Недільного доброго ранку 🌱🌤️Дівчата, якщо ви щиро потребуєте жіночого кола та теплого діалогу та простору де можна просто бути, от нічого не робити, не досліджувати, не лікувати, а просто бути - приходьте на наш жіночий клуб. Ми зустрічаємося у Києві один раз на сезон - цієї весни зустріч 29.03 - це неділя з 12:00 до 17.00Онлайн ми зустрічаємося двічі на місяць по понеділках 18:30-20:30Найближча зустріч 16.03Щоб обʼєднатися навколо чогось ще рік тому я придумала читати разом книгу, доволі цікаву хоча й просту - про грецьких богинь та те, як ці всі жінки в нас відображені. Давні греки були неймовірно філософськи та психологічно обізнані. Отже вони описують своїх богів на Олімпі по суті ніби нас усіх. Залишається тільки рушати в цю цікаву подорож. У Києві на нас чекає зустріч з одним з найцікавіших образів - Персефоною. Улюблена та єдина донечка своєї «депресивної мами»(і трошки маніакальної )Та що пішла заміж за самого Аїда. Ну і ще багато чого цікавого. Отже будемо говорити про те, як це бути донькою. Тобто тема близька кожній - бо всі ми доньки своїх мам. На онлайн зустрічах ми продовжуємо розпізнавати архетип Гери. Тої самої ревнивої дружини Зевса, яку усі боялися. Ну і із цікавого. Як греки вважали - і як не погодитися з ними - що увесь цей Олімп є в душі кожної людини. Але щось проявлене, щось подавлене. Тому цікавого в собі чимало можна знайти. Запис триває. Кількість місць обмежено. За подробицями пишіть Наталці+380 (98) 311 11 52Приходьте до нас, у нас тепло і затишно 🧘🏼♀️💃🏼🤸🏼♀️
Всім привіт Сьогодні хочу про мрію, ванну та Вовіка Тут таке діло. Про ванну хочу розказати. У 2019 я була в Аргентині на всесвітньому конгресі по екзистенційній терапії. Залишилася там ще днів на десять. Зняли маленьку квартиру у центрі Буенос-Айреса. На балконі квартири просто неба ванна. Ніяких загорож. У квартирі був ще душ. І ось ця ванна на четвертому з пʼяти поверхів старого будинку в мегаполісі. Я про неї усі ці роки постійно думаю. А вчора на прийомі. Вона каже:- не мрію, бо нащо витрачати час на те, чого не буде? А ще це боляче - мріяти і знати, що цього не буде. Плаче. Часто буває: про мрії дитинства з радістю. А потім «більше не мрію» і сльози.В дитинстві я мріяла стати стюардесою та космонавткою. Мрія та мені досі дає радість і силу. А ще я мріяла про німецьку ляльку. Кажуть, що зараз люди не вміють бажати та мріяти бо можуть отримати все тут і зараз. Не можеш оригінал, купуй репліку. Немає грошей на репліку, купуй Китай.У моєї однокласниці була німецька лялька розміром з річну дитинку. Її звали Вовік. Вона кожного дня приносила його в школу. Перший клас, продльонка та денний сон. Під час сну я брала Вовіка собі. То був наш із ним час: я прикладала його до грудей, гладила по волосячку і казала, що я його справжня мама, а ця «тьотя» ні. Ввечері перед сном мрії про Вовіка уносили в солодкі сни де я щаслива мама. Вовіка в мене так і не було. Але якою щасливою мамою я була. Ніби готувалася до свого материнства. Щасливого материнства. Отже. Аргентина. Я так і не прийняла ту ванну. Мрії про якісь там спа не втішають мене так як мрії про ту обшарпану ванну.Я мрію знов приїхати в Буенос-Айрес. Зняти ту саму квартиру. І прийняти ту вану просто неба. Я мрію поїхати туди з Сашею. А це означає, що війна скінчилася. І світ ще існує, а літаки летять за океан. Ми будемо дихати тим прозорим повітрям міста «гарного повітря». Поки я у ванній - Саша сидить поряд і пʼє терпкий мате.Світ все більше орієнтований на володіння. Мрія це «безглуздо, безкорисно та боляче» у прагматичному світі. Для неї майже немає місця. Бо мрія це про буття. Мрія це життєствердне я є і хочу бути. Іноді здається що тільки мрія і має сенс. Щоб було в нас завтра. І ми в ньому.
Хай там як, а я люблю цей день з різних причин Бо обожнюю мімозу та тюльпани. Нарциси теж люблю, але виключно у вигляді квітів. Люблю як пахне весною свіжим огірком. Хоча зараз огірки цілий рік можна купити. Але ж запах оцих перших і весняного салату на святковий стіл - це насолода. Доречі, про огірки. Зараз відправлю ще одну партію книжок.Нещодавно, в інстаграм дівчина так написала: можна замовити книгу про огірки 🥒?Як я тішилася та сміялася 👯♀️Цей день - не те щоб свято. Скоріше дата. Памʼятаю був період коли мені казали - фу, то свято феміністок, що хотіли бути як мужики.Боже який брєд - розумію зараз. радію, що живу тоді коли не треба виборювати, доводити, хотіти бути поміченою, тільки тому що жінка Завжди була щаслива що народилася жінкою. Але чи була б так само цьому рада якщо б народилася сторіччя два тому ? Отже, дівчата - прекрасні часи - не треба бути більше «другою статтю». Так що читаємо Симону де Бовуар (доречі про неї теж є розділ у книзі) і співаємо оце - фьорст, бі е вумен.
У дитинстві, коли мені зима набридала остаточно, з першим промінням сонця я йшла допомагати весні. То був елемент магічного мислення. Я ходила вдовж доріг де крижані глиби вже перетворювалися на воду і розчавлювала їх ногами. Крижаний сніг змішувався з струмками талої води і я сповнена відчуттям важності своєї місії йшла додому. Сьогодні мені наснилося, що Пабло Пікасо продає якісь свої курси по всьому світу. Я спитала у організаторів чи є щось подібне в Україні? Мені відповіли - так звісно, в Україні його нога теж продає свої курси. Нога була мертвого кольору, але якось через AI віддавала накази. Перепрошую, але я живу тверезо, гриби не їм, нічо не курю. Звідки такі фантазії я хз. Бо я такого навіть як захотіла б не змогла придумати. Отже нога мертвого геніального Пабло Пікасо продає свої курси і весь сон я дуже хочу на них потрапити але водночас не хочу. Яскраві почуття уві сні: огида, страх, навіть жах, цікавість і якась невизначена смута. А ще розгубленість. Бо щось всередині мене, якась моя здорова справжня частина каже: «Аня ну ти що, камон, ну навіть якщо це геній і навіть, якщо його нога сама вміє продавати себе, але ж він мертвий». Що за брєд?Я не пам’ятаю чим все закінчилося уві сні. Зранку ми пішли з Хьюго виконувати свою важливу місію. Ми ходимо по парку і перетворюємо крижаний сніг на жижу, яка стає водою. Роботи в нас багато. Ми допомагаємо весні. Я приголомшена цією весною, як ніколи. Як ніколи раніше відчуваю настільки потужну, вічну її силу. І такі маленька я перед нею. І в цей момент, перед силою непереможної весни - мені вкрай подобається бути маленькою, незначущою людиною, краплею в океані и що там ще. Бо весна мудра, добра, вірна. А ми… ми ховаємо 171 дівчинку.Тут має бути якесь гасло чи мораль. Її немає. Але ж. Давайте обирати Весну.
Не збиралася нічого писати про цей день і була впевнена, що на мене синдром річниці аж ніяк не впливає. Але. Сьогодні вночі чогось погано спала, бачила тривожні сни, прокидалася. Може я в нього не вірю, а він, проте, в мене так. Сенсу писати про це не бачу. Бо ті хто тут, все знають. Ті, хто далеко - нащо їм це читати?Пишу більш для себе. Щоб вкотре відпустити. Життя триває. Невизначеність, хаос і втрата - стали невідʼємною складовою життя. Присмак смерті постійно. Живемо оце все екзистенційне - смерть, самотність, сенс, вибір, провина, свобода, абсурд. Коли був той ранок, о пʼятий, я подумала, що зараз ми всі помремо. Бо з дитинства була тільки одна асоціація зі словом війна - смерть. Але згодом стало ясно, що війна це форма життя. Збочена, антигуманна, жахлива, створена людьми проти людей. Але все ж таки це життя. І моє ще триває. Спочатку рахуєш загиблих, рахуєш тих, хто тепер назавжди далеко, рахуєш втрати. Рахуєш нездійснені мрії і безсонні ночі. А потім перестаєш рахувати. Бо це став теперішній час, що триває. І мені дедалі більш здається, що це з нами … надовго, хай буде це слово. Смерть не стала звичним, вона як і раніше вривається у життя і робить страшно боляче. Навіть коли гинуть незнайомі. Бо як ніколи відчуваєш взаємозвʼязок з кожним. Втрачаю опори і знов їх відшукую. Хитаюся і втрачаю рівновагу, знов шукаю. Втрачаю сенси, шукаю. Вчусь додавати дійсно важливе, вічне у повсякдення і рутину - іноді виходить. Як днями - печу млинці, як завжди на нашу велику родину. Проте діти далеко, Саша служить, будемо їсти їх вдвох з молодшою. Трошки дамо Хьюго. Звичайна рутина - а відчуваю що кожен млинець - це розмова, діалог, сповідь. Щось я пішла в якись пафос. Вибачте. Є у мене така молитва всередині. Хочу миру. Перш за все в душі. Бо скільки там війн…Хочеться миру один з одним, бо тут страшне що між нами. Хочеться миру в країні.Хочеться нездійсненого - щоб усі війни світу хоча б на день зупинилися. І ми всі отямилися - як це прекрасно - жити. Як у вас? Відчуваєте синдром річниці?#заходьте_ще
В кожного є свої редфлаги є такий і в мене. Поділюся. Людина яка «завжди говорить правду». Це мій особистий - стоп. Зазвичай я беру дистанцію, і відходжу максимально подалі. Хотіла написати про клієнтів, але перебираючи в памʼяті зрозуміла - такі люди вкрай рідко звертаються за допомогою до психолога, або якщо звертаються, то тільки щоб «легалізувати» свою правоту і отримати підтвердження що інші «погані». Людина що «завжди говорить правду» має труднощі з емпатією та глибокою рефлексією - тому в кабінеті психолога не затримується. Уся рефлексія зводиться до того, щоб знаходити помилки та гріхи інших і думати, як це можна «виправити своєю правдою». Отже «я завжди говорю правду»! В цьому вислові неправдою є все. По-перше, як показує практика - завжди зовсім не є завжди. Це «завжди» зазвичай зʼявляється там, де треба встановити свою владу. Стати суддею, роблячи підсудним того, кому ця «правда» говориться. По-друге, «говорю правду» це якщо придивитися є «говорю те, що зараз думаю». І зазвичай з ціллю розчавити. Людина каже те, що вона сприймає за правду (хоча і це під питанням), скоріше видає за «правду». Замінивши у своїй свідомості «кажу те що хочу» на «кажу правду», людина дає собі зелене світло домінувати та принижувати. Будь яка правда без емпатії - це ознака психічно незрілої людини. Така прямолінійність - часто є ознакою побутового садизму. При тому файно прихованого - бо тут є слово «правда» яке сприймається як «чеснота». Той кому ця «правда» дістається часто відчуває себе обеззброєним. Ну і третє, улюблене, філософське. Навіть не «що є істина», а хоча б «що є правда?». Платон колись намалював образ печери у якій усі ми живемо. Там назовні є світ, але ми бачимо лише його тіні. Думати що тіні це і є весь світ, це так… сумно, вузько, обмежено та страшно. Що як знати, нагадувати собі, вивчати «периметр» своєї печери, вірячи, що світ завжди набагато ширше, глибше, вище будь яких наших уявлень про нього? Мені здається, що десь тут і народжується бажання шукати правду більше ніж її казати. І перш за все свою, внутрішню правду. І думати кому, коли і як її сказати. І може частіше промовчати.А ми на нашій екзистенційній школі чимало часу приділяємо дослідженню «периметру своєї печери»: своїх упереджень, вірувань, цінностей. І це так захопливо. І стільки питань. І запис на наступний навчальний рік відкрито. Запис у Наталки+380 (98) 311 11 52
Тьотя Ліда була маминою подругою: спортсменка, відмінниця і комсомолкою теж встигла. Як з обкладинки 80-х стрункі ноги, груди «плюс сайз», блакитні очі (хоча хто там вже на них дивиться), волосся кольору пшениці, з модною зачіскою боб-каре. Вона одягалася як актриси американських фільмів і була місцевою іконою стилю.На неї оглядалися усі: старі, молоді, діти, жінки, чоловіки. І вона посміхалася у відповідь.У тьоті Ліди було два сини, чоловік та коханець. Пишу про це так відверто, бо всі про всіх знали. Взагалі уся ця історія відбувалася на виду у всіх. Всі страшенно страждали. Чоловік, коханець, сини, хвора тьотьлідина мама, подруги і навіть діти цих подруг (це я про себе). Бо тьотя Ліда була буревієм. Коли страждала вона, хмара накривала усіх. Думаю усі хто потрапляв в її коло ставали залежними від неї. В неї закохані були всі: чоловік, коханець, сини, подруги і навіть я. Я дивилася на неї (мені було тоді років 10) і мріяла щоб вона була моєю мамою в водночас мріяла бути нею. Були 90-ті, був Донецьк, а в неї вдома завжди щось смачненьке (вона чемно збирала обід на роботу чоловіку, а потім чекала вдома на обід на коханця). Вдома смачно пахло: їжею, парфумами, цигарками. Курила вона червоний l&m і курила багато. Після школи я шукала якийсь привід і ішла до неї.Вона ставила на стіл тарілку з гречкою та котлетою, запалювала цигарку і розмовляла зі мною як з дорослою. Від неї пахло с/ексом та парфумами climat. За десять років на моїх очах зі здорової жінки з фігурою Афродіти вона перетворилася на жінку хвору на астму, цукровий діабет, з зайвою вагою і страшенними приступами істерії. Їй не було ще сорока років, як вона обмежила все своє життя ліжком: весь день спала або розгадувала кросворди. Вставала щоб покурити та приготувати все ще смачний обід. Чоловік та коханець змінювали чергування біля її ліжка. Вона ніби підкорилася своїй Тіні. Давно хотіла написати про неї, але страшно було наблизитися. Нарешті цю історію дописано. Це була моя подорож і до своєї Тіні.Я пишу історії близьких мені жінок. Конфіденційно, не порушую їх таємниць. Вони увійдуть у книгу, а деякі вам знайомі з моновистави @Lenny_Kravets “Можна я просто посиджу»#заходьте_ще
У день закоханих мені подобається те, що стільки всього пишуть про любов І якось само по собі виходить що задаюся питанням - а що для мене зараз є любов. За моє життя що я тільки не називала любовʼю 🫣Все змінюється . Я теж. Кидаю Саші посилання на чохол для ноутбука, бо мій розвалився. Приходить повідомлення, що подарунок їде до мене, а там приписка: «нас просили передати особливий меседж «ти моє сонечко». Замовляю Саші сумку для зброї. Яке життя такі і подарунки. Зранку Саша пише, що вдалося випити найсмачнішу каву. А я - що бачила дивний сон. Ввечері Саша питає - ти вже вдома? А я - ти щось поїв? Коли бачу щось гарне то хочу показати йому. Як знаходжу цікавий фільм - не дивлюся - подивимося разом. Після тренувань хвалюся своїм пресом, і сварюся, що він забуває пити зранку воду. Мені вже не треба, щоб мене розуміли та приймали від А до Я, бо я сама вчусь себе так приймати та розуміти. Мені не потрібен чоловік, щоб стрибнути «на ручки», бо коли ненавиджу та відкидаю сама себе, то нічиї ручки мене не врятують. Мене не треба рятувати від самотності, бо у мене всередині океан самотності, я вчуся в ньому плавати. Мені не потрібна пристрасть до клацання зубів, це виснажує. Справжня пристрасть інша - від неї не тремтіння, а щаслива посмішка зранку. Мені не потрібен чоловік, щоб вирішував побутові проблеми. В решті решт вже з усім можу справитися сама, а де не можу - кличу майстра. В цілому, я вмію прекрасно жити сама. Але мені потрібен свідок мого життя. Я відчуваю вічність коли пишу Саші:- як я задовбалася.- Сонечко моє - відповідає Саша. І я цілую телефон. Бо знаю, що йому теж важко. Любов - це коли хтось помічає життя разом з тобою. Коли є свідок твого життя. Коли життя іншого по-справжньому цікаво і важливо.Це, вибачте за філософію - екзистенційне ТАК, ствердження «ти є, ти існуєш». Це про будь які відносини, не тільки чоловіка та жінки. У цього «ти є» є два вороги - очевидність та належність. Коли «ну це ж очевидно, що я тебе люблю». Та коли сприймаєш іншого як належне: «куди ж ми один від одного». Так втрачається ніжність, трепет та радість. Все менше хочеться казати - «диви яке сьогодні сонце». Бо це ж очевидно. Не скажеш «як мені важко» - бо «всім важко». В цьому можна бути поряд, але не разом. Це руйнує любов. Ніколи неясно і неочевидно, що буде далі. Ніхто нікому не належить. Ми один одному дар. Бережіть себе та один одного.
Пʼятниця - підсумкиКнигу здано у друк. Перед тим як казати «пуск» шлють файл: перевіряйте. Коли книгу готують у друк там сторінки хтозна як. Хай там що, ми втрьох - я, коректор та дизайнер сто разів вичитали. Все одно буде якась помилка. Ми дівчата з гумором, у процесі, на сторінках писали що попало, навіть анекдоти. Ну типу «ці слова тут як в анекдоті». Ну і далі анекдот. Кажу коректору- Валя, головне, щоб там не залишилося нашого листування.А сьогодні бачила сон. Моя книга, а на обкладинці помилка. Ще й у слові ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ. Фрейду було б цікаво. Зранку перевіряю файл з обкладинкою. Пишу своїй команді - «заспокоюсь тільки коли побачу вживу». Бо хтозна, може книга сама себе виправить. Все у дусі екзистенціалізму.На ринку купила букет лаврового листя. Пахне як дорога парфюмерія. Згадала, що майже у всіх моїх улюблених парфумах є або лавр, кедр або дуб. Приготувала борщ. Пишу доньці: Машик, я приготувала найсмачніший борщ (і тут хочу написати «у житті») але згадую, що «обіцяли» сьогодні нічні атаки. Най буде просто найсмачніший борщ. Світло дають на дві години на добу. Опалення від світла. Спасає бабусіна гуня, її чорнобривці в чай та хз що ще.Дали на годину, я бігом пиріг з мандаринами на завтрашню зустріч екзистенційної школи. Поки пиріг печеться, я у душ. Короче щось встигаю. Моя знайома що багато років працює в іншій країні з ШІ і постійно отримує стіпендіі та нагороди каже «вже майже усі ведуть сторінки з допомогою Ші, тексти пишуть ним, а не вручну як ти, тобі нема на шо час витрачати?». Я не хочу ним користуватися навіть жартома. Не треба мені полегшення життя, бо «якби я мав витратити 53 хвилини, я просто пішов би до струмка» (маленький принц). Я люблю робити те, що роблю. Якщо на обкладинці книги буде помилка принаймні ви знатиме, що це не Ші. Хочу бути не штучною, а живою. З помилками і здатністю їх виправляти. Різні стадії всього. Зараз не лють, не злість, а глибокий біль - як це можна жити, і хотіти щоб хтось не жив? Коли насправді любиш життя хіба таке можливо?Коли геть сумні думки або сиджу в тиші та молюся або качаю прес. Зайвим не буде. Монахиня-ісіхаст-бодібілдер - нічо варіант. Сумую за Сашею, чекаю…
Сьогодні, у перший понеділок лютого мав відбутися перший в цьому році Жіночий клуб онлайн. Я так чекала на нього, бо там компанія така крута і весело і так надихаюче.Проте. Майже дві доби без світла (в нашому селі це і без тепла). Разрядилося усе що вміє заряджатися. Пункт незламності виявився доволі зламаним у нашому селі, а в чаті села взагалі встало питання куди ділися гроші на інші пункти, які мали тут бути. Виїхати у Київ, щоб десь зарядити екофло не можу - машина просто купа льоду. Таксі коштує як білет у Варшаву (це не метафора, а так і є). Тож, думаю, може у Варшаву краще? Ну і здоровʼя вже немає цю фіговіну тягати. Потім світло стало зʼявлятися, проте вибірково. В нас - ні. В чаті села (моє джерело натхнення та люті) пишуть, що як гнів підступає то тре кляти йо…ну ру_сню. А мені хочеться кляти сільраду, якої діла немає і до якої ніхто додзвонитися не може. А дтек каже - то ваш голова має писати заяву про порив на лінії. Ну короче - замкнене коло. От я пишу повідомлення, мозок мій промерз, шкіра та кості вже давно. Серце ще ніби калатає. Пишу повідомлення дівчатам клубу, що зустріч переноситься. А сама згадую слова свого знайомого - «що ти за психолог як в тебе ще немає приватного будинку, генератора та грубки з дровами». А я хз, що я за психолог. Ще одне замкнене коло. Я розумію, що зараз, виживаючи в Україні я торкаюсь дна (у множинні і у всіх сенсах). І робота, школа, жіночий клуб, консультації, книга - це те, що тримає і не дає завмерти та замерзнути серцю. Але, що я за психолог, як відміняю клуб, переношу дату, веду школу ледь пригадуючи, що мала сказати, і чуть не випустила книгу з помилкою на обкладинці. Я вже нічого не знаю. Проте хочу подякувати кожному, хто бере участь у моїх, наших проєктах. Кожному, хто звертається по допомогу вірячи у мій професіоналізм. Ця частина життя - залишається прекрасною. Попри усі поверхи дна пекла. Я точно знаю, що роблю все чесно і наскільки можу віддано. Не халтурю. Дякую і вірю в найкраще. Головне, як мені побажала давня знайома - не дати замерзнути собі всередині. І дівчата з жіночого клубу у Києві (нам трохи простіше, бо я не екофло, так просто не разряджуюсь) - напишіть як там шо? Додивилася ? Дочитали? Було добре вчора. Я дуже люблю ці наші зустрічі. Обіймаю 👐🏻
