На нонфікшн-клубі читаємо «Гострі каблуки», от днями побачила рецензію Оксани Щур, і теж хочу трохи порефлексувати.Це книжка на основі подкасту «Шалені авторки», тож якщо ви постійно дивитеся чи слухаєте його, для вас може бути не так багато нового. Але такий підхід до створення масових книжок мені імпонує. Бо це дуже простий текст, який не потребує від читача чи читачки підготовки й дуже м’яко вводить у тему.Про жінок, українських письменниць, є декілька збірок — «Бунтарки» та «Ті, що творили перший вінок». Обидві збірки текстів різних авторок, що робить їх доволі неоднорідними (але це й чудово, бо до багатьох статей я повертаюся). У «Каблуках» увесь текст має один ритм, хороші феміністичні акценти, цікаві історії girl power.Особливо раджу слухати в аудіо на «Абук» із начиткою Соні Сотник.Про іноземних авторок ми на клубі читали «Власне життя», де авторка розповідає і про себе, і про письменниць. Це більше особисте, ніж літературне, і трохи мені було сумно. «Гострі каблуки» більш оптимістично заряджені. Можна говорити про спрощення, можна десь ставити питання про джерела, але мені здається, що перед виданням стояли інші задачі. Сама метафора мені, до речі, не надто заходить, але най буде.
Любов, насильство й потойбіччя: «Буремний перевал» і феномен «готичного відродження»За останні роки готичні сюжети стали повсюдним і потужним явищем. Критики охрестили тренд на їхні екранізації, що розпочався з «Бідолашних створінь» Йорґоса Лантімоса, «готичним відродженням» у кіноіндустрії. Книжкова сфера переживає схожі тенденції: за даними The Guardian, продажі горор-літератури зросли між 2022-м і 2023 роками на 54%.Хвиля популярності підхопила і класичний готичний роман Емілі Бронте «Буремний перевал». Українською його перекладали й видавали неодноразово, існують і різні варіанти назви. Наприклад, у 2024-му у видавництві «Небо» роман вийшов у перекладі Злати Подугольнікової під назвою «Буремна вись». Того ж року роман перевидали ще видавництва «Знання» та «#книголав», а у 2026-му перевидання готують «Атена» та КСД.Нова ж екранізація роману від режисерки Емеральд Феннелл виходить у прокат 12 лютого.DIVOCHE.MEDIA розповідає про сенси «Буремного перевалу» та відродження популярності готичних історій.
Через цю книгу на вихідних я не спала до 12 ночі! А зазвичай таке буває тільки раз на рік, у новорічну ніч 😱 То ж що і казати, трилер «Павук» Олександри Ковенько мені прям дууууууже сподобався.Сюжетна складова, повороти, висока напруга і дійсно круті кліфхенгери – все це є у «Павуці». І навіть коли я на 320 сторінці здогадалася, хто злочинець, то пишалася я собою рівно одну сторінку, бо це авторка привела читачів до розгадки 😄 А далі були ще 100 сторінок розплутування павутини. І я дуже вдячна, що тут не було вічно дратуючих мене сповідей вбивці та оцього бажання поговорити, розповісти від а до я, чому ж скоїв злочини. Тут розумієш збочену мотивацію просто по ходу читання дізнаючись більше про дитинство та контекст персонажа.Але у найбільшому кайфі я саме через те, як написано текст – живо, динамічно і абсолютно природною розмовною мовою. Немає такого, як коли дивишся випадковий український серіал десь по телебаченню, все наче ок, але мова театральна, ну не говорять так. Наприклад, не так давно нашумілий український тб-трилер «Тиха Нава», як його не намагались зробити сучасним і живим, матюкливий сільський поліцейський все одно в якийсь момент сценічним голосом вигукує «Як прикро!», у сцені, де точно просилось інше 🤨У «Павуці» герої розмовляють так само як і я. А ще замовляють глово, орендують самокати Болт, пʼють колу і курять айкоси. Персонажі живі, справжні, їм віриш, їх любиш. А ще тут дуже класний гумор, я декілька раз не витримувала і зачитувала вголос, щоб посміятися ще й з чоловіком.Тож по трилеру Олександри Ковенько я б з радістю подивилась серіал. А ще б почитала продовження. Дуже сподіваюсь, а раптом це майбутня серія? Бо головні розслідувачі, приватний детектив Даниїл та патрульна Марія, класно спрацювались як напарники. Раджу любителям жанру, я дуже відпочила з «Павуком», кайфанула. От зараз схопила ще один трилер від сучасної австралійської авторки, і от взагалі не то! Тепер трошки шкодую ("як же прикро!" 😆), що так швидко проковтнула "Павука". #щоденникчитача
Мені подобаються обидва варіанти перекладів назви роману Ольги Токарчук: і «Веди свій плуг понад кістками мертвих», і «Хай зоре плуг твій кістки померлих», але звичніший, звісно, той, з яким ми усі знайомі не перший рік. Тож я розпитала про новий переклад роману у Ніки Чулаєвської, літературознавці, головної редакторки видавництва «Темпора». Ось її коментар: «Це рішення перекладачки, і для нього було кілька причин. По-перше, назва оригіналу є не просто цитатою з Блейка, а польським перекладом цієї цитати. Польський переклад, як і всякий переклад, має свої акценти і не тотожний оригіналові. Тема перекладу важлива для сюжету цього роману, тож редакція підтримала рішення перекладачки відштовхуватися не від Блейка англійською і орієнтуватися не на наявний український переклад Блейка, а саме на польську назву. По-друге, це другий переклад «Prowadź swój pług przez kości umarłych» українською, і нам з перекладачкою хотілося показати читачам множинність інтерпретацій, бо переклад художньої літератури — це завжди інтерпретація. Наш варіант перекладу назви затверджений з Ольгою Токарчук, тож думаю, можна сміливо стверджувати, що така інтерпретація не йде врозріз з її задумом».
Переклала роман Ольги Токарчук Олена Шеремет.Поки видавництво показало тільки обкладинку, чекаємо на відкриття передзамовлення.
Французько-американська режисерка Марина Зіолковські екранізує мемуари Саманти Геймер «The Girl: A Life in the Shadow of Roman Polanski», в яких вона розповідає про зґвалтування відомим режисером, коли їй було 13 років.Фільм The Girl («Дівчинка») простежить перебування Саманти в орбіті знаменитого режисера в 1970-х роках, пережите нею сексуальне насильство і про медійний скандал, що розгорівся після арешту 43-річного Поланскі за звинуваченням у зґвалтуванні неповнолітньої та розпусних діях щодо дитини.Головну роль виконає 13-річна американо-українська акторка-дебютантка Керолін Качен, її батьків на екрані зіграють Дрі Гемінгвей та Гор Абрамс.«Цей фільм не про Романа Поланскі; він про повернення Саманті її власної історії після років маніпуляцій з боку інших. Розповідаючи про все через спогади та внутрішній світ дівчинки, фільм повертає їй суб’єктність. Це акт відновлення людяності — протистояння тому, як влада, міфи та медійні спотворення стерли правду дитини», — зауважила режисерка.@divochemedia
Читалося так погано, що справді треба якось планувати час на читання надалі, бо я знову нахапалася зобовʼязань.У січні нарешті дослухала «Аутсайдера» Кінга. Це було найдовше слухання з перервами, але мені сподобалося, і тепер чекаю наступні довгі книги Кінга на Абук. Спонсори того, що я таки дослухала, січневі канікули й прибирання шаф.«Чому в нас не було великих художниць?» Лінди Ноклін завело мене в книжки про мистецтво. Я отримала величезне задоволення від нонфікшн-клубу за цією книгою. Дуже люблю саме цей напрямок нашої спільноти.Сьюзен Зонтаґ: повне інтервʼю для журналу Rolling Stone — корисне читання для повернення мозку в робочий стан після канікул.«Невеличку драму» Підмогильного слухала після вистави. Вперше знайомилася з цим текстом десять років тому, і тепер це було зовсім інакше. Ми якось мало говоримо про Підмогильного поза «Містом», применшуючи його масштаб. Знову думається, що на таких текстах хотілося б рости й у ніжному віці цитувати: «Вона забула про весну, але весна про неї не забула».«Жінки пишуть: Революціонерки» — дуже вдало зібрана книга, багато пояснює і говорить про актуальне. Наступного тижня маю обговорення.«Планктон» Кирила Половінка — восени не могла прорватися крізь перші сто сторінок, бо постійно закочувала очі від головного героя. Зараз пішло, і загалом розумієш, навіщо були ті перші сто сторінок. Часто у чоловічих романах головні герої і залишаються, скажімо так, дивними, але тут є розвиток, дорослішання, життя. Думалося про своє (як завжди), дивувало, скільки ситуацій надто реальні, і сподобалося, як це все зроблено. Це виробничий роман, але всі деталі з табличками ексель не заважають. Беріть.«Стрімку могилу» читаю у перервах — люблю це серію. «Дівчину в озері» на раджу, «Книга гуски» — то любов. На фото трохи ще рендома та розуміння, що чіткості у моєму блозі не буде.Що читали? Як ваш січень?
Здавалося, Вірджинія завжди знала, що стане письменницею. А Ванесса — що буде художницею. Це з’ясувалося дуже рано, і відтоді обидві цілеспрямовано вдосконалювалися у своїх обраних мистецтвах, ніби змагаючись між собою. Роками Вірджинія вперто користувалася письмовим столом такої висоти, що їй доводилося писати стоячи. Це додавало її заняттю урочистості й ваги й водночас ставило її на один щабель із Ванессою, яка працювала, стоячи за мольбертом. Так дві сестри стояли поруч, годину за годиною, у своїй кімнаті на третьому поверсі. Вони були сповнені рішучості: мали прокласти собі власний шлях. Багато думаю про стосунки Вулф із сестрою (і дуже люблю це фото), особливо після нашої розмови на книжковому клубі про художниць.Паралельно думаю про «Орландо», бо записую інтерв’ю про найближчу виставу й мені важливо зберегти і літературний контекст.Коротше, дуже вчасно до мене потрапила ця книга. Александра Гарріс пише у передмові, що мала намір стисло викласти життєвий шлях письменниці, і що ця книжка може стати початком шляху.Я трохи погортала її й можу сказати: тут викладено основні факти, є фото та дуже багато уваги до книжок, зокрема й такі деталі:«Про тверду впевненість Вулф у собі свідчить те, що “Орландо” не лише перегукується з її попередніми романами, а й відверто жартує над уславленим стилем авторки. Наприклад, у романі з’являється самопародія на розділ “Час минає” з “До маяка”, а вся книжка загалом є блискучою імпровізацією на тему “плинності часу”, щодо якої колись жартома кинули їй виклик друзі. Вулф пародіює саму себе й в інших аспектах, створюючи карикатуру на власну персону — не менш різку, ніж на Віту. До Орландо навідується славетний поет Нік Грін, який справляє жалюгідне враження за обіднім столом: він розповідає про свої недуги, тягуче вимовляє слова французькою, підкреслюючи свою літературну славу, і водночас зневажливо відгукується про своїх сучасників — Шекспіра, Марло та Донна. Вулф, чия розмовна французька ніколи не вирізнялася досконалістю, з повною самосвідомістю висміює власну зверхність до Джойса».
Гарріс пише про всі романи Вулф, дає ширший контекст та звʼязок з життям письменниці. Люблю таке! Книжку видало видавництво «Атена», придбати її можна на сайті.Читатиму.#promo
Мені вистачає знання німецької, співрозмовнику — емоційного інтелекту зрозуміти її.Його мама — інженерка. Вона практикує досі, в неї своє бюро в Мюнхені. Наші мами теж колеги. Понад 20 років вона працювала на заводі імені Жовтневої революції. О п’ятій ранку вставала, щоб зібрати на роботу батька, сама йшла на приміську електричку, щоб дістатися заводу. Шлях займав годину і стільки ж на зворотний шлях. З весни по осінь, як мама верталась додому, ми йшли на город.Це був саме той город, який я описала в романі «Мій прапор запісяв котик». З хробаками і капустянками, де вигідніше користатися з дитячої праці, ніж діставати якусь нову приблуду і зношувати її.— Що мені робити? — питала мама.Мама мала на увазі, що зарплату на заводі їй не платять і треба якось діяти. Як саме — мусила їй порадити я. Мій мозок працював невпинно. Пограбувати банк. Придбати акції Українського дому «Селенга». Пустити у своє серце Ісуса. Останнє, правда, могло забезпечити лише духовне збагачення. Два перших теж результату не гарантували. «Легше верблюдові пройти крізь голчине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже» (Матвія 19:24, Луки 18:25) — я знаю це із брошур «Сторожева вежа».
Лєна Лягушонкова, авторка «Мій прапор запісяв котик» написала нам колонку про бідність та різний досвід. Читайте!
Нещодавно була в журі конкурсу горор-оповідань спільноти Бабай. Це було цікаво, але оцінювати горор не те щоб легко. Зате кілька вечорів поспіль я була повністю захоплена читанням.Горор — це суцільний тригер, але часом він дає дуже терапевтичний досвід. Я намагалася дивитися і на те, як текст працює в межах жанру, і на те, як автори та авторки працюють із мовою: як пишуть, який сенс намагаються донести. З задоволенням дослухалася до колег-суддів — вони значно краще знаються на жанрі, але водночас орієнтувалася й на власні відчуття.Найбільше мені сподобалися два оповідання однієї авторки — «Бляха» та MELP-0M3N.AI. Тексти абсолютно різні, і для мене це підтвердження того, що Оро Хáссе добре працює з мовою загалом і має сильний потенціал. До речі, незабаром виходить її дебютна книга «Онейромантка», думаю, на неї точно варто звернути увагу. Оро Хáссе отримала спеціальну відзнаку від DIVOCHE.MEDIA та незабаром ми більше розкажемо про книгу. Також сподобався ритм оповідання «7-й день» і текст «Коти». Усі ці оповідання можна прочитати на сторінці конкурсу.Конкурс був анонімний, тож під час оцінювання ми не знали, хто автор — жінка чи чоловік. Уже після результатів з’явилися цікаві інсайти про те, чи взагалі можливо це вгадати.Окремо хочу сказати, що мені дуже цікаво спостерігати за спільнотами. «Бабай», як на мене, справді важливе літературне об’єднання, яке рухає український горор. Вони вже випустили у літературу багато сильних авторів і авторок. Наприклад, у Оксани Ковальчук, яка раніше брала участь у конкурсах, а цього разу була в журі, виходить трилер «Залишена». Мені також дуже цікаво спостерігати, як у горорі розвивається Женя Кужавська, яка мене до горору і привчила. Серафима Біла готує до виходу книгу про горор (ми говорили про неї в подкасті). А сам «Бабай» незабаром випустить нову збірку «Панічна атака».І це ще не повний список. Плюс, які у них завжди класні події на фестивалях. Обговорення результатів можна подивитися тут.
Дженнет Маккерді, авторка «Я рада, що моя мама померла» написала дебютний художній роман «Удвічі молодша за нього»(Half His Age). Він тільки вийшов у Штатах, а Артбукс обіцяє видати українською вже цього року. Я читатиму, але поки спостерігаю багато розмов, це не дивне, бо роман про стосунки вчителя та учениці. Він був у нашому списку очікуваного, а поки перекажу статтю NYT. За словами Маккерді, лють, із якою вона писала «Вдвічі молодша за нього», мала глибоко особисте коріння. Як і оповідачка роману, вона мала стосунки з набагато старшим чоловіком у підлітковому віці, коли була вразливою і дуже невпевненою у власному тілі.Коли Маккерді було 18 і вона знімалася в iCarly, чоловік близько тридцяти років, який працював на проєкті, почав до неї домагатися: торкався, говорив, якою дорослою вона виглядає для свого віку. Його увага змушувала її почуватися особливою, навіть тоді, коли вона відчувала тиск та переживала досвіду, до якого емоційно не була готова.Про це вона вже писала в «Я рада, що моя мама померла», тож не планувала повертатися до нього в художній прозі. Але, як вона зізнається, неперероблений гнів нікуди не зник.«У мене було багато гніву після, який я хотіла дослідити. А гнів — дуже корисна емоція для письма», — каже вона.Маккерді додає, що майже не зустрічала книжок із молодою, складною героїнею, яка одночасно сексуально агресивна, імпульсивна, ненаситна і вразлива.«Вдвічі молодша за нього» сповнена тривожними й відвертими сценами сексу. Суперечок навколо багато, але Маккерді розуміла, що заходить на ризиковану територію, показуючи ці стосунки як формально добровільні, але вона навмисно не стирає різницю у віці й владі. Навпаки постійно підкреслює тривожні сигнали, які неможливо не помітити.І водночас тут є фантазія героїні про любов: якщо вона стане лялькою, маріонеткою без потреб і бажань, її, можливо, полюблять.Маккерді не боїться відштовхнути читачів. Вона хоче, щоб читачеві було некомфортно. Коли їй сказали, що роман одночасно захоплює і викликає нудоту, вона відповіла: «Це моя мрія».Ідея книжки з’явилася ще у 24 під час подорожі швидкісним потягом Японією. Реально писати авторка змогла лише через сім років. У 2022-му роман продали Ballantine — контракт на дві книжки, за семизначну суму.Маккерді каже, що табу як таке їй уже не цікаве. «Мені здається, ми культурно це вже пройшли. Мені важливіші нюанси й сіра зона». Для неї це психологічне дослідження того, як молода жінка взагалі опиняється в таких стосунках і що цьому передує.Редактор пропонував пом’якшити сексуальні сцени, але вона відмовилася. Квітчаста мова, евфемізми — все це, на її думку, романтизує насильство.«Я пробувала. Я просто не змогла це написати».Зараз Маккерді працює над новою художньою книжкою. І каже, що найбільше хоче, аби цю історію зрозуміли жінки. Повідомлень від тих, хто впізнав у романі власний досвід перекошеної влади у стосунках, уже багато.
