Періодично я починаю вчитися шахам. Тактикам, мисленню гросмейстера, рішучості до авантюр. Раніше було важче. Бо я, чи то через накопичений страх, чи то провину (привіт, минуле), грала як інтелектуалка з кволою волею. Це коли ти робиш хід і одразу шкодуєш. Тебе ковтає адреналін, страх програшу, і вся ця велика гра летить під ліжко разом із дошкою. Але сьогодні я повернулася в гру. І я в ній — інша. У мене виросли різці. І ними хочеться рвати. Стратегічно. Безсердечно. З азартом. Якщо ви граєте, то знаєте, що в шахах є таке поняття як «звʼязка». Це коли, скажімо, твоя фігура під загрозою, але її не можуть чіпати, бо ззаду стоїть інша. Тихо. Уперто. Турботливо. І я ось що зрозуміла:якою б пиздатою фігурою ти не була — хоч ферзем, хоч нічною королевою з власним саундтреком —без звʼязки ти не виживеш. Без підтримки. Без того, хто прикриє. Навіть якщо це проста пєшка. Бо пєшка — це не солдат. Це твоя тінь. Твій тил. Твоя фортеця. І саме вона, в потрібний момент,дійде до кінця дошкиі стане всім, чим ти вірила, що вона ніколи не зможе стати.