нічне. щось загнало мене, коли це побачив. почав гуглити, гуляти по сторінках вікіпедії та читати про сумні долі радянських кінематографістів. але це запустило цикл думок в голові. в мене з’явилось питання, чи побачу я новину про страшну смерть павла лойка на сторінках нску. судячи з історії людини, оператор такого рівня на радянській кіностудії повинен був бути в спілці кінематографістів. проте навіть якщо і ні, то все одно є загальна проблема навколо цього. літні люди — перші, хто потерпають від нинішньої ситуації з теплом та електроенергією.можна багато говорити про нску, але точно є одна справа, якою вони плідно займаються вже не перше десятиліття — це меморіалізація. займаються в свій спосіб, як розуміють та вміють. меморіалізація зараз — одна з центральних проблем в україні, бо треба знайти спосіб, як належним чином працювати з пам’яттю. проте, якщо звузитись до галузі кіно, то класичною меморіалізацією займається саме нску та бк. історія українського кіно багато де розірвана, сучасна хвиля ніби найбільш важлива зараз, а радянський період — далекий, незручний та неактуальний. проте навіть такі архаїчні організації, як нску, теж намагаються зробити, щоб розривів було менше, в тому числі і на такому міжособовому рівні. тому всі події в будинку кіно виглядають +- однаково: як творчі зустрічі, вечори пам’яті, дні народження, поминки тощо. це окрема велика тема для розмови, але, якщо коротко, то запах смерті вже дуже давно переплівся з запахом життя в стінах бк. це не добре і не погано, але ти його чуєш, як заходиш всередину. а якщо потрапити на якусь тематичну подію, то зрозумієш, що правління прикладає багато зусиль для того, щоб цей запах залишився незмінним. справа не тільки в радянському минулому та неадаптивності до сучасності цієї установи, а в тому, що нску намагається дещо зберегти. і, якщо серйозно, то це і є головна місія організації — не втратити пам’ять про тисячі українських кінематографістів(-ок) та зберегти місце, яке було домом для цих людей протягом багатьох-багатьох років. в минулому році я потрапив до кабінета директора спілки — це було через пару днів після смерті в’ячеслава криштофовича. коли я зайшов, мене зустрів величезний портрет режисера, який стояв на стільці посередині кабінету і так, ніби, намагався знайти спільну мову з портретами колег, які давно висять на стінах. не знаю, чи досі так, але мені розповідали, що повне зібрання спілки починається з того, що тухне світло в залі і на чорному екрані пускають довгий список усіх спілчан, що пішли з життя.власне, будинок кіно — це простір, де життя перемішано зі смертю, але живі беруть на себе зобовʼязання пам’ятати мертвих та опікуватись ще живими. в мене в голові стався бум, бо я подумав, чи несе нску хоч якийсь соціальний хрест на своїх плечах (робимо ремарку на брак фінансування, людей і бла-бла-бла), але все ж? думаю, не треба пояснювати, який середній вік спілчан(-ки)ина. там вкрай багато літніх людей, вочевидь, у різних соціальних та життєвих станах. чи опікується спілка своїми ж? чи допомагає літнім людям? я чесно не знаю. хочу вірити, що хоч якось.просто після цього в мене вибухнув ще один спогад. восени проходили з подругою п’яні повз будинок кіно, і я побачив величезний пандус на сходах до бк. не уявляєте, як я зрадів неочікуваній інклюзивності. вау! на що моя подруга спитала, чи я впевнений, що всередині теж щось зроблено? безсумнівно, ні. я покричав на вулицю, дуже засмутився, і ми пішли далі. якщо ви пам’ятаєте бк всередині, то навіть на першому поверсі неможливо дістатись від холу до вбиральні, бо вже там є сходи.