Я не знаю як ви, але коли я сідаю писати — майже ніколи не знаю, чим усе закінчиться. Останнім часом взагалі відкладала цей улюблений вид медитації як щось зайве. Кому воно потрібно, нашо це все — you know the drill. А потім стається якийсь поштовх зовні. Я сідаю, закочую очі, голосно видихаю, наче перед стратою, і — полетіла. Насправді, це почуття спротиву і походу на гільйотину триває секунд тридцять. Це як тест: чи напишу я першу букву, чи знову здамся. Останнім часом думаю, як це, бляха, чудернацько, що нам набагато звичніше змиритися з якимось негативним результатом, ніж по-справжньому повірити в себе і що все розв’яжеться якнайкраще. Навіть у побуті. Скажімо, дізнаєшся, що літак затримується на 13 годин. Що перше приходить у голову? Якого біса я не потраплю додому в обраний мною час? Що ці тварюки собі думають? Я хочу додому. Як все заєбало. Що я зробила не так, щоб отак оце… І стає бридко. І дуже нескінченно сумно. Рюкзак стає важчим, взуття — меншим і тисне, справи починають кучкуватися в голові неспокійним бджолиним роєм. Я. Не. Лечу. Я стирчу. Піздєц. А що, як у нас є вибір? Не той, щоб послати всіх і летіти енівей, пересварившись з авіалінією за кілька годин і отримавши якийсь варіант “на троє з плюсом”. А вибір — якою бути всередині. Як ставитися до ситуації. Чи побачити в ній можливість. Вибір не реагувати автоматично, рефлекторно, звичним способом — тим, у якому вже давно немає тебе. Там лише пучок оголених нервів, який спалахує з будь-чого, що пішло не по «плану». І ти робиш крок назад. Згадуєш, що в минулий переліт за 16 годин дупця так заніміла, що ще три доби туди можна було вставляти голки чи відкушувати шматочки — і вона б нічого не відчула. Просто повірте. І виходить… вейт. Можна ж, виявляється, відпочити? У дорозі. Розбивши її на спокійні частини. Так, ось є погодинна кімната, де МОЖНА ЛЕЖАТИ. Юля, памʼятаєш «лежати»? Лежачи їсти. Читати. СПАТИ. Не ламати шию в чотирьох місцях у літаку. То що, ця затримка — це подарунок? Це можливість? Це пауза з турботою? І тут мені стало щиро шкода тих, хто встигає на мій літак. На мою первинну пересадку. Їхня дупця їм не пробачить. Наша реакція на незаплановане — блискавична. Але далі — вибір. Залипнути в драмі й страждати як чемпіонка з внутрішнього театру абсурду. Або — на дурничку, на тридцять секунд — увімкнути себе-альтернативну. Ту, яка не ниє, а жартує. Не горить, а світиться. Бо може, це не катастрофа. Може, це момент, коли життя лагідно тикає тебе в бік і каже:«Гей. Ляж уже. Відпочинь. Послухай себе. Побудь.»А дупця… Дупця скаже дякую. І то буде найбільше «дякую», яке ти почуєш за сьогодні.