Приказка

Я писала цю книжку, щоб розказати про часто непомітне, але важливе життя вуличних котиків. Також про те, як ведеться волонтерам, які ними опікуються. Написала і відпустила у світ. А потім моя книжка-дитина прийшла до мене і раптом каже:— Мам, я цей во… Буду посібником із кримськотатарської.— Несподівано, але дуже добре, гаразд!Ви могли помітити, що я пишу дуже простими реченнями. Навіть коли хочу сказати складне. Навіть — особливо коли про складне. Це тому, що мені хочеться, аби читачам було комфортно. Короткі прості фрази, коли їх багато, створюють відчуття невимушеності. Розмови на рівних. Дружньої розмови. Я вважаю, що в такій атмосфері інформацію найлегше сприйняти і полюбити.Це якось вийшло само собою, що ці прості короткі речення стали моїм стилем. Коли я пишу, намагаюся створювати ними музику і красу. Навіть ритм — але не такий, як у віршах, а інший. Як вдих-видих, вдих-видих. Стук-стук серця. Стук-стук.Теж само собою вийшло, що починала я як амбасадорка української мови, а тепер я ще й трошки амбасадорка кримськотатарської. Бо моя книжка «Паралельне життя безпритульних котів» вийшла у перекладі цією маленькою важливою мовою.Цікаво, що оця моя схильність до простих коротких речень робить книжку про котів дуже зручною і доречною для тих, хто тільки починає читати кримськотатарською. З ініціативи перекладачки Мамурє Чабанової наприкінці книжки з’явився розділ зі словничком. Там зібрані слова, пов’язані з тваринами: «лоток», «переноска» тощо. Також ось-ось з’явиться й аудіоверсія книжки, а отже, вона буде корисною тим, хто вчиться розуміти кримськотатарську на слух.Кажуть, що книжки живуть своїм життям. Мабуть, так і є.===Я сьогодні отримала посилку від видавництва з цими книжками. Кому потрібен примірник з автографом авторки — замовляйте на сайті!

😁Чудернацькі назви селищ Львівської області Печихвости (Львівський район). Це село отримало свою назву через драматичну подію. Під час татарських нападів місцеві жителі ховалися в печерах і змушені були запікати хвости тварин, щоб вижити. Зади (Дрогобицький район) — поселення засноване "на задах", тобто на околицях іншого хутора.Новини (Яворівський район) — за переказами у 1762 р. приїхав козак із Запорізької області на прізвисько Новий. Побудував кілька будинків на новому полі після того виникла назва села Новини.Ракобовти (Золочівський район) — наймовірніше те, що назва села походить від того, що в ріці Буг було багато печер, в яких водилися раки. Жителі села ловили раків спеціальними жердинами, які називалися „бовти”. Від того пішла назва Ракобовти.Паликорови (Золочівський район). Існує декілька версій походження назви села. За інформацією Державного архіву, в незапам’ятні часи у селі почали масово вимирати люди, а поселення тоді було в урочищі «За рудою». Селяни взяли пару волів, впрягли у плуг й заорали поле для нового села. А ці воли-корови спалили. З того часу й пішла назва села Паликорови.Буховичі (Яворівський район) — найімовірніше походить від давнього слов'янського або українського особового імені (прізвиська) — «Бух», «Бухович», що вказує на заснування або володіння поселенням родом Буховичів. Український філолог Станіслав Губерначук відносить назву «Паликорови» до ведійського часу. Корінь «пал» з ведійської мови означає захисник, Паликорови — захисник корівП'яновичі (Самбірський район). Одна з версій назви села походить від того, що ріка Стрв'яж, яка протікає територією села, пінилася (польське «п'яна»).Тулиголове (Львівський район) — за легендою, назва походить від того, що тут за легендою “притулили свої голови біженці з берегів Збруча” за часів татарських набігів на Поділля. Дубина (Дубаї) — у селі Дубина на Львівщині встановили креативну табличку "Дубаї", яка вже стала місцевою туристичною родзинкою.Арламівська Воля (Мостиський район). Відомо, що на ці території переселилися люди з села Арламів неподалік від Добромиля, яких граф Переллі звільнив від панщини. Усі, хто отримав свободу та перебрався на нове місце, мали прізвище Арламовські, тому й назва села відповідна. Перші поселенці оселилися над річкою Чорний Потік, недалеко від теперішньої церкви. Відтак село заселялося вихідцями із навколишніх сіл.

Ось написане слово «безпритульні». Подивіться на нього. Це про тих, хто не має притулку. Також є інше, схоже за значенням слово: «бездомні». Ті, у кого немає дому.Журливі слова. Водночас який величезний потенціал щастя вони несуть! Це наче маленький жолудь, що вже ховає в собі величний дуб.Варто проявити увагу, допомогти словом чи ділом комусь безпритульному — і ось цій душі вже стає тепліше, краще, легше. А разом із тим тепліше стає і тому, хто проявив турботу.У назві моєї книжки є слово «безпритульні». Вона про котів, які живуть на вулицях міст. Кримськотатарською це слово переклали як evsiz. Ev — це «дім», siz — «без». Бездомні.Це вийшло дуже символічно. Адже в певному сенсі стосується не тільки котів. Стосується також мене, бо я з Криму, але не в Криму… І давно не в Криму. Стосується кримських татар. Стосується всіх українців, хто мусив поїхати з рідного міста чи села.Книжка про те, як, піклуючись про інших, ми стаємо щасливішими. Вже у продажу. Скоро з’явиться також авдіоверсія.Можна купувати собі.Можна на подарунки.Дякую Mamure Chabanova за перекладДякую House of Europe за грантДякую Видавництво Маmіnо за увагу до темиДякую усім зоозахисникам, ветеринарам і волонтерам за добрі справи, які ви щодня робите.Посилання під дописом. Хто хоче примірник з моїм автографом, напишіть у коментарі до замовлення, будь ласка.

Є така книжка — «Срібні ковзани», яку я читала в дитинстві і потім перечитувала дорослою. Написала її Мері Мейп Додж. Події історії відбуваються в Нідерландах XIX століття, переважно поблизу Амстердама. Книжка зимова, по-своєму атмосферна і дуже похмура. Цим вона зовсім не схожа на більшість творів дитячої літератури. Ми ж звикли думати, що дитячі книжки зазвичай яскраві і підсолоджені.Сюжет у “Срібних ковзанів” такий: є сім’я — мама, син, дочка і тато. Тато після травми голови має інвалідність. Насправді це дуже страшний стан: він не впізнає рідних, не каже нічого зв’язного, інколи поводиться неадекватно. Звісно, сім’я живе в жахливих злиднях. Хоча батько ще до травми десь і сховав скарб, але тепер він не може згадати й розповісти, де саме.Події відбуваються взимку. Усе засніжене. Люди пересуваються здебільшого на ковзанах замерзлими каналами. У заможніших ковзани металеві, швидкісні, втім у сім’ї, про яку йдеться, вони дерев’яні. Їх самотужки зробив син. Щиро кажучи, досі не уявляю, як це. Також у книжці згадувалося, що хлопець вмів вирізати з дерева прикрасу-ланцюжок. Я розумію, що це можливо (відео з такою технологією зараз легко знайти на YouTube), але мені і в дитинстві це здавалося дивовижним, і зараз таким здається.Насправді книжка про відданість, наполегливість і про те, що можливо подолати всі негаразди, якщо дуже старатися.XIX століття — це не так і давно в історичній перспективі. Але чи залишилося щось у сучасних Нідерландах з описаного у творі? Спробую поглянути, враховуючи свій досвід — я прожила там приблизно рік.(посилання у коментарях)

У ті часи, коли я ще пила алкоголь, занесло мене якось у турецький Мармарис. На відпочинок. Чудове місце. Кажуть, колись дуже давно там проходили тектонічні зсуви чи то навіть сходив льодовик — сили природи добряче попрацювали над суходолом. Відтоді він такий мальовничий. Весь у маленьких бухтах, ніби якийсь велетенський різьбяр вирізав берег, як діти викроюють сніжинки з паперу.Там можна було лежати на пляжі, а навколо спека і така краса! Парадиз: сонце, море, зелень… А офіціанти підносили красивезні коктейлі — тільки давай гроші. Популярних напоїв було три: зелено-білий «Мохіто», полуничний «Дайкірі» у келиху із зацукрованим краєм і також легендарний «Секс на пляжі». Останній особливо запам’ятався, адже його подавали у бокалі у формі оголеної жіночої натури. Він був яскравого кольору, помаранчево-вогняний, із купою парасольок, соломинок і ще бозна-чого. Звичайно, всі вони — кожен по-своєму — вдаряли по смакових рецепторах і в голову.Пройшло багато років, і навряд чи я б про ті коктейлі згадала, якби не взялася читати книжку, яка за відчуттями — ну копія тих напоїв, тільки у текстовій формі! Напевно, це дуже дивне порівняння, але воно дуже точне — на мій погляд. Я саме так відчуваю.Книжка називається....(далі у коментах)

Не про мову і не про книжки, але я все одно напишу. Раптом когось із вас або ваших рідних це виручить.Є такий спосіб заробітку: створювати авторські в’язані речі. Ви розробляєте модель (одяг, аксесуари, іграшки, пледи тощо), фотографуєте зразок, створюєте опис-інструкцію — і продаєте її.У середньому одна така інструкція коштує 5–6 доларів, але бувають і по 20.Скільки можна заробити?Залежить від оригінальності ідей та вашої активності. На початках, мабуть, доларів 30 на місяць (після всіх комісій). Кажуть, що розкручені акаунти заробляють по 1000 доларів на місяць і більше.Чи це працемістка робота?Так.Чи це класна робота?О, так!Ніякого начальника, ніякої бюрократії. Тільки ви і творчість — і за це платять гроші.Де так можна працювати?Є спеціальна платформа Ravelry (Равелрі) — це невелика сімейна компанія зі Штатів. Там можна зареєструватися — і погнали. Наскільки мені відомо, Україну вони підтримують. Акаунти самі знаєте кого поприкривали (крім поодиноких випадків, коли ті знайшли обхідні шляхи).Які мови треба знати?Що більше, то краще.Інструкцію можна робити різними мовами: що більше варіантів, то більше продажів.Але!Знати треба навіть не так саму мову, як в’язальну термінологію конкретної країни та розуміти стандарти в’язальних інструкцій. Можна подивитися, як це роблять відомі журнали, наприклад, Interweave або Vogue Knitting, і орієнтуватися на них.Чат ГПТ і подібні сервіси наразі нічого не тямлять у в’язальних термінах.Якщо мову не знаєте, можна наймати перекладачів-в’язальниць. Втім, прибутком доведеться ділитися.===ВисновкиЯ знаю, що серед українок дуже багато творчих людей, які вміють створювати красу.Також у багатьох зараз складна фінансова ситуація.Не скажу, що в’язальними схемами можна заробити на триповерховий маєток із басейном. Мабуть, ні.Але.Можна отримати дохід — і це вже підтримка бюджету.Це заняття, а мати собі діло — це краще, ніж мати відчай чи депресію.Це натхненна робота, від якої іншим людям теж стає світліше.Це те, що можна робити майже з будь-якої точки.Це те, що можна робити у декреті, на пенсії, у період між роботами.Або, можливо, тому, що це і є ваше покликання. І треба почати з Равелрі, почати йти і шлях з'явиться під ногами.

Сюжет про Нільса та диких гусей знайомий багатьом завдяки ряданському мультфільму з дитинства. Принаймні так було в мене. Я дивилася його багато разів, але те, що ця історія починалася з книжки шведської письменниці Сельми Лагерлеф, дізналася вже дорослою. Будь ласка, не подумайте, що я сумую за «ковбасою по 2.20». Зовсім ні. Я занадто молода для такої ностальгії й занадто мало вірю у дешеве і безкоштовне. Але сам мультфільм я дуже любила.Мені здається, він дуже відрізнявся від усього, що тоді показували дітям. По-перше, він був повнометражним, і його крутили рідко, лише на особливі свята. По-друге, він був весь змістовний. Хоча пригоди персонажів подекуди перегукувалися з нашим Івасиком-Телесиком, загалом вони сприймалися як несподівані сюжетні повороти. По-третє — темна кольорова гама. Холодні північні відтінки, усе таке не по-дитячому серйозне. Це мені лестило: діти ж понад усе хочуть, щоб їх сприймали як дорослих.Моя улюблена сцена — про статуї-велетні, що оживають. Мене заворожували пряжки на їхньому взутті. Через багато років я приїхала до Праги й довго розглядала фігури на Карловому мосту. Мені здавалося, що вони дуже схожі на тих героїв і теж потенційно могли б ожити. Принаймні в уяві.Книжку я взяла до рук ще пізніше, коли несподівано для себе опинилася...(продовження у коментарях)

Кажуть, що абсолютно усе у цьому світі мінливе й тимчасове. Постійні лише самі зміни. Навколо так багато незрозумілого, що складно бути у чомусь впевненими. З усіх екранів нам транслюють суперечливі істини: то їжте авокадо, бо це суперфуд, то не їжте, бо воно небезпечне. То мажте вітрянку зеленкою, то в жодному разі цього не робіть. То мочіть манту, то не мочіть…Втім принаймні одне відомо точно: кожен з нас є чиєюсь дитиною. Наші батьки — хоча у це часом складно віриться — колись були дітьми. Маленькими, тендітними і дуже вразливими. Наші бабусі й дідусі теж колись були дітлахами. І їхні батьки також.Бути чиєюсь дитиною — це єдиний спосіб з’явитися на цій планеті. Іншого наразі немає.У когось стосунки з рідними теплі, у когось — складні чи болючі. Хтось своїх батьків не знав ніколи. Втім, ми живемо лише тому, що хтось нас народив. Від біологічних батьків ми отримали тіло, у якому живемо. І це вже величезний привід для вдячності, навіть якщо далі не склалося.Знання свого роду — це точка опори. Це центр кола, який залишається нерухомим, навіть коли все навколо летить шкереберть. Ланцюжок цих народжень тягнеться у таку глибину віків, яку важко осягнути.Нам дісталася непроста епоха: війна, пандемії, кризи. Але вона ж дала нам і неймовірні цифрові можливості для дослідження свого минулого. Сьогодні знайти свій рід можна не виходячи з дому. Багато методів є. Серед них чимало безкоштовних, потрібні лише...(далі у коментарях)

Я встаю з-за столу, за яким працюю, і йду на кухню. Кухня звичайна. У ній немає нічого, що кардинально відрізняло б її від кухонь у сусідніх квартирах чи офісах: плита, витяжка, мийка, чайник. Шафки.В одній з моїх шафок стоять спеції. Баночки з різними перцями, травами… Тут і бад’ян, і шафран, і куркума, і орегано, і лавровий лист. Коштовний із них хіба що шафран, а всі інші — копійчані. Куплені у звичайних супермаркетах. Можливо, у вас вдома теж є така або подібна шафка. Мабуть, вам усе в ній здається цілком звичним. Утім, моя бабуся ніколи не мала такого набору спецій і навіть не знала про існування більшості з них. А кілька століть тому така шафка у наших краях коштувала б цілий статок.На іншій стіні є ще одна шафка. Її ручка потерта, бо відчиняю і зачиняю я ці дверцята дуже часто. У ній — усе, що стосується приготування гарячих напоїв: чай кількох сортів, кава. Какао і цукор. Звичайний набір, правда? У вас теж такий є? Але так було не завжди. Це порівняно недавно — в історичній перспективі — люди придумали бадьорити себе цукром, чаєм, кавою та шоколадом.Є й ще одна шафка. Майже порожня тепер. Колись у мене в ній стояли келихи для різних напоїв.“Смаки раю” — це дуже цікава книжка, і я дуже рада, що її переклали та видали українською, тож її можуть прочитати усі, хто шукає коротку стежку до раю. Ми всі хотіли б знати, де ця стежка, правда?…Дивіться коментарі.

Гостинці від зайчика запам’ятовуються та залишаються в серці затишними спогадами. Якими б простими не були подарунки. Я здогадуюся, що другий різновид зайчиків приносив залишки їжі (а не щось нове та ефектне) через бідність. Але приносив. Тому що головне не вартість подарунка, а тепло, вкладене в нього.Є українська народна казка. У ній два сусіди довго дружать та допомагають одне одному. Аж поки порося одного не заскочило на город іншого та не зіпсувало там весь врожай. Сусіди посварилися та деякий час не спілкувались, аж поки не прийшла зима. Потім один із них вирішив залагодити ситуацію.— Друже, не будемо сваритися. Маю знайомого чарівного зайця, що вміє виконувати доручення. Варто дати йому торбу з речами та сказати, куди її віднести, — і він побіжить та це зробить. Чи не треба тобі доставити комусь посилку?— О, треба. У мене кум живе за лісом. Я якраз хотів відправити йому подарунок.Чоловіки зібрали торбу: поклали в неї хліб, кільце ковбаски, шматок сала, пиріжки з маком, а потім віддали зайцю.Але зайчик вирішив, що в тих кумів і так усе є: і городи, і поросята, і їжа, і вільний час для сварок. Він не доставив торбу за адресою, а знайшов бідну хатку, де голодувала сім’я з дітками, залишив гостинці під їхніми дверима, постукав та втік до лісу. Коли люди відчинили, вони побачили тільки подарунок та заячі сліди на снігу.На мою думку, подарунки від зайчика, Миколая або інших — це набагато важливіше, ніж здається. Даруйте їх маленьким та дорослим, якщо маєте можливість.====І мені даруйте :)Бо я з Криму і вже 6 років поспіль - щодня! - займаюсь популяризацією українською мови.💳Номер картки банки4874 1000 2813 [email protected]🔗Посилання на банкуhttps://send.monobank.ua/jar/74GizqirJm