само уважно і чесно, як він сам працював із пам’яттю про антиавторитаріїв, що воюють, про полеглих побратимів та посестер і про рух, частиною якого був.З цієї нагоди ми публікуємо велике інтерв’ю з Ганною Цибою — розмову про те, ким був Давид, про його роль у русі та культурі й про те, як зберегти пам’ять про нього та інших полеглих.Інтерв’ю створено в рамках проєкту Decolonising Cultures of Remembrance.Матеріал підготовлено у партнерстві з Educat Collective.https://www.solidaritycollectives.org/uk/davyd-chychkan/

Український інститут та Довженко-Центр запрошують кінодослідників і кінодослідниць вивчати безсмертну спадщину Кіри Муратової в межах спеціальної резиденції.Проєкт триває до грудня 2026 року. На базі резиденції учасники мають підготувати рукопис, який у подальшому буде виданий в українських та іноземних видавництвах. Резиденція також передбачатиме подорожі, зокрема перебування в Одесі задля роботи в місцевих архівах та спілкуванні з колегами режисерки, за потреби – відвідування Республіки Молдова, де вона народилася.Подати заявки можуть окремі кінокритики(ні), науков(и)ці, журналіст(к)и, письменники(-ці), або групи авторів і авторок, які мають свої пропозиції по дослідженню творчості Муратової. Заповнену анкету та супровідні документи надсилайте на пошту [email protected].Крайня дата подачі – 26 квітня 2026 року. Оголошення результатів – до 11 травня.Детальніше ознайомитися з положеннями можна за посиланням.Проєкт реалізується за підтримки Фонду «Повір у себе».Фото: Кіра Муратова на зйомках фільму «Другорядні люди» (2001), з Кіноархіву Довженко-Центру

Monotonija абсолютно геніальна зйомка: жива, динамічна, мені нагадала про аматорські документальні влоги на ютубі в ті часи, коли над ракурсами й освітленням ще не так заморочувались. або зйомку реаліті-шоу з глибоких нульових. та й уся естетика фільму, як і сюжет, саме до останнього відсилає. водночас на рівні як візуального, так і наративного, це дуже кіно, й дуже відкрите кіно, вшите в ширшу канву картин, причому супер строкату: тут і нещодавній Токсік, і Ліля 4-евер, і Моделі Зайдля, і щось химерно ромерівське, наприклад, моментами, Моя ніч у Мод. словом, знаходжу багато паралелей, які не є очевидним наслідуванням (швидше за все не є), проте саме ця незумисність вшиває фільм у цю канву ще щільніше: так, він просто один серед них, один із них. Мені дуже імпонує цей загальний аматорський вайб, ним просякнуте все: фільм не ставиться до себе надто серйозно, хоча часом вартувало би, бо там лайтовий, та все ж мрачняк, і нас до себе серйозно ставитися не змушує. багато в ньому недолугого, але й це сприймається органічно. життя саме собою часто недолуге, тому я просто дивлюся, сумно усміхаюся і вірю3.3/5

21-го березня в Павільйоні культури - презентація одного з найцікавіших архівних досліджень останніх років:Цех Обробки Плівки та Павільйон культури запрошують 21 березня на показ і обговорення архівних студентських фільмів. Кураторами програми є кінознавці та дослідники архіву Володимир Прилуцький та Алік Дарман.Цех обробки плівки в Києві — колишній виробничий підрозділ студії «Укркінохроніка», де з 1938 року здійснювався повний цикл роботи з кіноплівкою. Після переїзду до будівлі Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого тут сформувався архів студентських фільмів, що охоплює кілька десятиліть кінематографічної освіти.У 2025 році кінознавці та дослідники архіву Володимир Прилуцький та Алік Дарман ініціювали на базі цих фондів ініціювали однойменний кіноклуб плівкового кіно — формат показів, який є унікальним в Україні. Під час показу в Павільйоні культури глядачі побачать добірку студентських робіт, віднайдених в архіві ЦОП — фільми, які демонструвалися лише під час захисту перед університетською комісією і після цього на десятиліття зникли з публічного простору.Показ супроводжуватиметься лекцією та обговоренням і стане можливістю познайомитися з маловідомим пластом українського кіно.Павільйон культури, Експоцентр України, просп. Академіка Глушкова, 1, КиївВхід вільний за попередньою реєстрацією тут

Вчора мала артісток для молодіжної ради Арсеналу. Цією програмою, теж ділилась подругам (в яких діти підлітки), бо мені здається надихаючою ідея залучення молоді до сучасного мистецтва. Колись я почула абсолютно неймовірний надихаючий коментар від Альони Каравай про бажання вірити в майбутнє: це і про інвестицію в працювати з новими людьми, вона розповідала про школу фрафрафра, якій не знайти аналогій. Загалом, мені б хотілось щоб ініціатив подібних ставало більше і більше. Ми багато говорили про мій особистий досвід, мене питали про мистецтво, улюблені заклади та неочікувано про дружбу. Щось розповідала.) Щось хотіла розповісти та, але не все змогла. Наприклад, мені б дуже хотілось сказати молоді «бути токсік вже не модно, сегрегація та гейткіпінг вже не модно, розділяти людей на тусовочки вже не модно, ділити художників на достойних та не достойних вже не модно, токсично порівнювати між собою художників вже не модно, хейтити художників за те що вони ведуть легковажні побутові невисокопарні тіктоки фофан вже не модно, займатись хейтом а не змістовною арт критикою з повагою до людей вже не модно….» і ще дуже багато важливих слів. Не сказала, бо думаю, що справді, для мене вже не модно, але стиль така індивідуальна справа друзі. Виявляється. Після нашої розмови з молоддю йшла на виставку про жіночі імена в бойчукізмі (раджу!🩷) Мала там надихаючу зустріч з подругами та подумала як добре мати однодумців, щоб знаходити ще однодумців ділюсь чим про що думаю і що дочитала.

Передивлявся діснеєвського «Пітера Пена» 1953 року й вирішив поцікавитися, хто з акторів був задіяний у зйомках для ротоскопії. І виявилося, що хлопець, який грав та озвучував Пітера Пена, Боббі Дрісколл, з 9 років знімався в діснеєвських фільмах і був найулюбленішою дитиною-актором самого Діснея.Уолт згадував, що бачив у Боббі втілення власної юності, але після зйомок «Пітера Пена» заявив, що Боббі відтепер більше підходить для ролей зухвалих хуліганів, ніж симпатичних героїв.У березні 1953 року (через три тижні після прем’єри «Пітера Пена») контракт хлопця з Disney було достроково розірвано (хоча він мав діяти до 1956 року). Однією з причин цього, імовірно, стало рясне висипання юнацьких прищів на його обличчі, що створювало труднощі для гримерів.Батьки хлопця перевели його до звичайної школи — до того він навчався у спеціальній школі для дітей-акторів. У школі він страждав від булінгу й не був адаптований до соціуму поза межами Голлівуду.Боббі намагався знайти роботу в кіно, але з цього нічого не вийшло. Хлопець у 17 років спробував героїн, а згодом вирішив стати митцем і приєднався до арт-студії «The Factory» Енді Воргола де займався колажами та малюванням.Зрештою його тіло було знайдено в покинутій будівлі на Мангеттені. Оскільки при собі Боббі не мав жодних документів, його так і не змогли одразу впізнати. Боббі поховали як безхатченка. На момент смерті йому був 31 рік.Про смерть Боббі Дрісколла суспільство дізналося лише у 1972 році, коли репортери, готуючи перевидання одного з його ранніх фільмів, збирали інформацію про всіх членів знімальної команди й дізналися від матері актора, що його вже кілька років немає серед живих.

нічне. щось загнало мене, коли це побачив. почав гуглити, гуляти по сторінках вікіпедії та читати про сумні долі радянських кінематографістів. але це запустило цикл думок в голові. в мене з’явилось питання, чи побачу я новину про страшну смерть павла лойка на сторінках нску. судячи з історії людини, оператор такого рівня на радянській кіностудії повинен був бути в спілці кінематографістів. проте навіть якщо і ні, то все одно є загальна проблема навколо цього. літні люди — перші, хто потерпають від нинішньої ситуації з теплом та електроенергією.можна багато говорити про нску, але точно є одна справа, якою вони плідно займаються вже не перше десятиліття — це меморіалізація. займаються в свій спосіб, як розуміють та вміють. меморіалізація зараз — одна з центральних проблем в україні, бо треба знайти спосіб, як належним чином працювати з пам’яттю. проте, якщо звузитись до галузі кіно, то класичною меморіалізацією займається саме нску та бк. історія українського кіно багато де розірвана, сучасна хвиля ніби найбільш важлива зараз, а радянський період — далекий, незручний та неактуальний. проте навіть такі архаїчні організації, як нску, теж намагаються зробити, щоб розривів було менше, в тому числі і на такому міжособовому рівні. тому всі події в будинку кіно виглядають +- однаково: як творчі зустрічі, вечори пам’яті, дні народження, поминки тощо. це окрема велика тема для розмови, але, якщо коротко, то запах смерті вже дуже давно переплівся з запахом життя в стінах бк. це не добре і не погано, але ти його чуєш, як заходиш всередину. а якщо потрапити на якусь тематичну подію, то зрозумієш, що правління прикладає багато зусиль для того, щоб цей запах залишився незмінним. справа не тільки в радянському минулому та неадаптивності до сучасності цієї установи, а в тому, що нску намагається дещо зберегти. і, якщо серйозно, то це і є головна місія організації — не втратити пам’ять про тисячі українських кінематографістів(-ок) та зберегти місце, яке було домом для цих людей протягом багатьох-багатьох років. в минулому році я потрапив до кабінета директора спілки — це було через пару днів після смерті в’ячеслава криштофовича. коли я зайшов, мене зустрів величезний портрет режисера, який стояв на стільці посередині кабінету і так, ніби, намагався знайти спільну мову з портретами колег, які давно висять на стінах. не знаю, чи досі так, але мені розповідали, що повне зібрання спілки починається з того, що тухне світло в залі і на чорному екрані пускають довгий список усіх спілчан, що пішли з життя.власне, будинок кіно — це простір, де життя перемішано зі смертю, але живі беруть на себе зобовʼязання пам’ятати мертвих та опікуватись ще живими. в мене в голові стався бум, бо я подумав, чи несе нску хоч якийсь соціальний хрест на своїх плечах (робимо ремарку на брак фінансування, людей і бла-бла-бла), але все ж? думаю, не треба пояснювати, який середній вік спілчан(-ки)ина. там вкрай багато літніх людей, вочевидь, у різних соціальних та життєвих станах. чи опікується спілка своїми ж? чи допомагає літнім людям? я чесно не знаю. хочу вірити, що хоч якось.просто після цього в мене вибухнув ще один спогад. восени проходили з подругою п’яні повз будинок кіно, і я побачив величезний пандус на сходах до бк. не уявляєте, як я зрадів неочікуваній інклюзивності. вау! на що моя подруга спитала, чи я впевнений, що всередині теж щось зроблено? безсумнівно, ні. я покричав на вулицю, дуже засмутився, і ми пішли далі. якщо ви пам’ятаєте бк всередині, то навіть на першому поверсі неможливо дістатись від холу до вбиральні, бо вже там є сходи.

Il falsario абсолютно політично імпотентна історія із дуже зручним для широкої різноманітної (але здебільшого такої ж імпотентної) авдиторії головним героєм – він дуже флюїдний у своєму світогляді, обирає забезпечити себе й накопичити надлишок, обирає бути комфортним для багатьох, аби цей надлишок зберегти. це герой 70х за сюжетом, та насправді універсальна людина нашого часу. можливо, багато хто його зрозуміє. структурно зручна фігура для ідентифікації, я ж не можу. дуже нерозбірливо, хаотично зображено політичний контекст, що безпосередньо взаємодіє з основним наративом, та непідготовлений глядач навряд чи зрозуміє, що толком відбувається: для нього це буде фільм про любов, дружбу, самореалізацію, пріоритети, що завгодно, лише не про політику. зручно. хоча історія супер політично заряджена. і її неконкретність, ота умовна вища точка, з якої автори пропонують нам оглянути контекст, вища й ідеологічно «нейтральна» (ні бо так не буває) – це, насправді, у всьому фільмі найбільш політичне1.8/5