Не збиралася нічого писати про цей день і була впевнена, що на мене синдром річниці аж ніяк не впливає. Але. Сьогодні вночі чогось погано спала, бачила тривожні сни, прокидалася. Може я в нього не вірю, а він, проте, в мене так. Сенсу писати про це не бачу. Бо ті хто тут, все знають. Ті, хто далеко - нащо їм це читати?Пишу більш для себе. Щоб вкотре відпустити. Життя триває. Невизначеність, хаос і втрата - стали невідʼємною складовою життя. Присмак смерті постійно. Живемо оце все екзистенційне - смерть, самотність, сенс, вибір, провина, свобода, абсурд. Коли був той ранок, о пʼятий, я подумала, що зараз ми всі помремо. Бо з дитинства була тільки одна асоціація зі словом війна - смерть. Але згодом стало ясно, що війна це форма життя. Збочена, антигуманна, жахлива, створена людьми проти людей. Але все ж таки це життя. І моє ще триває. Спочатку рахуєш загиблих, рахуєш тих, хто тепер назавжди далеко, рахуєш втрати. Рахуєш нездійснені мрії і безсонні ночі. А потім перестаєш рахувати. Бо це став теперішній час, що триває. І мені дедалі більш здається, що це з нами … надовго, хай буде це слово. Смерть не стала звичним, вона як і раніше вривається у життя і робить страшно боляче. Навіть коли гинуть незнайомі. Бо як ніколи відчуваєш взаємозвʼязок з кожним. Втрачаю опори і знов їх відшукую. Хитаюся і втрачаю рівновагу, знов шукаю. Втрачаю сенси, шукаю. Вчусь додавати дійсно важливе, вічне у повсякдення і рутину - іноді виходить. Як днями - печу млинці, як завжди на нашу велику родину. Проте діти далеко, Саша служить, будемо їсти їх вдвох з молодшою. Трошки дамо Хьюго. Звичайна рутина - а відчуваю що кожен млинець - це розмова, діалог, сповідь. Щось я пішла в якись пафос. Вибачте. Є у мене така молитва всередині. Хочу миру. Перш за все в душі. Бо скільки там війн…Хочеться миру один з одним, бо тут страшне що між нами. Хочеться миру в країні.Хочеться нездійсненого - щоб усі війни світу хоча б на день зупинилися. І ми всі отямилися - як це прекрасно - жити. Як у вас? Відчуваєте синдром річниці?#заходьте_ще