Вуличка мого дитинстваЦе була звичайна вуличка.Липи. Лави. Квітники.Школа. Біля школи — "Булочна".Блиск веселої ріки.Пофарбовані парканчики,і кульбаби, і коза,і морозиво в стаканчиках,і фонтанчик, і базар.Я ходила до дитсадика.А за мною — котик Лис.А в зелених палісадникахсиньо півники цвіли.Пахло кропом з магазинчика,півень радісно кричав,а бабусі на ослінчикахколисали онучат.А дорослі все балакалипро незрозуміле нам.І частенько мами плакали.Бо була тоді війна.Що таке війна — збагнула яв літній день біля ріки,коли небо затягнулосячорнохмар'ям літаків.І моя маленька вуличкаспалахнула з краю в край —школа, біля школи — "Булочна",двір, і липи, і сарай.Як будинки з криком падалив палісадники лицем!Я боюсь про це і згадувать.Я боюсь писать про це.Я живу на іншій вулиці.Знову мир. І тиша знов.В синім небі розгорнулисяпаруси новобудов.Та іноді серце все-такиозирається назад.Де дівчатко у беретику?Де фонтанчик? Де базар?Школа. Біля школи — «Булочна».Сквер синичками дзвенить.Я зітхаю: рідна вуличкане вернулася з війни...Ірина Жиленко🕯️День памʼяті поетеси Ірини Жиленко🕯️
Darwin TremorМалим я читати обожнював про війну.З ліхтариком і під ковдрою, замість сну.Мій дід воював. Я просив його – розкажи!Та дід був глухий з сорок п’ятого, скільки жив.Він мав ордени, та про них не розповідав,І більше мовчав, а у травні, бува, ридав.Ну, я і без нього знаходив війну, і так –У книгах, у фільмах, на будь-який лад і смак.Уся індустрія її продавала нам:Сумну про Хатинь чи понтову, якщо В’єтнам,Володар кілець, ось поганці, а он добро.Там, звісно, казали – «Війна то є пекло, бро»Але ж так приємно себе уявлять добром –Таким, що розправиться з чортом і Гітлером,Таким, що стріляти і всіх рятувати вмів,Красивим у формі зі шрамами йти домів,Долати дракона, фашиста, підстав своє.Таке про війну уявлення світ дає.Чомусь мені кінематограф не показав,Як матері виють над гробомпід третій залп,Як грудою бруду спадає твій інститут,Як каже хірург «Цьому краще померти тут».У фільмах не кажуть про звуки, що робить «Град»,А також про те, що твій названий, сука, брат,З яким ви вогонь і воду пройшли удвох,Відпише тобі з-за порєбріка, чтоб тьі сдох.Війна розповість тобі, що таке «дискомфорт»,Війна не спитає, герой ти чи просто чорт.Війна може бути довгою, день за рік,А може швидкою – звук вильоту, спалах, крик.Війну не опише туторіал чи устав.Якби про війну я книгу писати став,То я б не писав про те, як горять міста –Мені би одного вистачило листа.І я б написав:Ні, війна це не пекло, бро,Не сага, де зло подолати іде добро,Не поле, де танк оплітає весняний цвіт.Війна – порожнеча, яку не заповнить світ.Війна – порожнеча позбавлених сну ночей.Війна – порожнеча від вікон і до очей.Війна – порожнеча, там де має буть рука.Війна – порожнеча на тому кінці дзвінка.Війна – порожнеча, в якій не знайдеться звук,Коли тебе буде розпитувати онук:"Давай, розкажи, звідки в тебе ті ордени!Давай, це ж так круто!Я в захваті від війни."
Вони кажуть: «Будьте їхніми голосами», і це нестерпно. На могилах ростуть рясно квіти. Радісні, голубі. Я стаю навколішки і довго нюхаю тоненькі стебла. Вони пахнуть як шиї підлітків, як витіснений біль. Мій чоловік якось ледь не загинув, це було у Бахмуті. Але він і його друзі вижили. Вони йшли повз тіла інших, мертвих військових. Ішли у дощовій каламуті, кричали, мовчали. А один онімів. Такі діла. Ну давай, будь його голосом, розкажи про те, як у пастці воїн говорить з Богом чи починає його клясти. Переламані хребти дерев у прогірклій чорній посадці схожі на старі давно занедбані цвинтарні хрести. Але що ти знаєш, хто дав тобі владу про це говорити? На якім перегної метафор колосяться слова? Шукаєш рими, але прийде ця мить, що гострою бритвою зріже зайве, і залишиться точка відліку нульова. Ніхто не знає насправді, як говорити про наших мертвих. Про наших живих. Наших різних. Надломлених. І тд. Розкажи про вагітну, яка щотижня приходить уперто до горбка землі, садить квіти, носить знімки УЗД, показує їх портрету і потім говорить без упину. Хто їй відповість? Тільки шепіт вітру. Гамір комашні. Тріпотіння прапора. Легкий біг вивірки. Шерех люпину. Сидить. Уважно слухає. Щось таки чує. Або ні. Ірина Цілик
#ТижденьПоезії2025 День 4Голос покоління Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї.Захищай себе до останнього подиху, і нізащоне дозволяй їм наблизитися. Використовуйвбудовану систему радіоперехопленняі прилад нічного бачення.Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш.Пильно відстежуйдислокацію ворога і найменші його просування. Підпусти на віддаль пострілу – а тоді припадай до прицілу і вже не зволікай.Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй,якщо ж скінчаться – виробляй їх зі слів,тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику.І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитисядо старої межі, на якій розляглася батькова слива.Як перейдуть її – доведеться іти врукопаш. Отоді вжепрохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха,розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй,поки світло перед очима остаточно не змеркне.Як отямишся – погладиш колючу потилицюсинові-новобранцю, чоловікові милиці подаси,а тоді – все спочатку.Хто сказав, що кидаємо напризволяще?Ми озброїли, як могли. Катерина КалиткоУкраїнська поетка, перекладачка, авторка поетичних та прозових творів. Членкиня Украінського ПЕН.
+ + + Але подивися – почався березень.Ніби на ліжко поклали випрані простирадла.Час підставляти лице під сонце, час піднесень,час приймати все, проти чого ти протестувала.Жінка, що приносить добрі новини,жінка, що засинаючи, вповільнює хід історії,жінка, яка зізнається у вбивстві й не визнає провини,жінка, що ставиться до мови, мов до невиліковно хворої.Думає, що птахи на деревах зарозумілі.Думає, що ніхто її не слухає – сердься, не сердься.Місто відігрівається по зимівлі,як велике, розбите, закохане серце.Повертаються за сонцем, питають поради,соняшникові шапки будівельних кранів.Ворони в небі, ніби чорні троянди.Розповідай мені тепер про останніх тиранів.Розповідай про останнього тут застудженого,про вітри – некеровані і скажені.Мов біблійна цитата в слові засудженого – твоя долоня в моїй кишені.Замовиш потім слово за мене.Ось вона, весна – галаслива, помісна.Вгортатись у тепло, ніби в знамена,які останнім виносиш із міста.Будуть такими печальними жарти. Й птахи – постійно незгодні з тобою – будуть натхненно тобі заважатиі кричати над головою.Жадан
***Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер? Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця. Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти. Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти.Ірина Цілик
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є. Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.Сергій Жаданhttps://youtu.be/Q2dsK_od6qA?si=m2kZwyjB3bZNTLz-
ПортретЯк ми вибачимо собі, як подякуємо собі, що лишилися там, де кожен день – нескінченний бій? Але як інакше, якщо тільки тут на шляхах курних стільки каменів спотикання і стільки історій в них. Теплі тріщинки, пряний вітер, волошки і звіробій. Тут усе довкола прошите нитками знайомих швів. Тут лежать в могилах ті, хто нас за руку вчасно вів. І доми розбиті, і книги, затерті на корінцях, і незграбна ніжність, і впертість, і виснаженість оця – то все наше, допоки ми ще ну нібито як живі. І ніхто, і ніхто тут не був народженим для війни, але тисне бронік на стрижень випростаної спини. У підсумку набої, цитата зі Стуса чи Семенка на тату, і тверда рішучість, і витриманість така, ніби темний вир лихоліть змилосердився і спинивсь. Хто зі зброєю, хто – без зброї, зі жменькою куцих слів, крізь низини й висоти своєї зраненої землі, повз бажання закуті і марних планів чагарники, йдуть просвітлені й люті, всемилосердні і навпаки,та ступають рішуче за роком рік на непевний лід.Як я хочу забути запам’ятати цю круговерть, де за кожним із нас голодною сукою ходить смерть. Скавулять щенята і жадібно тягнуть її соски. В тихім-тихім полі лежать незібрані колоски і шматки ракети, що вгрузли у сіру промерзлу твердь. Ким ми вийдемо з цього поля назустріч усім вітрам? Ось портрет покоління: замість обличчя суцільний шрам. Але разом із тим і усмішки ніжний та злий зиґзаґ. Пам’ятаймо довіку всі миті щастя поміж атак. Наш портрет покоління – любові зрощений перелам.Ірина Цілик
таке у нас, знаєш, життя, що дізнаєшсяпро поета,коли того вбили або взяли в полон,про режисера,коли той не вийшов з оточення,про фотографа,коли той втратив бачення світу,про співака,коли тому перерізало горло осколком снаряда,про диригента,коли тому відірвало руки,про танцюриста,коли той схилився в поклоні землі, що його народила,і більше не вставкультура війни,культура смерті,культура щоденних втрат,які не повісиш на груди, як ордени,мовляв, подивіться, скількох ми загубили в дорозі,який багатий талантами український чорноземкультура останнього танцюостаннього віршаостанньої пісніостаннього фотоне знятого фільмукультура дірок у довгій, мов поле плачу, стіні слави й шани,де встромиш у дірку пальця – залишишся без рукибезжальна, як море,яке виносить на берег таємне життя наших тіл,з усіма його недосконалостями, першим пушком над губою,слідами від поцілунків коханих людей, обіймами, сміхом,жиром звичок, зморшками від дрібних буденних турбот,напругою в м’язах від буття у містах, які ми так любиликультура свідчення й пам’яті,що підводиться посеред вечерій починає правити панахидуім’я за ім’ям, ім’я за ім’ям, ім’я за ім’ям,так що й живі, бува, до «амінь» не доживають,й виделки й ножі падають з руккультура тривання у просторі,де, здавалося б, не до життякультура не йти в укриття від свободикультура дивитися в очі страху аж доти ті не осліпнутькультура часу, який проживаєш щоранку, як впершекультура стояти на крижаному вітрі любовііз впертістю дерева, що може упасти, одначе не зрадить,культура пейзажу, який ні ословити, ні перекласти,а тільки носити під серцем, наче дитя,щоб собою його народити й, імовірно, не пережити пологів(хоча лікарі попереджали про небезпеку)06.02.2025Ія Ківа
Вони навіть можуть жити в різних містах,і в своїх розмовах не торкатися головного,але ті слова, які він їй пише в листах,вона читає так, ніби їх не було до нього.І коли вона не отримує від нього листів,і починає нити і рахувати втрати, вона ненавидить все, що він їй говорив,себто, ненавидить взагалі усе, що може згадати.І коли він відкриває світ, ніби верстак,пристосовуючи його до любові своєї,все, що він робить, він робить щоразу так,аби вона розуміла, що він це робить для неї.Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,миттю, коли починались усі його біди,завжди було проводжати її на нічний вокзал,до останнього сподіваючись, що вона не поїде.І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,класти їй на подушку зібрані метеорити, і спати з нею так, як пси сплять із дітьми –щоби зігріти і щоби не розбудити.І він говорить – хай буде так, хай буде без таємниць.Хай буде так, - погоджується вона, рахуючи заметілі.Мова їм потрібна лише для того, аби не наговорити дурниць.Весело працює волинка серця в гарячому тілі.Сергій Жаданhttps://youtu.be/9uiJ_ElPWkY?si=mFcIUTj6Ar5YxVgJ
