чомусь відкладаю писати про Ісландію, бо не хочу думати про неї в минулому. неможливо підготуватися до того, що ти побачиш, навіть якщо передивитися всі відео і документалки про цю таємничу країну. люблю, коли складно пояснити словами, це означає, що тебе зачепило, захвилювало на рівні душі. що твоєму серцю не байдуже.до Ісландії не знала що я люблю коли холодно, коли мовчки. не знала, що любитиму обіймати скелі і вулканічне каміння😁ти ось знав, що від водоспадів можна втомитися? В Ісландії їх стільки, ну як у мене колишніх. шоком було те, що можна мати водоспад у приватній власності!) це взагалі як?) ну як? щось Кличко робить в своєму житті не так.людей в Ісландії дуже мало, і вони всі десь ховаються, наче ті гноми, в яких вони вірять. прикольний факт: там є долина, де підіймається пар над холодними горами, він йде з землі і ще довго висить у повітрі, наче барселонські растамани буквально щойно роздавили по косяку на лице і тільки-но сховалися за рогом. це маленькі підземні гарячі криниці, які не дорослі до рівнів гейзерів, такі малюки. але ісландці кажуть, що то гноми розвинули бурхливу діяльність під землею 🥹🫶пар йде від їх завзятості. вони взагалі в багато що вірять - в тролів, ельфів. і ти чітко знаєш, що тут вони дійсно є, наглядають за тобою, дарують солодкий сон як в дитинстві. хіба що лише інколи можуть поцупити солодощі і застібки від сережок, і одну смугасту шкарпетку.ніколи не забуду, як часто ми бачили хати посеред ніде. вони просто стояли поодиноко чи у підніжжя гори, чи між льодовиком і холодним океаном. стоять собі ті хати, загадкові, інколи заброшені. але обов’язково десь поруч будуть коні, багато коней їх особливої породи, яких ніколи ні з ким іншим скріщували, щоб уникнути материкових хвороб.голуба лагуна с термальною водою — це точний доказ того, що я була не на планеті Земля. бо тут такого немає і не може бути. лише там я зрозуміла що означає це противне і недосяжне «тут і зараз» про яке загадково посміхаючись говорять йоги і гуру. скааа, там ти без зусиль стрибаєш в цей вагон спостережень за природою, собою, сповільнюєшся, бо хто поняв жизнь, той не спішить))нове хобі: годинами витріщатися на океан, на те, як зіштовхуються уламки льодовиків, і розгадувати таємницю, хто ж розфарбовує кригу в аквамариновий колір поки ми спимо. маленька порада собі на майбутнє: коли заєбешся їсти тістечка з кавою в дорозі, лупани їх місцевий суп з бараниною. але обов’язково з кіоску, що стоїть біля водоспаду. це смачніше, особливо коли навкруги дощ, і всі смішно бігають він намокання в яскравих дощовиках, як міньйони. в ресторані не буде так смачно. та і не те, щоб там взагалі було їх багато. чомусь тішить, що вони не змушують себе адаптуватися під шалені ритми туризму і не набудовують насильно всього, побільше, аби догодити. it’s their way.ти знав, що в Ісландії ніколи не було залізничного транспорту, взагалі немає залізничних шляхів? вони одразу пересіли з коней у позашляховики) найбільше сумую за моїми дівками і їх реготом біля гейзерів, за ось тим водоспадом, де цілувалися Дейнеріс і Джон Сноу, за сніданками гіда Давида, за еліас не на життя, а не смерть з нашою групою шалених українців, за сушеною в чіпси тріскою, і за відчуттям себе справжньої, яка дивиться з вершини в каньон і нічого не боїться, навіть коли дрижать руки й ноги. я ще трохи почекаю. все одно мені тут зустрічати ранню дорослість, ростити коней, двох корів і займатися коханням на тлі північного сяйва.
ще проживаю сильну закоханість в Ісландію, дайте мені помріяти поки остаточно не переплавлю наші стосунки у слова. але зараз я в Амстердамі, він мене відволікає, фліртуючи. це колишній коханець, але особливий. такий, про якого згадуєш, приховуючи посмішку.сьогодні в ньому блаженна тиша, як буває зранку після надто веселої ночі. в нього похмілля, розтріпане волоссяя і він хоче тиші, тому попросив сонце щедро залити простір і цілувати наші обличчя. тепер ми зачаровано дивимося в небо, а не на його втомлені вулиці, де ще залишилися сліди святкування дня Короля.він змінився, рівно рік тому на цих же вулицях всі кохалися тваринно, стихійно, як востаннє, а зараз йому хочеться спокою. добре, що так. навіть рок-ікони не витримали б все життя так віддаватися життю, потрібні періоди спокою, гармонії, тиші.зараз він дав мені простір відчути себе саму. я розімкнула ці обійми і побачила ще більше, ніж мені малювали закохані очі. з неба сипалися пелюстки в срібному танці, то застигаючи в повітрі, то осідаючи в волоссі. я не знаю як називалися ці щедрі дерева, що просто так дарували їх, не просячи нічого взамін. аромат гліциній усюди, закриваю очі, і він знову зі мною. примружений кіт в шовковій хустці, нетерплячі велосипеди, шелест помаранчевих стрічок, як кити повільні човни, очі баристи, що дивляться в душу трошки довше, ніж можна, повна кишеня дарованого печива — і я повертаюся додому.забрала трішки більше, ніж спогади, любий.але й тобі знов залишу себе.
Мабуть, найпростіше й найболючіше відкриття цього року для мене — це люди. Не в сенсі «людства», а типу своїх. Тих, із ким можна не тримати спину рівно і не виглядати зібраною. Тих, із ким не страшно бути живою.Ковід навчив нас ізоляції. Війна пішла далі: вона нахуй випалила дорогу до себе, порізала на шматки той тонкий внутрішній міст, яким ми ходили до опори й нормального діалогу з собою. І ми якось непомітно перестали дзвонити одне одному. Наче дзвінок то вже вторгнення!Наче живий голос — це занадто.Залишилися переписки, I’ll give you that. Але не дуріть себе, ці переписки без очей і без тепла, тому грош їм ціна. Електронні аватари нас самих автоматично відповідають «все норм», навіть коли всередині ніхуя не норм. І мене щиро дивує, чому ми напружуємося, коли друг телефонує без попередження, без узгодженого слоту в календарі. Перша думка часто: щось трапилося. Наче сам факт близькості вже катастрофа.Можливо, я помиляюся, але телефон, здається, вигадали саме для того, щоб можна було почути рідний голос і сказати «я тут». А потім говорити довго, плутано, сміятися не в тему, перескакувати з одного на інше — і це було б чесно.Я все більше переконуюся, що до себе люди доходять тільки через інших людей. Не напряму. Не в тиші чи ізоляції. А через дотик, через обійми, через момент, коли твоє серцебиття раптом синхронізується з іншим. Коли ділишся — і виявляється, що тягар уже не такий важкий. Бо ти поділився, розділив проблему, зменшив її лише звернувши теплу увагу твоєі важливої людини.В самотності завжди заводиться щось темне. Воно тихо шепоче, що краще мовчати. Що ніхто не витримає твоєї правди. І з часом це «щось» займає всю кімнату, в якій ти добровільно замкнувся. Так і перемагає: робить тебе акуратним, тихим і дуже зручним для страху, живим мерцем.Я не хочу так.І цей рік, здається, теж не хоче. Хочеться знову жити серед людей. Не ідеально, не красиво, а як є просто зараз. Хочеться зустрічатися, заходити одне до одного без приводу, готувати щось разом, дивитися дурні фільми, бути незграбними, голосними, справжніми. Хочеться пам’ятати, що людині завжди потрібна людина. І це не слабкість, а єдине, що колись зробило нас сильними.
Taxi drivers have this global rep of being know-it-all people.Sometimes they annoy the absolute fuck out of us — they do.But sometimes… sometimes you meet someone who just hits a soft place in your chest without even trying.Like this beautiful human who drove me to the airport in Barbados.We just… clicked.Maybe sometimes God really does put on the clothes of a regular man to tell you something you actually need to hear — not because it’s new, but because you’re finally ready to listen.He didn’t say anything crazy or groundbreaking.He just said it in a way that went straight in, like a song I’ve heard a hundred times but finally admitted is mine.— You should never fight the process. You gotta accept it, no matter what it brings you.If someone is unhappy with you — let them be. Don’t try to fix it. Don’t chase it. Stay in your own peace.— I have peace of mind, peace of heart. I’m a very happy man. No worries. I would never move to Connecticut where some of my family lives — it’s crazy out there. People forgot what matters and they’re unhappy all the time.— Here, on the island, we believe in staying positive. No matter what the world is doing. Don’t interfere and don’t pour your power into negativity. You can’t control anything anyway. But if you let go — life shows you what it wants to give. Things solve themselves. They always do.He wasn’t Castaneda.But he didn’t need to be.There was no ambiguity, no spiritual hustle, no hidden agenda behind his eyes.He spoke like a man who actually lives the way he speaks.A whole person.And you can feel that — it hits different.I trust my heart.This man was speaking from his.And his words are still warm on my chest.
Однажды, лет десять назад, в период тотальной внутренней потерянности, я написала своему одногруппнику Илье. Он был до смешного набожным, но, чёрт возьми, какой же он был секси.Я написала ему ВКонтакте:— Илья, что бы ты мне посоветовал в моей борьбе? Меня сжирают мысли, что я всё испортила. Как будто мне с рождения выдали хорошие карты, а я, не зная правил, просто слила их. Неправильные отношения, неправильные выборы, непонимание, зачем я вообще тут. Живу не свою жизнь. Но внутри есть это дерзкое знание: я не пришла в этот мир страдать. Я точно знаю — может быть иначе. Что внутри меня закупорен свет. И если я не найду, как его использовать, он просто сожжёт меня изнутри. Что бы ты сделал?Он ответил просто. Почти по-библейски. Но это врезалось в меня навсегда:— В каждом из нас живёт два волка. Один — светлый. Второй — тёмный. Побеждает тот, кого ты кормишь.Если не забывать об этом и вовремя убирать еду со стола — один из них ослабнет. Перестанет скулить. Потом — лаять. Потом — рвать тебя на куски. Он, может, и не сдохнет насовсем, но точно обессилит. И ты наконец перестанешь делить себя на «удачную» и «жалкую», на «ту, которой можно всё» и «ту, которую надо стыдиться».Чёрный волк — это сборная солянка всех чужих суждений о тебе. Это голос матери, училки, бывшего, соцсетей. Он орёт, что ты недостаточно хороша, пока не добьёшься, не похудеешь, не вымолишь одобрения. Он тащит тебя в болото, где никогда не будет достаточно.А белый — это голос глубинной любви. Он не громкий, но всегда рядом. Он не просит. Он просто есть. Как руки матери. Как дыхание в тишине. Он любит тебя даже в полный твой пиздец. Даже когда ты обожралась, обматерила всех и лежишь в депрессии. Он не требует, он помнит. Кто ты. Что ты. Зачем ты.И вот правда:Все лайки, похвалы, внешняя поддержка — красивая пыль. Если у тебя внутри всё гниёт — никто снаружи не спасёт.Ты опора. Ты свет. Твоя любовь — и есть спасение.Я тоже иногда забываю. Слушаю внутреннего критика, как енота на спидах. Но теперь я знаю: его можно оставить без ужина. Без внимания. Он заткнётся.А я выберу белый голос. Даже если вся система внутри просит шоу с самоуничтожением.Потому что любовь к себе — это не про ванну с пеной. Это про революцию.Со слезами. С матами. С дикой истерикой посреди кухни. С шоколадом в 2:14 и чувством, что никто в этом мире тебя не спасёт.И всё-таки ты поднимаешься. Без лайков. Без зрителей.И говоришь себе:«Я сама себе волк. И я выберу себя. В любом состоянии».
Запах сечі та марихуани.Якби кожне місто можна було описати ароматами, то це були б верхні ноти Барселони.І дивним чином у мене це асоціюється зі свободою. Так пахне «похуй». Так пахне життя. І тут тобі раді — як вдома.Я щойно повернулася з України. Гола. Розірвана. І зшита як змогли.Що поробиш із блядським надтонким відчуттям світу.Вперше за майже чотири роки я відвідала свою Шостку.Боже, Шостка. Ви навіть не уявляєте, як солодко й боляче звучить це слово всередині мене.Там все майже так само, як було в дитинстві. Сповільнений час. Неусміхнені люди.Неймовірна, жива молодь, яка насичує вени міста своєю енергією — поки вона ще не розбилася об ілюзії.Там моя родина. Вся. Всі, кого я люблю.У дідуся Міші була операція на серці. Я застала його вже в період реабілітації.Він знаєте що? Просто обіймав мене, цілував у щоки й довго-довго дивився в очі.Я привезла йому київський торт. Йому не можна — але ж, як-то кажуть, чуть-чуть можна.Бо перша онука приїхала. А скільки тих зустрічей ще залишилось — одному Богу відомо.Я ходила улюбленими вулицями, тримала брата за руку,і мовчки вбирала в себе все, що місто хотіло мені сказати.«Де ти була? Чому так довго? Не боялася, що коріння відсохне?»Боялася.Але ще більше — боялася побачити тебе, моя люба Шостко, не такою.Спаплюженою, мертвою, зневіреною.А ти — ні.Ти стоїш. Ти тримаєшся.Міцніша за будь-який страх колективного несвідомого.Я не знаю, як пояснити пересічному громадянину Іспанії,чому я, як мала дитина, раділа тому,що продуктовий магазин «Оксана» і «Оксана плюс» —досі епіцентр шосткинської торгівлі.Там досі є дошка ганьби.І там стало значно менше фотографій тих, хто щось поцупив.Так і взагалі стане містом мрії, що тут казати.Рідне місто — це не географія. Це не назви.Це — люди. Сімʼя. Історія, яку кожен писав сам з моменту народження. Це наші перші подихи, кроки, здивування, сльози, крадіжки, перші кохання, спроби готувати самостійно і приховувати від мами сліди пʼянки з друзями.Це все — в нас.І це в нас ніхто, ніякі йобані загарбники,ніколи не зможуть забрати.
Періодично я починаю вчитися шахам.Тактикам, мисленню гросмейстера, рішучості до авантюр.Раніше було важче.Бо я, чи то через накопичений страх, чи то провину (привіт, минуле), грала як інтелектуалка з кволою волею.Це коли ти робиш хід і одразу шкодуєш.Тебе ковтає адреналін, страх програшу, і вся ця велика гра летить під ліжко разом із дошкою.Але сьогодні я повернулася в гру. І я в ній — інша.У мене виросли різці.І ними хочеться рвати.Стратегічно. Безсердечно. З азартом.Якщо ви граєте, то знаєте, що в шахах є таке поняття як «звʼязка».Це коли, скажімо, твоя фігура під загрозою, але її не можуть чіпати, бо ззаду стоїть інша.Тихо. Уперто. Турботливо.І я ось що зрозуміла:якою б пиздатою фігурою ти не була — хоч ферзем, хоч нічною королевою з власним саундтреком —без звʼязки ти не виживеш.Без підтримки. Без того, хто прикриє.Навіть якщо це проста пєшка.Бо пєшка — це не солдат.Це твоя тінь. Твій тил. Твоя фортеця.І саме вона, в потрібний момент,дійде до кінця дошкиі стане всім, чим ти вірила, що вона ніколи не зможе стати.
Ты вытаскиваешь из тела и ума все осколки чувств,и трансформируешь.Наполняешься радостью, как Белоснежка под волшебным брауни.Works like a charm.Медитация.Да, я такая. Медитация.Можно голышом — для экстремалов.Я делаю пранаяму под метроном.Разотождествляюсь с мыслями,и становлюсь ребёнком, которому вообще ничего не надо.Прогулка. С собой или с близким.С музыкой или без.Главное — не подкасты и не тексты.Просто быть в теле. Оно всё выведет само, если не мешать.Йога.Да, я опять за своё. Но это, блядь, работает.Можно менять картинку в голове.А можно — просто дышать и делать телу спа в движении.Асаны высвобождают блоки. Это не просто приятно. Это освобождающе.Разговор с любимым. При условии, что он норм.Потому что иногда мы сами себя не видим. Не замечаем, где срыв, где боль, где старая обида, которая всё ещё гниёт под слоем сарказма.А в нормальном душевном диалоге всё вдруг как-то магически раскладывается по полочкам.И уже не страшно. Не странно. Не стыдно.И ты уже не одна, потому что кто-то увидел тебя настоящую и не сбежал.Часто ведь часть наших спутанных эмоций напрямую связана с партнёром. Особенно с мужем.Мужья вообще созданы для того, чтобы будить в женщине сатану. И наоборот. Не благодарите.Но это и хорошо. Потому что вот он — триггер.А триггер — это не приговор, а подсказка, где внутри нас ещё живёт маленькая девочка с раной, которую пора наконец обнять.Last but not least: терапия.Это база.Лучшее, что ты можешь себе подарить — это понимание, где ты заканчиваешься, а где начинается твоя боль.С терапевтом ты не просто болтаешь.Ты, блядь, выгребаешь себя по кусочкам из собственного хаоса.И в какой-то момент вдруг понимаешь:что-то в тебе наконец-то село на своё место.Ты больше не трясёшься, когда мама смотрит на тебя с укором.Ты больше не держишься за человека, который тебя не выбирает.Ты больше не стыдишься своего «слишком».Хороший психолог — это тот, с кем ты по любви пойдёшь в шкафчик,где на вешалках висят твои скелеты в пижамке с утятами с 1993 года,и сядешь с ними пить чай.Не чтобы выгнать.А чтобы, наконец, понять.⸻Фух, сонечки мои.Что-то я сегодня психанула.Надеюсь, кому-то это было важно.Вы всё поняли: от себя не бежим.Разве что на чуток — передохнуть.Потом — ныряем.Плаваем в себе.Ловим ответы.Выплываем красивыми, смелыми, живыми и живем свою лучшую жизнь, в честности правде и свободе.До следующего пиздеца. 😍🙏🏻
Иногда ощущение лучше всего передать только на бархатном, магическом испанском.Подходит лишь он — и тысячу раз он. И ничего вы тут не сделаете, не придумаете лучше.Вместо «я хуею с новостей» гораздо комичнее и саморефлексивнее звучит “Estoy flipando con las noticias de hoy”.Как будто наблюдаешь себя со стороны — с глазами, уже закатившимися за затылок после очередной вербальной жемчужины мистера Трампа.Английский тоже врос в нашу речь — как сорняк. Или как красивый плющ, если вам так эстетичнее.Решайте сами.Иногда сказать “I overreacted” вместо тысячи «психонула» — это как выбрать нишевый аромат вместо дешевого спрея: и мягко, и ответственно, и без самобичевания.А brainstorm всегда вкуснее, чем унылая «сессия идей».И слово challenge пахнет азартом и свободой, а не глухой тяжестью «вызова».А ещё нет ничего ароматнее, чем смажена картопелька з цибулькою.Не какая-то там ЖАРЕНАЯ картошка, переполненная маслом и тоской по советским столовкам.Смажена картопля — это когда дома. Это когда тебе готовит мама или, что еще лучше, бабушка. И если уж о вкусном — вот мои личные скарбы украинского языка.Проговорите их вслух. Смакуя каждую вибрацию, каждую ніжність:химернийбентежитизненацькамрійливийпеститивишуканийрозкішшепітбезтямнийосяяний< вы сейчас находитесь здесь, на вершине >И я не знаю, как мы сюда дошли, но давайте зафиксируем:лучшего слова для воспевания женского анатомического начала, чем розкішниця, не существует.Не надо тут своими пусси и вэджайнами портить настроение.Розкішниця.Запомните. И пользуйтесь с уважением.Теперь — о русском.Я выросла в городе Шостка — городе семи заводов, среди которых был пленочный гигант «Свема».Шостка — в 25 километрах от оркостана. И это чувствовалось: даже учителя украинского между собой говорили на русском.Это факт. Хотим мы того или нет.Но я не считаю, что язык принадлежит пидорам-захватчикам только потому, что его осквернили ублюдки.Я не переписываю свое прошлое и не стыжусь того, на каком языке я когда-то думала, писала и плакала.Я хочу свободно говорить на всех доступных мне языках.Я буду выбирать украинский — всегда.Потому что нет ничего мелодичнее, глубже, важнее для меня, чем этот язык.Потому что это — мой дом, моя музыка, моя грань между нами и ними.Но иногда я буду писать и на русском.Не из страха, не из зависимости, а из свободы.Потому что свобода — это не то, что тебе разрешают.Свобода — это то, что ты берёшь сам.И да, русский — это не рак.Рак — это люди.Те, кто молча или с пеной у рта поддерживает любую мерзость страны-агрессора.
Я не знаю як ви, але коли я сідаю писати — майже ніколи не знаю, чим усе закінчиться.Останнім часом взагалі відкладала цей улюблений вид медитації як щось зайве. Кому воно потрібно, нашо це все — you know the drill.А потім стається якийсь поштовх зовні. Я сідаю, закочую очі, голосно видихаю, наче перед стратою, і — полетіла.Насправді, це почуття спротиву і походу на гільйотину триває секунд тридцять. Це як тест: чи напишу я першу букву, чи знову здамся.Останнім часом думаю, як це, бляха, чудернацько, що нам набагато звичніше змиритися з якимось негативним результатом, ніж по-справжньому повірити в себе і що все розв’яжеться якнайкраще. Навіть у побуті.Скажімо, дізнаєшся, що літак затримується на 13 годин.Що перше приходить у голову?Якого біса я не потраплю додому в обраний мною час? Що ці тварюки собі думають? Я хочу додому. Як все заєбало. Що я зробила не так, щоб отак оце…І стає бридко. І дуже нескінченно сумно.Рюкзак стає важчим, взуття — меншим і тисне, справи починають кучкуватися в голові неспокійним бджолиним роєм.Я. Не. Лечу. Я стирчу.Піздєц.А що, як у нас є вибір?Не той, щоб послати всіх і летіти енівей, пересварившись з авіалінією за кілька годин і отримавши якийсь варіант “на троє з плюсом”.А вибір — якою бути всередині.Як ставитися до ситуації.Чи побачити в ній можливість.Вибір не реагувати автоматично, рефлекторно, звичним способом — тим, у якому вже давно немає тебе.Там лише пучок оголених нервів, який спалахує з будь-чого, що пішло не по «плану».І ти робиш крок назад.Згадуєш, що в минулий переліт за 16 годин дупця так заніміла, що ще три доби туди можна було вставляти голки чи відкушувати шматочки — і вона б нічого не відчула. Просто повірте.І виходить… вейт.Можна ж, виявляється, відпочити?У дорозі. Розбивши її на спокійні частини.Так, ось є погодинна кімната, де МОЖНА ЛЕЖАТИ. Юля, памʼятаєш «лежати»? Лежачи їсти. Читати.СПАТИ.Не ламати шию в чотирьох місцях у літаку.То що, ця затримка — це подарунок? Це можливість? Це пауза з турботою?І тут мені стало щиро шкода тих, хто встигає на мій літак. На мою первинну пересадку. Їхня дупця їм не пробачить.Наша реакція на незаплановане — блискавична.Але далі — вибір.Залипнути в драмі й страждати як чемпіонка з внутрішнього театру абсурду.Або — на дурничку, на тридцять секунд — увімкнути себе-альтернативну. Ту, яка не ниє, а жартує. Не горить, а світиться.Бо може, це не катастрофа.Може, це момент, коли життя лагідно тикає тебе в бік і каже:«Гей. Ляж уже. Відпочинь. Послухай себе. Побудь.»А дупця…Дупця скаже дякую.І то буде найбільше «дякую», яке ти почуєш за сьогодні.
