Час історій

Специфічні умови, вимагали специфічного камуфляжу. Ще в 1930-х роках радянський союз був найбільшим виробником промислових конопель у світі. Під посівами коноплі перебувало понад мільйон гектарів - від України й Білорусі до Поволжя та Сибіру. З неї виготовляли канати, риболовні сітки, мішковину, олію, тканини, технічні мастила - і навіть лакофарбові матеріали.У 1936 році радянська пропаганда гордо повідомляла: «СРСР - світовий лідер у коноплярстві!» Але вже з кінця 1950-х почалось скорочення посівів: на перший план виходила бавовна з Середньої Азії (яка була потрібна в тому числі для виготовлення артилерійських порохів), а пізніше - хімічні волокна. У 1961 році до «переліку наркотичних культур» внесли й коноплю, що фактично знищило галузь.До 1980-х промислове коноплярство виживало лише у кількох наукових господарствах - зокрема в Глухові, де створили безнаркотичні сорти. Так закінчилась історія однієї з найдавніших сировинних галузей СРСР, яку ще недавно називали «зеленим золотом радянського поля».P.S. На кольоровому фото показана репліка

Ацтеки вважали народження дитини ще одним проявом битви. Акушерка - кожній вагітній жінці була призначена одна - вітала нову матір, ніби вона щойно повернулася з великої битви, адже вважалося, що породілля захоплювала дух своєї новонародженої дитини, подібно до того, як воїн захоплює свого супротивника в битві. Була навіть спеціальна формула привітання жінки акушеркою, такими словами (з Флорентійського кодексу): Моя кохана діва, хоробра жінка... ти стала воїном-орлом, ти стала воїном оцелота [ягуара]; Ти підняла, взяла щит, маленький щит. ...Ти повернулася змучена з битви, моя улюблена діво, моя хоробрия жінка; почувайся як удома. Акт народження дитини був настільки особливим для ацтеків, що, якщо, на жаль, жінка вмирала під час пологів, вона ставала супутницею Сонця, піднімаючись на одне з найвищих небес - теж саме, як і для чоловіків-воїнів, що загинули в битві - і приєднувалась до шановних жінок, які несли Сонце з його високої південної точки, щоб воно нарешті зайшло на горизонті, де його приймали чоловіки-воїни. Взагалі, честь такого управління Сонцем була недоступною простим людям. Але оскільки це ацтеки, то була і інша сторона - на п'ять конкретних днів в ацтекському календарі ці жінки поверталися на землю, щоб переслідувати людей на перехрестях уночі у формі дуже страшних духів чихуатетео - «божественні жінки». Вони крали дітей, викликали хвороби, божевілля та припадки, а також спонукали чоловіків (о, жах!) до перелюбу. В ацтекському мистецтві післяпологове жіноче тіло часто зображується з відвислими грудьми і складками живота, в той же час, у художній традиції ацтеків чихуатетео зазвичай зображують із підтягнутим животом, оголеними грудьми та виступаючими сосками. Всі ці особливості підкреслюють їхній нереалізований потенціал як матерів, оскільки ці жінки померли, не отримавши можливості виношувати і годувати грудьми свою новонароджену дитину.

Дама з ВіксаУ 1953 році поблизу селища Вікс у Бургундії (Франція) археологи виявили нерозграбоване кельтське поховання. Могила, розташована в центрі великого кургану, датується приблизно 500 роком до н. е. у той час на цьому місці існувало укріплене поселення кельтів.У поховальній камері стояла церемоніальна чотириколісна колісниця зі знятими колесами - самі колеса лежали поруч. Померла, що спочивала на колісниці, була похована з надзвичайною розкішшю. При ній знайдено золоте нашийне кільце-торк вагою близько 480 грамів, бронзове намисто, шість фібул, шість браслетів і ще один браслет, виготовлений із бурштинових намистин.Серед супровідних речей археологи знайшли предмети, імпортовані з Італії та грецького світу, пов’язані з приготуванням і вживанням вина: срібну чашу, етруський бронзовий глечик і кілька келихів з Етрурії та Аттики. Одна з чаш датована близько 525 роком до н. е.У кутку гробниці стояла колосальна бронзова ваза - кратер заввишки 1,64 м і вагою близько 200 кг, що колись вміщувала понад тисячу літрів вина. Її виготовили в грецькій майстерні на півдні Італії, ймовірно, у Таренті або Метапонті. Деталі вази були позначені грецькими літерами - типовою технікою маркування частин для транспортування та складання на місці. Археологи знайшли її роздавленою обваленим перекриттям, але згодом повністю реконструювали.Кратер з Вікса є витвором грецького бронзоливарного мистецтва архаїчного періоду (приблизно 530–520 рр. до н. е.). Основне тіло прикрашене фризом із рельєфним зображенням процесії гоплітів - воїнів у шоломах зі щитами й списами. На ручках розміщені грифони, що тримають змій, а кришку вінчає жіноча голова - можливо, зображення богині Афіни або Гери.Попри функціональність форми, через свої розміри, такий кратер був радше символічним і призначався для церемоніального використання. Він уособлював ідею спільного бенкету, центрального ритуалу античного світу, і водночас виступав знаком престижу. Його поява у похованні кельтської правительки свідчить про тісні торговельні й культурні зв’язки між Середземномор’ям та Центральною Європою.Дослідники вважають, що цей кратер міг бути статусним подарунком, пов’язаним із торгівлею вином, яке кельти обмінювали на метали, бурштин і рабів. Таким чином, він є матеріальним свідченням ранніх контактів між грецьким і кельтським світами, частиною великої «галло-еллінської зони обміну», що передувала появі класичних кельтських центрів типу Ла-Тен.Дама з Вікса вирушила у потойбіччя на своїй церемоніальній колісниці, взявши з собою все необхідне для гідного бенкету. Різноманітність знайдених речей вказує на масштабні торговельні зв’язки: середземноморські вироби потрапляли сюди через грецьких і етруських купців.Ймовірно, Дама з Вікса правила місцевим плем’ям, хоча її точний статус залишається невідомим. Вважають, що підконтрольна їй територія простягалася приблизно на 50 кілометрів навколо поселення.Неподалік, на вершині гори Лассуа, археологи виявили залишки укріпленого поселення. У 2006 році там відкрили великий комплекс споруд заввишки до 12 метрів, який отримав назву «Палац Дами з Вікса». Команда спеціалістів також створила тривимірну реконструкцію її обличчя.

WAR&SANCTIONS: ГУР оприлюднює дані про понад 170 українських культурних цінностей, викрадених росіянами, зокрема з музею «Кам’яна Могила»ГУР МО України у розділі “Викрадена спадщина” на порталі War&Sanctions оприлюднює дані про 178 цінностей, викрадених росіянами на тимчасово окупованих територіях України. Зокрема, окупанти: • викрали понад 140 артефактів під час незаконних археологічних розкопок у Криму — на об’єктах Південне передмістя Херсонесу Таврійського, городище Кадиківське (римський табір) та пам’ятці візантійської архітектури «Церква Іоанна Предтечі»;•вивезли 37 експонатів із Національного історико-археологічного музею «Кам’яна Могила» до музею «Херсонес Таврійський» під виглядом «тимчасової виставки» «Духовний світ предків у петрогліфах Кам’яної Могили» у 2023 році.Привласнюючи українську культуру та історію, росія намагається стерти українську національну ідентичність, легалізувати агресію та окупацію. Документування злочинів — перший крок на шляху до встановлення справедливості та притягнення до відповідальності всіх причетних. Раніше ГУР на порталі War&Sanctions вже оприлюднило інформацію щодо 110 цінностей, які були нелегально викопані окупантами на території Криму.Головне управління розвідки

Існує таке поняття в історії, як «Неумісні артефакти» - це археологічні знахідки, які сучасна наука не може пояснити: наприклад, технології, що випереджають свій час, або ті, що ставлять під сумнів саму хронологію нашої історії.Як, наприклад, артефакт під назвою «Лондонський молоток». Його було знайдено у 1934 році поблизу міста Лондон (США). Він являє собою типовий молоток, яким користувалися у США в XVIII–XIX століттях, але при цьому він укладений у вапняк ордовицького періоду, вік якого - 42 мільйони років!Це, звісно, якщо ви підтримуєте молодоземельний креаціонізм, який вважає, що Землі, згідно з Біблією, лише близько 6000 років, або ж теорії палеокосмонавтики, подорожей у минуле, або ж гіпотези про зниклі високорозвинені цивілізації, які нібито існували задовго до відомої нам історії, чи теорії часових аномалій, коли артефакти «переносяться» між епохами через загадкові просторово-часові розриви.І, звісно, не можна оминути улюблену тему псевдоісториків - втручання надрозумних істот, які залишили свої сліди у вигляді «непоясненних» предметівА якщо ні - то ви знаєте, що нещодавно він просто впав у кам’янисту тріщину, де під дією ґрунтових вод був «запечатаний» вапняковими відкладеннями, за складом схожими на сталактити. І так, двохсот років цілком достатньо для утворення таких відкладень.Ось такі справи :)

Між лап сфінкса стоїть стела Сфінкса/стела Сну. Вона була встановлена за наказом Тутмоса IV єгипетського фараона з XVIIIдинастії, сина Аменхотепа ІІ, на честь неймовірного сну. Хоча він і був сином фараона, все ж таки він не призначався в спадкоємці свого батька. Будучи молодим принцом, Тутмос відпочивав біля Сфінкса, який тоді був майже повністю занесений піском - видно було тільки голову. Під час сну йому явився бог Гармахіс–Ра-Хорахті у вигляді Сфінкса, який пообіцяв: якщо юнак розкопає й відновить святиню, то стане фараоном. Тутмос виконав обіцянку, звільнив Сфінкса від піску й справді зійшов на престол.На цій стелі згадується і фараон Хафра, син Хеопса. Хафра відомий нам як будівничий другої піраміди в Гізі, людина яка свого часу закрила та запечатала всі храми в Єгипті, і власне завдяки згадці на цій стелі, як ймовірний кандидат на будівництво Великого Сфінксу. А тепер до чого я це все. На той момент коли Тутмос IV вирішив розкопувати Великого Сфінкса, тому вже було 1100-1200 років. А між Клеопатрою та Тутмосом IV пройшло ще майже 1360 років. Для того щоб краще зрозуміти плин часу:це як від нас до розпаду Антського союзу, переселення словʼян на Балкани, та формування Хазарського каганату. У лісостеповій зоні Середнього Подніпров’я з’являються перші великі слов’янські городища з валами та ровами - зародки майбутніх центрів влади. Власне до появи Києва як політичного центру, ще двісті років. Якось так. P.S. Також нагадаю що ви завжди можете підтримати мене, а я як завжди витрачу гроші на армію. Реквізити в закріпленій публікації. Дякую.

Одна з великих проблем в розумінні середньовічного мистецтва, це намагання оцінювати його з сучасної точки зору, не розуміючи контексту в якому воно створювалось і символізму того часу. А відмінностей дуже багато. Так наприклад синій колір, був кольором неба, а отже символізував собою духовність, божественне світло, вірність а також був кольором Діви Марії. Або наприклад Юда. У Німеччині, починаючи з XII століття, його прізвисько «Іскаріот» (німецькою Ischariot) - «людина з Керіота» було розкладене як ist gar rot -тобто «повністю червоний». Таким чином, червоний (колір пекельного вогню та гріха), став кольором Юди і зображати його належало з червоним волоссям, тобто рудим. Це до речі ще одна з причин негативного ставлення до рудоволосих. Ну і для прикладу, зображення «Повішаного» , яке, ймовірно, походить з найстарішої відомої колоди Таро, яка, як вважається, була виготовлена для французького короля Карла VI у 1392 році. Так, ми не знаємо достеменно що це саме Юда, але мішки з грошима, червоне волосся, та повішання, дозволять таке припущення.

Трям. Про бронзу обовʼязково буде продовження, але трохи пізніше. Зараз в мене закінчується відпустка на реабілітацію, треба доробляти справи, та і більше часу хочеться побути з родиною - мені не так часто це вдається. Тож поки коротенький допис про кладовища....на початку XX століття мордовським етнографом Макаром Євсєвійовичем Євсєв'євим, було записано переказ, що під час заснування нового цвинтаря першого покійника мордва ховала стоячи і з палицею в руках. Після чого його дух ставав господарем цього цвинтаря. Духа цього мордва називала Калмонь кірді - покровитель, господар цвинтаря (могили), або Калмо-ава - мати цвинтаря.Рух похоронної процесії суворо регламентувався. Попереду несли ікону, а потім кришкута труну. Нововведенням стали вінки, які несуть після кришки труни. Слідом за труною йшли близькі родичі, за ними інші учасники похорону. По вулиці труну зазвичай несли шестеро людей. При виході з села труну з тілом покійного опускали на табурети, і з ним прощалися ті, хто не йшов на цвинтар. Під час руху похоронної процесії селом заборонялося переходити їй дорогу, йти чи їхати на зустріч (щоб смерть не повернути знову або щоб хвороби покійника не перейшли на цю людину), потрібно було зупинитись і почекати коли пройде процесія. Біля в'їзду на цвинтар процесіяще раз зупинялася. За повір'ями, всі небіжчики виходили зустрічати «новенького» і йому передавали варту, яку він повинен нести доти, доки не помре хтось наступний.Збірник етнографічних матеріалів Т. 2 (1931)

В мене тут зʼявилась невелика міні-відпустка, тож поки з великими текстами не дуже. Проте покажу вам ось такий чудовий артефакт, який прямо стосується наступної публікації про бронзу. Церемоніальний бронзовий кинджал з Оммершанца, відомий у науковій літературі як артефакт типу Plougrescant–Ommerschans, посідає виняткове місце серед предметів середньої доби Бронзи Північно-Західної Європи. Датований приблизно 1500–1350 рр. до н. е., він є саме кинджалом , маючи відповідні пропорції, але розміри, вага та відсутність конструктивних елементів, необхідних для практичного використання, свідчать про його неутилітарний характер. Клинок має довжину близько 68 см та вагу понад 2,8 кг, що робить його абсолютно непридатним для бою: лезо не заточене, відсутнє руківʼя, і навіть отвори під його кріплення. Ці ознаки дозволяють віднести його до категорії ритуальних предметів. Загалом на сьогодні відомо лише шість подібних клинків: два знайдено у Франції (Plougrescant і Beaune), два у Нідерландах (Ommerschans і Jutphaas) та два в Англії (Oxborough і Rudham). Артефакт з Оммершанца був знайдений наприкінці XIX ст. й тривалий час перебував у приватних руках, допоки у 2017 році його не викупив Національний музей старожитностей у Лейдені.

Наприкінці десятого століття відбулося хрещення Русі, але це не означає, що всі відразу стали християнами. Наприклад в Новгороді язичництво було все ще панівним: коли в 992 році з'явився туди перший новгородський єпископ Іоаким, він був зустрінутий настільки сильним опором народу, який дотримувався язицтва, що його довелося долати зброєю. Тисяцький князь Путята разом із Добринею утихомирив місто після «злої січі» і пожежі, внаслідок чого для новгородців склалося прислів'я. «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем». І хоч поступово язичництво здавало позиції у великих містах, але загалом люди продовжували дотримуватися старих традицій, свят, ходили на капища, волхви підтримували опір християнству, особливо в часи стихійних лих які приписувалися гніву покинутих богів, ну і ось це все - просто тепер воно стало більш прихованим. А остаточно християнство утвердилось на Русі лише у 14 столітті. Але чому? Усьому причиною виявилося нашестя монголів, яке було сприйнято (не без допомоги священнослужителів) як покарання Господнє за гріхи та зневіру люду простого. А оскільки нашестя виявилося катастрофічним для Русі, то й у пам'яті воно відклалося настільки великою травмою і дало настільки потужний посил, що і в 17 столітті рішення найчастіше приймалися нехай і невдалі для країни/нації, але без протиріч з релігією. І не важливо, що священики, скажімо прямо, були далеко не так прихильні до народу і, крім підтримки соціальної нерівності (кріпацтва), були орієнтовані на вирішення своїх особистих інтересів, їх все одно треба було слухати. Тому що не можна, Бог відвернеться від нас, тому треба мовчати і вірити. Тому до речі і був таким сильним супротив проти намагань Польщі перевести всіх в католицьку віру - фактично це був відгук страху з монгольської навали. І хоча сама навала вже забулась, але віра в те що неможна зраджувати віру (вибачте за тавтологію), була зцементована на віки.