pole

а ми ото записали новий епізод правди і кривди про диктатуру піночета в чилі. оскільки у гелі була своя диктатура, дисертаційна, то про піночета та те, чому родина педро паскаля була вимушена покинути країну, випало говорити лише мені та маріку. марік дуже класно розповідає про те, як фашисти тримали економіку. а я захоплююсь попередником піночета — сальвадором альєнде, я в захваті від того наскільки він реальний! чесно, якби я була президенткою, то всі гроші теж йшли б на поетичні фестивалі.книжки про які згадуються в епізоді: “by night in chile” роберто боланьйо, абсолютно фантастичний текст про те як культура може сприяти диктатурі + читається трохи як температурний сон. можливо, так і має відчуватись передсмертне згадування всього, головний герой ж вмирає та згадує все, але не кається.“space invaders” нони фернандез, як завжди обирає дуже класний спосіб опрацювати дитячі спогади, цього разу вона структурує текст як гру, і назва гри стає назвою тексту.а ще фан фект: піночет захопив владу 11 вересня, якась проклята дата, чесне слово.п.с раджу та прошу закинуть пару гривеньок на допоміжну баночку гелі на реб

на Оскар номінували One Battle After Another і мені це звучить як вирок політичному кіно та політичній орієнтації культурних інституцій на певному етапі. очевидно, революційне чи просто політично вмотивоване кіно часто не є не те що масовим, а й популярним, і часто таким не замислюється. бо складно догодити усім. але буває, органічно стає. навіть не намагаючись сподобатися. цей фільм, з огляду на жанр чорної комедії, на бюджети, у створенні задіянні, планувався таким. власне, став. на жаль. і все це зрозуміло, з огляду на його екстремально популістичний характер. право-популістичний, як вийшло, хоча Бог зна шо в голові в Андерсона робилось. у будь-якому випадку, інституційна легітимація його популярності, що конвертується таким чином в «знак якості» – супер тривожний сигнал про політичну імпотентність структур, які володіють значним символічним (та й буквальним) капіталом, аби додатково підсвічувати проблеми, питання, позиції й оптики, попередньо висвітлені в сюжетах, із якими вони працюють у кураторському ключі

Я не впевнений, що можу називати себе другом Давида (як сказано в цій статті), бо в нього було дуже багато значно кращих і ближчих друзів. Ми почали більш менш близько спілкуватися під час зйомок фільму «Зсув», та під час спільної поїздки на одну резиденцію (але спогадів про неї у мене з певних причин залишилось досить мало). Я маю зізнатись, що були часи, коли я багато в чому не погоджувався з Давидом і його мистецтвом. Я бачив у його роботах якесь нерозв’язне для мене протиріччя: з одного боку, пропаганда анархістських ідей, та з другого - повна езотеричність багатьох робіт Давида: він часто зображував своє найближче коло людей, вигадуючи дивовижні підпільні параорганізації на кшталт ЛКПД. Мені здавалося, якщо вже займатися пропагандою - то робити це для найширших мас. Я думав, що роботи Давида надто довершені, і їхнє створення поглинає надто багато часу й енергії, щоб вони могли вважатися «простими політичними плакатами» (як сором‘язливо написало про творчість Давида одне масове українське видання). Звісно, я був неправий. Та й Давид, звісно, не був просто «рисувальником», як він себе називав. Те, що мені здавалося протиріччям у його роботах, насправді є їхньою силою. З одного боку, Давид займався тим, що називають «наївним мистецтвом», у тому сенсі, в якому «наївним мистецтвом» займалася Марія Приймаченко (деякі їхні роботи, і навіть стилістика їхніх назв, справді мають багато спільного - та я не думаю, що Давид робив це свідомо). А з іншого боку, це «наївне мистецтво» служило для трансляції надзвичайно складних речей, таких як історія українського анархізму, чи роль антиавторитарного руху в обороні України. Причому, в цьому випадку «наїв» аж ніяк не означає спрощення. Він означає, що про складні речі можна і треба говорити простою мовою. А це Давид умів робити як ніхто. Усі, хто мали нагоду бесідувати з ним про когнітивну працю чи діалектичний матеріалізм, можуть це підтвердити. І багато хто з нас здобули цю навичку саме від Давида. Це дуже корисна навичка, і тепер ми будемо продовжувати вчитися їй через його роботи

Це здавалося неможливим, але це відбувається: в неділю в Староакадемічному корпусі Києво-могилянської академії вперше з 2012-го року відкриється виставка сучасного мистецтва.Нагадаю, що саме тут з 1993-го по 2008-ий рік знаходився легендарний Центр сучасного мистецтва Києво-могилянської академії, а з 2008-го - Центр візуальної культури, розгромлений Сергієм Квітом 2012-го року. З того часу це унікальне приміщення завдяки мудрому рішенню президента КМА використовувалося в якості складу книжок. Для могилянських ультраконсерваторів це рішення було принциповим та символічним: на місці розвитку критичного мистецтва і думки мав висіти замок.Щоб цей замок зняти, до Києва мала повернутися засновниця ЦСМ у Могилянці Марта Кузьма, яка до останнього часу працювала деканкою Єльської школи мистецтв. Я справді не знаю, як їй вдалося змусити адміністрацію КМА прибрати той замок зі стін Староакадемічного корпусу, щоб зробити в його стінах реенактмент проекту Янніса Кунелліса 1997-го року. Але floodgates are open: з цього реенактмента цілком може початися повернення сучасного мистецтва в стіни Києво-могилянської академії

Київська галерея The Naked Room влаштовує тиждень пам’яті художниці й військовослужбовиці Маргарити Половінко, яка загинула на фронті 5 квітня. А 30 квітня о 18:00 в просторі відбудеться вечір памʼяті мисткині. Команда галереї запрошує поговорити, помовчати та поділитися спогадами про неї.Також протягом тижня в The Naked Room проходитимуть воркшопи, присвячені волонтерській діяльності Половінко. Деталі публікуватимуть в інстаграмі галереї. Подію організували подруги і родина художниці, які заснували на її честь Marharyta Polovinko Foundation.Відвідати The Naked Room можна до 10 травня.▫️Половінко служила вДругому механізованому батальйоні 3 ОШБ. До служби в ЗСУ мисткиня їздила на Миколаївщину і Херсонщину, щоб допомагати відбудовувати зруйновані будинки. До повномасштабного вторгнення головними героями художниці були «щезники» (ті, що зникають, персонажі слов’янської міфології) — для Половінко вони ставали втіленням людей на периферії та поза межами культурного та соціального контекстів. Після 24 лютого 2022 року мисткиня зосередилася на веденні щоденника. «Усе, що відбувалося навколо, було надзвичайно складним, тому мої матеріали стали примітивними: щоденник, олівець, ластик. Я занурилася в процес постійного малювання та стирання.За ці роки я сприймала війну як щось нелогічне, неприродне, ненормальне, що не вписується в жодні існуючі контексти. З часом це розуміння ускладнилося. І саме в цей час у матеріалах, з якими я працюю, з’явилася кров. Олівцем я просто проілюструвала первинний страх. Коли ж прийшло переосмислення, розуміння реальності стало глибшим, а "монстри" зникли з’явилася кров», — описувала свою художню практику Половінко.📖 Читайте, слухайте та дивіться DTF Magazine у Телеграмі | Інстаграмі | WhatsApp | SoundСloud

Emmanuelleмаксимально всрата скучна історія, у side сенсах та підтекстах яких навіть не хочеться розбиратися жінці-головній героїні дали право на задоволення, так, яке вона реалізує коли хоче, але чи є це задоволенням, насправді, а чи якоюсь механічною, а, може, навіть невротичною сублімацією глибших психологічних проблем? оця, вимбачте, тєма фригідності, витає тут упродовж всього сюжету, до кінця не розкриваючись, чи то за первинною задумкою розкриваючись дуже поверхово (тобто ми так і не доходимо до розуміння, чому персонажка так залежна від сексу, і чому, здається, справжнє задоволення від нього отримує супер рандомно тільки в самісінькому фіналі – можливо, таке рішення має під собою певний символізм, можливо, десь там є якась складна вумна інтерпретація, але нам жодного разу не натякають, що її варто шукати) візуально це супер кисло і ніяк, цікаві лише урбаністичні сцени, але цікаві порівняно, так то Карвай плакаєфілз лайк все це не має сенсу, та й еротикою просто фільм назвати складно0.5/5

Вітаю, спільното! Ділюсь з вами зіном про моє любе київське Лівобережжя.«Початкове бажання створити певний відбиток рідної місцевості пероросло у щось більш значуще»Цей проєкт уособлює мої глибокі особистісні переживання, які магічним чином трансформувались у вельми змістовну розповідь про Лівий Берег — про його багатогранність, хаотичність, загадковість. Лівобережжя є по-справжньому нетиповим урбаністичним феноменом, що заслуговує на альтернативний погляд, який я спробував відтворити у зіні.Зін несе у собі не лише спробу розвіяти суспільну упередженість та часту необізнаність про те, що таке лівий берег і в чому його сутність. Він осмислює та пропагує ідеї, які хотілось би частіше реалізовувати у реальному житті — чи то децентралізація Києва (і не лише), чи то збереження культурної спадщини та активістська боротьба з забудовниками і чиновниками.64 сторінки, тверда обкладинка, суперобкладинка. Фотографії, тексти, колажі, особистісні історії.Для більш детального занурення у концепцію та ідейність Лівого Берегу, раджу ознайомитись з повним вступним дописом в інстаграмі проєкту — https://www.instagram.com/p/DBqvz61ISqa/?igsh=MWNyZmQ3d2pwYzIzeA==Зін вже можна замовити! Для замовлень та будь-яких питань звертайтесь в інстаграм проєкту, заповнюйте форму, або пишить мені в особисті @podibne

«Для існування гламуру потрібно, щоб особистасоціальна заздрість стала нормальним і поширеним почуттям. Індустріальне суспільство, яке рушило в бік демократії, а тоді спинилося на півдорозі, — ідеальний ґрунт для продукування цього почуття. Прагнення індивідуального щастя визнано універсальним правом. Однак за чинних соціальних обставин індивід почувається безпорадним. Те, ким він є, суперечить тому, ким він хотів би стати. Він може або повністю осягнути цю суперечність і її причини, а відтак приєднатися до політичної боротьби за повну демократію, що передбачає, зокрема, повалення капіталізму; або й далі жити із заздрощами, які, поєднуючись із відчуттям безпорадності, породжуватимуть повторювані мрії наяву. Це пояснює, чому реклама залишаєтьсяпереконливою. Розрив між тим, що реально пропонує реклама, та обіцяним нею майбутнім суголосний із розривом між тим, яким себе бачить глядач-покупець, і тим, ким він хотів би стати. Ці два розриви зливаються в один, і замість прокласти через нього місток дій або живого досвіду, глядач-покупець заповнює його гламурними мріями наяву. Умови праці нерідко посилюють цей процес»