72 ОМБр ім. Чорних Запорожців

«Після контракту посаду змінив би точно. А от бригаду — ні. Мені за рік служби сподобалась 72-га. Командир роти — взагалі класний мужик». «Техас» з Одещини — стрілець-санітар 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців. Підписав «Контракт 18–24» невдовзі після того, як батько пішов служити першим.«На позиціях постійно танчики, Гради, КАБи, дрони, скиди. Це коли йдеш і здається, що чисто. І раптом над головою — висить. Без броніка і без каски, бо рюкзак вже натер до крові — забігаєш у перше укриття, лягаєш і слухаєш. Дрон повисів і полетів.Але буває інакше.Та ніч почалася зі звичайного — вийшов у туалет. Спочатку послухав небо: чи немає дронів, щоб не палити позицію. Почув вихід. Упав у траншею. Перший ліг за сто метрів. Зайшов у бліндаж, вимкнув генератор, затих. Почув другий — не влучив, ліг поруч.І тут — третій прямий.Зайшов у СПшку, зробив траншейку, все засипав. Світло згасло, пил піднявся. В темряві почав відкопувати бронік, одягати каску. Вийшов по рації, доповів командиру. Той відповів: "Плюс, плюс, будьте в укритті". Що ще скажеш.Після тієї ночі — снилися "виходи". Прокидався з тремтячими ногами. Стрьомно було дуже.Підходжу до новенького, кажу: "Ну що, тобі подобається на позиції?". Він каже: "Та да". Кажу: "Це ти ще гімна нормального не хавнув"». #контракт1824 #12ак #СилиОборониУкраїни🤝 Підтримати Чорних Запорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

«Що мене врятувало від СЗЧ? Вийшов з позиції і вкусив снікерса. Подумав: “Та вроді нормальна служба”. До того на мені лиця не було». «Вушко» — піхотинець 72-ї ОМБр імені Чорних Запорожців. У 24 роки пройшов бої на Донеччині та Харківщині. У 2026-му він підписав другий контракт і планує стати головним сержантом.«На перший вихід ми нарили копанки, спали в них дня три. А потім нас закинули на позицію, де росіяни "розібрали" наш бліндаж. Зробили перший скид, за ним другий. Колоди розсунулися, і всередину залетіла "FPV-шка". Її камера дивилася прямо на мене. Я усміхнувся і подумав: "Ох, сука така. Ну що ти мені зробиш?". Як ударило — мене відкинуло до іншої стінки, пилюка стовпом. На дотик знайшов бронік, забрав автомат, і з хлопцями почав виходити.Ми йшли 700 метрів дві години. Скільки дронів злетілося — я стільки в житті не бачив. Хлопцям сказав: "Я біжу перший, ви за мною". Відбіг, сховався за бруствер — посадки немає, усе "лисе". Тоді росіяни зробили специфічні скиди — тротил і літрова пляшка кульок. Так один — "200", а я з побратимом — "300".Армія стала для мене роботою. На штурмі обстановка змінюється кожні три секунди: придумаєш три плани, а "вспливає" четвертий. Раніше я боявся помилитися, а зараз вчуся на своїх помилках. Хоча страх нікуди не зникає. За рік служби я сильно змінився. Командир каже: "Звикай, тобі людьми командувати". Зараз навчатимусь на головного сержанта.Тим, хто хоче підписати контракт, раджу бути морально підготовленим. Я качався і думав, що витягне "фізуха". Але потрібно бути готовим морально. Бігти доти, поки не скажуть "стоп". Людина думає, що все може, а коли стикається з реальним навантаженням — ламається. Спочатку треба від маминої "сісі" відстати, а потім думати про війну». #контракт1824 #12ак #УкраїнськеВійсько Укрінформ🤝 Підтримати Чорних Запорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

«Коли в моє рідне село на Сумщині росіяни заїхали танками, розбили кілька хат артилерією, бачення світу різко звузилося до однієї мети — мій 15-річний син має бути в безпеці. Спрацював інстинкт: захистити свою дитину і свій дім будь-якими доступними способами. Я пішла до військкомату». Військовослужбовиця 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців на позивний «Мавка» розповідає про свій шлях у війську. У цивільному житті вона була фотографкою та екоактивісткою, а від початку великої війни служить на найгарячіших напрямках фронту.«Мене довго відмовляли від армії, але рішення я не змінила. Поки не брали до війська, волонтерила в “Добробаті” — розбирала завали після окупантів у Тростянці й Охтирці. Згодом з військкомату зателефонували: “Як ви, не змінили рішення? Ні? Тоді завтра о 3-й ранку виїжджаємо”. Я зібралась і поїхала.Під час військової підготовки готувалася до найгіршого: вчилася копати окопи, гризти землю зубами і багато стріляла.Після розподілу потрапила до 72-ї бригади. Нас одразу відправили на Донеччину. Бралася за будь-яку роботу: налаштовувала зв'язок, сідала за кермо й вивозила хлопців із позицій, які знаходилися впритул до ворога. Спочатку командири ставилися з пересторогою, казали: “Іди отам оператором сиди, що тобі треба взагалі?”. Але я лізла всюди, просила навчити кожної деталі і доводила, що можу працювати нарівні з усіма.Немає значення, чоловік ти чи жінка. Знай свою справу і займайся нею. Ми всі в цьому механізмі, як у годинничку: кожен виконує свою роботу, і разом рухаємося до цілі — миру на нашій землі.Удома на мене чекає син. Заради нього я це все й зробила. Тоді, у 2022-му, мені здавалось: якщо вони підуть далі, то зайдуть в мій будинок. Це як пташка чи тваринка оберігає свою дитину. У неї просто є інстинкт захищати. Немає оцього “а що якщо”, їй треба захистити, і вона це відчуває.Жінка здатна як дати нове життя, так і зробити масштабні справи заради його захисту. 8 Березня наштовхує пригадати жінок, які пробивали свій шлях. Головне — щоб жінка відчувала цю силу постійно, а не тільки в конкретну дату». #ІсторіїВільнихЛюдей #12ак #УкраїнськеВійсько #ЗахищаємоСвоє🤝 Підтримати Чорних Запорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

«Я ворога не боюсь, я дрона боюсь. Якщо сильний вітер, ти його чуєш, коли він уже в тебе над головою». «Саві» 22 роки, він — марксмен 72-ї ОМБр. На позиціях з літа 2025 року. Рішення підписати річний «Контракт 18–24» ухвалив за півтори хвилини в рекрутинговому центрі, а тепер готується підписувати свій другий контракт. «За спеціальністю я електрозварник, міг піти в рембат, але вибрав піхоту. Армія, як казав мій дід, починається з піхоти. Моя найдовша ротація на позиції тривала 75 діб. З літа 2025-го я сумарно пробув на відпочинку лише 5 днів. Хтось казав, що після відпустки я не повернуся. А я, як бумеранг, куди не кинь — повертаюсь. Знаю, чому їду назад. Коли прибуду, мені скажуть: «Заходь на позицію, бо людині там треба вийти». І я це розумію. Коли заїжджаю на рубіж, на душі спокійно — це робота, яку треба виконувати. А от коли виїжджаю — уже трохи мандражить. У моєму підрозділі все вирішується через комунікацію. Ти заходиш на позицію і в будь-якому випадку потрапляєш до командира, а він уже чітко пояснює задачу. На позиціях є старлінки, екофло, генератори, тобто зв’язатися з рідними можна. Якщо щось треба, пишеш старшині. Він усе збере. Про піхоту дбають. Кожен, хто йде в СЗЧ, збільшує навантаження на тих, хто лишається. Люди бояться, що вийдуть надовго. Але якщо хтось тікає — інші сидять ще довше. Коли знаєш свої права та обов’язки, можеш себе захистити. Перше, про що кожен військовослужбовець має дбати, — це про стан свого здоров'я та стан здоров'я своїх побратимів, і про будь-які зміни зі здоров'ям доповідати. На першій сторінці Статутів про це написано. Отак би кожен військовослужбовець просто для власного інтересу почитав. В 11 років у мене не стало батька і я вже тоді зрозумів відповідальність за свої дії. Життя бентежне. Я йшов до війська без рожевих окулярів. Бачив наслідки поранень і розумію всі реалії війни. Тут немає права на помилку, потрібно вчитися на помилках інших. До роботи треба ставитися відповідально, бо від цього залежить не тільки твоє життя, а й життя твоїх побратимів. Планую підписати наступний контракт, заочно здобути вищу освіту і стати офіцером. Нікого по голові гладити не буду». #контракт1824 #12ак Укрінформ🤝 Підтримати Чорних Запорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Позивний «Змій», командир взводу реактивної батареї 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців.«Мій шлях у бригаді розпочався ще в 2015 році. До того був непоганим радіотелеграфістом і знав "морзянку" на відмінно. Думав, і тут буду зв’язківцем, але в "учебці" сказали: "Зв’язківці не потрібні, будеш артилеристом". Так я став навідником 2С1 "Гвоздика".Через два дні після прибуття в зону АТО потрапив під перший серйозний обстріл у Гранітному, так мене й "посвятили" в артилеристи. Потім були Авдіївка, "Алмаз", Світлодарськ. Саме там уперше відчув, що таке справжня війна: коли робиш кілька пострілів і тікаєш з позиції, бо у відповідь летить одразу.У часи АТО ми з волонтерами вигадували різні хитрощі. Наприклад, якось купили звичайну купольну камеру спостереження, а потім прописували формули в Excel, які переводили градуси з камери в дирекційні кути для того, щоб вирахувати координати цілі. Як люблять жартувати артилеристи, не потрібно знати мову противника — потрібно знати дирекційний кут та дальність. Саме це дозволяло нам заглядати ворогу в тил, сидячи в укритті.Тоді корегування займало купу часу: хтось бачить розрив, передає по рації, поки ти внесеш поправки — проходить 3–5 хвилин. Зараз же завдяки дронам і системам типу «Дельта» командир гармати сам бачить розрив снаряда на екрані. Корегування займає хвилину, а досвідчені бійці вносять поправки миттєво.Війна сильно змінилася. Якщо раніше артилерію називали "Богом війни", то зараз вона відійшла на другий план. Дрони перебрали на себе 60–70% нашої роботи. Бригадна артилерія стріляє на 20 км, а сучасні FPV-дрони летять на 30 км і далі. Ба більше, змінилася навіть фізика ураження. Артилерійський снаряд зазвичай входить у землю під гострим кутом, і основна маса уламків летить вгору — піхота може врятуватися, просто лігши на землю. А дрон або міна падає вертикально, і уламки розлітаються на 360 градусів паралельно землі. Дрони вражають ціль з першого разу і влучають боєприпасом туди, куди потрібно. Це набагато смертоносніше. Найяскравіший спогад — це початок повномасштабного вторгнення, оборона Києва. Напрямок Ірпінь — Буча. Тоді усе тільки починалося. Інтенсивність пострілів була шалена — ми випускали десь по 70 снарядів на гармату за чотири години. На нас їхали колони 155-ї бригади морської піхоти та "кадирівці". Коли врешті їх зупинили, було відчуття, що вистоїмо і швидко це закінчимо.Потім був Лисичанськ, і я зрозумів: швидко це не закінчиться. Я бачив їхні ешелони боєприпасів і те, як росіяни грамотно ділять артилерію на групи: одні б’ють по піхоті, інші — тільки по нас. Вони швидко вчаться. Коли кажуть, що ворог тупий — це помилка. Вони копіюють наші найкращі рішення, запускають свої "Рубікони", масово використовують РЕБ. Це війна технологій та витривалості.Чотири роки АТО, чотири роки великої війни — увесь час у полях. Якою б не була нервова система, вона вигорає. Спілкування з психологами, про яке нам кажуть, не допомагає. Допомагає тільки відпочинок, якого немає. Але ми тримаємося.Головна задача артилериста — уразити ворога на підступах, щоб наша піхота навіть не вступала в контактний бій. Це те, заради чого ми тут». #ІсторіїВільнихЛюдей #12ак #УкраїнськеВійсько #ЗахищаємоСвоє🤝 Підтримати Чорних Запорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Учора в Національному військово-історичному музеї України відбулася урочиста церемонія погашення марки, випущеної 12 армійським корпусом спільно з Укрпоштою, за участі заступника командира корпусу — полковника Олега Гончарука, автора дизайну марки — військовослужбовця 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців Лесика Панасюка та військовослужбовців відділу комунікацій корпусу — Михайла Шаманова та Діни Вонг. За словами автора дизайну Лесика Панасюка, на марці відображене озброєння усіх підрозділів корпусу — штурмової, механізованої, артилерійських бригад, батальйону безпілотних систем, що у свою чергу символізує єдність військових частин, об’єднаних 12 армійським корпусом, а в центрі копозиції — люди, які є основною силою будь-якого військового формування.Випуск марки та її погашення — важлива подія для корпусу, адже певним чином це закарбування символів нашої військової частини у філателістичній історії України. Поштова марка «12 армійський корпус» випущена тиражем 1100 примірників і вже у продажу на сайті Укрпошти.💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

«Наш хлопчик. Завтра було би три роки і три місяці, як ми чекали. Сьогодні він удома…», — батько бійця 72 ОМБр Івана Романа не стримує емоцій. Його син потрапив у полон під Вугледаром восени 2022-го. Нарешті він удома. Понад 8 місяців тому ми публікували кадри, де батько обіймав синового побратима, звільненого з полону, як рідного. Хлопці разом проходили це пекло, і близькі Івана тоді понад усе сподівалися на той день, коли зможуть отак само притиснути до серця власну дитину. Сьогодні, після трьох років очікування, ця мрія збулася!Це перший за 5 місяців обмін військовополоненими у форматі 157 на 157 за посередництва міжнародних партнерів. Серед звільнених, за попередніми списками, маємо підтвердження щодо двох військовослужбовців нашої бригади. Наразі очікуємо на верифікацію та дані про стан хлопців.Жоден наш боєць не сам. За кожним стоїть родина, побратими та вся 72-га. Ми пам’ятаємо про кожного Чорного Запорожця, який досі залишається полоні. Боротьба триває!Відео надано Укрінформ.💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

«Мій позивний — "Нуар". Обрав його сам: це і про персонажа із серіалу "Хлопаки", і про французький чорно-білий кінематограф. А ще "нуар" — це про песимізм, у мені він трохи є, хоча назовні намагаюся це не виносити». Від аудиторій КПІ до прицілу снайперської гвинтівки — 22-річний новобранець на позивний «Нуар» за програмою «Контракт 18–24» розповідає про свій розповідає про свій вибір піти до війська та просту істину: на війні твоя головна опора — побратим поруч.«До війська я потрапив через рекрутинговий центр 72-ї бригади. Мені 22 роки, я жив у Києві, навчався в КПІ на автоматизації та комп’ютерно-інтегрованих технологіях, але перед самим захистом диплома відрахувався і підписав контракт. Для мами це був подвійний удар: і через навчання, і через моє рішення піти на війну. Чому я тут? Немає якоїсь однієї причини. Мабуть, стало "нудно" в цивільному житті, та й ідеологічні погляди підштовхнули. Величезну роль зіграла моя дівчина — вона цікавиться ідеологією, ми разом слухали повстанські пісні, це сильно вплинуло на мій світогляд.Навчання на стрільця-снайпера я проходив у Десні, у 153-му центрі. Обрав фах, бо це здалося мені цікавим: усі ці радіани, поправки на вітер, робота з прицілом. Нам видали німецькі гвинтівки Haenel, це був крутий досвід. Нині реальність диктує свої умови, і в бригаді я працюю зі звичайним АК — у наших умовах снайперська гвинтівка не завжди доцільна.Зараз у нас закінчується злагодження. Ми щодня працюємо зі "Стрілою", кидаємо гранати, стріляємо з підствольників та РПГ. Через три дні — перший бойовий вихід. Я не хвилююся, бо поряд є побратими: я живу й тренуюся з другом "Штормом", ми відчуваємо підтримку один одного.Тим, хто вагається, скажу одне: це має бути зважене рішення. Готуйтеся заздалегідь — фізично й морально. У війську ти не накачаєш м'язи, лише випробуєш свою витривалість, тому приходьте вже підготовленими.Мрій у мене немає, тільки плани. Закінчити контракт, відновитися в університеті та отримати диплом. В армії, якщо підписуватиму наступний контракт, хотів би спробувати себе в БПЛА, мені близька ця робота». #контракт1824 #РазомДоПеремоги #ТвояУчастьВажлива🤜 Щоб приєднатися: заповнюй анкету на сайті або телефонуй за номером +380661336245 🤝 Підтримати Чорних Запорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Свобода можлива лише в єдності. Ми пам’ятаємо про це та продовжуємо боротися за право жити у вільній соборній державі.22 січня 1918 рокуУ Києві Центральна Рада ухвалила IV Універсал, яким проголосила: «УНР є незалежною, самостійною державою». Це перше юридичне проголошення повної державної незалежності України у XX столітті. 22 січня 1919 рокуНа Софійському майдані урочисто проголосили Акт Злуки — об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину державу, чим утвердили ідею соборності України. 22 січня 1924 рокуУ Празі, яка стала інтелектуальною столицею УНР у вигнанні, українське студентство та уряд в екзилі організували урочисту академію. Це було одне з перших масштабних святкувань річниці Злуки в еміграції. 22 січня 1939 рокуУ місті Хуст після набуття автономії Карпатською Україною її уряд урочисто відзначив 20-ту річницю Злуки. Цей день став символом національного єднання жителів краю з українцями по інший бік Карпат. 22 січня 1948 рокуПісля Другої світової тисячі українців опинилися в таборах для переміщених осіб у Німеччині та Австрії. І навіть там зберігали культуру, святкували Злуку й наполягали на своїй українській, а не совєтській ідентичності. 22 січня 1969 рокуСвяткування набуло планетарного масштабу. У парламентах світу лунали заяви на підтримку української незалежності, а в багатьох містах на державних флагштоках офіційно піднімали синьо-жовті прапори. 21 січня 1990 рокуУ переддень свята українці взялися за руки, зв'язавши «живим ланцюгом» Україну. Це була одна з найбільших масових акцій у Центрально-Східній Європі: за різними оцінками — від сотень тисяч до мільйонів учасників. 22 січня 2014 рокуДень Соборності на тлі Революції став межею: загинули перші майданівці — Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Також стало відомо про загибель Юрія Вербицького. Соборність стала вибором і відповідальністю.22 січня 2026 рокуУкраїнців розділяють фронт, окупація й кордони. Але країна тримається на простих речах: військові роблять свою роботу, тил закриває потреби, діаспора підсилює видимість для світу і допомагає ресурсами. Соборність — це зв'язок і взаємодопомога попри відстань.💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.

Позивний «Джек», головний сержант взводу 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців«Мій шлях у війську почався ще у 2015-му, коли долучився до лав Нацгвардії добровольцем. Прослужив до 21-го року, був в артилерійській розвідці. Коли почалося повномасштабне вторгнення, рвався у свою рідну бригаду в Гостомель. Але мені сказали: "Ти туди вже не доїдеш". Тож я долучився до 72-ї. Почали з Броварів, потім Чернігівщина, Сумщина, Харківщина. На Харківщині ми штурмували Козачу Лопань. А з травня 2022-го почався Донбас: Лисичанськ, Ниркове, Врубівка, Бахмут, Вуглегірська ТЕС, Кодема. Потім був Вугледар, де ми стояли до останнього, а пізніше нас перекинули на Водяне, в район "Південнодонбаської" шахти. Запам’ятався штурм на шахті: спершу по нам віпрацювали "Сонцепьоки", потім кинули два пакети "Градів", і ще шість БМП залетіло. Потім дивимося в монітор, а вони до нас у двері заходять. Я тоді вперше мав прямий контакт 100 метрів. У мене побратим взагалі сказав: "Нащо мені той автомат?" Він чисто з гранатами пішов, їх закидав і вийшов. Тоді на шахті ми нормально трофеїв набрали, і сімох полонених взяли на обмін. З нашого боку, слава Богу, не було ні "300", ні "200". Там я взяв собі АК-12 останньої модифікації. Але за кожним трофеєм стоїть біль, бо за роки цієї війни багато друзів загинуло.Зараз я головний сержант. Моя робота — піхота, логістика, БК. Раніше я сам бігав як марксмен із гвинтівкою, а зараз більше навчаю. Головне, що я їм кажу: "Бійся". Страх — це добре. Якщо ти не боїшся, значить, з тобою точно щось трапиться. Я сам боюся кожного виїзду. Цей страх допомагає вижити, але він має бути контрольованим. Зараз основна загроза не арта, а FPV-дрони. Цей звук виводить з рівноваги всіх. Коли небо "чисте" через туман — це щастя.Моя витривалість на війні тримається на розумінні, що за спиною — надійна опора. Для мене це дружина. Вона сама ганяє нам волонтерку, машини, збирає допомогу. "Пробивна" жінка. Мені просто здається, якщо немає підтримки вдома, то на війні значно складніше. Мої доньки, старшій одинадцять, молодшій дев'ять, малюють і перемагають на міжнародних виставках. Старша розмальовує мені гільзи від "Градів".Узагалі, кордон між домом і фронтом для мене давно стерся. Я іноді жартую з дружиною, що з хлопцями в бліндажах провів більше часу, ніж із нею та дітьми. Армія стала моєю другою сім'єю ще у 2015-му. Після війни мрію відкрити щось своє, можливо, школу для військових або охоронну фірму. Дуже хочу, щоб до бойових сержантів і офіцерів, які пройшли все пекло, дослухалися, бо досвід здобувається кров’ю». #ІсторіїВільнихЛюдей #РазомДоПеремоги #ТвояУчастьВажлива🤝 Підтримати Чорних Запорожців💀72-га Окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців.