Завтра, 10 липня о 19:00, відбудеться відкрита розмова між видавцями коміксів з Вірменії, Грузії та України про виклики, пов'язані з виданням та просуванням коміксів, а також про культуру читання коміксів та графічних романів🔥Щоби отримати посилання на подію, заповніть, будь ласка, коротку форму.Учасники:Лілія Омельяненко — співзасновниця "Видавництва", незалежного видавництва з Києва, що спеціалізується на соціально важливій та візуально орієнтованій літературі, зокрема графічних романах та ілюстрованих книгах. "Видавництво" стало відомим завдяки сміливим редакційним рішенням та представленню українським читачам таких визнаних графічних новел, як "Маус" та "Персеполіс". "Видавництво" прагне сприяти культурному діалогу та соціальним змінам і продовжує підтримувати інноваційну та змістовну літературу, яка розширює перспективи українського суспільства.Врей Кассуні — вірменський режисер анімаційних фільмів, мультиплікатор і засновник Міжнародного фестивалю анімаційного кіно та коміксів ReAnimania в Єревані. З моменту заснування в 2009 році ReAnimania перетворився на провідну платформу Вірменії для анімації та візуального сторітелінгу, яка об'єднує місцевих талантів зі світовими творцями. Його мистецтво поєднує традиції та інновації, часто порушуючи теми культурної ідентичності та людської стійкості з теплотою та гумором. ReAnimania посприяла появі нового покоління вірменських аніматорів, перетворивши Єреван на творчий центр міжнародної анімації.Модератор:Міхеіл Ціхелашвілі — грузинський письменник, перекладач і редактор коміксів. Закінчив Тбіліський державний університет (бакалавр образотворчого мистецтва) та Ілійський державний університет (магістр культурного менеджменту). Протягом 7 років працював у видавництві Sulakauri менеджером з прав та відповідальним редактором. Пізніше він приєднався до команди «Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа» як координатор архіву на один повний сезон. У 2019 році після публікації свого першого роману почав працювати як перекладач, письменник і сценарист, а також займатися волонтерською діяльністю. Загалом у його доробку можна знайти роман, збірку оповідань, два комікси, вісім перекладених книг, два кіносценарії та десятки статей. Наразі живе і працює в Порту, Португалія.Розмова відбудеться онлайн на платформі Zoom і буде відкрита для всіх охочих. Розмова відбудеться англійською мовою. Пізніше буде доступний відеозапис із субтитрами.Вебінар організовано в рамках проєкту Графічні історії з Вірменії, Грузії та України» і спрямований на підтримку розвитку жанру коміксів. Цей проєкт міжнародної співпраці спільно втілюють: ARI Literature Foundation (Вірменя), Literature Initiative Georgia (Грузія), "Видавничий дім "Комора" (Україна) та платформа графічної журналістики MediaRidders' Drawing the Times (Нідерланди).Докладніше про проєкт: https://komorabooks.com/visual-stories-from-armenia.../
Привіт, друзі!Сімнадцята зустріч книжкового клубу «Мовити» відбудеться онлайн 26 липня (субота) об 11:00.У липні читаємо «Перехід» Юлії Баткіліної — роман про сучасних українців, які, кожен по-своєму, постають перед певною межею — моментом, коли потрібно визначитися й подумати, куди рухатися далі: щодо стосунків, політичної позиції, свободи і врешті — мови.«…це той аспект деколонізації, якого досі українська література не знала — ні в класиків «Розстріляного Відродження», ні навіть у культурно ближчих до нас «шістдесятників».Такі книжки треба читати. Про них треба сперечатись. На них треба покликатися в політичних дискусіях», — так каже про «Перехід» Оксана Забужко.Отож ми й читатимемо, міркуватимемо, сперечатимемось — і все це за участі авторки! Юлія Баткіліна долучиться до нашого обговорення, тож готуйте запитання й спостереження.А ще маємо для учасників нашого клубу приємний бонус від видавництва «Комора»: за промокодом movyty ви, любі читачі й читачки, маєте знижку 25% на книжку «Перехід»!Промокод діятиме на сайті komorabooks.com до 26.07 включно.Покликання на Zoom вже додали у календар: https://calendar.app.google/MWeT7u6UAxozBbRNAЗберігайте й до своїх календариків! Почуємось 💜
Дякуємо нашій читачці Романії за відгук на роман «Житковські богині» Катержини Тучкової❤️Чеська Республіка.1970- і роки. Гірський масив Білі Карпати. В ньому загубилося село Житкова. Через віддаленість села , в ньому зберігаються давні традиції. Тут проживають жінки, наділені даром зцілення, передбачення майбутнього, читання минулого. Через їх обряди, поєднані з молитвами до Бога( боговання), їх місцеві називають богинями.Одного дня стається лихо. Чоловік зарубав дружину. Залишилось двійко дітей. Їх забирає до себе тітка Сурмена. Але вона належить до тих самих богинь. Не всім подобається її робота. Через чийсь донос тітку арештовують, а племінників розпихують по інтернатах.Проходять роки і племінниця Дора починає власне розслідування і пошуки правди про свій рід. Але якою ця правда буде? Про що дізнається Дора? До чого, зрештою , призведуть її пошуки?Історія , яка заглибить нас на століття назад, до тих часів, коли жінок переслідували за відьомство, коли було знищено багато невинних. Читач прослідує крізь віки, щоб побачити те саме і в теперішні часи. Розповідь, основана на реальних фактах, дещо змінені імена, але суть не змінюється. Чесно, мене завжди обурювало оте ''полювання на відьом". Багато з цих жінок дійсно знались на травах, але не мали освіти. На прикладі богинь ми бачимо, що часто їх оббріхували просто з заздрощів. Оті нікчемні лікарі, які свідчили проти Сурмени, самі палець об палець не вдарили, щоб вилікувати пацієнтів. Зате оббрехали її , коли вона реально допомогла людям. І отаких прикладів море. "До вийнятків належали й житковські жінки. Їхні вироки складалися лише з перелічування гріхів, походження яких було дуже абстрактним і, безсумнівно, випливало з розпаленої фантазії позивачів, оскільки грунтувалося на уявленнях про їхні реальні здібності...Якщо знання, не відомі іншим, - кримінальний злочин, тоді вони були винними."Мені було цікаво читати цю книгу. Тим більше, що історія незавершена. Адже певні моменти так і залишились загадкою для читача. 9/10
КОРОЛЕВА три знаки оклику. Не знаю, що ще я маю вам сказати про Оксану Стефанівну, щоб ви пішли її читати. В "Нашій Європі" Забужко роздумує над місцем України в Європі та над нашою історичною памʼяттю і знайомить читачів з центрально- та східноєвропейськими інтелектуалами. Тут: і передмови до різних видань закордоних письменників, і есеї з деколонізації, і пости з фейсбука. Однією з наскрізних тем і роботою, з якою веде уявний діалог Стефанівна, є есей Кундери "Трагедія Центральної Європи" (1984), закидуючи йому обмеженість, насамперед в оцінці країни на болотах, а також кордонів Європи (Україну, Литву, Латвію і Естонію Кундера в Європу не вніс, якщо що). Також роздумує вона про вісь Схід/Захід (Чигирин) проти осі Північ/Південь (Батурин). Останнім часом про неї все частіше і частіше чутно від українських інтелектуалів (тут мені ще треба дослідити погляди Чижевсього і Маланюка, щоб вам більше пояснити), тому радію, що буквально цієї пʼятниці Віра Павлівна записувала ʼШалених Авторокʼ з Забужко і мають торкатись цієї теми ще раз. Чи найбільше з усих есеїв мені сподобався останній, маркований як повість-есе. Воно то начебто про Іллю Гурника (чеський композитор і письменник), але насправді про неї саму, її батьків і інших "шістидесятників". В цій "повісті" Оксана Стефанівна дає нам змогу відчути закулісся її дорослішання в батьківському домі - себто те, що в будь-якій іншій країні було би спогляданням за дорослішанням людини в інтелектуальному, богемному середовищі, а в СРСР стало спогляданням трагедії незреалізованих до кінця батьків. Окремо, як завжди, кожен есей поповнює мої нотатки на прочитання/знайомство з авторами і постатями, як нашими, так і багато в чому центральноєвропейськими. Найцікавішим відкриттям було те, що Ігор Стравинський не те щоб дуже "узький" композитор. Тобто настільки узький, що в межах єдиного його візиту в СРСР слідкували, щоб нога його на українську землю не вступила. Знаю, що багато хто побоюється підходити до Забужко через її начебто надмірну інтелектуалізацію. Але давайте я вас заспокою - вона знає для кого пише (її нації відбило памʼять століттями поневолення), тому велику частину речей вона пояснює в зносках - це по-перше. А по-друге, чим більше інтелектуалізованих в країні, тим краще, то давайте вчитись.P.S. попередження про тригери - один есей є вступом до книги жінки-жертви Другої Світової Війни, де говориться багато про згвалтування як зброю червоної армії, і московитів зараз.
З великим сумом повідомляємо: після тривалої боротьби з хворобою з життя пішла Ірина Маркова — перекладачка, яка подарувала українським читачам блискучі голоси балканської літератури.⠀Для «Комори» Ірина переклала твори Славенки Дракуліч, Іво Брешана, Мілєнка Єрґовича. Серед них — «Ніби мене нема(є)», «Астарот», «Жертвам сниться велика воєнна перемога», «Вілімовський». А зовсім скоро вийде ще один її переклад — роман «Рід» Мілєнка Єрґовича.⠀Ірина була не просто перекладачкою. Вона була співрозмовницею, другом, світлом. Навіть у найтяжчий період хвороби говорила не про себе — про книжки, тексти, смисли.⠀Письменник Мілєнко Єрґович згадує:«Ми говорили про здоров’я, намагалися якось допомогти. А Ірина — про мої книжки і про переклад.Дивна розмова: ми про одне, вона — про інше. І я досі відчуваю провину: що ми не можемо говорити про те, про що говорила б Ірина.Ще у 2015-му вона написала: “На мою думку, український народ має використати хорватський досвід і знати, що після кожної війни, нещастя або великого зла ми знайдемо спокій, перемогу й радість.”»⠀Ірина вміла бачити спокій і перемогу — навіть там, де інші ще бачили лише біль. Ми вдячні їй за це. І за все, що вона залишила нам»⠀Світла пам’ять.
"На цьому фото — не моя бабуся не в нашій родинній вишитій переданій у спадок сорочці. Але ви все одно зверніть на цю жінку увагу, бо її доля — це ціле ХХ століття України. Історія її життя вартує солідного фільму. Її звати Надія Суровцова, і на перший етап у 1927-му році вона йшла в червоній комсомольській косинці, як з плакату. Її спогади — це один із найбільш моторошних документів про радянську каральну систему, які я колись читала. Документ набагато страшніший через те, що вона була, принаймні на початку, переконаної комуністкою. Захистила у Відні дисертацію, але повернулася до СРСР. Із цілком власної волі. І в сумі провела майже 30 років у різних неволях. Важко повірити, але перші п'ять років у камері-одиночці шість на два кроки ярославського політізолятора з неї антикомуністку не зробили. Вона не хотіла тікати, навіть коли ніби мала можливість – не могла тікати “від своїх”.Я читала вчора цю книжку весь вечір – погано зіскановане видання 1996 року, яке знайшла онлайн. А сьогодні зранку видавництво прислало мені добірку нових книжок, де згадувалася “На власній шкірі”. Добірка L'Officiel “про силу людського духу та дослідження ідентичності”. Приємно опинитися в такій тематичній добірці, але ще приємніше було знайти в цій добірці "Спогади" Суровцової. Так я дізналася, що “Спогади” буквально щойно видала Комора. Я раджу цей текст не тільки через факти, які складають картину доби, а й через те, як це написано. Голос цих мемуарів спокійний, витриманий, без крику і надриву, але те, що вона розповідає — на це просто немає слів. Я сьогодні весь ранок проплакала з іншого приводу, але тепер думаю, що може це бути і вплив читання історії життя Надії Суровцової. На цьому фото її не впізнати, якщо знати фото з молодших років, але ж сьогодні все поститься у вишиванках. Не знаю авторства, взяла з газети.юа. У спогадах Суровцова згадує швейцарський годинник, який берегла, боялся втратити по тюрмах. На іншому фото з цієї "музейної фотосесії" вона має годинник на руці. Цікаво, чи це той"Дякуємо журналістці і письменниці Світлані Ославській за чуйне і проникливе прочитання мемуарів Надії Суровцової❤️🩹
Фільм «Тіні забутих предків» повертається на великі екрани — саме час згадати ім’я, яке десятиліттями тримали в тіні.Легендарна стрічка Сергія Параджанова, знята за мотивами повісті Михайла Коцюбинського, невдовзі знову буде на великих екранах в кінотеатрах — уже в оновленій, відреставрованій версії. Над реставрацією працювали з літа 2023-го до літа 2024-го в Довженко-Центрі. Повернення фільму — не просто подія, а можливість подивитись на класику під новим кутом.Але чи всі знають, що справжнім сценаристом «Тіней» був Іван Чендей?Закарпатський письменник, новеліст, публіцист і глибокий знавець народної культури — саме він адаптував прозу Коцюбинського для екранізації, зробивши її живою, ритмічною, кінематографічною. Проте в титрах його ім’я не з’явилося. За радянських часів Іван Чендей зазнавав переслідувань через свою принципову позицію: зокрема, його ім’я було в архіві КДБ як «неблагонадійного» інтелігента, а сам він підтримував українських дисидентів, листувався з Іваном Світличним, не схвалював русифікацію й виступав за збереження національної ідентичності.Замовчування його участі у створенні фільму — один із багатьох прикладів того, як з української культури системно стирали імена. Сьогодні ми маємо змогу повернути їх на своє місце. І водночас — відкрити Чендея як прозаїка. Його збірка «Птах у своєму гнізді» — це чутлива, глибока проза про людину й землю, про пам’ять і внутрішній світ. Тут — і гірський спокій, і напруга часу, і ніжність до буденного.Цей голос варто почути — і на екрані, і на папері.Книга «Птах у своєму гнізді» доступна на сайті видавництва «Комора» 👉 https://komorabooks.com/product/ptah-u-svoyemu-gnizdi/
Після майже двох років клопіткої роботи ми відкриваємо передпродаж двотомника спогадів Надії Суровцової! До 25 травня на книжки діє 15% знижки 👉 https://komorabooks.com/product/spogady/ Надія Суровцова — громадська діячка, дипломатка, історикиня, публіцистка, перекладачка, яка стала жертвою радянського режиму. Майже 30 років вона провела в тюрмах, таборах і на засланні. Життя Надії Суровцової вражає, а її «Спогади» — один із найважливіших документів доби.Дякуємо команді, яка старанно працювала над обома томами 💌Випускова редакторка: Ольга ЛиликУпорядниця: Оксана ЮрковаПерекладачки 2-го тому: Тетяна Калитенко, Ольга ЛиликЛітературна редакторка: Оксана ПлаксійКоректорки: Оксана Борис, Алла КостовськаДизайнерка обкладинки: Марія КіновичМакет і верстка: Олександра БруноваАвторка передмови: Дарка ГірнаАвторка післямови: Ізабелла ХруслінськаДрузі, дякуємо всім, хто чекав на книжку разом із нами, писав і надсилав слова підтримки. Це так багато для нас означає! Книжка видана за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Друзі, ділимося з вами записом лекції-вебінару про графічну журналістику в межах проєкту «Графічні історії з Вірменії, Грузії та України»❤️Цього разу лекцію проводила Єва Хілгорст — нідерландська ілюстраторка та художниця коміксів, яка спеціалізується на графічній журналістиці. Її роботи публікувались у нідерландській газеті Trouw, бельгійському коміксному журналі Stripgids, у Apache Magazine, а також на цифрових новинних платформах, таких як De Correspondent і Symbolia. Вона є засновницею та головною редакторкою міжнародної платформи з графічної журналістики Drawing the Times, викладачкою в університетах мистецтв HKU та Sint Joost, а також експерткою та спікеркою в галузі графічної журналістики.«Графічні історії з Вірменії, Грузії та України» — проєкт, що пропонує низку навчальних сесій і вебінарів для художників коміксів та письменників, остаточним продуктом якого стане комікс з історіями трьох жінок-письменниць, по одній з кожної країни, в яких вони розкриють свою перспективу на війну, свою роль у ній та її вплив на їхнє життя.Дивіться запис лекції за посиланням. Мова лекції — англійська, а також доступні субтитри з українським перекладом.Цей захід організовано в рамках міжнародного проєкту, що фінансується програмою ЄС «Креативна Європа». Проєкт спрямований на розвиток жанру коміксів і графічної журналістики, а також на підтримку професійного зростання митців та письменників з Вірменії, Грузії та України.
Колись Екатеріне Тоґонідзе натрапила на фото американських сіамських близнючок — двох дівчат із одним тілом і двома головами. Це були Еббі та Бріттані Хенсел, народжені в 1990-х. Вони виросли, здобули освіту, почали працювати вчительками. І стали прикладом унікального співжиття: синхронного, взаємозалежного — і водночас повного внутрішньої сили.Їхня присутність у суспільстві — це не просто рідкість. Це запитання до кожного з нас: як ми дивимось на когось, хто хоч трохи відрізняється? Чи вміємо бачити далі, ніж зовнішність? Чи здатні розгледіти людину там, де наше уявлення про «норму» тріщить по швах?Це фото й стало поштовхом до написання «Асинхронії» — роману про вигаданих сіамських близнючок Ліну і Діану. Вони зростали зачинені вдома, приховані від світу. Поки обставини не змусили їх вийти з тіні.Близнючки Хензель стали образом, із якого виросла ця історія — про ідентичність і самотність, тілесність і невидимість. Про бажання бути почутими — і страх, що ніхто не почує.«Асинхронія» — це історія про тих, кого легше не помічати. Але після неї вже не хочеться відводити очі.
